Олександр Будько з позивним Терен — ветеран і громадський діяч, співавтор ютуб-шоу про інклюзивність «Відвал ніг, або All інклюзив». У період повномасштабної війни пройшов шлях від добровольця до командира взводу. 2022-го під час слобожанського контрнаступу втратив обидві ноги нижче коліна. Після протезування Олександр навчався в школі публіцистики «Голос війни» й під час реабілітації написав книжку «Історія впертого чоловіка».
Продовжуємо розповідати про українських військових, які адаптовуються до цивільного життя й допомагають в цьому іншим. Раніше ми висвітлювали історію ветеранки Руслани Данілкіної, яка займається реабілітацією військовослужбовців у центрі Superhumans. Цей матеріал — про Олександра Будька, який після поранення на фронті й повернення до цивільного життя працює над тим, щоб зробити Україну безбарʼєрною, а також змінити сприйняття людьми інклюзивності загалом, аби інтеграція ветеранів та ветеранок із пораненнями була якомога комфортнішою і в побутовому, і в суспільному житті.
Бариста став мінометником
До початку повномасштабної війни Олександр працював шеф-баристою в Києві й навчався графічного дизайну, адже хотів у березні 2022-го змінити професію. Але 24 лютого його плани змінилися:
— Професію я змінив, правда, вже не на графічного дизайнера, а на військового.
Того дня він прокинувся близько 5:00 від дзвінка своєї дівчини, яка сказала, що почалася широкомасштабна фаза війни:
— Ми, звичайно, всі про це (повномасштабну війну. — ред.) говорили, як і в суспільстві ця тема висіла: коли буде, що буде? Але я в це не вірив, аж поки не почув вибух за вікном, який пролунав. Тож увірував.
Олександр народився в місті Рівне, де зростав у родині, в якій памʼятали репресії радянських часів. Його прадідусі зазнали переслідувань: один сидів у вʼязниці й помер від туберкульозу, інший просто зник безвісти:
— Це очевидно для мене, що це, скоріше за все, була якась революційна діяльність, так звана для КДБ антирадянською. Тож, я собі підозрюю, що через це одного дідуся і посадили в тюрму, а іншого швидше за все вбили.
КДБ
Комітет державної безпеки — орган державного управління СРСР, серед основних завдань якого була розвідка, контррозвідка, боротьба з націоналізмом, інакомисленням і антирадянською діяльністю. У РФ правонаступницею КДБ стала ФСБ (Федеральна служба безпеки).Ці родинні історії сформували в Олександра негативне ставлення до РФ ще з дитинства:
— Росія для мене ворогом була завжди: з моменту мого усвідомлення взагалі цього світу і розуміння себе як українця, тобто як окремої національної одиниці.
Виховання, за словами Олександра, вплинуло на його становлення як патріота. Йдеться про проукраїнські наративи батьків, а також історії від бабусі й дідуся, в яких було згадано про утиски й репресії в Радянському Союзі:
— Я розумів, що це (репресії в СРСР. — ред.) ненормально. Так не може бути. І очевидно, що це все ототожнювалось для мене з Росією. Тож, дивлячись в подальшому, який вплив Росія мала тоді навіть на Україну, на політичне життя нашої держави — це часи Януковича, наприклад, коли вже почалася тотальна русифікація нашої держави — уже тоді я брав участь в різних мітингах, підпільних акціях. І розумів, що ми мусимо знищити цю російську гідру.
Тож коли почалася широкомасштабна війна, Олександр одразу вирішив іти воювати:
— Долучитися до сил оборони — це не було питанням: чи долучатися, чи ні? Для мене було очевидним, що якщо все ж буде [повномасштабна] війна (хоч я в неї й не вірив), то я все-таки буду брати участь у ній. […] І виховання достатньо, і історії достатньо, і того життя, в якому ми жили, і достатньо тієї війни, яка тривала з 2014-го року. Тому це така була, напевно, остання крапля для остаточного визначення: чи воювати, чи ні.
Джерело фото: інстаграм-сторінка @tsvit_terenu
Шлях у військо виявився непростим, бо чоловік хотів одразу потрапити в осердя активних бойових дій. Каже, що тоді до цього його спонукав максималізм і романтизація війни. Із часом Олександр дещо змінив своє бачення:
— Після певних подій я трошки охолов, але це не зупинило мого бажання і моїх намагань потрапити в гирло військових подій. Тому я змінював декілька організацій, щоб якось нарешті хоч кудись вже потрапити. І так я дійшов до на той час добровольчого батальйону «Карпатська Січ». І 19-го травня [2022-го] я вже був безпосередньо в зоні бойових дій, на фронті. Здійснилась на той час моя така мрія.
Натоді в батальйоні потрібна була мінометна група. Олександр із побратимом Станіславом зголосилися пройти навчання і займатися мінометним розрахунком. Так колишній бариста став мінометником, хоч до цього готувався бути піхотинцем у штурмовій роті:
— Спочатку я був просто в [мінометному] розрахунку, пізніше мене поставили командиром мінометного розрахунку, ще пізніше поставили командиром взводу вогневої підтримки роти.
Джерело фото: інстаграм-сторінка @tsvit_terenu
Це зростання, зазначає, було для нього дуже важливим, тому що один із його життєвих пріоритетів — постійний розвиток:
— Я розвивався, намагався читати книги, дізнавався, хто з моїх знайомих мінометник. Дзвонив їм, вони скидали мені літературу, напутні слова. Я ходив у суміжні війська — там записував моменти, які мене цікавили по міномету. […] Розвиток однозначно був і я, в принципі, задоволений, що не стояв на місці і за такий доволі короткий період дізнався якомога більше для себе.
Попри фізичні й моральні виклики для нього як військовика, Олександр не вважає свою службу тяжким досвідом:
— Це для мене один із кращих періодів мого життя, тому я точно не згадую це як складний період. Тому що це те, чого я хотів, те, чого я бажав, і та мрія, яка в мене була — потрапити в активну бойову фазу дій — я туди й потрапив.
Джерело фото: інстаграм-сторінка @tsvit_terenu
Водночас каже, що війна змінила його внутрішній світ — вплинула на характер, світогляд і життєві пріоритети:
— З війною я, напевно, став більше не те щоб різкішим, але почав швидше приймати рішення, більш критично мислити. Тобто «так-ні-так-ні» категоріями, без великих роздумів. Зважувати практично.
Додає, що війна водночас спонукала його стати відкритішим, відкинути попередні страхи й обмеження:
— У мене були фотографії в інстаграмі, де я вже з ампутованими повністю кінцівками. То я вже зрозумів, що немає, в принципі, що вже більше приховувати, якщо я вже, грубо кажучи, в одних трусах лежу без ніг, вже і так всі все побачили, то що ще?
Жити активно після поранення
Олександр отримав важке поранення 24 серпня 2022 року, коли їхній батальйон перебував на харківському напрямку. Російський снаряд прилетів в окоп, де тоді був чоловік. Через це на пораненого зсунулася земля. Побратими розкопали його й наклали турнікети. Потім Олександра евакуювали, провели першу ампутацію у стабілізаційному пункті, після чого перевезли до госпіталю в Харкові:
— Почалася і температура, і болі, і так далі. Знеболююче мало допомагало, і перевʼязки фактично по-живому, тому це вже було досить тяжко.
Потім евакуаційним потягом чоловіка перевезли до Полтави. Олександр розказує, що там через неналежне лікування його стан погіршився, почалося загнивання кінцівок. Та завдяки допомозі друга звідти його через тиждень перевезли до столичної лікарні:
— Тут я вже відчув, власне, нормальне ставлення, лікування, нормальне відновлення. Хоча це був теж дуже складний етап, тому що почались реампутації внаслідок загнивання кінцівок, і були ризики втрати коліна одного. Тому це теж було складно, це постійні фантомні болі, постійні фізичні болі. Теж ніякі знеболюючі загалом не допомагали, бо від фантомних болей складно, щоб щось допомогло.
Через два місяці, після кількох операцій і зняття швів, його перевели до реабілітаційного центру на Галичині. Там отримав перші протези й почав учитися ходити:
— Десь два місяці я ходив з милицями. Реабілітологиня наполягала на тому, щоб я не відкладав милиць, щоб була правильна, рівна хода, тож я прислухався до її порад. Сподіваюся, тому я зараз ходжу гарно і добре.
Через два місяці ветеран почав пересуватися сам, тренувався в залі й готувався до Invictus Games 2023 (міжнародні спортивні паралімпійські змагання серед поранених військовослужбовців і ветеранів. — ред.). Під час реабілітації йому дуже допомагала підтримка рідних, друзів і волонтерів:
— Я на той час розумів, що я не покинутий, що я маю якесь майбутнє, що я небайдужий, як мінімум, для цього кола людей, які до мене приходять. Тож це стимулювало мене до того, щоб не падати духом, бо, в принципі, я навіть не вбачав ніяких причин, щоб я падав духом.
Заняття спортом, на думку ветерана, сприяють швидкій реабілітації, тому що це доволі приємне відновлення, яке формує інші погляди на життя, адже людина може досягати своїх цілей:
— Є стимул працювати, є стимул для того, щоб якомога швидше реабілітуватись. Звичайно, організм на це реагує. Найперше — мозок, і далі вже всі сигнали повністю йдуть по організму. Організм із гіпершвидкістю відновлюється, набирає попередню форму. Якщо це використання протезів, то потім легше ходити, навіть крісло колісне — теж легше ним пересуватися, і багато інших моментів. Тому дуже важливо, якщо людям дають відразу спорт у життя.
2023-го Олександр був у складі української збірної на Invictus Games у німецькому місті Дюссельдорф. Став бронзовим призером у змаганнях із плавання вільним стилем на дистанції 50 метрів. Крім цього, долучився до спортивних протистоянь у пауерліфтингу, де ввійшов до пʼятірки кращих спортсменів, а також був у складі української баскетбольної команди на кріслах колісних та обʼєднаної збірної з регбі.
Крім спорту, ділиться Олександр, для ветеранів під час реабілітації важливо також розуміти, що про них памʼятають побратими, які досі на фронті:
— Ця людина (ветеран. — ред.) себе ідентифікує все ще як військовослужбовець, як людина, яка є частиною чогось великого, частиною якогось [прошарку] суспільства, якогось обʼєднання. І найгірше, коли тебе забувають. І ти розумієш, що я ж тільки з вами був, а тепер я і не цивільний, я і не військовий. А хто я? І це дуже складно для людей зрозуміти: куди йти і що робити.
Чоловік розповідає, що з ним цього не сталося, адже він досі підтримує контакт із бійцями свого батальйону і старається їм теж допомагати.
Під час реабілітації, у жовтні 2022-го, Олександр почав писати книжку про свій шлях на фронті. Каже, що це теж допомогло йому відновлюватися:
— Цей досвід військового, який я маю, — один із кращих моментів мого життя. Тож пишучи книгу, я не проживав якісь болючі моменти, не проходив якусь рефлексію, чи ще щось. Я проживав ті хвилюючі й приємні для мене моменти ще раз. На моєму як моральному, так і фізичному стані це, звичайно, відбивалося, але тільки позитивно, тому що я радо повертався в той самий час, радо проживав ті моменти, чув ті голоси, відчував смак, запах, переносився в ті події.
Над книжкою «Історія впертого чоловіка» Олександр працював майже рік. 2023-го вона вийшла друком у видавництві «Прометей». В одному з інтерв’ю ветеран розповів, що станом на липень 2024-го продано сім тисяч екземплярів і ще дві тисячі планують додрукувати. Зауважує, що писав книжку не тільки для тих, хто був у війську:
— Читають і військові, і ветерани, зокрема, і мої побратими з «Карпатської Січі», але більшість людей — це цивільні. Власне, для них ця книга і писалася, бо книга розповідає про будні та свята українських добровольців, взагалі українських військових. І дає розуміння людям, що ж там відбувається, [дозволяє] трошечки доторкнутися до тієї буденщини військової без прикрас, без якихось помпезних, героїчних подій.
Ветерани та безбар’єрність
Після поранення та подальшої реабілітації викликом для Олександра стало усвідомити, що він більше не військовик, і прийняти те, що відтепер не зможе повернутися до служби на ту ж посаду, яку обіймав:
— Найперша складність при поверненні до цивільного життя — це розуміння того, що ти цивільний. Зрозуміти те, що ти не є вже військовим. І всі твої мрії й бажання повернутися у військо, повернутися на війну, розбиваються об якусь холодну логіку і розум. Принаймні, я розумів, що я в такому вигляді не дуже ефективний буду.
Коли ветеран ще не мав протезів, то пересувався на кріслі колісному. Розповідає, наскільки тоді йому було складно, адже не всі простори в Україні інклюзивні:
— Я сам не можу добратися із точки «А» в точку «Б» на якомусь навіть громадському транспорті, та навіть інколи й на таксі. Тому що зараз це тотально [скрізь] сходи, різні високі підйоми і так далі. Люди поки над цим не дуже задумуються. Це, знаєте, негативно відбивалося на мені, на сприйнятті цивільного життя. Тому що ти розумієш, що люди, які тут, їм якось байдуже на тебе.
Олександр активно працює над впровадженням ефективної ветеранської політики та привертає увагу до необхідності зробити якнайбільше просторів України безбарʼєрним. Він співавтор і ведучий ютуб-шоу про інклюзивність «Відвал ніг, або All інклюзив», яке запустили на початку 2024 року:
— Стереотипи [про людей з інвалідністю], які так довго існували і так міцно вкорінилися в голови українців, руйнуються. І я дуже тішуся тому, що ми прикладаємо до цього зусилля, і не тільки підсвічуємо, а й спонукаємо до певних змін, бо передусім ми хочемо змінити мислення людей. Як тільки зміниться мислення людей і сприйняття людьми безбарʼєрності, чому вона повинна бути, тільки тоді ми можемо розраховувати на безбарʼєрний простір.
Уже після випуску кількох серій шоу «Відвал ніг, або All інклюзив» Олександр побачив позитивні зрушення у сфері безбарʼєрності:
— Люди (як окремі, так і якесь обʼєднання) в різних містах, навіть в тих, в котрих ми не знімали, підіймають питання доступності тепер у своїх містах: як мінімум, облаштовують доступність навколо себе, в своїх приватних бізнесах чи в своїх приватних просторах. Уже якось впливають — намагаються, принаймні, впливати на міську політику для того, щоб впроваджувати в загальному безбарʼєрність міста.
Чоловікові більше імпонує слово «безбарʼєрність» ніж «інклюзивність». Розповідає, що передусім кожен має зрозуміти цей термін для себе і створювати цю безбарʼєрність навіть під час спілкування з людиною, яка має інвалідність:
— Коли людина одна в одної може запитати відверто: «Чи можу я поцікавитись, чому в тебе немає ніг?». Власне, це та безбарʼєрність, яку я транслюю, яку я би хотів впровадити взагалі в нашій державі.
Ветеран наголошує, наскільки важливо створити по-справжньому доступне середовище, де було би враховано потреби всіх людей з інвалідністю:
— Безбарʼєрність — це не лише наявність рівного тротуару чи наявність пандусу, підйомника і так далі. Є люди з порушенням зору, є люди з порушенням слуху, є з ментальними порушеннями. І це все теж треба враховувати. […] Це наявність тактильних стрічок, смуг повсюдно, наявність зарубин на перилах, тобто тактильних вказівників. Наявність шрифту Брайля, наявність мініатюрних копій архітектурних памʼяток для того, щоб людина могла повноцінніше сприймати цей світ, розуміти, де вона.
Згадує і про потребу в кімнатах спокою для людей із ментальними порушеннями, де вони зможуть відгородитися від навколишніх подразників:
— Враховуючи тепер нашу воюючу націю, воюючий народ, який вже третій рік [у повномасштабній війні], то все ж варто брати до уваги супергучні звуки, спалахи і так далі. І враховувати те, що це може бути тригером для будь-кого, навіть тепер для цивільних людей. Враховуючи обстріли масові майже щодня, будь-який шум, будь-який спалах тепер може викликати тригерну реакцію. І той самий ПТСР може розвиватися навіть у цивільних людей.
ПТСР
Посттравматичний стресовий розлад, що є крайньою реакцією на сильний стресор, який загрожує життю людини. Може з'являтися і в дорослих, і в дітей.Олександр наголошує, що держава має підтримувати ветеранів, забезпечувати їм швидше й комфортніше повернення до цивільного життя:
— Люди, [які повернулися з фронту], стикаються постійно з якимись перепонами, з якимись бюрократичними моментами. Це заселяє ще більшу зневіру в людях: «Для чого це все було? Для чого я там втрачав кінцівки, чи отримав якісь інші поранення, щоб зараз ще раз доводити комусь щось замість того, щоб все якомога було легше?».
Для позитивних змін, на його думку, державним структурам найкраще прислухатися до військовослужбовців і залучати їх до роботи над ветеранською політикою:
— Є певні намагання держави якось зрозуміти ветеранів, зробити щось для ветеранів, для військових, але це поки що намагання. Дуже прикро, що недостатньо компетентних органів, недостатньо людей зі сторони ветеранів, які би брали участь в цій ветеранській політиці.
Натомість розповідає, що не відчуває розриву між військовими та цивільними, адже був в обох ролях, спілкувався з одними та з іншими. Тому тепер знає, як їх обʼєднувати:
— Хотілося б, щоб більше людей, які стали вже ветеранами через поранення і так далі, щоб вони дійсно були цим містком між цивільними і військовими, тому що вони точно розуміють і одних, і інших тепер. Чим більше буде цих місточків — ветеранів, які будуть якось трошки мирити ці дві верстви суспільства, — я думаю, нам буде дещо спокійніше жити один з одним.
Джерело фото: інстаграм-сторінка @tsvit_terenu
Додає, що готовий ділитися досвідом і допомагати суспільству зрозуміти, як краще комунікувати ветеранам і цивільним, адже для нього дуже важливе формування правильних векторів спілкування між ними. Тому він завжди допомагає і консультує (здебільшого цивільних) на цю тему:
— Для того, щоб будувати цей місток міцнішим і давати розуміння цивільним, як же спілкуватися з ветеранами. І ветеранам давати розуміння, що є цивільні і не варто забувати, що вони теж вагома верства населення, яка багато що дає. Якби не цивільні, ми не могли б воювати. Тому що це взаємозвʼязані речі дуже сильно. І тому трошечки хочеться, щоб ветерани і військові теж мали дрібку емпатії і розуміння до цивільних. І розуміли, що ці люди теж бажають, щоб Україна перемогла, і, як мінімум, щоб ця війна завершилась позитивно для України.
Ветеран ділиться, що для нього, як і для більшості військовослужбовців, яких він знає, найкращий вияв вдячності — це повага:
— Це не повинно бути завченою фразою чи завченим жестом, бо так «проявляється» повага. Люди повинні розуміти: чому я поважаю? Тому що ця людина пожертвувала своїм життям, пішла [у військо]. Бо я можу тут зараз жити. […] Бо людина проявила сміливість. […] Однозначно: будь-яка людина, яка дійсно воює у війську, заслуговує поваги. Тому що я знаю на собі, скільки це вартує сил, енергії, терпіння, мужності для того, щоб перебувати в зоні бойових дій. І не просто перебувати, а щось робити, діяти.
Чоловік неодноразово говорив із військовиками та ветеранами про бажані для них вияви вдячності. Розповідає, що йому, як і багатьом іншим, їм найприємніше почути сердечне «дякую»:
— Коли людина це говорить дійсно щиро, з розумінням, за що вона дякує, чому вона дякує, це дуже читається, це дуже відчувається. І більше нічого не потрібно.
Для себе Олександр обрав два пріоритетні шляхи в житті: ветеранську політику й безбарʼєрність в Україні. Каже, що через війну їх можна вважати суміжними напрямами, тому що серед людей з інвалідністю є також військові і ветерани. Завдяки своїй медійності, залученості до різних проєктів, Олександр доносить до людей важливість цього питання:
— Ветерани — це буде і вже є велика складова українського суспільства. Дуже важливо розуміти, що ці ветерани — це невимовно величезний ресурс для якогось навіть збагачення нашої держави, тому що це люди, які мають досвід, якого не має більша частина нашого населення. Цей досвід тепер можна перекласти на цивільний досвід і підіймати економіку країни аж бігом.
За словами чоловіка, він помічає, що ставлення до ветеранів в українському суспільстві змінюється на краще. Бізнеси часто надають свої послуги безкоштовно або зі знижками, люди допомагають колишнім і чинним військовослужбовцям, ставляться з розумінням до їхніх потреб. Олександр хоче, щоб ветеранів сприймали як успішних людей:
— Людина, яка має бойовий досвід — людина слова, еліта України — це та моя мета, яку я хочу, щоб бачили люди в ветеранах. І щоб ветерани досягали цієї мети: щоб не просто вони здавалися людьми цими, але насправді були ними.
Ветеранам, які повертаються до цивільного життя, Олександр радить все робити самим: запастися терпінням і рухатися вперед, а ще озвучувати свої мрії. Головне, що теж рекомендує — стати прикладом для інших:
— Коли ти тільки розумієш певну свою важливість, коли ти стаєш, власне, тим прикладом для інших людей, ти починаєш жити, ти починаєш розуміти, що твоє життя недаремне. Ти і собі користь приносиш, тому що робиш багато чого корисного, і для людей. Можливо, хтось сьогодні зневірюється десь на лікарняному ліжку, але подивившись на тебе, вони починають відчувати смак життя.
Олександр планує відкрити заклад харчування, який буде доступним для всіх. Зокрема хоче залучати до роботи ветеранів і людей з інвалідністю:
— У мене була ціль і мета зробити заклад показовим у всіх сенсах. Не лише по доступності, тобто я навіть не говорю про доступність як про додаткову якусь функцію — це просто так повинно бути.
На його думку, наразі найбільша проблема в суспільстві — це розʼєднаність. Бо якщо на початку повномасштабної війни люди згуртувалися, то з часом ця єдність дещо ослабла:
— Починаються якісь моменти, що для когось ми єдині по істині, а для когось ми єдині, поки це комусь вигідно. Дуже прикро, що люди повертаються до своїх образів. Бо коли був момент критичний — люди ставали людьми. […] Хотілося б, щоб дійсно суспільство трошки змобілізувалося і зрозуміло, що війна не закінчена і не скоро ще закінчиться, і це варто розуміти свідомо.
Для ветерана російсько-українська війна — це не лише протистояння між двома арміями. На його думку, це передусім протистояння культур:
— Як тільки [в українців] зміниться культура сприйняття і самоідентифікації себе як нації, як самосвідомої окремої одиниці, яка прагне якогось розвитку, прагне еволюції, тільки тоді ми зможемо вийти з цієї ями.
Для Олександра Україна — це рідна земля, історична спадщина, тисячолітня культура, яку сформував український народ. Каже, що попри війну наша нація розвивається в різних сферах, як у межах країни, так і за кордоном:
— Для мене Україна — це, власне, ось ці люди. Ті люди, з якими хочеться змінювати цю країну, ті люди, які змінюють цю країну, і прагнуть цих змін. І таких людей насправді немало. І так завжди, на жаль, було, що меншість завжди активна. Але ця меншість і є для мене Україною, тим мотором, тим рушієм змін, які, я сподіваюся, будуть приводити нас до ще більших і більших змін, які згодом нас і приведуть до перемоги.
Олександр переконаний, що коли Україна подолає зовнішнього ворога, головне не допустити війни внутрішньої:
— Після перемоги єдине, що треба буде зробити — це, звичайно, поставити нашу державу на правильні рельси і пустити її в шлях прогресу.
Коли повернувся з фронту, розповідає Олександр, то почав озвучувати свої мрії (чого не робив до цього) і цілеспрямовано діяти так, щоб їх реалізувати:
— Завжди думаю, як можна зробити нашу державу кращою, як можна повпливати на якісь зміни всередині нашої держави, щоб ми могли відчувати себе людьми, щоб ми могли пишатися в дійсності тим, що ми українці. Не за когось (що в нас там сотні якихось відомих українців в світі), а просто від гордості, від того, що ти українець. Тому хотілося б, щоб це не тільки я так думав, а думали більше людей і пишалися тим, що вони — українці.
