Опір окупації на Поліссі: Мощун, Ясногородка, Качали

Документування свідків воєнних злочинів дає можливість фіксувати реальні події війни та збирати докази для притягнення РФ до відповідальності. Факти та свідчення постраждалих через окупацію людей є частиною нашої сучасної історії, яку варто досліджувати і знати. Задокументовані, історії свідків окупації можуть бути нарешті почутими. Тому це один із важливих фокусів уваги, який нині обирають у своїй роботі документалісти. У червні 2023 року на 20 Міжнародному фестивалі документального кіно про права людини Docudays UA відбулася онлайн-премʼєра документального фільму «Свідки. На північ від Києва». А з 1 жовтня фільм можна переглянути на ютуб-каналі Ukraїner.

Стрічку створено командою проєкту «Архів війни», який із 2022 року збирає та систематизує матеріали про події повномасштабного вторгнення. Завдяки цьому світ може дізнатися про опір цивільного населення агресору, побачити наслідки руйнувань, насилля та інших злочинів, скоєних армією РФ в Україні. Крім того, платформа каталогізує унікальні матеріали про життя й побут людей під час війни, евакуацію, перебування у бомбосховищах. Будь-який власник архівних матеріалів (фото, аудіо, відео) про російсько-українську війну може поділитися ними з платформою, завантаживши через сайт, спеціальний бот або заповнивши запит на інтерв’ю. 

У першому фільмі «Свідків» команда «Архіву війни» зібрала історії п’ятьох жителів/-ок, які пережили окупацію. Це люди з населених пунктів на північ від Києва: Мощун, Ясногородка, Бородянка та Качали. У цьому матеріалі розповідаємо історії опору їх сміливих мешканців.

Село-форпост: Мощун у битві за Київ

Невеличке село Мощун, що розташоване на березі річки Ірпінь, могло стати воротами для армії РФ на шляху до захоплення столиці. Населений пункт став великим щитом Києва, проте значна кількість інфраструктури Мощуна була знищена або суттєво пошкоджена. 

До повномасштабної війни це було затишне місце з великими лугами, оточене сосновим лісом. Окупанти тричі намагалися переправити тут основні сили і прорватися до столиці. 

Наприкінці лютого 2022 року російські окупаційні війська висадили десант на Гостомельський аеропорт «Антонов», що за 5 км від Мощуна. Після цього пішли в масований наступ на столицю з Білорусі через Чорнобильську зону відчуження. Так росіяни окупували Чорнобиль, Іванків, Димер, Бородянку і підійшли впритул до Бучі.

Жительки дач біля Мощуна Ганна Значківська та Ніна Чернікова разом пройшли крізь 23 дні окупації, допомагаючи одна одній. У перші дні повномасштабної війни вони бачили зграю російських гелікоптерів МІ-8, вертольотів з десантниками та займання літака в Гостомелі. Ганна з тривогою згадує про ті події:

— А я кажу до сусіда, кажу, слухайте, а чого вони (вертольоти армії РФ. — ред.) так низько летять? А, каже, радар не бере. Я і не знала цього, от вік прожила, не знала, що як низько летять, то радари не беруть. Ну вони вже тоді стріляли. І з тих пор як пішло!

Тоді вертольоти з російськими десантниками висаджувалися в селі, «вітаючись» із мешканцями автоматними чергами. А після ночівлі в будинках місцевих росіяни спалювали їхні хати. 

Перший прорив української лінії оборони перед Мощуном відбувся 27 лютого, коли колона техніки із псковськими десантниками зайшла у село по мосту, який ще тоді не встигли підірвати ЗСУ. Після невдалих спроб армії РФ прорватися в столицю через Гостомель, а потім Бучу, Ірпінь та Макарів, 5 березня ворожа артилерія та авіація почали масовано обстрілювати Мощун. Їхньою метою було переправитися через річку Ірпінь в напрямку Києва. Проте через підрив українськими військовими мосту через цю річку пройти та перекинути колони військової техніки ворогам не вдалося. 

Коли 5 березня населений пункт накрили масовані артилерійські обстріли, в Ганни була річниця смерті її онучки. Тоді Ніна забрала сусідку до себе. Виходу з прифронтової зони жінки не бачили. Волонтери, які мали їх евакуювати, не змогли проїхати через потужні обстріли росіян. 

Жінки не могли надовго покидати будинок. Виходили лише за їжею для курей та одягом для Ганни. При цьому надягали білі мішки на голову, щоб їх не помітили російські військові. Вони знали, що під обстрілами можуть і не добігти додому або до погреба, який слугував для них укриттям. 

— Тако йду, і кожний день іду до сарая, бо ж там кури, вичищати треба все. А дрон той, літає тако. Отак, жжжж, як-то павук муху зацепить. І вона так жуже. Отак над головою. Ну вже день, другий день. Ну скільки ти… Встала так, кажу, на тобі, кажу. Побачив? (показує дулю безпілотнику. — ред.) Йди, кажу, все. Пішов і більше не було. Потом сказали, що збили.

Росіяни стріляли не по стратегічних цілях, а «куди попало», себто влучали у приватні будинки та цивільну інфраструктуру. Село було всіяне мінами та снарядами, два таких упали в сарай Ганни. 

Звільнення Мощуна

8 березня ЗСУ успішно підірвали Козаровицьку дамбу Київського водосховища, потужний потік води заповнив заплаву мілкої річки Ірпінь та перетворив береги місцевості на болото. Як зафіксувало «Радіо Свобода», через наслідки підриву окупантам було все складніше евакуювати своїх поранених, вони не могли переміщувати важкі типи озброєння. Згодом, 11 березня російські війська почали масований штурм Мощуна з усіх боків, тоді українські війська ввели в населений пункт додаткові сили для боротьби з ворогом. Захисникам вдавалось тримати оборону на околицях села в лісовій частині. За декілька днів, 14 березня, головнокомандувач ЗСУ Валерій Залужний відповів на пропозицію тодішнього командира 72 ОМБр Олександра Вдовиченка відступити: «Мощун — це дорога на Київ». Після цього підсилили війська на цьому напрямку та провели оперативну ротацію сил. 

Воїни Збройних сил України скоординували сили на визволення місцевості. Загарбники не припиняли обстріли, цілячись у місця зосередження ЗСУ та цивільну інфраструктуру, де були люди. Про це згадує Ганна.

— Як били їх, то це кошмар, такого в кіно не побачиш, як оце вони гатили туди. Я так плакала, що за що ж вони їх (українців. — ред.) убивають, вони не успіли поженитись, вони не успіли сім’ї завести. 

Ніна і Ганна були майже єдиними з цивільних, хто залишився в дачах біля окупованого Мощуна. Декілька разів до них приходили представники окупаційних військ. Шукали українських військових в селі, блукаючи по будинках. Ганна розповідає, що якось прийшов російський солдат і запитував, чому жінки не виїжджають з села. Він сказав їм ховатися, якщо будуть стріляти. 

 — А я кажу, а чого ви прийшли сюда, а він (російською): «А ми прийшли вас звільняти від націоналістів, ви ж погано живете». Я кажу: дитинко, ми дуже гарно живемо, а як ми після вас будемо жити, — я не знаю. От цього [вторгнення], кажу, тоже, наверно, добра не буде в нас. І він нічого не сказав. Чи він поняв українською? Може, ні, но нічого не сказав.

Росіяни вимагали в цивільних телефони. Але й тут Ганна насмілилась на опір. Мобільний не віддала та сказала, що повсюди місяць не було світла, щоб хоч зарядити його. 

Згодом українська армія відтіснила росіян до річки Ірпінь та підірвала мости. У такий спосіб наші підрозділи заблокували ворожі війська та почали обстрілювати з важкої артилерії місця їхнього зосередження. За розслідуванням медіа «Радіо Свобода», Мощун не змогли взяти під свій контроль підрозділи зі складу щонайменше трьох елітних дивізій ворожих повітряно-десантних військ та двох бригад морської піхоти. Свідки цих подій Ніна та Ганна розповідали що, відступаючи, росіяни крали на дачах у людей одежу і переодягалися у цивільних.

Після запеклих боїв українські військові повністю звільнили населений пункт 29 березня. 

— 29-го березня вийшла, а вони (військові. — ред.) йдуть, йдуть і по-рускі говорять. Я перелякалася. А один так глянув, очі, як зараз бачу, засвітились, каже: ми свої, ми українці.

Наступного дня Ніну та Ганну евакуювали, а в травні того ж року жінки повернулися до рідного села.

— Мене забрали на Вінниччину, а Ніну забрали на Київщину, вона через три дні до мене дзвонить: «Аня, а як ми вижили?». А не знаю, як ми вижили. Нам не було даже часу почитати «Отче наш»… Розумієте, вибух за вибухом.

Діти Ганни з-за кордону постійно намагалися дізнатися, чи жінка жива, і були неймовірно щасливі, коли побачили її після окупації. Досі вдячні її сусідці Ніні за те, що врятувала жінку: не дала замерзнути у хворобі, коли Ганна застудилася у холодному погребі, де вони вдвох ховалися від обстрілів та ракетних ударів по селу, прихистила та лікувала.

За результатами оцифрування місцевості, що зазнала руйнацій внаслідок військових дій, Мощун був одним із найбільш зруйнованих населених пунктів регіону. Так, сукупні збитки від пошкодження або знищення понад 2000 будівель (із 2789 всього в селі) та 1597 кратерів від снарядів оцінили в 1,1 млрд грн. Після деокупації у сосновому лісі біля села встановили Меморіал пам’яті «Янголи Перемоги», присвячений українським воїнам, загиблим у битві за Мощун.

Ясногородка. У полоні в російських військових

Коли на початку вторгнення окупанти не змогли пройти до Києва завдяки протидії ЗСУ, наступ ворога сповільняли зокрема підриви мостів. У перші дні їх знищили біля Іванкова, Димера, Демидова, Гостомеля та Ірпеня. 3-го березня росіяни відновили наступ у напрямках Бучі та Ворзеля. Під окупацією армії РФ опинилося село Ясногородка, що лежить на березі Дніпра за 45 км на північ від Києва.  

25 лютого мешканець Ясногородки Костянтин Фаріон дізнався, що в сусіднє село Димер заїхали ворожі танки, почув гул літаків та вертольотів, які проносилися над Київським водосховищем. У переддень до того про початок повномасштабного вторгнення йому повідомила донька в телефонній розмові. 

Костянтин — пенсіонер. До вторгнення чоловік займався господарством вдома. З початком повномасштабної війни все змінилось: за два тижні він евакуював частину родини до Києва, залишившися в селі з дружиною, її сестрою та сином. А згодом разом із місцевими перевозив людей на човнах і доставляв гуманітарку, проходячи крізь російські пости. Зокрема необхідну їжу або речі, які були в дефіциті, мешканці села брали у Сухолуччі, що за 12 км на північ від Ясногородки, та доправляли тим, хто цього потребує. Крім того, впродовж трьох днів Костянтин зі знайомими переховували та перевезли на човнах близько 20 українських військових, які потрапили в оточення армією РФ.

Дізнавшись про ймовірні підозри загарбників, щоранку Костянтин із сином ішли ховатися в лісі, а вночі приходили додому. Так було і 22 березня.

— Уже часа 23 було. Вийшли на край лісу, чуємо — вони поїхали назад. Ну все, вже не буде їх. Йдемо додому. Прийшли, тільки сіли, поїли. Виходим в дровітню, і тут три БТРи окружили нас. З усіх трьох сторон. Став один навпроти калітки, пулемет — на хату.

Військові шукали в них зброю. Довго не розпитували: побили, вкинули Костянтина з сином в БТР і повезли. Руки постягували стяжками, надягнули капюшон, замотали скотчем. Так, чотири дні полону чоловік із сином перебували в одному приміщенні зі 43 людьми із завʼязаними очима. В перший день допитів Костянтину поламали ребра, на другий — намагалися випитати інформацію електричними шокерами, а Петру (син Констянтина. — ред.) вибили всі зуби верхньої щелепи, періодично демонструючи страждання батька сину і навпаки. Відомо, що на момент визволення у приміщенні залишилося тільки 11 полонених, тобто 22 людини вивезли в напрямку Білорусі, їхня подальша доля невідома.

У ніч із 25 на 26 березня сили ЗСУ уразили склади боєприпасів ворогів, деокуповуючи цю територію. Полоненим росіяни сказали, що приміщення заміноване. Наказали чекати, що скоро за ними приїде російська поліція — і втекли.

— І ми сміємося, радіємо, плачемо. Кричимо, що наші гатять. Думаю, а тоді вже автоматна очередь, як начали, о, думаємо — щас одібʼють. Ну і тишина, сидимо, начали шукати, де дирка якась. Чуємо — хтось іде. Кричить: «Тут хтось є?» Почули українську мову — як зраділи. «Є!»

Після визволення з полону люди спершу переховувалися по місцевості. Дійшовши до Димера, побачили перший пост росіян, повʼязали білі ганчірки та сказали окупантам, що їх звільнили з тюрми. Ті повірили. Так чоловіки пройшли через російські пости у Глібівці та перетнули міст через заплаву Дніпра, щоб потрапити в ліс. Кожні 100 метрів Костянтин перепочивав, бо не міг йти через біль. Врешті-решт, дійшли до кума, який зміг далі підвезти, тож частину шляху подолали автомобілем. В Ясногородці Констянтин добирався додому городами, щоб не помітили російські військові.

— То ми після того ще четверо суток у лісі сиділи, бо боялись. Фамілії ж наші були там у них. Я, мій син і ще два чоловіки — а це під розстріл за те, що ми оружиє переховували. Нас би або в Росію забрали, або порозстрілювали. Нам зразу сказали там, що «ви отсюда живими не вийдете».

Згодом Костянтин евакуював дружину і майже за тиждень військові вивезли їх із сином із села в лікарню, а потім доправили до Києва.

Бородянка — Качали. Історія лікаря в окупації

Станом на 23 березня 2022 року села Загальці, Галинка, Качали, Стара Буда, Мирча, Тальське Бородянської громади були окуповані росіянами, звʼязку не було. Того ж дня Збройні сили України відтіснили росіян до Бородянки та вийшли на Варшавську трасу.

Окупація села Качали (за 12 км на північ від Бородянки) російськими військовими тривала два тижні, з 17 березня. За цей час вони встигли наробити лиха: мародерили, руйнували оселі та приміщення. Про це розповів житель села Вʼячеслав Парфенюк — лікар ортопед-травматолог, в якого солдати РФ пограбували квартиру, гараж, розвалили колодязь.

Повномасштабна війна застала чоловіка на робочому місці, в лікарні у Бородянці, де він працює з 1995-го року. Коли Вʼячеслав готувався до операції, почув, як на Гостомель летіли вертольоти. Чоловік пробув у лікарні тиждень, приймаючи поранених. Потім поїхав переодягнутися додому, в Качали. Наступного дня Вʼячеславу зателефонував колега і сказав не повертатися, бо на той час в Бородянку вже зайшли кадирівці.

Росіяни бомбардували Качали з літаків. 7 березня скинули аж три авіабомби. Вʼячеслав прокинувся від вибуху — в його помешканні обвалився балкон і вилетіли вікна. На щастя, ніхто з його родини не постраждав, проте того ж дня дружина з дитиною евакуювалися. А чоловік залишився в селі, тому що там були поранені, які потребували допомоги. Того дня в Качалах загинуло багато людей, а також зникли світло, вода та звʼязок.

Коли 17 березня армія РФ зайшла в село, за свідченнями Вʼячеслава, окупанти ходили по будинках та обшукували чоловіків на наявність зброї.

— Оце перший шмон (жарг. обшук. — ред.) їхній був. Цей же ж малий їхній командір. Він без бандани, без нічого. А ці двоє, удмурт і росіянин, були в масках. Кажу, що ти тут шукаєш? Була б у нас зброя, ви б сюди не зайшли просто. От і все. А він оце, що мене вразило, каже: «простітє нас». Каже, «ета нє ми, ета правітєльство наше воюєт».

Вʼячеслав певний час жив у сусіда Михайла, бо у власній хаті було холодно через вибиті вікна та двері. Він розповідає, що російські військові били цивільних, погрожували вбити та, власне, розправлялися фізично.

— Я просто сидів в такому місці, що мене вони не знайшли. Тоді вже, коли я повернувся до Міши, то каже, шо сказали: «не будете партизанити, не тронемо; якщо хоч щось — село спалимо!». [Росіяни] вбили двох чоловіків.

Окупанти вламувались у будинки, де не було господарів: вибивали двері, перевертали все догори дриґом та забирали, що їм сподобалося. Зайшли й до житла Вʼячеслава.

— Вино стояло в нас, жінка туда (в бар. — ред.) складала. Я тоді на другий день прийшов — боже! що вам сказать?! Це свинюшник! Ноутбук у мене там лежав на столі, вони його розтрощили.

У Качалах скрізь були російські блокпости, а на кожній вулиці сидів ворожий снайпер. Тому, коли жителі села виходили бодай за водою, бачили, як на них направляли лазер гвинтівки з даху іншої вулиці.

Попри обставини, Вʼячеслав продовжував працювати. Він рятував життя цивільних і наших військових. За необхідності Вʼячеслав добирався до поранених своєю машиною в сусідні населені пункти, якщо пропускали росіяни або де на блокпостах стояли українські військові. Іноді людям самим вдавалося проїхати до лікаря в Качали. Доводилось оперувати в складних умовах поза лікарнею. Наприклад, термінову ампутацію пацієнту чоловік проводив у себе вдома. Необхідних інструментів, перевʼязувальних засобів та ліків було обмаль, бо їх повигрібали окупанти. Проте Вʼячеславу вдалося сховати деякі інструменти — ними й користувався.

Качали вдалося деокупувати, коли в росіян була ротація. Українські військові скористалися моментом та зайшли в село. Вʼячеслав одразу поїхав оглянути будинок тещі після навали армійців РФ. За місяць після деокупації додому приїхала його дружина.

— Дитина в мене зовсім помінялась. Вона зараз замкнута така… «Сонечко, тобі щось купити? — Тату, мені нічого не треба». Ну, отаке. До цього це ж було зовсім інше дитя. Це, мабуть, воно на неї так вплинуло. Ці переїзди ше, знаєте… Дружина казала, їдемо, воно бахкає з усіх боків. Ну представте, як вона на це може реагувати? Тут і дорослий, тільки що й може поїхати [дахом], а не те, що діти. Таке.

Після деокупації села, розмінування населеного пункту від великої кількості нерозірваних снарядів та мін в полях та лісах навколо тривало до осені.

Завдяки успішному контрнаступу, на початку квітня українські військові повністю визволили захоплені північні регіони України від російських загарбників. Кожен населений пункт на Поліссі пережив захоплення армією РФ по-різному. Велику роль в обороні та деокупації сіл і містечок відіграла місцева самооборона, добровольчі формування та партизанські рухи мешканців Полісся. Крім того, сила опору місцевих стала ефективною «народною» стратегією для визволення регіону з-під окупації.