Теребовля від Віктора Павліка

Теребовля — одне із найстаріших міст на західноукраїнських землях. Перша згадка про нього датується 1097 роком у літописі «Повість минулих літ». Назва міста може походити від старослов’янського слова «теребити». Ймовірно, перші поселенці викорчували ліс, де з часом з’явилося місто Теребовля.

Коли місто належало Польщі, воно мало назву Трембовля, але 1944 року було перейменоване на Теребовлю. Попри це, стара назва залишалася у місцевої залізничної станції аж до часів Незалежності України і досі побутує в ужитку місцевих мешканців.

— Вас упізнають у Теребовлі?
— Я намагаюся у місті не виходити. Постійно маю концерти, майже щодня на людях, тому після концертів я намагаюся бути вільним, схованим. Це єдиний захист для мене і єдиний відпочинок, бо таким чином я набираюся сили, відновлююся.

На правому березі річки Гнізна, де раніше було давньоруське городище, розташований Теребовлянський замок — пам’ятка оборонної архітектури XVII століття. Сучасного вигляду фортеця набула у період, коли старостою у Теребовлі був Олександр Балабан. Однак коренями її історія сягає часів князівських міжусобиць, коли містом володів нащадок князя Ярослава Мудрого Василько Ростиславович. Через постійні набіги замок постійно відновлювали та перебудовували.

Після першого поділу Польщі 1772 року Теребовля перейшла у володіння Австро-Угорщини. Тоді внутрішню будову замку розібрали і звели на її місці казарми. Згодом влада дозволила розбирати замкові споруди на будівельні матеріали.

Наприкінці 1990-х років рештки замку частково очистили від дерев та провели археологічні дослідження. 2008 року Теребовлянський замок було включено до складу Національного заповідника «Замки Тернопілля».

— Теребовлянський замок є найстарішим об’єктом у місті?
— Здається, він був найперший, а вже від нього внизу будувалися поселення. Міст старий є, ратуша в місті дуже стара, а замок — це те, з чого починалася Теребовля. Фортеця, я таке чув, кожного року потроху осідає в землю. І я думаю, що за останніх років п’ятдесят, скільки я тут жив, вона осіла на якісь два-п’ять сантиметрів. Я думаю, що на момент будівництва вона була вища на півтора-два метри.

— Чим особливий для вас Теребовлянський замок?
— Фортеця — це місце, яке історично відоме по всій Україні. 40 років тому, якщо не більше, я сюди взимку приходив на лижах кататися. Тут минуло моє дитинство! Я у Теребовлі народився, виріс, тут живе моя мама. Тут все моє рідне, кожний камінчик, кожне дерево. У дитинстві ми гралися тут у війну та в індійців.

— Ви раніше часто бували в Теребовлянському замку?
— За фортецею була сцена, куди на День молоді, на День Конституції, ще на якісь літні свята часто проходили. Там, на тій сцені, у складі інших місцевих артистів я виступав. Було багато людей, які смажили шашлики, пили пиво, як-то в радянські часи було.

У жовтні 2019 року у Теребовлі відкрився «Медіа-центр», що підтримує місцеву галузь медіа та розвиває підприємництво. Після семи років роботи в онлайн-форматі громадська організація «Медіа-центр. Теребовля» перетворилася на повноцінну медійну студію та майданчик для реалізації громадських ініціатив. Ілона Козар, керівниця медіацентру, розповідає, що представники інших міст звертаються до них за досвідом створення подібних проєктів: «Крім медіаподій, тут майже щодня відбуваються різні заходи. У нас поселився жіночий рух активних теребовлян. Вони збираються на посиденьки, займаються своїм розвитком, благодійністю. Також тут оселилася дитяча міні-телестудія, де школярі молодших класів вчаться спілкуватися на камеру. Ми з такої нестандартної точки зору вчимо людей дивитися на речі під іншим кутом. Люди зараз чомусь кажуть: «Все не так!». Продовжують більше нарікати, критикувати, але дуже мало тих, хто скаже: «Я буду робити!». А для того, щоб зробити, треба любити своє місто».

— Яким був ваш перший репертуар?
— Патріотичний, комсомольський, що на той час було актуально і потрібно.

— Вибір репертуару був за вами?
— Частково він був моїм, але все одно останню крапку поставило місцеве управління культури та адміністрація міста. Тоді відбирали, які пісні можна співати чи не можна. Все повинно було бути про Сталіна, Леніна, Брежнєва. «И Ленин такой молодой, и юный октябрь впереди» — пісня така була. Ми ще прикалувались — «Леннон всегда живой» (ідеться про схожість прізвища учасника гурту The Beatles та псевдоніма Володимира Леніна — ред.). Нам казали: «Не можна! Посадять в тюрму!». Це колись було дуже строго.

Будівництво римо-католицького костелу св. Петра і Павла у Теребовлі тривало у 20-х роках минулого століття. Будівля, зведена в стилі старої християнської базиліки, вміщувала близько 2000 парафіян. Її автором став архітектор і доктор інженерних наук Адольф Шишко-Богуш. 1939 року з приходом радянської влади храм закривають та з часом переобладнують під зерносховище. У 1950-х роках тут відкривають Будинок культури і лише з набуттям Україною незалежності приміщення костелу офіційно передають римо-католицькій громаді.

— Що вам відомо про історію цього костелу?
— У радянські часи це був Будинок культури, а до цього був польський костел. Я пам’ятаю час, коли малі були, що до церкви не можна було піти. Могли бути великі проблеми: у мене, у моїх батьків і так далі. Замалим в тюрму не саджали. Звичайно, приємно і тішить око те, що все повертається [до того], як має бути.

— Правда, що в Теребовлі три християнські конфесії знаходяться поруч?
— Я ніколи не задумувався, тому що для мене це дуже звично, але взагалі так: православні, греко-католики і польський костел. Для багатьох людей, які приїжджають як туристи, це дуже цікаво, оригінально.

— Коли ви вирішили поїхати з Теребовлі?
— 1981 року я виїхав з Теребовлі і з тих пір майже тут не жив. Переїхав жити на Полтавщину, звідти був призваний в армію. З 1987 року працював у Тернопільській філармонії та жив у Тернополі. Час від часу приїжджав [у Теребовлю], бо тут мама і друзі.

— Поїздка до Туреччини стала початком нового етапу творчості?
— Ні, я їздив за контрактом директором балету. Між танцювальними виступами я співав там пісню-другу. Півроку мав контракт, а потім познайомився з місцевим музикантом і ще на півроку лишився. Це не те, щоб нова творча сторінка в житті була. Етап такий у житті — рік жив у Туреччині. З тих пір минуло понад 20 років.

— Пам’ятаєте момент, коли ви стали популярним?
— Кожна справа, пісня потроху робила своє. Туреччина, «Анна-Марія», а також робота у філармонії та акомпанування Іво Бобулу. До Києва приїхав у кінці 1996 року та почав свою сольну кар’єру. Різні фестивалі та конкурси створили мій образ і популярність. У Львові на одному з музичних фестивалів я став лауреатом конкурсу і співав дві пісні: «Ні обіцянок, ні пробачень» і «Шикидим». Це був початок 1997 року, оперний театр, повний зал, люди аплодують. Лягаю спати, а зранку прокинувся знаменитим, тому що пісня «Шикидим» моментально пішла по всіх радіостанціях, куди тільки можна. Випустили касету мільйонним тиражем, то дуже потужно було.

— Це була якась конкретна «Шикидим»?
— Ні, українською мовою. Це окрема історія, тому що «Шикидим» я співав у Туреччині турецькою мовою. Tarkan випустив цю пісню у 1995 році. Коли я жив у Туреччині, то вона була мега популярною. Граючи з турками-музикантами в різних ресторанах та нічних клубах, ми також співали її.

— Як виникла ідея написати українську версію пісні «Shikidim»?
— Коли приїхав до України, я розповів Степану Галябарді, що є така пісня класна і наспівав шматочок. Степан почув і каже: «О, давай я український текст на неї напишу». Я так для себе тоді подумав: «Який український текст на турецьку музику, на турецьку пісню?», адже по-турецьки вона звучить зовсім інакше.

— Після Туреччини була ще поїздка в США?
— Так, але то не зрівняти. Рік часу в Туреччині та інші закордонні [поїздки]. У мене був кількамісячний тур по всіх Сполучених Штатах Америки.

— Під час туру в США ви дали багато концертів?
— Ми майже в кожному штаті мали концерт для діаспори. Нью-Джерсі, Філадельфія, Сан Франциско, Сакраменто, Західна Каліфорнія… Я жив у Сакраменто приблизно у вересні-жовтні 2003 року і пам’ятаю чітко, що там були [місцеві] вибори, а в понеділок ми відлітали і по результатам переміг Арнольд Шварценеггер.

— Коли з’явилася ідея зробити англомовний альбом?
— Напевно, це була одна з моїх мрій ще за часів «Анни-Марії». Я у 1992 — 1995 роках грав і співав у групі «Анна-Марія». Після чого поїхав до Туреччини і рік співав багато класичних, відомих англомовних пісень. На початку «Анни-Марії» був один учасник: Олег Рига. Він був автором багатьох пісень з нашого репертуару. І у нього була одна дуже красива балада, до якої інший мій друг і колега Едуард Клім написав красивий англомовний текст. І я цю баладу, «I saw my coming day», записав.

— Зараз ви працюєте над якимись новими проектами?
— Найважливіший проект для мене це Pavlik OverDrive. У лютому цього року [2019] був потужний хороший концерт. Зараз виходить мій альбом «Тhis is epic», бо я 30 років на сцені і так [моя творчість] дійсно перетворюється на якусь легенду.

Неподалік від села Плебанівки, що під Теребовлею, 1896 року був відкритий віадук — шляхова споруда на високих опорах, яка зводиться над глибокими ярами або ущелинами. Він був збудований місцевими майстрами під керівництвом італійських та австрійських інженерів, адже на той час Теребовля і навколишні села входили до складу Австро-Угорщини. Сьогодні Плебанівський віадук є пам’яткою архітектури України, однак час від часу його продовжують задіювати.

— Ви раніше чули щось про Плебанівський віадук?
— Я чув, що розчин робили на яєчних жовтках. Тоді ж не було з чого зробити бетон, тому на яйцях.

У серпні 2017 року у Теребовлі відкрився туристично-інформаційний центр. Його команда розробила стратегію розвитку туристичного потенціалу міста, а також просуває місцеву історичну спадщину. Для цього вони створили мультимедійний онлайн-довідник «Теребовля.інфо» та беруть участь у туристичних виставках.

Директор центру Степан Зелінський вважає, що у Теребовлі потрібно створювати веломаршрути, щоб гості могли краще дослідити місто і залишатися тут якомога довше: «Ми пробуємо розвинути туризм, бо у нас ще немає туристів, наразі є екскурсанти. Приїжджають на день і їдуть далі. Інформаційно-туристичний центр — це комунальне підприємство, створене для того, щоб ми могли робити екскурсії, заробляти на тому гроші та розвивати [туризм] далі».

— Зараз у вас вистачає часу на подорожі?
— Ні. По-перше, я не дуже люблю [подорожувати], а по-друге, з моєю професією я щодня переїжджаю, щодня в якомусь іншому місті. Можу в кіно піти, але так, щоб відвідати історичні місця, я не дуже то люблю.