Якщо вірити статистиці, в Україні тривають активні урбаністичні процеси, села продовжують старіти та вимирати. І тільки в одному регіоні спостерігається зворотнє, і це саме Закарпаття.
Закарпаття є найменш урбанізованим регіоном України, лише 36,6% мешканців регіону проживають у містах, по-друге, за останні 25 років цей показник впав на 4%, тоді як у всіх інших українських регіонах навпаки — виріс. Міста, що в радянський час штучно були заселені сільськими жителями, продовжують страждати від хаотичної забудови, сільської культури і армії соціальних працівників, у той час, як в сільській місцевості продовжується знецінення землі. Найактивнішою урбанізація була у 20-30-х роках ХХ сторіччя, населення міст у той час зростало в рази, а деякі «соц-міста» будувалися з нуля. Ця фаза обійшла Закарпаття стороною, регіон у той час перебував у складі Чехословаччини. Можливо, саме тому Закарпаттю вдалося стати найменш урбанізованим регіоном з найменшим обласним центром і досить живим селом.
Втім, не все аж так добре і тут. Традиційне землеробство, скотарство, промисли та ремесла втрачають актуальність і щораз більше стають атрибутикою музеїв просто неба, аніж способом життя справжніх сільських людей. У той самий час українці дедалі частіше бачать у себе в новинних стрічках слово «екологія», «екологічність», звертають увагу на маркування продуктів з додаванням частинки «еко» й починають розуміти, що це. Але мало хто дійсно замислюється, що криється за банальною фразою «друг природи» і як можна на рівних взаємодіяти з довкіллям, зберігаючи традиції.
Поява екопоселень
Саме усвідомлення загроз, що несе суспільство споживання з необмеженим використанням ресурсів, і розуміння взаємопов’язаності людини із середовищем, спричинило свого часу появу екологічних рухів. Головне їхнє послання до людства — необхідність оберігати, активно розвивати й створювати елементи середовища свого існування. Фактично, будь-який рух починається з визнання людиною проблеми як такої, що стосується її особисто, тобто, що саме вона несе відповідальність за вирішення питання.
Таким був і початок екологічного руху, що отримав назву екосіл або екопоселень. Прихильники руху цієї альтернативної моделі життя вбачають свою мету у створенні та збереженні екологічно чистого простору. Це середовище, у якому люди харчуються за рахунок органічного сільського господарства, розумно споживають енергію й загалом живуть в гармонії з природою. Витоки виникнення екопоселень пов’язують зі створенням сталих і утопічних спільнот. Вже у 60-х роках були створені хіпі-комуни «Фіндхорн» у Шотландії й «Східний вітер» у США. Остання як екопоселення існує й донині, об’єднавши в собі місця для відпочинку, роботи, розвитку й спілкування між людьми. А «Фіндхорн» на початку 90-х стала однією із засновників світової мережі екопоселень.
Для України екопоселення є більш незвичним явищем, ніж на Заході. Історично українці не мали багатого досвіду створення комун і альтернативних спільнот. Проте наприкінці 90-х ідея екосіл поширюється і в нас, після друку книжок Володимира Мегре.
Пацканьово
Ми їхали на запрошення до сільського музею, яким керує колишня голова села, а знайшли значно цікавішу історію. Історію про те, як із невеличкої ділянки і кількох старих хат з нуля створюється справжнє еко-поселення, що приваблює людей приїжджати і залишатися тут. Ініціатор екопоселення Володимир Вашко зустрічає нас із милицею. У дитинстві він дивився багато вестернів і мріяв про коней, але тільки після того, як довгий час пожив у місті і спробував піднятися вертикаллю влади, зрозумів, що по-справжньому йому потрібні насамперед коні. З одного з них він і впав, буквально за кілька днів до нашого приїзду.
— У житті бувають переломні моменти, коли світ перевертається з ніг на голову. Варто жити і треба жити там, де є чисте повітря, чиста вода, а найголовніше, де можна харчуватися екологічно чистою їжею. Як люди кажуть: ми є те, що ми їмо. Мені не хочеться ні себе отруювати, ні близьких, ні своїх майбутніх дітей, хочу щоб вони справді були здоровими та щасливими.
Володимир зараз є сільським депутатом у Пацканівській сільській раді, а до цього був депутатом у області. Сміється:
— Планував у Верховну Раду, а опинився в Пацканьові. Але мені подобається, не шкодую, я зробив дуже прекрасний вибір і з кожним днем переконуюся, що він був правильним. Тому що ми тут всі щасливі, ну, принаймні я.
Батько Володимира працював в КООП спілці, займався заготівлею фруктів і овочів, із Закарпатської області відправляв це по всьому СРСР. Тому його син у певному сенсі продовжує цю справу.
— Коли я підріс, зрозумів, що в житті має бути все справжнє, усе натуральне. І почав шукати такий хліб, який я їв в дитинстві, і я не зміг знайти, ніхто більше його не виробляє…
Хліб усьому голова
Того справжнього хліба зі смаком дитинства не виготовляють із кількох причин. Це й дуже кропітка робота, і дорого, тобто, не вигідно економічно. Тож Володимир разом із іншими натхненними людьми вирішив самотужки створити такий продукт. Приносити тим користь не лише собі, а й людям навколо — ось його головна мета. Ми йдемо разом із ним до хати, на місці якої колись жив його дід, а в радянський час був магазин, а тепер Володимир зміг переобладнати приміщення під сільську пекарню.
Володимир стурбовано говорить, що мешканці Закарпаття просто не мають вибору, коли купують хліб. Усі їдять хлібний продукт — замінник чогось натурального. Але ж звідки ростуть ноги?
Наприкінці 30-х років минулого століття відбулося, як згодом виявиться, не надто втішне за впливом для нашого організму відкриття. Хитромудрі генетики винаходять специфічний вид дріжджів — термофільні. Цей особливий вид характеризується стійкістю до різних температур у печі, що негативно впливає на мікрофлору кишківника. Для порівняння, звичайний дріжджовий грибок не виживає в людському організмі через високу температуру.
— Чи знають люди, які в Закарпатті живуть, що вони не справжній хліб їдять, а хлібний продукт? Коли розглядаємо етикетку й читаємо склад, то крім води, муки й солі знаходимо вкінці маленькими буквами напис«дріжджі». Чому кажуть сметанний продукт? Це ніби за смаком схоже на сметану, але зроблене з інших інгредієнтів: пальмової олії, крохмалю й ароматичних додатків, щоб воно пахло сметаною. З хлібом те ж саме. Розпушувачі, відбілювачі, щоб хліб зберігався добре, щоб він не кришився, та й самі дріжджі — все це не на користь здоров’ю. Відкрийте ДСТУ, термофільні дріжджі, які використовуються у виробництві хліба на всіх пекарнях, і ви побачите: сірчана кислота, аміак, добрива, які використовуються в сільському господарстві. Жах! Тому ми зробили невеличку пекарню, де випікаємо за дідівськими рецептами, хліб не на дріжджах, а на натуральному, на заквасці. Так пекли хліб ще 1000, 5000 тисяч років тому, а ще 70 років тому так пік хліб мій дід.
Володимир ностальгує й згадує часи, коли йому було п’ять і він випікав у печі на дровах хліб разом із бабусею. Такий хліб не псувався, отже уся сім’я їла його два тижні. Тепер Володимир хоче зробити так, щоби люди мали можливість їсти справжній хліб. За його словами, така буханка хліба буде коштувати максимум 12 гривень.
Домашня пекарня на Закарпатті — це зазвичай піч, що має розміри приблизно 1 метр на 70 см. А у екопоселенців піч трохи більша й має розмір два на два метри. Тут за один раз можна випікати близько 120 буханців, а щодня десь 500-700 хлібів.
Технологія виробництва справжнього хліба
Століттями хліб випікали на селянських заквасках з житнього борошна, пшениці, вівса, ячменю, солоду. Закваски були основним складником хліба, а завдяки злакам організм збагачувався вітамінами, органічними кислотами й мінералами.
За останні роки в Україні серед людей поширилася тенденція повернення до давніх простих рецептів домашнього хліба. Усвідомлюючи шкідливість термофільних дріжджів, українці переходять на так звану живу закваску, яка завдяки своїм корисним елементам зміцнює імунітет, додає енергії й допомагає запобігти застудним захворюванням. На Закарпатті збереглося особливо багато прадавніх кулінарних традицій, тому є надія, що поступово в суспільстві відбуватиметься відродження стародавніх рецептів випікання хліба.
Володимир Вашко поділився з нами своїм досвідом створення справжнього домашнього хліба.
— Хліб складається із закваски. Закваска робиться просто: борошно, вода й час. Ви у пропорціях заливаєте борошно водою, розмішуєте, як сметанку робите, продовжуєте так кожен день додавати борошно та воду. І вже на 5-й день отримуєте закваску, яку можна використовувати. У справжній хліб йде джерельна вода. Ми беремо її зі старовинного джерела нашого, яке перед хатою, йому близько 200 років, там смачна вода. Використовуємо сіль і патоку замість цукру, тому що цукор відбілюється різними хімічними засобами, а ми стараємося використовувати тільки натуральне. У нас є сусід, дуже цікава людина, він живе тут в Пацканьові, а в Мукачеві має свій млин. Він закуповує зерно, меле його й робить цільнозернове борошно, біле, але не відбілене, вищого ґатунку. Так нам постачають закарпатське борошно, з якого ми і робимо хліб. Тому можна сказати, що все у нас закарпатське.
— Усе дуже просто. Є борошно, яке відважується, є просіювач, де борошно просіюється через сито, насичується киснем, для того, щоб краще хліб підкисав. І є тістоміс. Загалом процес виготовлення хліба займає 16-20 годин. Це в п’ять чи шість разів довше, ніж у звичайній пекарні. Тому ж ніхто й не хоче пекти такий хліб: багато роботи, а прибуток маленький. Усі женуться за грішми. Коли всі дрова догоряють, залишається тільки попіл. Попіл повністю вимітаємо звідти, піч вимиваємо, а коли вона вже чиста, тоді з іншого боку закладають хліб. Чистити піч потрібно після кожної затопки. Після затоплення печі один раз можна випікати хліб мінімум тричі.
«На лузі пасуться Ко…»
— У господарстві кіз ще небагато, ними почали займатися тільки перший рік. Зараз є чотири дійних кози й цього поки досить екопоселенцям, щоб мати молоко і сир для себе. Є плани зробити невелику козячу ферму, зайнятись виробництвом сирів. У цій місцині, біля підніжжя гори Маковиця, що на південних схилах, дуже багато чагарників, лісів, галявин — а це все трава — прекрасний край для кіз.
Марина Бабич, яка допомагає хазяйнувати Володимиру, знайомить нас із кіньми, привезеними із Тячівського району.
— Загалом коні більше для господарства, щоби допомагати орати. Ну, і кататися, любити їх.
Як влаштоване життя у екопоселенні?
Уся громада екопоселень України (незалежно від того, в якому куточку світу воно розташоване) керується новими альтернативними принципами поваги до природи й одне одного, відповідальності, взаємодопомоги, солідарності. Тому й не дивно, що в селі Пацканьово постійно живуть волонтери, які співпрацюють з Володимиром заради спільної мети: жити простим життям у селі, відновлювати довкілля, їсти натуральну їжу й духовно розвиватися. Простіше кажучи, це своєрідна комуна, яка відкрита для кожного, хто дивиться приблизно в одному напрямку з організаторами. Так тут згуртувалися однодумці з Дніпра, Івано-Франківська, Закарпаття, Харкова.
— Насправді я нікого не шукаю. Так обставини у житті складаються, так Господь створює ситуації, що люди просто притягуються. Тобто це знайомі знайомих, мої друзі, кожен з нас пройшов довгий життєвий шлях, і так чи так ми були через когось знайомі. Я ділився думками, бо люблю поговорити, поспілкуватися. Коли люди чують ідеї, які співпадають з їхніми, вони кажуть: «Мені подобається, давай спробуємо». От таким от простим методом.
Важливим є те, що будь-яке екопоселення охоплює не лише екологічний вимір, а й соціальний та духовний. Хороше екосело — місце, де мешканці можуть вповні розвивати свої здібності й уміння. От і Володимир під час нашої розмови згадує таблицю потреб Абрагама Маслоу, точніше, ієрархію найважливіших потреб людини від найпростіших фізіологічних і до особливих соціальних й духовних. Перше — це їжа, друге — сон, третє — відчуття захищеності, далі продовження роду, а вже вище надбудовуються соціальні потреби.
— Людина не може без спілкування. Якщо людина не спілкується — вона деградує. І як кажуть, з ким поведешся — того наберешся. Тому ми тут зібралися однодумці. Виростити все, що потрібно для життя одній сім’ї — можливо, але дуже важко. Тому ми пішли таким шляхом: одна людина займається бджолами, інша — овочами, двоє хлопців займаються хлібом. От, наприклад, ми двоє з Мариною зараз займаємося козами, сиром. Нам це подобається. Збираємо чаї, також хочемо пакувати їх, робимо варення, сиропи. Ви сьогодні куштували в’ялені помідори, сир пробували — натуральне, класне.
— Єдине, що я можу забрати з собою – це те, що напрацюю й збережу всередині.
— Є така історія про Олександра Македонського. Він заповів, щоб коли його ховали, руки звисали з щита й усі люди по місту бачили його відкриті порожні долоні. Це було показовим моментом: він володів половиною світу і нічого з собою не забрав. Тому є матеріальні цінності, без них не вижити, наприклад, без їжі, але поряд з матеріальними є вкрай важливі духовні цінності. Смертність 100-відсоткова, усі помирають, тільки божевільні думають, що вони можуть жити вічно. Я вірю, що у мене є певний визначений термін і прийде мить, коли доведеться покидати цю планету, це тіло й кудись переміщатися в інший простір. Єдине, що я можу забрати з собою — це те, що напрацюю й збережу всередині.
Як виглядає майбутнє?
— Чи плануємо ми розширюватися? Насправді, у селі є дуже багато занять. Я за освітою фінансист і бачу тут десятки напрямів, у яких можна розвиватися. У нас, до прикладу, прекрасна глина, у нас є готова піч, у якій температуру можна підвищувати до 500 градусів, ми можемо робити глечики, посуд. Просто потрібна людина, яка буде любити цю справу. У нас такої людини на цей момент немає. Я думаю, вона з’явиться найближчим часом.
— Ми би хотіли виготовляти свою продукцію: варення, масло, сир, сметану, йогурти, в’ялені помідори не в скляні баночки складати, а у глиняні горщики. Я поїздив по світу, у Індії це бачив, купував йогурт натуральний у горщиках. Це прекрасно зберігається, це неповторно, гарно, натурально. Так воно і має бути.
Для вегетаріанців важливими є свіжі фрукти, овочі й молочна продукція, тож кілька ентузіастів вже створили невеличку теплицю, приблизно 5 метрів на 20, де вирощують огірки, помідори, зелень — основні продукти харчування. Є тут і бджоли (десять вуликів), щоб їсти натуральний мед. Такі види роботи можна розвивати й надалі.
Серед напрямів, якими можуть займатися екопоселенці, Володимир виокремлює також збирання трав і грибів, вирощування спецій, виробництво натуральної косметики. А ще є ідея виготовляти варення, сиропи, компоти, в’ялені помідори, ну і врешті сушити всі овочі й фрукти. На противагу замороженим продуктам, засушені зберігають практично всі мікроелементи й вітаміни. У Пацканьові активісти планують цьогоріч після хліба завантажувати до печі всі нарізані овочі й фрукти для сушіння.
— Один з хлопців зацікавився знаєте чим? Виготовленням і набиванням подушок. Натуральна тканина, а набивати у середину хоче різні цілющі трави. Тобто людина спить на подушці й вдихає аромат цих цілющих трав. Ароматерапія. Фантазія просто безмежна. Були би охочі, які цим хочуть займатися.
А Марина розповіла нам про свій невеличкий проект. Зараз вона масово скуповує лаванду й планує зробити лавандове поле хоча би десять на десять сотин. На весну трави черенкуватиме у теплиці, а потім засаджуватиме кущі на території. За її словами, лаванда — найкраща серед трав. Вона не холодна й не тепла за Аювердою, а ще дуже цінна тим, що є сильним антисептиком і протигрибковим засобом. Це ідеальний компонент для косметики, для мила. Марина з радістю повідомляє: лавандове поле буде першим у Закарпатті.
— Якщо людина робить щось із любов’ю, ця любов буде відчуватися у речі, яку вона виготовила. Любов відчувається, наприклад, у цій їжі, яку приготувала Маринка. Ми вам в дорогу дамо сиропу, ви його розмішаєте з водою й ви ту любов знову відчуєте всередині. У тому ж хлібі вона є. Тому що люди справді стараються і роблять це все з любов’ю. А це дуже важливо. От наведу вам приклад. Чому мамина їжа найсмачніша для вас? Тому що мама для свого сина не може без любові робити. Часто запитують: яка найважливіша спеція в кулінарії? Це просте питання. Яка найосновніша спеція, на вашу думку? І мене так запитували. Знаєте, що я сказав? Я тоді сказав, що сіль, бо про неї є дуже багато історій. Але насправді найважливішою спецією є любов. Якщо ти покладеш у страву любов — це фантастика. Можеш і сіль не ставити, нічого більш не ставити.
(Не) природне середовище
— Мене часом взагалі не розуміють. Запитують: «Ну, а що ти сюди приїхав? Ми всі хочемо втекти в Ужгород, ти що, не маєш де жити?» Ні, я маю де жити, квартира в центрі міста. Мені просто набридло там, це не те середовище, де має жити людина. Міста — штучне середовище, це не природно. Як я можу жити там, де немає чистого повітря? Природно для людини дихати свіжим повітрям, пити чисту воду й митися нею. Коли ми миємося, 3 літри води потрапляє до організму через шкіру. Чим ви миєтеся у містах — це хлорована вода, значить, хлорка пролізає всередину й усе інше. Труби водопровідні йдуть поряд з каналізаційними. У нас вони дуже старі по всій Україні. Ви думаєте у трубопровід не потрапляють каналізаційні стоки? Потрапляють. Я прожив у селі декілька місяців, мився джерельною водою. Поїхали до міста й довелося мені заночувати в друга, він мене запросив. Пішов увечері в душ і відчув такий запах калу у воді. Коли ти звикаєш до чогось дуже чистого, починаєш дуже тонко відчувати запахи й смаки.
Джерело щастя
— У нас прекрасні люди в селі. У кожному є чудові якості, я стараюся дивитися і помічати саме їх. Звісно, якщо взяти під мікроскоп будь-кого з нас, то можна знайти гарні речі і не дуже. Є психологія бджоли, а є психологія мухи. От вилітає бджола й муха з одного місця зранку. Обидві летять пошукати якусь гарну квіточку, бо хочуть там нектару попити. Але муха пролітає над землею й помічає якусь какашку коров’ячу: «Ой, а що це там таке, ану я спущуся нижче подивлюся». Спускається й проводить усе життя в какашці. А бджола не звертає увагу, тому що їй це не цікаво. У неї є курс на цвіт, на квіточку, на нектар. І вона летить до нектару. Хтось бачить тільки погане в людях, а хтось бачить хороше. І від цього залежить, чи ти щаслива чи нещаслива людина. Бо джерело нашого щастя є у голові й у серці — те, що ми пропускаємо в себе. Стараємось помічати добре — значить життя наше наповнене добротою й щастям, помічаємо погане, то таке й отримуємо у відповідь.
Після такої натхненної розмови з активістами невеличкого екопоселення переконалися: місця щасливих людей таки існують. В експедиції ми часто зустрічаємо людей, які не бачать перспектив і працюють скоріше за інерцією, не створюючи жодної додаткової вартості, а такі чудові винятки як ця невеличка спільнота у Пацканьово — це все ще рідкість, але яскравий приклад для наслідування.
