«Ті, хто тікає від війни й ті, хто просить повернути їх додому»: досвід операторки гарячої лінії для людей з інвалідністю

Понад 6,2 мільйона українців були змушені залишити свої домівки через повномасштабне вторгнення (за даними Агентства ООН у справах біженців). Для тих, хто не міг виїхати самостійно, місцева влада організовувала централізовану евакуацію. На жаль, люди з інвалідністю (а їх до повномасштабного вторгнення налічувалося понад 2,7 мільйона) не могли нею скористатися, адже потребують специфічних умов перевезення. Вони мусили самостійно шукати вихід із ситуації. Часто самі гуртувалися й підтримували один одного, адже якнайкраще знають про свої потреби. Порятунком для таких українців також стають волонтери та громадські організації, одна з яких — ГО Fight For Right (FFR), яка з 2020 року бореться за дотримання прав людей з інвалідністю в Україні, а з початком повномасштабної війни системно евакуйовує їх із прифронтових міст і сіл.

Чим займається Fight For Right?

Українська громадська організація FFR бореться за дотримання прав людей з інвалідністю, надає їм адресну допомогу, психологічну підтримку та юридичні консультації. Із початком повномасштабного вторгнення головною діяльністю команди стала евакуація людей з інвалідністю та їхніх домашніх улюбленців із «гарячих точок» і прикордонних територій. Запити про допомогу FFR приймають через гарячу лінію (0 800 30 66 33). 

Окрім основної діяльності організація інформує Україну та світ про воєнні злочини Росії, а також запускає різні корисні проєкти. Наприклад, влітку 2023 року сформувала мобільні медичні бригади для допомоги людям з інвалідністю, які залишилися на деокупованих та прифронтових територіях. Тільки за перший тиждень серпня команда разом із лікаркою-отоларинголом Оленою та лікарем-кардіологом Олегом відвідала п’ять населених пунктів на Донеччині, оглянула й надала меддопомогу понад сотні людей.

«Перші 20 років провела удома»

Наталія Шишолик — спортсменка, активістка та правозахисниця, а з початком вторгнення також операторка гарячої лінії для людей з інвалідністю, яку FFR створили після 24 лютого, щоб не тільки допомагати, а й рятувати життя. Однак таким активним її життя було не завжди:

—Я народилася у час, коли «інвалідів» приховували, соромились. Тому до 20-ти років я весь час проводила вдома. Іноді їздила в гості до рідних і гуляла на вулиці. Тоді я вважала, що так і має бути. Була щасливою.

Одного разу мама Наталії запропонувала їй поїхати на навчання у «Всеукраїнський центр комплексної реабілітації для осіб з інвалідністю» в селі Лютіж неподалік Києва. Попри переживання, дівчина швидко адаптувалася і за пів року здобула фах кравчині. Під час навчання вона знайшла друзів, які жили активним соціальним життям і відстоювали свої права. Вони не тільки допомогли їй призвичаїтися до нового середовища, а й надихнули боротися за те, що для неї цінне й важливе. Після повернення додому Наталія почала працювати кравчинею. І хоч робота була з дому, то був перший крок до самореалізації.

Паралельно почала займатися спортом — лижними перегонами на бóбах для людей з ураженням опорно-рухового апарату. Їздила на збори та змагання, стала призеркою чемпіонатів України. Спортивна активність додала їй впевненості у собі. Згодом Наталія очолила громадську організацію осіб з інвалідністю «Довіра», якій натоді було вже 20 років. ГО підтримувала понад 50 дорослих та дітей з інвалідністю у Маневицькій громаді, що на Поліссі.

— Робота в організації, спілкування з людьми з інвалідністю спонукають постійно щось виборювати, змінювати і змінюватись самій. Займаючись із дітьми з інвалідністю, розумію, що не хочу, щоб діти жили так, як жила я у своєму дитинстві. Тому розумію, що потрібно діяти і рухати зміни.

У межах своєї громади Наталія з командою почали організовувати різні активності: спортивні змагання, творчі фестивалі, інформаційно-просвітницькі заходи. Започаткували кіно просто неба і зареєструвалися в кіноклубі Docudays UA, організовують інтегровані велопробіги, проводять моніторинги доступності. Кожна подія, яку влаштовують, це їхній спосіб показати й пояснити, що інвалідність — це не вирок, а тому не повинне буде соціальним клеймом, адже люди з нею теж мають право на повноцінну участь у соціальному житті.

Під час роботи Наталія знайомилася з новими людьми, налагоджувала партнерства. Одного разу, приїхавши на запрошення друзів у Луцьк, вона познайомилася з Юлею Сачук, координаторкою громадської організації FFR, яка запропонувала доєднатися до проєкту «Лідерка» — школи політичної участі для дівчат та жінок з інвалідністю. Ось як Наталія пригадує ту зустріч:

— Це був окремий досвід, який дав мені розуміння, що я не сама, і надихнув до боротьби за права.

Так Наталія, життя якої до 20-ти років обмежувалося буквально стінами дому, докорінно змінила все. Зараз, уже будучи дорослою жінкою, вона допомагає налагодити все іншим людям, пропонуючи їм свою підтримку.
 

Залишатися, щоб допомагати

Повномасштабне вторгнення РФ в Україну для Наталії та її оточення не стало новиною. Усі слідкували за новинами й активно обговорювали план можливих дій, стан укриттів у країні та готовність евакуаційних бригад. У січні 2022 року жінка писала звернення до місцевих органів самоврядування, аби дізнатися про стан облаштування доступних укриттів. У «той» день Наталія чітко усвідомлювала, що хоче залишатися в рідній країні:

— Пам’ятаю, як обговорювали в родині, чи будемо виїздити. Усі категорично сказали «ні». І це для мене було дуже цінно: розуміти, що ті, кого я люблю, такої ж думки, як і я, і ми лишаємось підтримувати Україну. Але це не означає, що я осуджую тих, які виїхали: кожен і кожна роблять так, як вважають за потрібне. І це правильно. 

Додає, що тоді, кожен робив, що міг. І для багатьох людей інвалідність не стала перешкодою волонтерити: вони гуртувалися, допомагали із евакуацією або ж закривали збори, вкотре підтверджуючи, що кожен може зробити свій внесок у перемогу над ворогом.

Наталія, як кравчиня, спершу шила розгрузки та аптечки, в’язала шкарпетки військовим, різала смужки тканини для маскувальних сіток. Згодом зрозуміла, що прагне робити більше, зокрема, допомагати людям з інвалідністю, які страждають від війни. На той момент команда FFR саме створювала гарячу лінію і шукала операторку. Цю роль запропонували Наталі:

— Я згодилась майже одразу, хоча й не було впевненості, чи зможу. Але слідую одному правилу: краще зробити і пошкодувати, ніж не зробити і пошкодувати. Тому вирішила спробувати. І не пошкодувала.

Як працює гаряча лінія для людей із інвалідністю

Робота Наталії полягає в тому, щоб прийняти перший дзвінок від людини, яка потребує допомоги. Вислухати її, з’ясувати, в якій ситуації та опинилася, якої допомоги потребує, оформити заявку й передати її на розгляд кейс-менеджерам. Спершу в жінки був ненормований робочий день. Траплялося, що телефонували вночі:

— Не завжди це коротка розмова, іноді з людиною спілкуєшся 15-20 хв. Адже коли людина в біді, то хоче, щоб її вислухали. Такий темп роботи був дуже складним. Іноді хотілося покинути все, але коли згадувала про те, як військовим в окопах і, власне, цим людям, які телефонують під обстрілами, — сили поверталися.

За словами Наталії, на гарячу лінію телефонують геть різні люди: батьки, які прагнуть врятувати своїх дітей; родичі тяжко хворих дітей, які шукають хоча б якусь можливість підтримати їх чи їхніх батьків; ті, хто потребує бодай якоїсь допомоги, бо окупанти розбомбили їхні будинки й ті, хто тікає від війни чи, навпаки, просить повернути їх додому.

— Одні починають плакати одразу, як розповідають, що втратили все, про що дбали все своє життя. Інші говорять про свою потребу, але одразу кажуть, що це не обов’язково, мовляв, комусь наша допомога буде потрібніша. Є люди, які через те, що багато втратили, або просто є такими людьми, починають грубити (були випадки — і проклинати), або такі, які телефонують із претензією, що всі їм щось винні. Але добре, що таких мало. Більшість — щирі, добрі люди. І це дає сили і віри, що Україна буде.

«Багато запитів на ліки та продукти»

Коли почалася повномасштабна війна, то найбільше запитів було щодо евакуації. Тоді порятунок українців на державному рівні не був налагоджений, а особистий план вивезення теж мало хто готував, думаючи, що Путін тільки брязкає зброєю і в нову фазу розпочата у 2014-му війна таки не перейде. Звісно, людям з інвалідністю тоді було особливо складно. Та й зараз, уже більш як через рік повномасштабної війни труднощі з їхньою евакуацією нікуди не зникли.

Наталія каже, що їй дуже важко чути історії тих, хто не може виїхати з-під обстрілів, бо не хоче покидати близьких, які не ходять. Або ж дізнаватися про випадки людей на кріслах колісних, коли вони не можуть евакуюватися, бо не знають, де житимуть через відсутність доступного житла, та й фізично витримати переїзд зі свого населеного пункту — ще той виклик для них.

— Якось я зустріла сімейну пару, жінку та чоловіка літнього віку. Дружина після інсульту паралізована, чоловік її возить на кріслі колісному. Ця родина проживала у Харківській області, потрапили під окупацію. Не змогли так жити, вирішили евакуюватись. Єдина можливість це зробити — тільки через Росію. Шлях пролягав з їхнього села у Крим, тоді в Москву, там їх перехопили волонтери і перевезли в Білорусь. Чоловік старшого віку мав перевезти паралізовану дружину через кордон, який на той час вже був перекопаний окопами. Але вони змогли. Змучених, але щасливих ми їх зустріли, нагодували і посадили на поїзд до Києва.

Багато запитів, які отримують операторки гарячої лінії FFR, — на ліки і продукти. Наталія пригадує дзвінок жінки з прифронтового містечка на Донеччині, яка не могла виїхати, бо доглядала свою 90-річну маму, яка майже не вставала з ліжка, і свою свекруху, яка ходила за допомогою ходунків. Купувати для всіх ліки, а також необхідні речі та продукти для життя — їй просто не було за що, тому змушена просити допомоги, звернувшись на гарячу лінію FFR.

— Для мене складно, коли мушу відмовити людині, коли ми не маємо змоги допомогти, особливо, коли відмовляєш родині, де дитина з інвалідністю. Але найскладніше, коли під час розмови я розумію, що людина зовсім не за Україну, коли говорить: «Я вас нє понімаю, говорітє по-рускі». Дуже складно не нагрубити, не відправити за рускім кораблем.

Вислухати, щоб допомогти

Ключове правило Наталії під час комунікації з людьми, які звертаються на гарячу лінію по допомогу — вислухати. Навіть якщо організація не може закрити запит, той, хто по ту сторону слухавки, має відчути, що зі своєю бідою не наодинці. «Дякую, що ви не відкинули мене, вислухали, мені стало легше», — такі слова по той бік слухавки для Наталії є найвищою оцінкою її роботи як операторки гарячої лінії FFR.
Буває, звісно, що телефонують люди у стані істерики чи страху, тому кожен випадок такого спілкування — це індивідуальний підхід, спроба налагодити зв’язок, аби підтримати бодай словами:

— Спершу я намагаюся заспокоїти, пояснити наші (FFR. — ред.) можливості. Донести, що це діалог, а не їхній монолог. Але й даю можливість виговоритись. Після цього проговорюю, що якщо не припините грубити, я змушена буду завершити розмову. І люди так само по-різному реагують. Буває, заспокоюються і ми знаходимо порозуміння. А є такі, які просто кидають слухавку. Тоді цю ситуацію потрібно відпустити, хоча це не завжди виходить. Буває, я ще довго роздумую над тим, чи не я винна в тому, що так сталось.

За час повномасштабної війни запити, що надходили на гарячу лінію FFR, змінювалися:

— Основна частина людей визначилася: хтось виїхав одразу [після повномасштабного вторгнення], хтось трішки пізніше, решта живе, як може, у зоні бойових дій і їхати нікуди не хоче. Тому евакуацій зараз дуже мало. Зазвичай зараз надходять запити на фінансову допомогу, юридичну або на ліки.

Загострення старих проблем

У FFR постійно нагадують, що від початку повномасштабного російського вторгнення загострилися проблеми з інклюзивністю громадського простору. Адже більшість приміщень, на жаль, не адаптовані під потреби людей з інвалідністю. Найперша перепона для таких українців, за словами Наталії, — недоступність інфраструктури та транспорту. Іншою проблемою є отримання технічних засобів реабілітації:

— Раніше (до повномасштабної війни. — ред.) людина з інвалідністю могла отримати активне крісло колісне. Тепер це неможливо зробити людині, якщо вона не працює. А як зараз знайти роботу, коли більшість людей її втратили? Так само майже неможливо отримати слуховий апарат або окуляри людині з порушенням зору. Є безліч невирішених питань, над якими потрібно працювати.

За словами Наталії, українці, а особливо ті, хто має інвалідність, уже зараз стикнулися з шаленими викликами, а після перемоги їх буде ще більше. Тому варто вже зараз потроху братися за вирішення проблем, що накопичилися й ще більше актуалізувалися. Бо, зрештою, чимало ветеранів, пошрамованих війною, теж потребуватимуть належних умов, аби повернутися до нормального життя після повернення з фронту:

— Страшно, коли чуєш від людей, що вони живуть у квартирі на якомусь поверсі і просто чекають, бахне в них [ракета] чи ні. Вони не можуть спуститися, через те що прикуті до ліжка або користуються кріслом колісним. Я сама користуюся кріслом колісним, тому всі ті відчуття пережила сама. Укриття такі страшні і не доступні, що я б туди і не хотіла спускатись. І, на жаль, через півтора роки великої війни майже нічого не змінилося. Інша проблема, коли людину з інвалідністю перевозять у безпечне місце, але у зовсім непристосоване [для її потреб] житло. Ні помитись, ні в туалет дістатись. У нас бували ситуації, коли евакуйовані люди [з інвалідністю] просили відвезти їх назад, бо у них вдома все було підлаштоване під власні потреби.

Наталя має бачення, як ці проблеми вирішити. Щодо евакуації, то, на її думку,о потрібно створити покроковий алгоритм дій для відповідних служб, які також повинні пройти навчання, аби допомагати людям з усіма формами інвалідності. А щодо укриттів, то необхідно затвердити єдиний стандарт для всіх укриттів і відповідальність за його недотримання.

У планах Наталі — пройти навчання від FFR, щоб моніторити стан укриттів. До слова, аби вберегти людей із інвалідністю свого міста від ракетних обстрілів, жінка розробила проєкт з облаштування спеціальних сховок із підйомником. Адже наразі, за її словами, на Волині немає жодного укриття, належно підготовленого для таких людей. Наталія сподівається, що цей проєкт, якщо вона його виграє та реалізує, надихне й інших долучатися та змінювати ситуацію.

Як отримати допомогу FFR

Якщо ви чи ваші близькі з інвалідністю потребують евакуації, медичної чи гуманітарної допомоги, психологічної підтримки або юридичної консультації, ви можете:

– зателефонувати на гарячу лінію: 0 800 30 66 33;
– написати на електронну пошту: [email protected].

Команда FFR наголошує, що допомагає не тільки людям з інвалідністю, а й їхнім тваринам, тож просить не залишати в біді тих, кого приручили.

Організація постійно оновлює перелік можливої допомоги, тож детальніше про всі опції читайте на їхньому сайті.