Суми — одне з найбільших міст Слобожанщини, розташоване на північному сході України, з населенням приблизно 260 тисяч людей. Це колишня «цукрова столиця», де проходять фестивалі рок-музики, влаштовують театральний «Чехов-фест», а на виборах голосують проти проросійських кандидатів.
Протяжність державного кордону з РФ у межах Сумської області становить понад 500 кілометрів, тож із перших днів повномасштабного вторгнення населені пункти цього регіону стримували наступ російських військ. Спроби окупантів узяти Суми не мали успіху: бійці Сил територіальної оборони, ЗСУ, захисники-добровольці разом із цивільним населенням дали рішучу відсіч загарбникам.
Сумські захисники славляться своєю відвагою не одне сторіччя. У середині XVII століття переселенці з Правобережжя на чолі з отаманом Герасимом Кондратьєвим заснували Сумський козацький полк, заклали оборонну фортецю. Тоді Слобожанщина виконувала функцію щита від татар і була буферною зоною між Гетьманською Україною та Московщиною. У ХХ столітті ця територія була ареною протистояння українських і радянських збройних формувань. Наприкінці 1918 — на початку 1919 рр. більшовицька Росія розпочинає війну проти Української Народної Республіки. Повстання з гаслами за соціальну справедливість і самостійну Україну охоплювали майже всі повіти Сумщини, активна боротьба тривала до 1922 р. На початку 1930-х на території трьох районів діяла підпільна антикомуністична організація «Міжрайонний штаб визвольного руху», а в роки Другої світової війни — український національно-визвольний рух (ОУН). Тоді ж в області — щоправда, у межах боротьби з іншим окупантом, німецьким — виник партизанський рух, який під керівництвом Сидора Ковпака ширився глибоко на Правобережжя України (за 1942–1943 рр. роки сумські партизани дійшли до Карпат).
Хроніка оборони Сум
Вранці 24 лютого, коли почали з’являтися повідомлення про вибухи в Харкові, Києві, Одесі, Краматорську, Маріуполі, Миколаєві, Херсоні й Бердянську, у Сумах було тихо; війну видавали величезні черги до банкоматів і на заправках, українська військова техніка на дорогах. З початку доби відбувалися атаки на прикордонні підрозділи, наряди та пункти пропуску із застосуванням артилерії, важкої техніки та стрілецької зброї в різних областях України, зокрема й у Сумській. Близько 10 години ранку російська військова техніка порушила державний кордон у межах області.
Удень почали з’являтися повідомлення про пересування вулицями Сум ворожої техніки. Уже ввечері відбувся перший бій поблизу кадетського корпусу (Державний ліцей-інтернат з посиленою військово-фізичною підготовкою), внаслідок чого в приміщенні сталася пожежа.
25 лютого в Сумах військові РФ заблокували більшість в’їздів і виїздів. На околицях міста окупанти стали таборами в лісосмугах, Суми були частково оточені. Теоретично виїхати можна було лише з вулиці Роменської (напрямок на Київ), але цією трасою рухалася ворожа техніка.
Наступного дня через потрапляння російського снаряда в місті зайнялося кілька приватних будинків. 27 лютого окупанти обстріляли цивільне авто з дорослими та дітьми — померла жінка. Того ж дня українські військові підірвали російську техніку, а під Токарями (село за 20 км від українсько-російського кордону) затримали трьох танкістів РФ.
1 березня голова Сумської ОДА Дмитро Живицький офіційно звернувся до керівництва ЗСУ та лідерів країн світу по допомогу в боротьбі з військовими РФ на території регіону. А вже 2 березня українські військові відтіснили частину окупантів і вийшли на лінію державного кордону в Сумській області.
Уночі 7 березня російські військові скинули бомби на приватний сектор міста — загинуло 22 людини. 8 березня українська влада відкрила «зелений коридор» із Сум — у перший день виїхало приблизно 6 тисяч людей. Загалом гуманітарними коридорами евакуювалося орієнтовно 100 тисяч мешканців області. 21 березня внаслідок російського обстрілу в Сумах стався витік аміаку на заводі «Сумихімпром», внаслідок чого у зоні ризику опинилися всі в радіусі 2,5 кілометра.
З початку квітня ЗСУ та Сили територіальної оборони витісняли окупантів із міста та околиць, проводили зачистку — знаходили, відстрілювали та відганяли росіян. 8 квітня українські військові повністю звільнили Сумську область від військ РФ. Першочергова заслуга у цьому належить 93-ій бригаді «Холодний Яр», яка працювала в Лебединській і Тростянецькій громадах, потім — у Тростянці, Боромлі та Краснопіллі.
Фото: 93-тя ОМБр «Холодний Яр».
З дня визволення люди в Сумах і області досі не можуть видихнути: російські військові стоять на межі з областю, обстрілюють артилерією прикордонні ОТГ (Есманську, Хотінську, Юнаківську, Середино-Будську, Білопільську й інші громади) та завдають ракетних ударів. Також були спроби прориву — 17 травня біля міста Середина-Буда розпочалась стрілянина, але ворогу прорватися не вдалося.
Як місцеві захищали Суми
Захищати місто від окупантів заповзялися навіть ті сумчани, які не займалися військовою діяльністю. Так декан факультету електроніки та інформаційних технологій Сумського державного університету (далі — СумДУ) Олексій Дрозденко на початку війни роздав захисникам міста свою зброю, з якою в мирний час їздив на стрільби:
— 9 ранку (24 лютого. — ред.), російські танки вже були на підступі до міста. Мої друзі телефонують мені й питають, де я. Кажуть, видай нам зброю. І виходить так, що я друзям передав більшу частину власної зброї.
Оскільки СумДУ розташований поблизу північно-східної межі міста, звідти було зручно вести спостереження та блокувати наступ противника. В одному з корпусів університету влаштували гуманітарний штаб для оборонців Сум. Працівники тролейбусного депо, що розташований поблизу університету, старими тролейбусами щоночі перегороджували проїзд біля основного блокпоста на в’їзді в місто, де українські військові перевіряли автівки.
Олексій розказав, як їм дістався російський танк із повним боєкомплектом:
— У Низах (20 км від Сум на північ. — ред.) є паливна станція. Вони (росіяни. — ред.) там вирішили заправитися. Але їх місцеві ганяли кругами. Проблема танку в тому, що він важкий, їде повільно і витрачає 250–300 літрів дизпалива на 100 кілометрів. Це багато. І вони були змушені, щоби самі втікти, кинути той танк. Наші заправили, прикатили. Зразу знайшовся командир танка. Й ось так без бою забрали.
Через близькість Сум до кордону іноді повітряна тривога лунає вже після нальоту: ворожа авіація в місті з’являється раніше, ніж спрацьовує сирена. 7 березня російська авіабомба вщент зруйнувала вісім будинків. Олексій вважає, що це була провокація з боку РФ: для виїзду з міста місцева влада мала створити «зелені коридори» наляканим людям. Окупантам потрібна була ця евакуація, тому що Сили української тероборони не давали їм пересунути підкріплення на Лебединський напрямок. Там у них була мета — захопити старий військовий аеродром, пояснює чоловік. Їм його бракувало для швидкого перекидання підмоги. «Зелений коридор» росіянам вдалося створити, але взяти аеродром — ні.
На захист міста стало багато друзів і колег Олексія. Заступник декана, Сергій Петров, возив паливо та ліки, евакуював людей. Студентський товариш Олексія та його перший заступник, Максим Колесник, член громадської організації «Сумська спілка учасників бойових дій (АТО)», з 2014 року служив за контрактом у ЗСУ. Олексій та інші добровольці вступили в підпорядкування Максима. Спочатку це була невелика група людей, котра за два тижні переросла в повноцінну роту (близько 100 людей), розказує Колесник:
— Ми працювали в режимі партизанів диверсійно-розвідувальних груп. Далі вже стало спокійніше, коли (окупанти. — ред.) побачили, що біля міста Суми колони переміщати не варто.
Через безстрашний спротив і згуртованість українців росіяни боялися йти через Суми — СБУ перехопила розмову, де окупанти жаліються, що через Суми ніхто не проходить живим.
У перші дні оборонці їздили своїми легковими автомобілями, потім один із банків передав їм броньований фольксваген. Якраз у той день, коли вони отримали авто, на блокпості був прорив двох російських БТРів, розказує Максим. У фольксвагена сталося «бойове хрещення»: лобове скло зловило кулю. Олексій Дрозденко називає машину легендою, каже, що такі бойові історії характеризують ступінь запеклості українських оборонців.
Дмитро Тіщенко, керівник онлайн-журналу «ЦУКР», показав один з волонтерських центрів у Сумах. «ЦУКР» — це незалежне локальне медіа, засноване 2019 року. До війни «ЦУКР» позиціював себе як видання про сумчан. З початком повномасштабного вторгнення РФ медіа організувало гуманітарний штаб:
— Ми вміємо говорити, а люди робили неймовірно корисні справи. І ми кидали клич. Що треба — ми знайшли. У перші дні це отак усе схлопнулось, була в хорошому сенсі «чорна діра», у яку просто все приходило і звідси все йшло.
Нині амуніцією, аптечками та раціями займається фонд «Суми», а «ЦУКР» — інформаційною роботою. Разом із фондом видання зібрало понад 11 мільйонів гривень сумським захисникам. Коли 24 лютого армія РФ порушила кордони України, на сторінках «ЦУКРу» миттєво зросла кількість підписників, тому що у виданні «говорили нормальною мовою», пояснює Дмитро. Журналісти нікуди не поїхали з початком війни й були одними з перших, хто повідомляв термінові новини та запити людей. Сумчани побачили це й почали підтримувати видання. У березні з одноразових донатів «ЦУКР» зібрав 100 тисяч гривень, тому вони відмовилися від реклами:
— Ми побачили, що люди спроможні робити це (підтримувати видання. — ред.), отже й ми такі «окей, тоді працюємо на людей».
Ще один сумчанин, Олександр Пархоменко, допомагаючи у волонтерському центрі, отримав звання «міністра атмосфери» через оптимізм і позитивний настрій. Спочатку чоловік з іншими волонтерами робили бандера-смузі (займисту суміш у пляшках):
— Коктейлів було зроблено реально дуже багато. Люди розуміли, що хтось воює, але тил також треба забезпечувати, тому самоорганізовувались. Досвід уже є: перша революція, друга. Тобто народ швиденько зрозумів, що треба щось робити.
Увечері другого дня війни Олександр побачив відео, де під Токарями російські солдати здавалися в полон селянам. «Побачивши це відео, я зрозумів, що треба їх брать, вони готові», — так волонтер вирішив діяти. Разом з тероборонівцями вони знайшли танк, біля якого російський військовий палив багаття, і взяли його в полон.
Узяли в руки зброю та обороняли місто й молоді сумські хлопці, які пішли в Сили територіальної оборони. Диджей Євген Демченко та підприємець Саід Фесан розказали про свій перший військовий досвід:
— Дивлячись на командирів, на людей, які нас оточували, як вони себе поводять і як потрібно до всього ставитись, з’явилось розуміння ситуації, дух козацький.
Владислав Івченко, письменник і журналіст, евакуював сумчан до польського кордону:
— У машині були я, три жінки і троє дітей. А я рік, як сів за кермо, і моя найдальша подорож — це до Тростянця (50 км. — ред.). І тут мені кажуть везти шестеро пасажирів до польського кордону. Під вечір я вперше відчув, що таке «вирубає». Слава богу, довезли до польського кордону й помахали ручкою.
Війна змінює людей, міста, країни. Ставлення до життя також змінюється. Як уявляє своє буття після війни, розказав Дмитро Тіщенко:
— Хочеться, щоб у людей був цей запит на нормальний транспорт, на якісну інфраструктуру, на якісні послуги медичні, освітні, щоби цей запит з’являвся. Людей, які генерують ці ідеї, достатньо в Сумах. Людей, які підтримують, я сподіваюсь, після війни стане більше.
Суми стали одним із прикладів сильного духу українського народу. Це місто довело всім, що захищати свою батьківщину можуть не лише військові. І що звільнили північ — звільнимо і всю Україну.
