Олекса Коба. Підтримувати ветеранів

24 квітня 2021
Share this...
Facebook
Twitter

В Україні, де восьмий рік триває війна, дедалі більшає спільнота ветеранів і ветеранок. Повертаючись із зони бойових дій, вони вчаться переосмислювати цей досвід і заново адаптуватись до цивільного життя. А дехто ініціює проєкти, що допомагають іншим ветеранам отримати психологічну підтримку, змінити фах або відкрити власну справу. Ця історія — про полтавця Олексу Кобу, який після повернення з війни започаткував курси ІТ і групи підтримки для ветеранів, а також ініціював суспільну дискусію через виставку власних картин.

Олекса Коба за свої 29 років встиг відкрити власну кузню, закінчити університет, змінити основний профіль діяльності, стати учасником бойових дій, отримати поранення, повернутись з війни до мирного життя і почати підтримувати інших ветеранів у післявоєнній реабілітації.

Олександр Коба, якого друзі й знайомі називають Олексою, народився і живе на Полтавщині. Громадську активність він виявляв ще зі студентських часів, навіть не підозрюючи тоді, що це приведе його спочатку на російсько-українську війну, а потім — до підтримки ветеранів.

У 2012 році, навчаючись в магістратурі історичного факультету Полтавського національного педагогічного університету, Олекса разом із однодумцями заснував громадський рух «Злам стереотипів», який узявся за історичну просвіту полтавців. Студенти проводили багато відкритих заходів, серед яких були вуличні музеї і лекторії. Розповідали про Україну і Полтаву, про відомі історичні і культурні постаті.

— Не можна змінити країну згори, провівши якусь класну партію. Можна лише змінити мислення. І в основі цього мислення лежать різні стереотипи, різне ментальне кіно, з яким треба працювати.

Учасники руху влаштовували культурні акції на ринках, у торговельних центрах та інших місцях, де можна зустріти представників найрізноманітніших верств населення. Вони намагались ламати радянські стереотипи і чинити спротив російській пропаганді — речам, які довго і міцно вкорінювались у свідомість українців.

Одного разу до дня народження Тараса Шевченка активісти влаштували у різних локаціях Полтави вуличні виставки картин Кобзаря. Серед відвідувачів виставок були й ті, хто не знав, що Шевченко був ще й художником. Їх цей невеличкий екскурс в історію мотивував переосмислити знане раніше.

Можливо, так все й тривало б. Та у 2013 році в Україні почались революційні події і згодом — російсько-українська війна, що вплинуло як на подальший вектор розвитку країни, так і на життя Олекси й інших, хто зрозумів, що боронити країну необхідно тут і зараз.

Євромайдан. Історія спротиву

Коли у Києві розпочалась Революція гідності, Олекса запропонував учасникам студентських перфомансів приєднатись до протестного руху й показати, що у Полтаві також є ті, хто підтримує європейську інтеграцію й готовий боротись за вибір народу.

Революція гідності
Політичні та суспільні зміни в Україні, що відбувалися з листопада 2013-го до лютого 2014 року.

Під час роботи одного із вуличних музеїв, присвяченого темі Голодомору в Україні, Олекса з друзями почали роздавати листівки-запрошення на перший Євромайдан у Полтаві. Тоді одразу декларували, що захід буде безпартійний, і просили приходити без партійної символіки, щоб об’єднати якомога більше людей однією ідеєю. Першого разу прийшло близько п’ятисот людей.

— Наша проблема була також в тому, що у нас ця позапартійна ідея не спрацювала під час Майдану. Через якийсь час почали телефонувати з Києва і, коли в Києві об’єднався громадський Майдан і політичний Майдан, я зрозумів, що в Полтаві теж треба це робити. Але у нас ця фішка — без прапорів — залишалася.

Полтава, 2014 рік. Фото з архіву Олекси Коби.

Протягом існування Євромайдану Олекса Коба був одним із організаторів акцій і невдовзі став координатором руху у всій Полтавській області. Водночас постійно відвідував Київ, аби підтримувати зв’язок із центром опору тогочасному владному режиму.

— Треба було тримати Полтаву. Бо коли ми захопили, наприклад, обласну адміністрацію (25 січня 2014 року. – ред.), на карті України з’явилося, шо Полтава вже не підконтрольна владі Януковича.

Для Олекси Революція гідності стала ознакою того, що в українців з’явився запит найвищого рівня — запит на мрію. І коли на шляху до мрії почали виникати перепони, люди пішли битись за цю мрію. І всі вимоги, які виникали на Євромайдані, формувались і змінювались у залежності від суспільної дискусії.

Одне із позитивних зрушень завдяки революції він бачить у розширенні громадського руху у Полтаві й активізації людей, їхній готовності розвивати країну, вкладаючи у це свої час і сили.

— У нашій громадській організації, яку я тоді координував, було за час Майдану до 300‒400 людей. І ці люди потім починали робити якісь громадські організації, надихаючись тим прикладом, який вони побачили серед нас. І виникло реально багато таких громадських проєктів, і багато з них далі двіжують.

Селище Піски, 2014 рік. Фото з архіву Олекси Коби.

Війна. Піти і повернутись

Після подій Революції гідності у лютому 2014 року Росія окупувала Крим і розпочала війну проти України, що призвело до окупації частини територій на Сході нашої країни. Тоді ж почалось формування добровольчих батальйонів, готових стати на захист своєї землі. Загалом було створено 32 батальйони.

Добровольчі батальйони
Створені з 2014 року військові формування, до яких вступали на добровольчій основі.

Олекса Коба фактично прямо з полтавського Євромайдану поїхав на Схід. На пару з товаришем він приєднався до батальйону «Дніпро-1». Олекса розповідає, що разом із ним на війну вирушило багато проактивних полтавців, які хотіли захистити країну від агресії Росії й не допустити подальшої окупації українських територій.

Поїхавши на Схід, Олекса залишив навчання в університеті, передавши магістерську роботу викладачу через одногрупників, й абсолютно нічого не сказав своїй родині, аби зайвого разу не хвилювати батьків. Розповідає, що найсильнішим бажанням тоді було встигнути на війну.

— Це було таке бажання, щоб ти долучився до захисту своєї країни. Тобто це не бажання, щоб ти якусь форму вдів, чи не бажання, що ти доброволець. А бажання саме, що ти частинка цієї сили, яка зупинила російську агресію.

Добровольчий підрозділ «Дніпро-1», селище Піски, 2014 рік. Фото з архіву Олекси Коби.

До добровольчих підрозділів йшли, розповідає Олекса, бо вважали, що, опинившись у лавах Збройних Сил України, не потраплять на передову, а зостануться фарбувати бараки чи виконувати іншу роботу, не пов’язану з безпосередньою участю у війні. Подібне розчарування у регулярній армії не було винятком на початку воєнних дій. Великою мірою завдяки добровольцям і волонтерам з весни 2014 року українська армія звільняла місто за містом.

Олекса говорить, що тоді йому було все одно, до складу якого підрозділу він увійде. Може й воювати поза будь-яким з них, якщо доведеться. Тоді як друзі переконували його, що треба обов’язково мати прив’язку до якогось з існуючих підрозділів, аби українські військові не сплутали з бойовиками.

— Ми почали моніторити, які підрозділи тоді вже офіційно були оформлені. І перший підрозділ, який ми знайшли, — «Дніпро-1». Ми буквально на наступний день уже поїхали записуватись.

Олекса Коба воював у секторі М (на схід від Маріуполя, неподалік Новоазовська) і тримав оборону у селі Піски, що поруч з Донецьким аеропортом. За час перебування на Сході він отримав не одне поранення. Розповідає, що коли українські позиції починала обстрілювати російська артилерія, здавалось, немов Бог сміється з людей, які влаштовують збройні конфлікти, маючи цілу планету у своєму розпорядженні й необмежені можливості для розвитку.

— Я почув в цьому сміхові, що в цьому Всесвіті все дуже просто. Просто головна — любов. І я в цей момент, мабуть, став пацифістом, але таким пацифістом, який за потреби може вбивати, але вбивати, захищаючи тих, кого ти любиш.

Олекса розповідає, що часто думав про людей, які живуть мирним життям і не бачать війни. У такі хвилини він розумів, що насправді добре відчувати, що люди не знають усього, через що доводиться проходити військовим.

Фізично Олекса повернувся з війни у кінці 2015 року, хоча у 2016-му було ще декілька коротких виїздів на передову. Проте ментально й духовно процес повернення триває й досі.

У першій же відпустці Олекса змонтував знятий на війні фільм про волонтерів полтавського «Батальйону Небайдужих» — «Сім годин до війни». У стрічці він розповів, що усього за сім годин можна потрапити на війну й так само швидко приїхати з неї додому. За його словами, процес повернення з війни у кожного триває різний час.

— Перший раз, коли ти приїжджаєш, тебе все дратує дуже сильно. Тому що ти розумієш, що в тебе на днях загинув друг, а люди, які тут, навіть не знають цього друга. Вони не знають, чого він загинув, вони цього всього не розуміють.

«Перевести годинник»

Уже після остаточного повернення почалась депресія й усвідомлення того, що ті, хто не бачив війни, не завжди можуть зрозуміти тих, хто її пройшов. Олекса на тривалий час призупинив спілкування зі знайомими й рідними. Коли ж уперше пішов на роботу, то не зміг там нормально працювати, бо не відчував такої ж власної важливості й актуалізованості, як під час захисту лінії фронту. А також через агресію, яка виникала через брак спілкування з тими, хто розуміє цей досвід.

— На війні, якщо є якась загроза, все — взаємодія! Якщо немає взаємодії — ти труп. І воно відкладається на твоєму рептильному мозку. Це не те, щоб людина погана чи ти поганий. Просто ти інакше не можеш і тому краще ні з ким не спілкуєшся, закриваєшся від всього світу. Або спілкуєшся з тими, хто розуміє цю агресію.

Потім було декілька місяців алкогольного забуття. Проте спогади про війну нікуди не зникали, вони постійно посилювалися, нагадуючи про критичні і важкі епізоди. Та в один момент, згадує Олекса, пити просто набридло, бо це не приносило ніякого задоволення. Він говорить, що в один момент просто стало нудно це робити.

— Я не знаю, як це пояснити. Це нудно. І я зрозумів, що треба щось шукати, щоб було не нудно. І один зі знайомих скинув, що у Полтаві на курсах ІТ (інформаційних технологій. — ред.) була програма для ветеранів. І я на цю програму потрапив.

Share this...
Facebook
Twitter
Share this...
Facebook
Twitter

Паралельно з навчанням Олекса влаштувався барменом до місцевого пабу, аби заробляти на життя. У реабілітації допомогли також курси тілесно-орієнтованої психотерапії від громадської організації «Побратим», на які він пішов за рекомендацією волонтерів.

— Я думав, що отримаю якісь навички і потім зможу іншим ветеранам в цьому допомагати. В принципі, так і сталося. Але ця програма мені теж дала багато вправ, пропрацьовуючи які я поступово прийшов до усвідомлення «тут і зараз».

Мама Олекси — художниця. У дитинстві вона пропонувала сину займатися живописом, проте він завжди відмовлявся. Але у період реабілітації в Олекси виникло раптове бажання малювати.

— Мене постійно накривало, тобто я постійно впадав в якусь прострацію. Згадував похорон друзів, інші критичні моменти. І в якийсь момент я просто прокинувся, і перша думка в мене була, шо треба купити фарби і щось намалювати.

Купивши на останні гроші усе необхідне, він годинами малював. На першій картині зобразив дерево життя з багатьма лініями, які сходяться у знаки. Олекса розповідає, що ніколи не задумувався над тим, що малює. Імовірніше, завжди намагався вилити на полотно щось із підсвідомості, відпустити потік почуттів і переживань. Для нього це можливість опинитись тут і зараз, виринути зі спогадів.

— Фішка у тому, щоб зачепитись за щось, в чому ти зможеш стабілізувати час. Малювання — це як перевести годинник на цю хвилину.

Share this...
Facebook
Twitter
Share this...
Facebook
Twitter

Крім малювання, можливість опинитися тут і зараз Олекса знаходить також у кузні, де до війни активно працював. Проте після поранень кувати стало важче.

Одного разу подруга Олекси, полтавська волонтерка Олександра Сиротенко, побачивши малюнок, попросила подарувати його їй. Олекса говорить, що ніколи не вважав себе художником, аби його картини були гідні того, щоб їх комусь показувати, а тим паче дарувати. Завдяки Олександрі ця картина переросла у першу повноцінну виставку. Олександра вмовила Олексу зважитись на публічну подію, апелюючи до того, що виражений у картинах досвід може допомогти іншим ветеранам.

Результатом стала виставка «Втеча з мряки», яку влаштували у Полтавському художньому музеї (галереї мистецтв), презентувавши відвідувачам 40 робіт Олекси.

— Виставка була дуже атмосферна. Я змонтував відео з Пісків. Ми повністю вимкнули світло. Всі картини були завішені маскувальною сіткою — це теж була частина концепту, тому що я нікому не хотів це показувати.

Після першої виставки Олекса поїхав зі своїми картинами містами України, аби розповісти про те, яким буває процес реабілітації ветеранів. А також надихнути інших, показавши, що шляхи повернення у мирне життя можуть бути різними.

— Основна мета виставок була показати суспільству, що, по-перше, в нас є проблема адаптації ветеранів. По-друге, в нас є проблема адаптації українського суспільства після Голодомору та воєн Радянського Союзу. А по-третє, показати й іншим ветеранам, які також приходили, поспілкуватися з ними поза виставкою і сказати: «Чувак, ти не один, це проходять всі».

Під час виставок у різних містах Олекса слухав, як люди коментували його роботи. Тема суспільних і колективних травм дуже часто переважала тему війни. Подібна реакція на картини наштовхнула його на думку, що українці психологічно травмовані багатьма подіями власної історії і ці травми вкорінені поколіннями. Тому він вважає, що для розвитку країни необхідно, щоб повсюдно працювали психологи, які б показували, що пам’ять про старі травми і рани — це нормально, але важливо вчитись їх пропрацьовувати, приймати і жити далі, беручи відповідальність за власне життя.

— З мого досвіду жорстких ситуацій на війні єдиний варіант вийти з внутрішнього пекла — це прийняття. І прийняття якраз приходить через те, що ти відчуваєш себе тут і зараз. Малювання — один з цих інструментів. Але це може бути гончарство, різьба по дереву — будь-що, де ви відчуваєте цей момент.

Також у дискусіях Олекса спостерігав, що люди схильні до возвеличення мертвих героїв, тих, кого вже немає поміж нас, тоді як так само важливо підтримувати живих, розвиваючи культ життя.

— Ветерани повернулися, скажіть їм просто «дякую», потисніть їм руку. Скажіть їм: «Ви — красавчики».

Підтримати інших

Олекса Коба успішно пройшов курси ІТ для ветеранів, які проводились у Полтаві. З одного боку це дозволило отримати новий фах, щоб забезпечувати себе фінансово, а з іншого — знову опинитись у середовищі тих, хто розуміє твої переживання.

— Через півтора роки (після закінчення курсів. — ред.) я дізнався, що мій побратим з Дніпра так само пішов в ІТ. Я запропонував йому створити власну компанію. Ми назвали це IT BRO, типу Brothers in arms — Brothers in IT.

Рік працювали як ІТ-фірма, розробляючи веб-сайти. Та завжди мали свої цінності: відмовляли компаніям, що несуть руйнівні наслідки для суспільства (наприклад, гральному бізнесу). Проте клієнтам, з якими знаходили спільну мову, завжди готові були допомогти.

Особливу увагу розробники приділяли тому, щоб мотивувати бізнес створювати україномовний контент, а також запроваджувати програми соціальної відповідальності. Олекса розповідає, що хлопці з IT BRO завжди вірні першому клієнту, з яким домовились про співпрацю, хто б із його конкурентів не приходив і скільки б грошей не пропонував за аналогічну послугу.

— Наше позиціонування, що IT BRO — вояки для ваших веб-проєктів. Тобто ми перенесли наші цінності з війни в бізнес.

Згодом вирішили, що необхідно не просто заробляти, а допомогти іншим ветеранам змінити професію, або ж отримати можливості для заробітку. Так виникла ідея створення «IT BRO Academy».

Перший набір до академії провели у 2019 році, з повністю безкоштовним навчанням для всіх охочих. Олекса помітив, що у ветеранів була низька мотивація, бо можна було як легко прийти на навчання, так і легко піти з нього. Так виникла ідея розробити стипендіальну програму, яка б мотивувала ветеранів до внутрішньої конкуренції, змагання за можливість отримати якісну освіту. Тому на другий набір було введено грант імені Григорія Матяша, названий на честь побратима Олекси, який загинув у Пісках.

— З’являється цінність. Людина проходить випробування, співбесіду, потрапляє на курси. Але це не все: якщо ти не здаєш екзамен, то випадаєш з курсу. І вже утворюється якась спільнота, де є ветерани, які між собою знайомі, які проходять цей курс.

У ролі викладачів до ІТ-академії долучились досвідчені спеціалісти, зокрема Віталій Врублевський, який працює у лондонському офісі Facebook. За їхньої участі готуються додаткові курси для ветеранів і ветеранок. Загалом до команди IT BRO входить близько десяти людей і майже всі вони — ветерани війни на Сході України.

Олекса й сам проводить вебінари для студентів академії. Методика його викладання полягає в тому, щоб пояснити базові принципи й мотивувати до пошуку нестандартних рішень, щоб студенти були гнучкими у виконанні тих чи інших завдань.

Крім академії, Олекса залучений як ко-тренер до проєкту психологічної реабілітації і підтримки ветеранів «Побратими». Команда проводить тренінги для ветеранів, ветеранок та їхніх родин, а також розвиває простір для ветеранських організацій Veteran Hub.

Попрацювавши тренером з адаптації у різних містах, Олекса побачив, наскільки це може бути корисно для ветеранів. Але психологічні тренінги мають порівняно вищий поріг входу, тож для початку Олекса Коба разом із однодумцями хотів створити у Полтаві групу підтримки для ветеранів. Він розповідає, що це має бути безпечний, вільний від упереджень і оцінок майданчик, де кожен може виговоритись й отримати підтримку.

— Можна побути в максимально безпечній атмосфері, знаючи, що ніхто не буде виносити назовні твої думки. Ти можеш просто посидіти зі своїми однодумцями, з ветеранами. Можеш зарядитись новими думками, ідеями.

На заваді живим зустрічам стала пандемія коронавірусу і карантин, тому Олекса планує організувати полтавську групу підтримки в онлайн-форматі. Він хоче, щоб подібні групи підтримки були по всій Україні.

— Я працював у багатьох проєктах з адаптації тренером і я бачив результат. Я чув результат. Коли ветерани через півроку кажуть, що це працює, що це допомагає і що у них відбуваються якісь зміни в житті, я розумію, що не дарма витратив свій час. Якщо потрошку кожного дня в середовищі своєму щось змінювати, буде зміна в країні.

Також Олекса як наставник взяв участь у програмі підтримки професійного розвитку та соціальних проєктів ветеранів «Рівний — рівному», що діяла у декількох регіонах України за підтримки Програми розвитку ООН. У рамках цієї програми 30 ветеранів і ветеранок отримали менторську підтримку у реалізації власних стартапів.

Олекса розповідає, що важливо також працювати з рідними і близькими ветеранів. Бо відповідно до методу бодинаміки, крім людей, які безпосередньо брали участь у війні і пережили шок терору (terror shock), є ще багато тих, хто слідкував за цією війною з новин або ж чекав когось близького з неї. Ці люди часто переживали більш сильний шок жаху (horror shock) від побаченого і можуть навіть не усвідомлювати цього.

Бодинаміка
Сучасний метод тілесно-орієнтованої психотерапії, заснований у Данії.

— Я не чекав нікого з війни, слава богу. Я знаю, що це набагато важче. Коли безпосередньо береш участь у подіях, цей шок проходить швидше. А коли постійно сидиш і чекаєш когось з війни, вмикаєш новини і там розповідають, що був обстріл, цей шок набагато серйозніший і переживається набагато довше.

Нині діяльність Олекси частково нагадує те, що вони робили ще студентами на вуличних лекторіях: збирали людей й розповідали їм про Україну, допомагали побачити себе в ній. Проте зараз Олекса говорить, що намагається поговорити з меншою кількістю людей, але зробити це якісніше, аби допомогти їм стати кращими і сильнішими. Так само як хоче бачити сильнішою і стійкішою Україну.

Над матерiалом працювали

Автор проєкту:

Богдан Логвиненко

Проєктна менеджерка:

Анастасія Жохова

Автор:

Денис Шабанін

Шеф-редакторка:

Євгенія Сапожникова

Редакторка:

Наталія Понеділок

Коректорка:

Ольга Щербак

Продюсерка:

Наталка Панченко

Асистентка продюсера:

Наталія Вишинська

Анастасія Бондаренко

Лідія Буляк

Юлія Безпечна

Вікторія Кравчук

Асистент продюсера,

Інтерв’юер:

Максим Ситніков

Фотограф:

Альберт Лорес

Оператор:

Павло Пашко

Операторка:

Яна Покидько

Режисерка монтажу:

Ліза Літвіненко

Режисер:

Микола Носок

Більд-редакторка:

Катя Акварельна

Транскрибаторка:

Тетяна Проданець

Діана Стукан

Контент-менеджерка:

Катерина Юзефик

Слідкуй за експедицією