Троє друзів із невеличкого містечка Соснівка на межі Волині та Галичини декілька років тому заснували «фонд здійснення мрій». Усе почалося зі знайомства з Іваном Маслюком — хлопцем, що живе із дитячим церебральним паралічем (ДЦП) і не може пересуватися самостійно. Разом друзі спланували подорож на велосипедах по Європі, щоб здійснити мрію Івана — побачити Лісабон. А вже після повернення з понад трьохмісячної мандрівки в Україну вони створили громадську організацію On3Wheels. Разом вони відкривають світ для людей з інвалідністю за допомогою волонтерів та спеціальних велосипедів.
Засновники On3Wheels — Олег Савчук, Сашко Луцик та Антон Сом. Саме з них почалася ініціатива, що вже отримала широку підтримку серед людей, яким не байдужі люди з інвалідністю.
Одного разу в селі Березівка під Радеховом, що на Галичині, Олег побачив на дискотеці Івана. Тому тоді було 19 років і він ніколи не виїжджав за межі Львова без супроводу:
— На той час я вже багато де був. А тут побачив хлопця на візку, який сперся на ходулі і танцює. Йому паралельно, хто там і на шо дивиться. Мені стало цікаво, шо це за тіп такий, який не соромиться своєї інвалідності. Я підійшов, познайомився — і так ми почали дружити.
У Івана була мрія: він хотів побачити океан, але за умови, що дістанеться туди сам. Спершу він хотів їхати верхи, бо займався на той час верховою їздою. Та Олег під час подорожі Іраном (де він жив сім місяців на острові та керував своїм новоствореним ресторанчиком) побачив триколісний велосипед («трицикл», або handbike), який міг би стати в пригоді Івану.
За розташуванням колес трицикл нагадує дитячий візок (два колеса ззаду і одне спереду), тому доволі стійкий. Керують трициклом за допомогою рук. Керманич ніби лежить у пластиковому гамаку, ноги фіксує на спеціальній підставці (де зазвичай розташовані педалі), а руками крутить видозмінені педалі. Вони переміщені на місце керма і виконують дві функції: керують напрямком руху й допомагають набирати швидкість.
Така конструкція робить трицикл доволі стійким. Тому не потрібно перейматися, що людина може втратити рівновагу, як це часто трапляється з двоколісним велосипедом. Однак Іван кілька разів падав і з нього.
Отже, друзі вирішили їхати разом. Три місяці вони готувалися до подорожі в Лісабон. Саме туди запропонував їхати Олег: там Атлантичний океан, прямувати туди 100 днів, проїхати потрібно 12 країн і здолати 5000 кілометрів. Друзі відклали 300 доларів на дорогу, знайшли спонсорів та розгорнули кампанію в соцмережах — розповідали про новий для України досвід. За цей час про їхній маршрут дізналися сотні людей, які підтримували Івана та його друзів морально та фінансово.
Попри те що Іван не може самостійно пересуватися через ДЦП, він здолав тисячі кілометрів і дістався океану. Свою розповідь про подорож він зазвичай розпочинає зі слів:
— Знаєш, я щаслива людина. Мої мрії здійснюються.
Похід у гори
Інклюзивний туризм як явище найбільш поширений у США та Європі. В Україні його популяризують поки що окремі ініціативи. . Суть такого туризму — в доступності туристичних місць для людей з інвалідністю. Йдеться і про трансфер, і про універсальний дизайн, тобто комфортний для будь-якої людини.
Під час подорожі хлопці побачили у Франції дивний засіб пересування: крісло на колесі всередині металевої конструкції із довгими держаками спереду та ззаду. Це була La Joelette, або ж «жульєтка». Названий на честь засновника Жоеля Клоделя, цей «велосипед» створили для хлопчика із Франції, хвороба якого прогресувала і унеможливила походи в гори з батьками.
Жульєтку використовують, щоб допомагати людям з інвалідністю пересуватися будь-де: у горах, під час марафонів чи звичайних прогулянок на природі. Інвалідний візок не настільки мобільний: інколи важко здолати звичайні сходи. Жульєтка ж має іншу конструкцію.
Людина сідає у крісло, а щонайменше двоє людей беруться за держаки і тягнуть — штовхають жульєтку в потрібному напрямку. За такої умови єдина точка дотику жульєтки до землі — колесо під кріслом, завдяки чому нею легше керувати.
У Франції Івана з друзями запросили в гості до Handi Cap Evasion, соціальної служби, яка допомагає людям з інвалідністю підкорювати гірські вершини, використовуючи жульєтку. Хлопці згадали свої спроби сходження на гору Гимбу (Гембу). Тоді у Воловці Івана посадили на двоколісний велосипед і штовхали вгору до вершини. Під час першого сходження друзі зустріли на маршруті одеситів. Олег згадує:
— Вони, такі, дивляться на той вєлік і кажуть: «Нашо вам цей велосипед? Куда ви його тащите в горах? Та ви туда не вийдете з велосипедом». Вони навіть не поняли, шо ми Івана будем зараз тягнути. Але ми витянули.
Коли хлопці втомлювалися, Іван гальмував. Важко було усім, адже двоколісний велосипед нестійкий. Сашко посміхається і згадує завершення сходження:
— Перший раз ми побачили людину з інвалідністю в горах і її реакцію. І вирішили допомагати. Ну, тому що ці емоції неможливо забути і передати. То чому би не почати такий рух в Україні, щоби людей з інвалідністю вивозити в гори, та?
Друзі отримали єдину в Україні жульєтку в подарунок від телеканалу СТБ у програмі «Сюрприз, сюрприз!». Хлопці вже протестували цей засіб пересування на Іванові, коли були у Франції, а здобувши свою власну жульєтку, піднялися разом з ним на Говерлу.
Зараз жульєтка користується неабияким попитом. Майже щотижня Оn3Wheels власним коштом організовує сходження в гори для всіх охочих або позичає її тим, хто хотів би піднятися туди з друзями, а не з волонтерами.
Однієї жульєтки мало
Ізоляція, в якій подекуди і зараз живуть люди з інвалідністю, — сумна радянська спадщина. Малодоступність або відсутність можливостей для розвитку мінімізовували зв’язки зі світом. Такі люди переважно сиділи вдома або жили у спеціальних інтернатах.
Не дивно, що Сашко ніколи не спілкувався з людьми з інвалідністю до того, як познайомився з Іваном. Та протягом останніх кількох років свідомість суспільства зазнає змін і увага до людей з інвалідністю зростає.
Зараз різні громадські організації — «Відчуй», «Бачити серцем», «Доступно.ЮА», «Група активної реабілітації» та інші — починають створювати умови для кожного і кожної, щоб людина з будь-яким порушенням могла вільно пересуватися та комунікувати. Пандуси для людей в інвалідних візках, тифлокоментування для людей з порушеннями зору, субтитрування та жестова мова для людей з порушеннями слуху, майстерні для людей з ментальними порушеннями — те, що потрошку стає в Україні нормою.
— Ну, я знав, шо вони (люди з інвалідністю — авт.) існують десь там, буває, ходять, але так, шоб з ними спілкуватись, переживати їхні якісь там переживання чи проблеми — то нє, не було такого. Це ми з Іваном провели сто днів.
Проєкт Оn3Wheels розпочався після знайомства з Іваном та виключно завдяки йому. Аргумент «бо у мене є такий друг» працює, бо свідчить про щирість намірів та справжність дружби. Наступний етап прийняття ситуації — розуміння того, що ви маєте більше спільного, аніж відмінного.
Так, люди з інвалідністю не можуть самостійно піднятися на вершину гори, але це одна з небагатьох їхніх відмінностей від інших. Олег згадує про своє «прозріння»:
— Ну, ми поняли, шо в нього такі самі потреби, він так само сміється… У них ті самі якісь звички, ті самі речі роблять, шо і ми, так шо тут нема нічо такого.
У Франції жульєтка з’явилася у 1997 році, в Україні — майже через 20 років. Першу зараз експлуатують хлопці із On3Wheels. А два роки тому завдяки краудфандингу вони зібрали кошти на виготовлення вже другої, яка невдовзі має бути готова.
Хлопці наполягають, що для всієї України цього мало. Втім, це хороший початок для довгого марафону.
Проєкт Оn3Wheels прагне змінити ставлення суспільства до людей з інвалідністю. Проте річ у тім, що для будь-яких змін потрібне бажання та залучення обох сторін. Жульєтка — символічне втілення цього: людина з інвалідністю готова до чогось нового — викликів собі чи подолання труднощів, а її друзі або волонтери готові докладати зусиль та допомагати долати перешкоди.
Сашко та Олег розповідають, що проєкт спрямований більше на людей здорових, ніж на людей з інвалідністю — щоб вони розуміли, що ці люди можуть жити так само, лише потребують залученості та допомоги інших. Тому цей проєкт змінює всіх:
— Після наших походів люди не залишаються такими, як були. Тобто спочатку ті, шо вперше мають якийсь досвід з людьми з інвалідністю, так сюсюкаються, здалека підходять, а після того вже спокійно говорять з ними на «ти». Ви якось тоже давайте з нами в похід, як буде можливість.
