Обирок. Перевинайти хутір

Обирок почався з будинку, який акторка Діана Карпенко та режисер Леонід Кантер купили в листопаді 2007 року. На переїзд з Києва у звичайну хутірську хатину їх надихнула подорож з табуретом до Північного Льодовитого океану, що розпочалася на пів року раніше. У Скандинавії Діану та Леоніда вразив спосіб життя місцевих впритул до природи, пояснює Діана:

— Ми подивилися, як люди живуть в Скандинавії, де ці красиві всі фіорди, природа. І дуже багато людей живе за межами міста. Подивились, як взагалі це влаштовано, коли там або кемпінги, або якісь активності, і дуже багато всього цього за межами великих міст.

Після мандрівки тривалістю у три місяці вирішили таки виїздити з Києва ближче до природи:

— Останньою краплею для мене стало, коли зранку одного дня у Києві я не змогла дістатись ні в університет, ні на роботу, тому що була величезна пробка. Я намагалася спершу пішки кудись дійти, а потім замислилася чим я взагалі займаюся у своєму житті, навіщо це намагання кудись потрапити, коли можна просто жити, насолоджуватися.

Діана та Леонід шукали де їм оселитися. Головне — аби на природі та з друзями. У той час саме гостювали у письменника Костя Москальця в селі Матіївка неподалік Батурина, і Кость запропонував парі подивитися сусідній хутір Обирок (Обирки), де на той час майже ніхто не жив.

Обирок складається з трьох хуторів: Каціри, Прохори та Королі, на кожному з яких близько десяти хат. Щодо походження назви хутора є кілька версій: за однією з них, це місце стали називати Оббірки, бо колись тут проходив шлях до монастиря, на якому розбійники грабували перехожих. За іншою – назва хутора походить від слова «обора», тобто огорожа для худоби, яку тут колись активно розводили.

Побувавши на хуторі, Леонід та Діана одразу ж вирішили оселятися саме тут. Облаштовувати придбане обійстя їм довелося з нуля: не було ні світла, ні води, криниця була завалена. Та вже через місяць Леонід та Діана з друзями влаштували на Обирку перший захід: запросили на святкування Нового року близько 30 європейців, з якими познайомилися під час своїх подорожей до Північного Льодовитого та Атлантичного океанів.

Розбудова хутора

Поступово Обирок почав розширюватися. Спершу придивлялися до вільних хатинок й купували їх лише друзі та знайомі Леоніда та Діани. Згодом Обирок почали навідувати інші люди, які знайомилися з поселенням і залишалися тут, згадує Діана.

— Цікаво, що ті, з ким ми починали цю ідею, та компанія друзів, з якою ми шукали це місце і креативили цю концепцію, врешті не залишилися тут. Натомість почали приїжджати люди нові, яких ми до того взагалі не знали. Вони щось десь чули про Обирок, приїздили, знайомилися з нами, поселялися.

Хутір, де донедавна жило з десяток людей, розростався, нові мешканці започатковували нові ініціативи. Так із часом Обирок ставав простором, де би було комфортно усім та який би міг збирати десятки, а то й сотні людей водночас.

Однією з перших подій, що зібрала так багато людей, став дводенний фестиваль різножанрового кіно Кіносарай у 2013 році. Цьогоріч він відбувся вже вдев’яте. Кінопокази традиційно проходять в імпровізованому кінотеатрі, створеному в колишньому сіннику на території обійстя Діани та Леоніда. Діана згадує, як все починалося:

— Під час одного з фестивалів до нашого кіносараю приїхав Михайло Іллєнко показати свій фільм «Той, хто пройшов крізь вогонь». У кіносарай тоді набилася рекордна кількість глядачів: 92 людини. І потім відбулось дуже живе спілкування. Михайло настільки надихнувся, що запропонував свій київський фестиваль «Відкрита ніч» паралельно провести й на Обирку. Зараз цей фестиваль відбувається вже більш ніж на 100 майданчиках по всій країні й за кордоном, де є українська діаспора. Тобто цей проєкт розрісся з Києва і Обирку на цілий світ. А ми одночасно почали робити «Кіносарай» — свій повноцінний кінофестиваль тут, на Обирку.

На Обирку більшість інфраструктури створена волонтерами та людьми, які приїздили сюди регулярно. Десять років тому мешканці хутора почали працювати з волонтерами з-за кордону задля спілкування та обміну досвідом. Проєкт «Мистецький хутір Обирок» поступово набував міжнародних масштабів також завдяки подіям, до яких долучалися артспільноти з інших країн (Данії, Франції, Німеччини тощо), розповідає Діана.

— В Обирку вже побували люди з 40 країн світу. Таке міжнародне ком’юніті дуже урізноманітнює життя хутора, робить його наповненим та цікавим. І у нас вже є прецедент з Бенджаміном — французом, який приїздив сюди як волонтер, а потім оселився тут. Тому можемо назвати Обирок першим міжнародним екопоселенням в Україні.

Діана Карпенко мріє про живу мистецьку резиденцію та екологічний кластер, який дав би змогу жити у сталий спосіб:

— Я бачу Обирок справді таким живим об’єднанням цікавих, дуже різних людей, в тому числі й іноземців. Було б класно, якби тут все ж таки була школа або освітній центр, в який би могли приїздити люди ззовні. Обирок — це місце творчості, місце, де ти можеш себе проявляти, як тобі хочеться, і отримати в цьому підтримку.

Мешканці Обирку часто збираються разом задля генерування ідей. Діана пояснює, що спільнота Обирку складається з ядра − людей, які тут постійно живуть, і тих, хто приїжджає сюди час від часу або на конкретні проєкти. У спільноті вже є близько 100 людей, які або мешкають тут, або регулярно приїздять на хутір і постійно щось роблять для простору та спільноти. А от для охочих поселитися діє такий собі тестовий режим, каже Діана:

— Найперше варто з усіма перезнайомитися; друге — пожити тут місяць або два, бажано в холодний період року, щоб відчути, як це, коли немає заходів, немає гостей, немає фестивалів. І третє — зробити якийсь проєкт разом з кимось з обирян, щоби відчути цю взаємодію, взагалі — наскільки в нас є контакт. Тому що Обирок — це точно не місце для дауншифтингу, тут існує енергія активності дії і створення чогось з нічого.

Діана. Екопоселення Обирок

Після того як у 2018 році Леонід Кантер раптово пішов з життя, постало питання, чи існуватиме Обирок надалі, куди рухатиметься спільнота і як розвиватиметься простір поселення.

Співзасновниця хутора Діана Карпенко у той період саме вивчала феномен розвитку мережі екопоселень у різних країнах світу. Незабаром вона поїхала до балтійських країн подивитися, як мережа таких поселень організована там. Люди, що обрали життя в екопоселенні, ощадливо використовують природні ресурси та продукують мінімум відходів (підхід zero waste), організовуючи свій побут так, щоб зменшити негативний вплив на довкілля. Вони прагнуть будувати екологічні та енергоефективні будинки, бути максимально незалежними енергетично та забезпечують себе продуктами харчування власного виробництва.

Подорож до Данії дала зрозуміти, що схожих на жителів Обирку диваків у світі досить багато, ділиться Діана. Згодом команда Обирку поїхала на з’їзд екопоселень, організований Global Ecovillage Network (GEN). Це міжнародна організація, зареєстрована в Шотландії, що активно бере участь в русі проти кліматичних змін, а також — мережа екопоселень, яка лобіює їхні інтереси, і просто місце зустрічі, де активні екопоселенці обмінюються знаннями та досвідом. Хтось займається пермакультурою, хтось − духовними практиками, а хтось вже навчився приймати рішення методом соціократії (система управління, яка прагне створити психологічно безпечне середовище та продуктивні організації. − ред.). Всі екопоселення різні, але ідея творення сталих спільнот, мінімоделі сталого життя − для всіх спільна.

За словами Діани Карпенко, зараз в Україні близько п’ятнадцяти екопоселень, які входять у мережу «Зелена школа» в Києві. Крім того, існує чимало індивідуальних господарств дауншифтерів чи людей, які переїхали в село або займаються екопроєктами (загалом близько сотні екопоселень).

На міжнародних з’їздах екопоселень, розповідає Діана, розмови ведуться насамперед про вибудову ком’юніті та спільні практики, світоглядне ядро, екологію та економіку спільнот. Подібні з’їзди вона планує організовувати й на Обирку.

— Обирок зараз інтегрувався в цю історію. Західна Європа дуже зацікавлена розвивати свою мережу в Східній Європі. І фактично нас уже затвердили як місце для проведення тієї конференції. Але трошки все відклалося через епідемію, тому побачимо.

У 2020-му на Обирку розпочався курс з дизайну екопоселення Ecovillage Design Education, сертифікований ЮНЕСКО, міжнародною громадською організацією GAIA Education та GEN. Це загальний курс про сталі спільноти, які можуть бути й в містах, але мають об’єднуватися довкола сталих ідей чи проєктів. Впродовж місяця люди вивчають один із напрямків та ключових факторів для створення екопоселення: соціальний, світоглядний, економічний й екологічний. Уже торік курс пройшли 24 людини з усіх регіонів України, а на світ з’явились три нових групових проєкти: «Спільнохата», «Тепла гора» в Карпатах та «Фонд екопоселень».

Діти та сусіди

Обирок живе не лише для внутрішньої спільноти, а й активно взаємодіє з гостями та волонтерами, які приїздять допомагати на окремі події. Так, зокрема, виникла ідея створити «Спільнохату» (так званий cohousing для тимчасового перебування), мешканці якої могли б ставати тимчасовою спільнотою і зробити свій внесок у життя хутора:

— Уся ідея в тому, щоб люди об’єднувалися, знаходили якісь соціальні контакти, один одного підтримували, ділилися радістю, взаємотерапіялись, тікали з міста, щоб поповнити свій ресурс чи навпаки — приїздили сюди з творчими ідеями. Воно саме для обміну, тому в будь-який момент приєднуйтесь, якщо маєте на це бажання, воно завжди відкрите для вас.

На Обирку по-особливому дбають про дітей та їхній особистий простір. Тут для будь-якої дитини є необмежене поле для розвитку і дослідження світу навколо. А оскільки хутір складається з сімей, то ініціативи спрямовані насамперед на те, щоб добре жилося дітям.

Наприклад, коли у Леоніда і Діани народилася дочка Магдалена, з’явилася потреба в організації подій для дітей. Таким чином виник проєкт «Діти природи»: табір, який відбувався вісім років поспіль. З нього ж виросло питання альтернативної форми освіти. Три роки поспіль Обирок збирав по кілька сотень людей поділитися досвідом роботи у сфері домашньої освіти. Згодом, за словами Діани Карпенко, стали активно з’являтися альтернативні школи в Києві та в інших великих містах України. Більшість людей наважилися розпочати справу саме після обирчанських зустрічей.

А на Обирку тим часом запрацювала маленька домашня школа за участю трьох родин. Одна могла навчати математики, інша − мистецтва тощо. Решту часу сім’ї проводили в заняттях музикою, майстер-класах з випікання хліба чи в організації святкувань. А влітку приїздили волонтери, які займалися з дітьми англійською мовою, хімією, знайомили з цирковим мистецтвом і театром.

Мешканці Обирку жартують: щоб виховати дитину, треба ціле село. Але для них сенс фрази не в тому, що село — це життя на природі, а в тому, що це існування поруч з людьми. Для Діани Карпенко це досі один із визначальних факторів:

— Якось влітку я виїхала на велику, в мене було кілька справ, які треба було вирішити з сусідами. І я заїхала до Бена, по дорозі зустріла Олю, яка повернулася з якоїсь подорожі, а в клубі зустріла ще дітвору, з якими гралися мої малі. Там з’їла шовковицю, заїхала до іншого сусіда, який мені ліжко зараз робить. Потім — до бабусі Уляни. І я себе піймала на тому, що всіх людей мені було дуже радісно зустріти. І це те, чого немає в великому місті, коли ти маєш дуже багато контактів з якимось абсолютно випадковими людьми, з якими ти навіть би не хотів зустрічатися.

Поруч з проєктами виникали супутні завдання для вибудовування спільноти. За трохи більше, ніж десятиліття, хутори, що утворюють Обирок, збідніли місцевим населенням: стареньких жителів майже не залишилося, лиш три хатини. Це дев’яносторічна бабуся Уляна, бабуся Галя і Максим — єдиний молодий хлопець на Обирку. Щоб відбувалася взаємодія з місцевими мешканцями та щоб життя на хуторі не припинялося, важливим було підтримувати ініціативність та ідейність.

Взаємини з місцевими мешканцями в обирян складаються по-різному. Іноді виникають бар’єри у спілкуванні, навіть на побутовому рівні. Допоки місцеві вважають нових мешканців чужими, «людьми з міста», налагодити зв’язок є чималим викликом.

Ірина Койда, що з 2017 року живе в екопоселенні Обирок разом із сім’єю, сміється:

— Багато хто очікує, що ми якихось радикальних поглядів, і дуже дивуються, коли виявляється, що ми звичайні люди, які просто живуть. Це і є проєкт відновлення. Це і є наша країна зі всіма дорогами, лісами, розораними полями, травмованими душами і всім-всім.

Вихід на діалог задля вибудовування спільноти та включення кожного є надважливим для мешканців мистецького хутора. Задля громади та охочих навідатися обиряни організовують спільні вечори чаювання та спілкування. Ірина зазначає:

— Ти можеш побудувати десятиметровий паркан, але це ніяк не скасує того, що там хтось живе і це поруч. Тут значно важче закрити броньовані двері, як в багатоквартирному будинку. Можливість відчути, що я відчуваю в цей конкретний момент — це теж дуже потрібний навик для життя в спільноті. Щоб зразу розуміти, тут мені комфортно, а тут мені некомфортно. Це взагалі важкодосяжні речі в нашому суспільстві.

Дається взнаки й різниця між поколіннями. Люди, які роками жили певним чином, не терплять втручання в особистий простір. Новоспечені жителі Обирку відгукуються на це з розумінням. Ірина Койда як людина, що постійно включена у процеси, бачить останні глибинно:

— Місцеві мешканці тут переживали величезну кількість болю і трагедій, які нікуди не поділися, які проявляються в їхніх дітях. У мудрих, просвітлених книжках кажуть: стань тими змінами, яких ти бажаєш. І ось можливість бути дотичним до власне джерела болю дає багато простору для того, щоб його проживати, знаходити його в собі, знаходити його у своєму роді і розуміти, що не просто ви всі такі, а ми всі такі.

Ірина і Володимир. Перевинайдення села

Ірина очолює відділ культури, молоді та спорту Батуринської міської ради, ОТГ, на території якої розташований Обирок. Долучившись до роботи в ОТГ, вона досі має сподівання на позитивні зміни у межах реформи децентралізації, коли маленькі громади отримують можливість впливати на своє життя. Це змога навчитися довіряти й перевірити, чи насправді життя в такій громаді може бути сталим.

— Наша ОТГ дуже невелика. Історія в тому, щоб насправді спілкуватися так, наче ви живете в одній громаді й разом несете відповідальність за все. В українського народу є такий бог — Вони, який все оце понароблював, а Їх насправді немає. Це все Ми. І в нас є дуже багато крутих обирян − друзів, за якими я спостерігаю, ну тобто це спеціалісти дуже високого рівня.

Ірина та Володимир Койди переїхали на Обирок із Хмельницького влітку 2017 року, коли в їхній сім’ї народився первісток. Це підштовхнуло подружжя до того, щоб кардинально переоцінити спосіб і якість життя. Все задля того, аби забезпечити дитині свободу і звести до мінімуму кількість заборон, які у місті множилися просто на очах. Тому думка про потребу переїхати з Хмельницького в сільську місцевість виникла разом з ідеєю знайти місце, безпечне для дітей, естетично й екологічно неагресивне. Їх не влаштовувало звичайне село, як і дауншифтинг, вони шукали місце, де можна взаємодіяти з людьми та цікаво, повноцінно жити. Коли ж Ірина з Володимиром приїхали в Обирок на один із кемпів про альтернативну освіту, то зрозуміли, що знайшли своє ідеальне місце.

У купленій ними хатині не було освітлення, вікон, була діра в стелі, комарі, і Володимир Койда взявся за капітальний ремонт. А ще будував велику дерев’яну конструкцію — корабель — для місцевих дітей і мистецьких заходів. Сім’я Ірини та Володимира разом із синами Жоріком і Гаріком (другий син народився вже на Обирку) досі залишається найактивнішою на хуторі. Вони живуть і працюють на Обирку цілорічно. Ірина тішиться, що їхня родина обрала такий спосіб життя.

— Це можливість жити в гармонійному оточенні, яке задовільняє більшість потреб. Потреба в домі, який є прихистком. Потреба в громаді, коли ти можеш десь там вийти і зустрітися надовго, на коротко, для праці, для відпочинку, для походу в баню, чи для га-га. Просто з якимось людьми, з якими в тебе спільні цінності, і це насправді так багато.

У двох кілометрах від Обирку плине річка Сейм, досі повноводна і чиста, а в півторакілометровій досяжності є шість природних озер. Близькість до водойм була одним з вагомих критеріїв для сім’ї, традицією якої є риболовля. Окрім того, два великі ліси, абсолютно чисте повітря, тиша…

— Я дуже ціную спільні сімейні сніданки і я можу тут собі їх дозволити. А влітку повертаючись з робочого, цілком собі офісного робочого дня, ми сідаємо з дітьми на велосипеди і через дві хвилини ми вже купаємось в дуже чистому красивому озері. І для мене це просто розкіш.

Володимир Койда розповідає, що Обирок для нього — це насамперед навіть не гарна природа і переваги віддаленого сільського життя, а люди, яких він тут зустрів.

— Обирок — це не кілька хат, це не якісь артоб’єкти чи щось таке незрозуміле мистецьке. Обирок — це люди. Ось це — і в першу чергу, і найбільше. У спілкуванні з цими людьми віднаходиш десь якісь класні ідеї, надихаєшся. Саме спілкування мотивує до власного розвитку, тому що якість цих людей на Обирку, вона прям дуже висока.

Ірина з чоловіком жартують, що їхнім концептуальним проєктом з моменту приїзду на Обирок є «перевинайдення села». Феномен села, останнім часом спрощений до клаптика землі, який можна здати в оренду, вимагає ідейників, людей, які б дали йому нове життя. На Обирку такі люди вже є. І це не лише Ірина і Володимир, а й новий постійний мешканець Обирку — Фабіан Маркович.

Фабіан. Мистецтво Обирку

Фабіан Марковіч – скульптор родом з Аргентини. Як і родина Койд, влітку 2017 року Фабіан вирішив змінити власне життя. У результаті довгої подорожі опинився на Обирку, де живе та творить і досі.

Ще коли Фабіан підростав у багатодітній сім’ї у Буенос-Айресі, йому часто доводилося змінювати місце проживання у межах цього мегаполіса. Та Фабіан поглибив цю постійну змінність, покинувши рідне місто, і відтоді в жодному місці не осідав надовго: жив у Англії, потім у Франції, Латвії, на Кіпрі. Аж поки не опинився на Обирку.

Паралельно Фабіан почав займатися дерев’яною скульптурою. Спочатку це було захопленням заради власного задоволення, а ті скульптури, що з’являлися, ставали подарунками для друзів. Лише згодом, влітку 2017-го, в Англії, йому вперше запропонували продати результат своєї праці. Там же відбулася і перша персональна виставка, одразу успішна. Тоді ж стався і злам у житті Фабіана, бо до рідної країни він вирішив уже не повертатися, хоч і мав зворотні квитки.

За основу для творчості Фабіан бере будь-який шматок мертвого дерева і в жодному разі не рубає живі дерева. Скульптор більше зосереджений на формі, ніж на самому матеріалі та його якості. Ба більше, він ніколи не має попереднього наміру, коли починає працювати. Акт творчості починається зі зчищення того, що здається зайвим, і коли виникає обрис фігури, далі скульптор йде за нею.

— Я відчуваю, що я більше перекладач, ніж художник. Природа є художником. У своїй роботі я використовую три принципи. Перший — недосконалість… Я вірю в те, що пошук досконалості — це такий шлях страждання. Друга характеристика моєї роботи — недовершеність, незакінченість. В моїх скульптурах завжди є частина, якої ніби не вистачає. Третій принцип — непостійність. Оскільки це органічні скульптури, вони з часом будуть змінюватися, деградувати, і я таким чином, працюючи з цією деревиною, просто трошки відтягую цей процес, але зрештою все одно скульптура мінятиметься.

Уперше в Україну Фабіан потрапив у 2019 році, а на Обирку опинився долею випадку. Їхав на хутір Чырвоны Кастрычнік (Білорусь), але в останній момент прийняти його не змогли, порадивши тимчасово залишитися в Україні, на Обирку. На запит митця отримати невеликий простір для життя і творчості обирчани одразу відгукнулися, запропонувавши місце в одній із хутірських хат. Мрія Фабіана таким чином здійснилася: він знайшов належну атмосферу, в якій міг творити та виставляти свої скульптури.

— Той факт, що я з Аргентини, − це щось дуже дивне для українців. «Ого! Що ти тут робиш?» − вони справді здивовані цим. А оскільки я художник і працюю з деревом, то нам дуже легко встановити емоційний зв’язок. Люди насправді люблять ліс, люблять дерево…

Фабіан зізнається, що подорожує не лише задля пізнання інших культур чи способів життя у різних куточках планети. Усі місця, де Фабіан осідає на певний період, є місцями близького контакту з природою: усюди по-своєму красивою: чи то у Латвії біля моря, чи в сосновому лісі Обирку. Фабіана цікавлять спільноти та місцеві громади. Зокрема захоплює те, як люди, які вирішили залишити міста, намагаються створити собі нову реальність.

Захоплений Фабіан і можливістю долучитися до спільного творення Обирку. Це місце потребує рук і творчості, щоб мати можливість приймати гостей і ставати дедалі зручнішим і креативнішим простором для нових ідей і колективних проєктів. Змога докласти власних зусиль до справи, яка лише розпочалася, Фабіану в задоволення.

— Обирок − це місце з повною відкритістю для нових ідей. Люди несуть відкриті серця і багато свободи. Я відчуваю, що тут не маю бути ніким іншим, окрім як самим собою. Не потрібно дотримуватися якогось конкретного способу мислення. Це природний потік. Я не знаю, як це працює, але це працює. Коли вам потрібно з’їсти щось, воно вже там; коли вам потрібно познайомитися з людьми, ви зустрічаєтесь. Для мене це дивовижна енергія, яку я сприймаю як подих свободи й можливість творити. Це мене дуже приваблює.

Живучи на Обирку, Фабіан втішений приймати гостей, навчати мистецтва дерев’яної скульптури й організовувати виставки власних робіт. Останні ж відбуваються під супровід гітари чи південноамериканського музичного інструменту чаранго у виконанні самого Фабіана, а також при особливому світлі свічок, яке забезпечує інший кут бачення.

Фабіан радо згоджується і майструвати з гостями, ділитися досвідом і баченням. Починається процес із ще більшої насолоди — прогулянки лісом, де завдання майбутніх учасників майстерні в тому, щоб зупинитися, спостерігати та спробувати розбудити свою уяву. Фабіан закликає учнів спробувати знайти форми у мертвих гілках чи коренях. Тренування очей у спробах знаходити фігури допомагає краще зрозуміти матеріал. До того ж він вважає, що вправляння в увазі збагачує досвід взаємин між ним та справою, яку він бере на себе. Це може бути не лише предмет праці, а і людина чи… захід сонця.

— За ці три роки я вже створив багато скульптур, приблизно 80. Тому не хочу підштовхувати себе до виготовлення скульптур лише тому, що мушу. Ні, я просто хочу створити їх, коли відчую натхнення. І в зимовий час я усвідомлюю, що, природно, у цих географічних регіонах я волію залишатися вдома і відпочивати, бо навіть не маю майстерні. Але у літній час я люблю працювати цілими днями, навіть з однією скульптурою.

Фабіан досі залишається на хуторі, попри великий перелік «але». На Обирку йому доводиться стикатися з багатьма обставинами, які є некомфортними, оскільки на рівні інфраструктури цьому місцю багато чого бракує. Фабіан спить в одному місці, приймає душ (часто холодний) − в іншому. Купити їжі чи випрати одяг теж не надто легко. Але в Обирку митець знаходить не лише спокій місця, а й спільність зі сформованою тут громадою.

— Я відчуваю, що в Україні дуже цікаво. І тут багато пристрасті. Я розумію, що перебуваю в особливому місці, де відстежую певний тип енергій. Ці люди хочуть щось знати, хочуть знайомитися, хочуть поглиблювати стосунки. Цікавість − це особливість, яку я відчуваю в Україні, і це дуже красиво.