Музей гончарства в Опішному в 360

Share this...
Facebook
Twitter

Опішне на Полтавщині — найбільший в Україні осередок гончарства. Раніше ми вже розповідали про давній гончарний рід Пошивайлів, який ініціював створення музею гончарства в Опішному, а також про майстрів, які працюють в осередку. Цього разу завдяки відеоформату 360 ви маєте можливість роздивитися експонати музею та погуляти його подвір’ям, навіть не виходячи з дому.

Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному — це основний центр дослідження, збереження й популяризації гончарської спадщини України. Створений 1986 року, він включає ряд екскурсійних об’єктів: меморіальні садиби відомих гончарів і колекціонерів кераміки, музей мистецької родини Кричевських і центр розвитку духовної культури України. Це чи не найбільший спеціалізований музей гончарства не тільки в Україні, а й, напевно, в Східній Європі. Його територія — більше 20 гектарів землі, а колекція налічує понад 60 тисяч експонатів.

Галерея просто неба

Частина експонатів музею розташована просто неба. Про галерею монументальної садово-паркової керамічної скульптури, яка презентує кількасот робіт різних митців, розповідає Лариса Гавриш, заступниця директора музею-заповідника з наукової роботи.

— Вони (скульптури. — ред.) дуже часто шокують наших гостей. Зазвичай, коли їдуть у музей гончарства, який розташований у селі, що очікують побачити? Хатина, тин, на тинові — якісь глечики, горщики. І коли заходять на територію, перше, що їх вражає, — ось ці великі роботи. Виникають запитання: що це? де взялися? що вони означають?

Щоби поповнювати музейну колекцію сучасною керамікою, з 1997 року музей проводить симпозіуми для художників-керамістів. Майстри приїздять в Опішне і створюють конкурсні роботи в обладній усім необхідним резиденції. Лариса Гавриш розповідає, що за роки проведення цих симпозіумів музей отримав більш ніж 300 великих монументальних робіт, які утворили колекцію садово-паркової монументальної керамічної скульптури. З 2010 року це змагання набуло статусу міжнародного.

— Географія дуже широка, й це дає можливість нашим відвідувачам уявити, яким чином розвивається сучасна кераміка не тільки в Україні, а й далеко за її межами. Порівняти стильові можливості, сюжетні лінії.

Лариса Гавриш зі скульптурою «Запали вогонь».

Share this...
Facebook
Twitter

Скульптура «Обладунки князя Ігоря»

Share this...
Facebook
Twitter

Знайомство зі скульптурами на подвір’ї музею тут зазвичай починають біля роботи київського художника-кераміста Марка Галенка, яка називається «Запали вогонь». Вона зображує ангела, який спустився з небес, щоби передати гончарам божий дарунок — вогонь.

— Кажуть, що глина — це хліб гончара. Як не можна хліб випекти без вогню, так і глиняний виріб теж неможливо виготовити без участі й допомоги вогню, то й даровано його було для того, аби запалити серця в гончарів і в їхніх горнах, щоби гончарському роду не було переводу.

Горно
Піч для випалювання керамічних виробів.

Одна із найбільш стилістично цікавих робіт — «Доброго ранку, Опішне» художника-кераміста Михайла Дідківського з Вінниці, що зображує родину гончара і створена зі звичайного гончарського посуду. Також у колекції музею є багато робіт гончара Сергія Радька. Одну з них, «Обладунки князя Ігоря», називають лицарем і охоронцем музею.

— Дуже цікаво, коли приходиш зранку на роботу (особливо ранньої весни або восени, коли піднімається туман), відкриваєш хвірточку, й перший, хто тебе зустрічає, роблячи крок із туману, — ось цей рицар.

Одним із символів музею в Опішному вважають роботу «Лев при двох головах». Її автор, Василь Омеляненко, — напевно, найстарший в Україні практикуючий до цього часу майстер (2020 року йому виповнилося 95). За словами Лариси Гавриш, ця скульптура була створена 1997 року на першому симпозіумі. І якщо зазвичай монументальну кераміку виготовляють подібно до конструктора, випалюючи окремі частини й потім з’єднуючи їх, то скульптура лева — монолітна.

— Вона створювалася на цьому місці, з моменту створення її нікуди не переносили й не перевозили. І коли на симпозиумі автор озвучив ідею свого лева, художники-керамісти заявили, що така робота стояти не буде. Якщо її уявити в сирому вигляді, то зрозуміло, що чотири пустотілі ніжки просто не витримали б ваги двух голів і тулуба.

Щоби надати роботі стійкості, автор спочатку виготовив дерев’яний каркас, потім металевий, який обклав глиняними пластинами й декорував. Коли робота висохла, виникла проблема випалювання. Переносити скульптуру — ніяк, тому що вона каркасна й може розсипатися. Водночас в Опішному немає такого величезного горна, куди б робота могла поміститися.

— Майстер створив над левом окреме горно, як саркофаг. Після випалювання він його розібрав, і саме під час випалу стало зрозуміло, чому було два каркаси. Перший, дерев’яний, згорів і своє тепло віддав для того, щоби випалити роботу зсередини. А металева конструкція до цього часу тримає роботу.

«Страж Всесвіту» художника і скульптора Івана Фізера нагадує про скіфських баб, які ставили предки українців у степах. Зачіска скульптури здалеку схожа на кучері, а зблизька можна побачити, що це вершники на конях.

— Скульптура в руках тримає ріг достатку. За законами мистецтва ви не побачите, щоби жінка тримала ріг достатку, це прерогатива чоловіків. Ця робота символізує те, що жінка не тільки охороняє, оберігає землю, а ще й дарує їй достаток. Таке ось переосмислення мистецьких канонів у кераміці.

Робота художника-кераміста з Кам’янця-Подільського Володимира Хижинського «Окрилена» за своїми контурами нагадує дерево, на стовбурі якого зображені символічні птахи. Центральний образ роботи — іконописне зображення у вітах дерева Божої Матері.

— Робота виконана із дотриманням усіх церковних канонів. Руки — навхрест, права рука зверху, долоні повернуті до тіла й голова схилена в покорі. Але тут є цікавий момент: одна долоня виходить на один бік, а інша — на другий, вона ніби обіймає. Ось таке положення рук говорить нам про те, що де б ми не знаходились відносно цієї роботи, ми завжди будемо під охороною Божої Матері.

В музеї представлені скульптури, не лише створені у рамках симпозіумів, але й передані митцями на зберігання. Так керамістка Галина Кломбицька вчинила зі скульптурою гончара, що раніше прикрашала подвір’я Будянського фаянсового заводу, виконуючи роль своєрідного бювету. Потужний фаянсовий завод у містечку Буди на Слобожанщині діяв ще з XIX століття, але на початку 2000-х був закритий.

— Зараз ця робота в нас у музеї — як сумне нагадування про славне минуле української фаянсової промисловості, бо в Україні, мабуть, зараз уже не залишилося жодного заводу, де б у промислових масштабах виготовляли фарфоровий і фаянсовий посуд, хоча поклади каолінових глин в Україні досить потужні, у нас талановиті майстри, художники, які створювали конкурентоспроможну продукцію.

Share this...
Facebook
Twitter
Share this...
Facebook
Twitter

Навчання в музеї. Академія гончарства

Як по-справжньому живий організм, музей гончарства не лише зберігає й досліджує експонати, а і створює нові проєкти. Команда музею працює над створенням етносела «Гончарія» — нового підрозділу музею в селі Малі Будища, за 3 кілометри від Опішного. Тут облаштовують дві садиби, у яких покажуть побут майстрів межі XIX–XX століть та історію гончарної справи. Також у музеї щорічно організовують гончарні конференції, фестивалі та симпозіуми.

Учасники Е-літньої академії гончарства. Опішне, Полтавщина. Червень, 2017. Фото Тараса Пошивайла.

Share this...
Facebook
Twitter

Художня кураторка Наталя Кормелюк (праворуч) навчає мисткиню, учасницю Е-літньої академії гончарства Лесю Синиченко основам гончарної справи. Опішне, Полтавщина. Червень, 2018. Фото Тараса Пошивайла.

Share this...
Facebook
Twitter

Для тих, хто хоче опанувати основи гончарної справи, музей щороку проводить літню школу — Міжнародну Е-літню академію гончарства. Учасників академії відбирають на конкурсній основі за попередньо надісланими заявками. Лариса Гавриш каже, що випускники літньої школи продовжують займатися гончарством як хобі або навіть відкривають свої майстерні чи починають вести гуртки для дітей.

— 21 день триває їхнє навчання, це творчі зустрічі з художниками-керамістами й гончарями, це лекції, які читають наші музейні науковці. Вечорами в них є представлення свого творчого захоплення. Ми вчили китайську мову, плели гобелени з трави, вчилися петриківського розпису, займалися йогою. Тобто різнопланові заняття були, і вікові обмеження досить демократичні для учасників: від шістнадцяти і … (верхнього немає).

На подвір’ї музею можна побачити не лише витвори мистецтва з глини, а й панорамний вид на городище роменської культури й річку Ворсклу. Щоби помилуватися цим «експонатом», у музеї встановили оглядову вежу, автор якої — майстер художньої кераміки Гія Міміношвілі.

— Цей краєвид є підтвердженням того, що Опішне — не рівнинне поселення. Це одне з найвищих географічних поселень Полтавщини. Справа в тому, що наше Опішне в давнину виникло як сторожове містечко на межі заселеної частини тодішньої України й не заселених земель, які були за пагорбом. Вважається, що Опішне було південним форпостом міста Гелон. З часом, коли ті землі почали заселятися, Опішне стало втрачати значення охоронного містечка й більше набувало значення торговельного пункту.

Музей гончарства співпрацює з Полтавським національним педагогічним університетом. Студенти-археологи, які навчаються в цьому виші, проходять на базі музею літню археологічну практику: живуть у наметовому містечку, навчаються у польових умовах.

— До обіду під керівництвом своїх наставників вони беруть участь у розкопках: зазвичай це археологічні об’єкти, село Глинське (біля північних околиць якого розташовані вали Більського городища. — ред.). Після обіду їх навчають, як обробляти знахідки, як їх описувати. Залучають і наших науковців музейних для того, щоби вони проводили тематичні лекції для студентів.

Share this...
Facebook
Twitter
Share this...
Facebook
Twitter
Share this...
Facebook
Twitter

Приміщення музею

У будівлі музею представлені колекції глиняного посуду, дитячої іграшки, кахель, декоративні панно. Наприклад, мисник — дерев’яні незасклені полиці, на яких господині виставляли свій найкрасивіший столовий і кухонний посуд: мальовані миски, супник, слоїк (банка для сипучих продуктів, меду й повидла). Є також глечики, горщики, з’єднані ручкою-кільцем горщики-двійнята.

— Якщо проводити паралелі із сучасністю, то це давні судочки, у яких носили в поле їжу. В один горщик насипали рідку страву, а в другий — кашу або картоплю. Глина добре тримає температуру, власне, як термос, що дозволяло поїсти в полі гарячу страву.

На верхніх полицях представлені барило, плесканець і куманець — види посуду для зберігання напоїв. Куманець вирізняється серед них отвором у формі кільця.

— Його було дуже зручно носити, одягнувши на руку, бо зазвичай його використовували, коли частували велику кількість гостей на великому сімейному святі. Наприклад, на весіллі. Весільний батько міг надіти на руку кілька куманців, налити в куманці різні напої й частувати гостей, хто чим забажає. Досить зручна річ.

Будівельна кераміка представлена в музеї мальованими кахлями, завдяки яким піч довше зберігає тепло, і вогнетривкою цеглою. Лариса Гавриш розповідає, що обкладати печі кахлями могли дозволити собі лише заможні господарі. Кахлі мали різну форму: могли бути прямокутні, квадратні, кутові, карнизні — тому перед виконанням замовлення кахляр заміряв піч, а потім розраховував розміри кожної окремої частини. Їх виготовлення займало багато часу, тому вони мали доволі високу вартість.

На окремому стенді представлена колекція глиняної іграшки. Мініатюрні зразки всіх видів гончарного посуду, що використовували як дитячу забавку, називають «монеткою». У XIX столітті така іграшка на ярмарку коштувала одну копійку, тобто за неї давали одну монетку. Звідси й назва іграшкових виробів. Окрім «монетки», гралися ще фігурками тварин, птахів або ляльок.

— Окрім розважальної, іграшка мала й виховну функцію. Граючись із «монеткою», дівчинка уявляла, як буде поводитись із тим чи іншим видом посуду, коли стане дорослою господинею. Знали, які (бувають) тварини, чим їх годувати. А на ярмарках і базарах ці іграшки ще використовували як своєрідний магніт, бо дитина, побачивши іграшку, тягла за собою батьків, а батьки, можливо, можуть собі ще миску, горщик чи глечик купити.

Стіну музею прикрашає керамічне панно «ДНК мого роду», зроблене з «монетки». Його автор, Юрій Пошивайло — гончар, скульптор і фотохудожник, що походить із відомого опішнянського роду гончарів Пошивайлів.

— Якщо уважно подивитися, є дуже схожі стильові моменти, але двох абсолютно однакових мисочок ви тут не знайдете. Як генетичний код кожної людини неповторний, так і в цій роботі неповторні елементи використані.

Частину стін музею займає галерея мисок. Миски представлені по регіонах — для того, щоби можна було краще уявити й розрізнити територіальні відмінності в кольоровій гамі й оздобленні. Якщо дивитися на миски із Косова й Пістині, відразу впадає в око жовто-зелено-коричнева гама Карпатських гір. Миски з Поділля й Наддніпрянщини мають темніші, червоно-вохристі кольори. А миски із Буковини вирізняються тим, що декоровані у техніці затікання.

— Брали різного відтінку ангоби й заповнювали внутрішню поверхню миски. Потім її повертали й ангоби розтікалися. Після того як ангоби виливали, вони між собою змішувалися й до повторного використання були непридатні. Відповідно, цей спосіб декору дуже дорогий, такі миски зазвичай робили тільки під замовлення.

Картинна галерея, де представлено роботи полтавського художника Валерія Мозока, знайомить із відомими опішнянськими гончарами й малювальницями. За словами Лариси Гавриш, відвідувачі часто звертають увагу на те, що ці картини — не класичні портрети, де зображене перш за все обличчя людини. Тут на всіх без винятку роботах художник деталізовано зобразив ще й руки майстрів.

— Праця гончара — доволі важка фізична робота, і саме ці руки створювали ось ці шедеври. У когось руки зайняті роботою, у когось ніби відпочивають, але коли дивишся, то складається враження, що вони будь-якої миті готові взяти грудку глини й почати процес творіння.

Над матерiалом працювали

Автор проєкту:

Богдан Логвиненко

Проєктна менеджерка:

Анастасія Жохова

Авторка:

Наталія Понеділок

Редакторка:

Євгенія Сапожникова

Коректорка:

Ольга Щербак

Продюсерка:

Карина Пілюгіна

Наталка Панченко

Асистентка продюсера:

Наталія Вишинська

Анастасія Бондаренко

Лідія Буляк

Юлія Безпечна

Вікторія Кравчук

Асистент продюсера,

Інтерв’юер:

Максим Ситніков

Фотограф:

Сергій Коровайний

Фотографиня:

Іринка Громоцька

Оператор:

Павло Пашко

Кирило Гончар

Режисерка монтажу:

Марія Теребус

Режисер:

Микола Носок

Більд-редакторка:

Катя Акварельна

Транскрибатор:

Тарас Березюк

Транскрибаторка:

Марія Петренко

Контент-менеджерка:

Катерина Юзефик

Слідкуй за експедицією