Гіпсові печери Поділля

Поділля відоме своїми гіпсовими печерами. Млинки, Вертеба, Оптимістична, Кришталева, Угринська, Перлина, Жолоби, Язичницька, Славка — це унікальні підземні лабіринти,які й донині досліджують археологи та спелеологи.

Вертеба. Печера трипільців

Печера Вертеба розташована на Поділлі, неподалік села Більче-Золоте. Серед пшеничного поля є вхід до підземних лабіринтів. Їхній архітектор — вода. Мільйон років тому на цьому місці розливалося Сарматське море. Внаслідок багатьох природних чинників на його дні відкладалися потужні нашарування гіпсу. З плином часу ця територія стала суходолом. Близько двох мільйонів років тому, у зв’язку з тривалими процесами карпатського горотворення, гіпсові масиви Придністров’я розсікла густа сітка тектонічних тріщин. По них почали циркулювати підземні води, вилуговуючи гіпс. Первісні тріщини поступово перетворилися на тунелі, галереї та зали, утворивши складні системи підземних порожнин — лабіринтів. Минуло багато років, перш ніж сюди ступила нога людини.

Печера Вертеба — гіпсова. Її загальна протяжність – 9 кілометрів. Постійна температура — 10 градусів і майже стовідсоткова вологість. Від аналогічних печер на Поділлі вона відрізняється своєрідною геологічною будовою, бо складається з широких галерей, які розділяють вузькі перемички.

У печері проводять археологічні дослідження, тут діє перший в Україні підземний музей трипільської культури, який є відділом Борщівського обласного краєзнавчого музею. Директор музею Михайло Сохацький — спелеолог і археолог с майже тридцятирічним стажем – вивчає печеру Вертеба з 1995 року. Михайло згадує, як у 1991 році прийшов на роботу до музею і думав, з чого починати дослідження:

— Спочатку пішли шляхом вивчити попередні архіви в різних країнах, зокрема, в Польщі найбільше. І вдалося зрозуміти, як тут велися роботи, яка методика. І продовжити ту роботу.

Печера Вертеба — це класичний осередок трипільської культури, тільки підземний. Археологи виявили тут сліди перебування великої кількості людей і висунули гіпотезу, що Вертеба була в давнину одним із поселень трипільців. Спелеологи припускають, що предки заселяли печеру, коли відчували загрозу своєму життю. Тоді вони на деякий час залишали наземні поселення і використовували печеру як схованку. Інша версія – печера могла бути культовим центром, де люди збиралися усім поселенням.

Трипільська культура — археологічна культура доби мідно-кам’яного віку та початку бронзового, яка набула найбільшого розквіту між VI та III тисячоліттям до н. е. Поселення трипільців розташовувались між Карпатами та Дніпром на територіях сучасних України, Молдови та Румунії загальною площею понад 350 тис. квадратних кілометрів. У часи розквіту трипільської культури до неї належали найбільші за розміром поселення у Європі. Кількість мешканців деяких із них перевищувала 15 тис. осіб.

Завдяки ізотопному аналізу знайдених матеріалів, зокрема кераміки, кісток, вугілля, можна дізнатися, як давно їх використовували й скільки їм років. Деякі зі знахідок свідчать про те, що в печері Вертеба люди мешкали 700 років тому. Предки залишили потужний культурний шар, який українські археологи відшукали лише в XX столітті.

Науковці також припускають, що до печери заходили не лише трипільці. Про це свідчать знахідки в підземних лабіринтах. Дослідники XIX століття знайшли у печері римську монету. А влітку 2016 року під час досліджень у підземеллі натрапили на абсолютно не трипільську річ — фібулу (металева застібка, яка також слугувала прикрасою) часів Черняхівської культури, це II століття н. е.

Перша достовірна письмова згадка про печеру датується 1822 роком. Тоді в газеті «Пчолка Краковська» («Pszczółka Krakowska» — польська газета, яка виходила з 1819 до 1822 року. — ред.) з’явилася стаття про те, що на Поділлі знайшли нову печеру. У публікації згадувалося і про місцевого орендаря землі Яна Хмелецького, який на полюванні поранив лиса. Тварина у пошуках схованки забігла до щілини посеред поля. Орендаря зацікавив цей підземний прохід, проте самостійно його досліджувати він не наважився і покликав на поміч друзів. Те, що вони побачили всередині, згодом описали в краківській газеті.

— Але цікаво те, що стіни білі, як сніг, величезна кількість залишків вогнищ і біля стін — великих розмірів мальований посуд. Й автор пише: «Можливо, античної доби». Ну, про трипільську культуру ніхто тоді не говорив.

Відновлення історичної пам’ятки

Протягом двох століть після відкриття печера Вертеба переживала різні етапи. Її досліджували і занехаювали, надавали великого значення й забували її історичну цінність. Підземні лабіринти витримали дві світові війни. Тож, коли після тривалої перерви, у 1991 році, науковці повернулися до її дослідження, печера була в занедбаному стані.

Михайло Сохацький розповідає, що і всередині печери, і над нею було величезне сміттєзвалище. Крок за кроком працівники Борщівського краєзнавчого музею відновлювали печеру, намагалися ліквідувати наслідки людської безвідповідальності.

— Коли людям добре, вони печери бояться: їм холодно тут – і вони тікають від неї. Коли людям стає небезпечно в житті — це останній притулок. Коли для них немає місця на землі, вони шукають ту схованку під землею. Мабуть, так і трипільці шукали, і так в новітній час. Тобто, історія печери Вертеба, бачите, яка багаторічна – тисячолітня.

У середині 90-х років минулого століття ніхто й думки не мав робити тут туристичний об’єкт. Науковці хотіли довідатися, в якому стані перебуває культурний шар пам’ятки і чи зберігся він взагалі. Відтоді й донині колектив музею продовжує досліджувати підземні лабіринти. На перший погляд може здатися, що тут вже все знайдено, досліджено й описано, та Михайло переконує, що робота триває. Ба більше, у печері виявлено ділянку, де п’ять тисяч років тому люди залишили свої речі. Досліджень там нині не проводять: музей законсервував цю частину пам’ятки.

— Зараз важливе наукове завдання стоїть перед дослідниками трипільської культури й не тільки — довідатися більше про носіїв, про людей. Адже ми говоримо про артефакти, а не знаємо, хто творив ці речі. У трипільській культурі так історично склалося, що захоронень людських дуже мало. А печера Вертеба саме дає такі матеріали і дає основу для проведення тут різноманітних досліджень.

Виставки-реконструкції в печері

На деяких ділянках печери розмістили виставки-реконструкції. Михайло пояснює, що такі наочні приклади допомагають людям краще зрозуміти й сприйняти усі історичні процеси. Приміром, одна із реконструкцій присвячена світогляду давніх трипільців. Тут про нього розповідає незвичний посуд, антропоморфні фігурки, виліплені з глини, теракота (керамічні неглазуровані вироби з глини, що має пористу будову. — ред.), яка зображує жіночу постать. Тут також є амулет у вигляді голови бика. Їх у печері Вертеба знайдено вже три. На них – жіноча постать із піднятими руками, символ родючості та продовження роду.

Цікавою є музейна експозиція, яка поєднує дві категорії знахідок. Перша — це реставрований посуд, в якому зберігали борошно та зерно, а друга — це камені, на яких розтирали зерно, зернотерки. У цій реконструкції зібрані предмети, знайдені під час археологічних розкопок. Найкращі екземпляри зберігаються у музеї, проте їх так багато, що деякі виставили для огляду в печері.

— Люди мають можливість побачити реконструкцію, яка говорить, що давні трипільці були вмілими землеробами. Все-таки урожай у них був достатній. Пшениця була важкою в обробітку. Для розтирання зернятка твердоплівчастої пшениці треба було докладати багато зусиль. І тому підбирали цільні камені, які добре розтирали зерно і з них не обсипався пісок в борошно. Таким чином, люди від покоління в покоління передавали не тільки вміння вирощувати зерно, а й навички його зберігання та перетворення на муку.

Урожаю трипільців, розповідає Михайло, часто загрожували миші. Гризуни могли звести нанівець усі запаси, які люди зберігали для харчування взимку й посіву навесні. Саме загроза втратити урожай спонукала трипільців виготовляти великий посуд для зберігання зерна – так звані зерновики. Іноді їх накривали кришкою, щоб туди не потрапила волога й не пробрався жоден гризун. Під час досліджень археологи знаходили ці великі розмальовані посудини.

Ще одна реконструкція в печері показує хист трипільців до гончарства. Вони виготовляли посуд ліпним способом: накладали глину смужка за смужкою й надавали виробу форму гладким предметом, який був під рукою, а потім наносили малюнки. Здебільшого це були знаки (зображення собаки, змії, молодого місяця та комети тощо) та трипільський орнамент. Цікаво, що трипільці вкрай рідко малювали людей. Оригінали посуду, який зібраний у цій композиції, зберігаються у музеї.

Інший цікавий факт про печеру Вертеба — у ній багато кажанів. Вони розміщуються по всій печері, а найбільше їх — біля входу. Коли в 1991 році печера потрапила під охорону музею і доступ до неї всім охочим перекрили (особливо тим, хто любив покричати і посвітити факелами задля розваги), популяція кажанів почала збільшуватися. Деякі з видів занесені до Червоної книги України.

— Коли ми взяли під охорону печеру, тут було близько 16 особин кажанів. Зараз – колонія: майже 1000 особин трьох видів, які прилітають з різних місцевостей і зимують. Вони залітають своїм входом, який зроблений спеціально для них, а ми заходимо своїм.

Залишається загадкою, скільки кілометрів підземних тунелів на Поділлі ще не досліджено. Тож в українських спелеологів чимало роботи. За словами Михайла, багато зацікавлених фахівців приїздять до підземного музею, щоб допомогти відкрити нові ходи й збільшити досліджену протяжність гіпсових лабіринтів. Кожен з них має можливість пройти неходженою територією, тобто бути першовідкривачем.

Печера Млинки

Печера Млинки, що на Поділлі, неподалік села Залісся, є геологічною пам’яткою природи загальнодержавного значення. Це гіпсова лабіринтова печера, вхід до якої – на висоті близько 270 метрів над рівнем моря. Стіни майже повністю вкриті кристалами гіпсу. Цю печеру відкрили спелеологи у другій половині XX століття. З метою безпеки вхід до неї для недосвідчених відвідувачів закритий і контролюється місцевим спелеоклубом. Поблизу печери розташована база «Наша спелеохата», де можна заночувати, поїсти, домовитися про екскурсію та прокат необхідного спорядження.

Тернополянин Борис Гора цікавиться спелеологією з 6 класу, живе на своїй спелеобазі та водить екскурсії до печери. Спелеолог, гід та мандрівник, він залишив Тернопіль та переїхав у село на Чортківщині, щоб розвивати місцевий туризм. За десять років він жодного разу не пошкодував про своє рішення виїхати з міста. Адже залишив там гідну заміну собі: сформовані ним команди послідовників продовжують розвивати місцевий туризм, а він допомагає.

— Мене ніколи місто не приваблювало, навпаки, з того міста втікав на природу, де більш вільніше, простіше і менше всяких правил і стереотипів.

Екскурсія як виклик

Для Бориса проведення екскурсій — не лише робота, а й спілкування з людьми. На думку спелеолога, печера приваблює можливістю випробувати свої сили. Якщо людина отримає задоволення від цього, то обов’язково повернеться знову.

— Є печери екскурсійні — Кришталева, Вертеба, де можна в повний зріст гарненько ходити собі в костюмах, в одязі, в будь-якому взутті. А в нашій печері треба раком, боком повзати, лазити. Є спортивні перелази, є тріщини, розпори різні, дуже вузькі місця. Тому в Млинки приїжджають для того, шоб якісь мінімальні випробування були, щоб більше адреналіну, екстріму відчути.

Екскурсія до печери — це ще й можливість загартувати командний дух і перевірити себе як командного гравця. Борис розповідає, що під час проходження шляху в групі всі допомагають один одному. Людей дуже об’єднує необхідність когось підстрахувати, почекати або підсвітити іншому дорогу.

Борис отримує задоволення від процесу знайомства туристів із печерою. Йому подобається показувати й розказувати про її лабіринти, ділитись інформацією про цю підземну пам’ятку. Спелеолог переконаний, що такі екскусії об’єднують.

Температура у печері – майже 10 градусів. Вона не залежить ні від сезону, ні від часу доби. Завдяки цьому у 80-х роках минулого століття туристи могли залишатися у вхідних залах на нічліг. Ці роки — приємний спогад і для Бориса, адже він тоді досліджував гіпсові лабіринти як турист, разом із групою.

— Млинки – якраз більш така компактна й зібрана печера. У межах 2-3 годин можна різноманітні маршрути тут показати для різних людей. Ну і самому, відповідно, відчути. Недалеко відходячи, можна багато спортивного пролазити. Тому Млинки мені дуже імпонують і подобаються.

Екскурсія печерою розпочинається із вхідних залів. За словами Бориса, починаючи з XVII століття, місцеві видобували тут камінь. Назовні його випалювали і потім розбивали на одному з млинів, аби отримати білий порошок — алебастр. Ним люди розмальовували свої домівки зсередини й зовні. Лише згодом винайшли вапно й забули про цей процес.

— Від того що були млини, назва потічка — Млинки або Млиночки. Хутір назвали Млинки. Зараз — це вже вулиця Млинки (доєднали до села Залісся Чортківського району). Ну і печеру, яку відкрили в 1960 році, назвали також “печера Млинки”.

Перспектива розвитку туризму

Борис Гора планує й надалі розвивати експедиційну роботу. Бракує лише однодумців, щоб разом працювати на перспективу. Чоловік намагається почати з малого. Приміром — оновити дорогу, щоб до печери могли проїхати і великі автобуси. Для цього найняли грейдер, аби вирівняти усі нерівності. Тут на допомогу прийшли туристи, які підтримали фінансово. Далі облаштовували все руками, самостійно. Адже Борис щиро вірить у перспективу розвитку туризму, й ця віра є рушійною силою.

Чоловік надихається прикладами з інших міст і сіл, де люди об’єднуються заради спільної мети. Мріє про подібне і в своєму селі. При цьому розраховує лише на власні сили та допомогу односельчан. Проте молодь здебільшого прагне виїхати й жити у місті, тому село частково занепадає. Залишаються лише літні люди, які не завжди можуть допомогти.

Борис переконаний, що туристів, які приїжджатимуть подивитися на печеру, зацікавить активний зелений туризм.

— Люди приїжджають, тут оздоровлюються, відпочивають, реанімуються, можна сказати, від тої цивілізації. Приїзжають в міста вже з новими враженнями, з новими емоціями, з новими друзями.

Іноземці про підземні експедиції дізнаються здебільшого від знайомих. Найчастіше приїздять із сусідньої Польщі. Для комфорту туристів декілька хат у селі переобладнали під туристичні притулки. Борис говорить, що намагаються своїми силами їх рекламувати, розказувати й приваблювати туристів не лише з України, а й з інших країн.

Коли йдеться про будь-які покращення у селі, Борис покладається лише на себе та однодумців. Від влади нічого не очікує.

— Ми стараємся більше туризм екологічний, здоровий, активний пропонувати людям. Ну і самі стараємся це берегти, тому шо ми це любимо, ми це знаємо, це наше, ми хочемо це передати іншим після себе.