Олександра Матвійчук: «За цінності цивілізації треба боротися і свободу треба захищати»

Олександра Матвійчук народилася в невеликому місті Боярка, що поблизу Києва. Закінчила Український гуманітарний ліцей Київського національного університету ім. Тараса Шевченка, після якого вступила на юридичний факультет цього ж вишу. Ще першокурсницею започаткувала освітню ініціативу — молодіжний клуб «Форум», після чого її запросили викладати правознавство у школі рідного міста. Так вона вчителювала три роки, успішно поєднуючи цю роботу з навчанням.

У 2007 році очолила правову організацію Центр громадянських свобод (ЦГС), що започаткувала низку важливих проєктів для становлення українського громадянського суспільства. Під час Революції гідності правозахисниця разом з іншими членами Центру координувала «Євромайдан SOS» — ініціативу, що надавала юридичну допомогу потерпілим учасникам цих протестів. А вже після початку російсько-української війни ЦГС на чолі з Олександрою збирає докази воєнних злочинів Росії.

Ставши нобелівською лавреаткою, Олександра опинилася серед 25 найвпливовіших жінок 2022 року за версією британського видання Financial Times у категорії «Лідерки». Також діяльність правозахисниці відзначила BBC — вона ввійшла до списку «100 жінок 2022 року».

Початок правозахисної діяльності

Олександра зацікавилася захистом прав людини ще у шкільні роки, коли познайомилася з українським поетом і дисидентом Євгеном Сверстюком. Пригадує, що шістдесятник попросив на літературний вечір, присвячений творчості Тараса Шевченка, обрати читців серед учнів Українського гуманітарного ліцею, в якому навчалася Олександра:

— Він (Євген Сверстюк. — ред.) дав таку умову, що діти мають самі вибрати ці поезії, які вони читають. Я вибрала дві поезії. Мене запросили. І ось перша репетиція. Будинок вчителя. І оце я пам’ятаю, підходить до мене Євген Олександрович і каже: «Ви така маленька, чому ви вибрали саме ці дві поезії?». Що я відповіла, я не скажу, бо пам’ять стерла, а оце питання мені запам’яталось.

Відтоді Олександра часто відвідувала зустрічі дисидентів:

— Я сиділа на їхніх зустрічах і більше слухала, аніж брала участь в бесідах. Це давало мені розуміння, що переді мною люди, які говорять те, що думають, і живуть так, як говорять. І це викликало в мене, такої школярки, захоплення. Вони мене навчили, ось ці всі спілкування, дуже важливої речі: навіть коли в тебе немає жодних інших інструментів, але тільки власне слово і власна позиція, то ти маєш ними користуватися. Саме так ці люди і робили.

Свою юридичну кар’єру в поєднанні із правозахисною діяльністю Олександра почала розвивати ще аспіранткою. Тоді вона працювала в Асоціації українських банків і керувала всеукраїнською молодіжною громадською організацією «Дебатна Академія», а згодом очолила ЦГС. У 2010–2011 роках, коли Віктор Янукович прийшов до влади і став будувати централізовану вертикаль управління, Олександра відмовилася від комерційної юриспруденції на користь суспільної діяльності. Відтак правозахисниця разом із командою ЦГС почала моніторити політичні переслідування:

— Останньою краплею для нас стало, коли президент Асоціації українських банків, Олександр Сугоняко, вийшов на пресконференцію із критикою дій президента (Віктора Януковича. — ред.) й уряду по банківській системі. Він з точки зору професійного [працівника] розклав, наскільки це шкодить і вбиває банківську систему. І за день–два до нас прийшла податкова. Вона виписала нам мільйонні штрафи — і я зрозуміла, що ніякої юридичної кар’єри я в такій країні не побудую. Я прийшла до пана Олександра, пояснила йому ситуацію і звільнилася. Це був момент, коли я зосередилася виключно на захисті прав людини.

Центр громадянських свобод

«Євромайдан SOS» став одним із перших масштабних проєктів ЦГС, які координувала Олександра. Ініціатива стартувала як відповідь на жорстоке побиття «Беркутом» мирних студентів-демонстрантів 30 листопада 2013 року на Майдані Незалежності. Коли ж у 2014 році почалася російська окупація Криму та сходу України, ЦГС був першою правозахисною організацією, що вирушила на ці тимчасово окуповані території:

— На той момент ми взагалі не розуміли, що почалася війна, і що це надовго. Ми приїхали документувати порушення прав людини і серед усіх оцих варіацій воєнних злочинів, нашим основним акцентом була практика незаконного викрадення, катування, зґвалтування, вбивств цивільних людей, а також порушення кримінальних політичних переслідувань. Ми побачили, що це спланована кампанія, яку використовує Росія, знищуючи активну меншість. І на цю сплановану кампанію треба дати системну відповідь.

Паралельно Олександра з командою запустили кампанію «Let my people go» (з англ. Відпустіть моїх людей), головна мета якої — звільнити українських політв’язнів:

— Ми були першими, хто почали складати списки людей, які були незаконно ув’язнені [Росією] за політичними мотивами. І це була більш така кампанія інформаційна: [ми хотіли] розказувати, що відбувається. Бо на той момент, на відміну від зараз, Росія намагалася приховати воєнні злочини.

У межах цієї кампанії ЦГС організував глобальну акцію під назвою «Save Oleg Sentsov» (з англ. Врятуйте Олега Сенцова), коли український кінорежисер і політв’язень Олег Сенцов у травні 2018 року оголосив голодування з вимогою звільнити українських політв’язнів (себе у цей список він не вносив). Правозахисниця зазначає, що її команда попередньо відправила десятки звітів (в ООН, ОБСЄ, ЄС, Раду Європи), вимагаючи негайної реакції від міжнародних організацій. А сама вона була авторкою першого подання в Міжнародний кримінальний суд щодо цього питання. Проте численні звернення не дали результатів. Тож ЦГС залучив активістів із понад 30 країн, щоб домогтися звільнення незаконно утримуваних Росією українців:

— Це дуже фруструвало мене, мою команду, бо ти опитуєш людину, яка вийшла з полону, [вона] розказує тобі просто жахливі речі. Ти ніколи їх в житті не забудеш. Ти ніколи не будеш таким, як раніше, навіть просто слухаючи ці речі. І в цей момент в «Ізоляції» у Донецьку або в десятках інших ідентифікованих нами місцях це ж саме зараз відбувається з іншими чоловіками, жінками, і ти не можеш цього зупинити.

«За вашу і нашу свободу»

10 грудня 2022 року в місті Осло Олександрі та ЦГС вручили Нобелівську премію миру. Водночас нагороду отримав Олесь Біляцький, який очолює білоруський правозахисний центр «Весна», і російська правозахисна організація «Меморіал». Це викликало неоднознані реакції серед українців, адже багатьох обурювало, що таку відзнаку вручили Росії, яка вже більше як 8 років веде війну в Україні, а також Білорусі, що по суті є поплічницею країни-терористки. Олександра зазначає, що іноземці не розуміють такого резонансу довкола того, брати цю премію, чи ні. Тому вона мусить постійно пояснювати природу невдоволення українців:

— Я їм (іноземцям. — ред.) кажу: коли ви ставите Україну, Росію і Білорусь на один щабель, тут навіть не питання, що іде війна. Росія і Білорусь — це країни-агресорки. Питання в тому, що це дуже нагадує радянський нафталіновий міф про «братні» народи. І штучне запихання нас у цей простір, звичайно, викликає спротив. Тому ви маєте зрозуміти контексти і ставитися до цього з розумінням, вчити історію, бо коріння всіх нинішніх проблем і так само відповіді всі — в нашій історії.

Правозахисниця зверталася до Нобелівського комітету щодо нагородження росіян та білоруса, але обговорення в межах органу залишатиметься засекреченим іще 50 років опісля вручення премії. Утім, Олександра стверджує, що така нагорода — усе ж про людей, а не про країну:

— Коли я виходила на першу пресконференцію після оголошення рішення [Нобелівського комітету], мені згадалися слова, які я чула від Євгена Сверстюка. Дисиденти розказували, як вони працювали з дисидентами з різних країн, як будували мережі, горизонтальні зв’язки. Як вони зупинялися один в одного на квартирах і по-людськи один одного підтримували, коли разом зіштовхнулися з цілою тоталітарною радянською машиною. Цей лозунг був як тоді, так і зараз досить актуальний — «за вашу і нашу свободу». Тобто це людська історія, вона про людей.

Як розповідає Олександра, в неї не було жодних вагань чи сумнівів, щоб погодитися взяти заслужену Нобелівку. Ба більше, вона не раз зазначала, що правозахисники з «Меморіалу» і «Весни» — не просто партнери, а її друзі. Правозахисниця зазначає, що ця російська організація завжди визнавала злочини РФ і відгукувалася на заклики ЦГС допомогти у справах українських політв’язнів:

— Ті ж самі колеги з «Меморіалу» вибачалися переді мною двічі. Перший раз — це коли вже в березні (2014 року. — ред.) стало зрозумілим, що це російські військові [окуповують Крим і схід України], вони подзвонили і вибачились. Хоча не вони мали переді мною вибачатися і взагалі вони робили все для того, щоб зупинити [війну]. Другий раз це було, коли почалося повномасштабне вторгнення. Має бути якесь усвідомлення і в інших сферах. Це питання не вини. Вина — це юридична категорія, це те, що ти зробив своїми руками. Це розуміння відповідальності.

Олександра вважає, що російській інтелігенції доведеться пройти довгий шлях переосмислення минулого, щоб усвідомити свою відповідальність перед усіма народами, яких вона роками пригноблювала й чиї території окуповувала:

— Російські митці роками, десятиліттями були бенефіціарами становища, коли російська культура використовувалася як інструмент колонізації. І вони ніколи, за окремими винятками, із цим не боролися. Бо ця ситуація була їм вигідна. І потім, як завжди це робиться, коли режим стає все більше людиноненависницьким, він починає зжирати потроху й тих, кого раніше не чіпав або навіть використовував. Тільки зараз частина з них прокинулася. Цей момент особистої відповідальності (я зараз не кажу про вину), який ще російським колегам треба буде відрефлексувати.

Покарати винних

За словами Олександри, розвинені суспільства — це здебільшого покоління споживачів цінностей демократії, верховенства права і прав людини. Вони не боролися за них, тому сприймають їх як даність:

— Зростають популістичні радикальні рухи, починають знову відкрито ставитися під сумнів універсальні принципи Загальної декларації прав людини. Тобто ми бачимо, що люди на виборах голосують за обіцянки якихось економічних бенефітів (переваг. — ред.), якісь там ілюзії безпеки, ніби обмінюючи права людини і свободи на оці обіцяні речі. Але історія вчить, що якщо ти обмінюєш права людини на добробут чи безпеку, у тебе не буде ні добробуту, ні безпеки. Бо права людини — це базис для того, щоб ти сам працював на добробут і мав безпеку.

Саме тому правозахисниця вважає, що нинішня російсько-українська війна має перезапустити у всієї світової спільноти це уявлення про право та його захист. Жінка неодноразово наголошувала, що російсько-українська війна — це війна не двох країн, а двох систем — авторитаризму й демократії. Тому вона впевнена, що саме мілітарна допомога Україні сприятиме відновленню справедливості:

— Путін намагається навіть через війну переконати світ, що цінності демократії, верховенства права і прав людини — фейкові, бо вони нікого не захищають, нічого не впливають і ніщо не змінюють. Я не можу не погодитися з тим, що зараз право не працює, бо коли мене як правозахисницю питають: «Як зупинити порушення прав людей на окупованих територіях?», то я кажу: «Дайте Україні зброю». Я, правозахисниця, кажу: «Дайте Україні зброю».

Також, на думку Олександри, вже зараз мають відбуватися судові процеси над воєнними злочинцями, про що вона згадувала під час промови на врученні Нобелівської премії миру. Про це вона каже і в нашій розмові, переконуючи, що те, що право не працює — це тимчасове явище:

— Я на це дивлюся доволі оптимістично, тому що у нас, як у людей, як у людства, величезна кількість можливостей, проблема в ментальних бар’єрах. Тому я постійно питаю — чому ми дивимося на світ через призму Нюрнберзького трибуналу, що суд має бути тоді, коли війна закінчилася, і нацистський режим впав. Чому ми маємо прив’язувати право до моменту закінчення війни, право це окрема система, вона діє незалежно від того, наскільки міцний авторитарний режим.

Уряд України активно просував створення спеціального трибуналу проти злочинів агресії проти України, бо до цього у світі не існувало міжнародної установи, яка могла би притягти вище політичне та військове керівництво до відповідальності. 19 січня 2023 року Європарламент ухвалив резолюцію про створення міжнародного трибуналу для притягнення до відповідальності всіх, хто винний у злочині агресії проти України.

Олександра зазначає, що існують різні моделі створення такого трибуналу. Він може бути втілений навіть у гібридній формі, коли міжнародні й українські фахівці співпрацюють одне з одним, або ж застосовують перехідну модель — коли іноземці просто налагоджують систему так, щоб надалі вона успішно функціонувала вже без їхньогоб залучення.

У лютому 2022 року ЦГС разом із низкою правозахисних організацій долучився до втілення ідеї створення такого суду, започаткувавши глобальну ініціативу «Трибунал для Путіна». Вона має на меті розслідувати злочини агресії, які потім передадуть для подальшого притягнення винних до відповідальності. Олександра стверджує, щоб система була прозорою, важливо організувати суд саме в Україні:

— Було б дуже справедливо зробити цей суд у Маріуполі. Так, щоб ти вийшов із зали цього суду і пішов на те місце, де був Маріупольський драматичний театр, який зараз (у грудні 2022 року. — ред.) [окупанти] обгорнули портретами Пушкіна, Достоєвського, а екскаватор зносить ті залишки будівлі, які були зруйновані російською авіабомбою.

Олександра вважає, що зараз важливо встановити оновлену версію міжнародної системи миру й безпеки, яка ліквідує культуру безкарності й захищатиме суспільство від війн чи авторитарних режимів. Адже коли почалася російсько-українська війна, наявна система виявилася неефективною, застарілою й недієвою. Правозахисниця вірить, що Україна може стати прецедентом для зміни глобального ставлення до правосуддя у сфері воєнних злочинів, бо буде на боці потерпілих, а не воєнних злочинців:

— Ми будемо розслідувати кожен епізод. Ми знайдемо всіх, кого можемо знайти. Ми будемо вимагати притягнення їх до відповідальності — зараз, коли є авторитарний режим Путіна, і тоді, коли він рухне, а це точно рано чи пізно станеться.

Щоб впровадити зміни на глобальному рівні, варто розв’язати їх на національному. Олександра підкреслює, що в українському законодавстві досі немає належного покарання за воєнні злочини і відсутня будь-яка відповідальність за злочини проти людяності. Свого часу ЦГС підготував законопроєкт до так званого закону про воєнних злочинців (прийнятий у травні 2021 року), який мав на меті заповнити прогалини в Кримінальному кодексі України. Він, зокрема, стосувався справедливої відповідальності (за всіма нормами міжнародного та гуманітарного права) злочинців, які катували й катують українських військових і цивільних у полоні — проблеми, яких в уряді не розуміли:

— Люди, які вийшли з полону, вони невидимі. Мені здавалося, це так несправедливо. Вони (полонені. — ред.) не можуть бути видимими, от як «євробляхери» (власники автомобілів з іноземною реєстрацією. — ред.), які перекрили вулицю, бо їм щось не подобається. Полон — це не просто нівечення твого фізичного тіла, це руйнування твоєї особистості. Люди можуть таке там робити, що потім собі не можуть це пробачити. Я зустрічалася з величезною кількістю [полонених] людей, я казала, що ми маємо стати їхнім голосом.

Майбутнє України

Україна переживає складні часи, бо вкотре мусить вести боротьбу за існування. Олександра стверджує, що не бажає жодному з народів пережити досвід українців, адже мільйони людей страждають, втрачають не тільки звичний плин життя, а й близьких людей. Утім, вона вірить, що випробування допомагають українцям проявити свої кращі риси — свободолюбивість, незалежність, сміливість, взаємодопомогу, жертовність — те, чим захоплюється весь світ:

— Раніше, коли ти приїздив закордон, то казали: «Україна… ну це щось… Росія, да? Це Росія?». А тепер говориш: «Я — українка, я — українець», і це вже як знак якості.

Правозахисниця вважає, що в Україні залишається ще багато невирішених проблем, які існували й до повномасштабного вторгнення. Вони стосуються насамперед впровадження реформ та змін у роботі державних інституцій. Проте Олександра каже, що українці на правильному шляху, адже дедалі більше роблять вибір на користь демократії та верховенства права:

— Права людини — це як кисень. Ти коли дихаєш, ти не думаєш: «Я от вдихаю повітря, відбуваються якісь біохімічні процеси, я видихаю вуглекислий газ, щось там синтезується». Ти про це не думаєш, ти робиш це автоматично. А коли кисню починає бракувати в повітрі, тоді ти починаєш це відчувати. Ми протягом останніх десятиліть в Україні боролися за свободу як за право вільно дихати, платили за це високу ціну, тому очевидно, що все більше й більше людей розуміють значення прав людини.

Крім того, на думку Олександри, українці мають уніфікувати усвідомлення цінностей, за які борються:

— В усіх соціологічних опитуваннях українці твердо відповідають, що перша цінність — це свобода. Але коли починаєш розбиратися у тих питаннях, то раптом може виявитися, що люди розуміють під свободою різні речі. Для когось свобода — це право говорити те, що він чи вона хоче сказати, і вірити в того Бога, який до вподоби. А для когось це просто вибір між трьома сирами в холодильнику. Тому це усвідомлення, що таке свобода, нам ще, як суспільству, треба буде набути.

Олександра пояснює, що рішення, які розвинені демократії приймали щодо Росії, ґрунтувалися передусім на їхніх бізнес-інтересах, питаннях безпеки, але не на правах людини. І зараз перед світовою спільнотою постає завдання змінити це:

— Світ, особливо розвинені демократії, десятиліттями йшли на вимушені поступки диктаторам. Зараз вони вчаться в України і в українців, що за цінності цивілізації треба боротися і свободу треба захищати.