Перехідне правосуддя як шлях до справедливості

Герой сьомого випуску з циклу інтерв’ю «Війна пам’яті» — Віталій Титич, адвокат родичів Небесної сотні, керівний партнер адвокатського обʼєднання «Віталій Титич і партнери» та засновник ГО «Товариство Рафаеля Лемкіна», що прагне домогтися покарання за геноцид та нищення культурних пам’яток, підтримати постраждалих і запобігти таким злочинам у майбутньому.

У цьому інтервʼю Віталій розповів, чому міжнародне право складно застосувати на практиці, що таке культурний геноцид та якими мають бути справедливість і репарації для українців після завершення російсько-української війни.

Виявити й покарати зло

— Що таке перехідне правосуддя? І що чекає українське суспільство [в майбутньому]?

— Перехідне правосуддя — це про справедливість. За минуле століття міжнародне право напрацювало підходи й механізми [його] реалізації.

Основним компонентом перехідного правосуддя є розслідування: встановлення фактичних обставин, доказів, дослідження і представлення їх у відповідному судовому чи квазісудовому органі. На підставі цих доказів має бути досягнутий другий критерій перехідного правосуддя — покарання осіб, винних у вчиненні правопорушень. Як правило, предметом розгляду є найтяжчі злочини, міжнародні, які визначені Римським статутом. Ключові — воєнні злочини, злочини проти людяності, злочин геноциду і злочин агресії. Четвертий компонент особливо важливий у нашому контексті.

У кримінальному процесі фігурують конкретні жертви — фізичні та юридичні особи, яким були нанесені матеріальна та/або моральна шкода. [Відбувається] встановлення її обсягу, характеру та [міри] відшкодування. Такі механізми називаються сатисфакцією. Тобто це про проговорення причин, винних, випрацювання в тексті (в юридичних документах. — ред.) тих наративів, які жертва визначає як настання справедливості. На базі всього цього має бути досягнуте право на правду. Це розглядається як основний інструмент завершення такого конфлікту і, найголовніше, недопущення його в майбутньому.

Чи працює перехідне правосуддя?

— Який є досвід досягнення справедливості у світі, на який ми могли б орієнтуватися?

— Декларативно все має непоганий вигляд, але насправді превентивні механізми не працюють у контексті так званого міжнародного права. Воно екзистенційно не є правом, тому що класичне право — це наука, безпосередньо пов’язана з державою. Держава в цьому союзі виступає інструментом забезпечення права. Їй делеговано формувати законодавство, писане право, та карати тих, хто не дотримується законів.

Очевидно, що на міжнародному рівні відсутні будь-які механізми, які забезпечують виконання [права], навіть не покарання. Із цим ми стикаємося під час цієї агресії. Важливо згадати, що вона почалася не 2022-го, а десять років тому. Відсутність реакції та реагування відповідно до норм міжнародного права з боку світової спільноти призвели до ескалації збройного конфлікту. 

Непокаране зло множиться і, грубо кажучи, нагліє. Ми чітко бачимо це на своєму прикладі.

— Система безпеки, зокрема правової, виникла як реакція на Другу світову війну, на той злочин, який був тоді вчинений. І зрештою це сформувало ООН, ОБСЄ, всі ці Ради Безпеки, які з початком російської збройної агресії [проти України] не виконали свою функцію — не допустити повторення війни. […] Чому це не спрацювало? 

— Немає органу, який слідкував би за дотриманням [міжнародних норм] і міг би покарати. Крім того, міжнародне право фактично договірне. Будь-яка держава може, по-перше, підписати конвенцію чи міжнародний договір із винятками, що часто відбувається, по-друге, застосувати інструмент дерогацій (часткове анулювання певного закону, угоди чи положення. — ред.). Це коли держава каже: «Я підписала, але не буду це виконувати, я від цього відмовляюсь». Зокрема, це продемонструвала Росія, коли вийшла з Ради Європи й відмовилася від виконання Конвенції про права людини. Тобто вона вже не може бути стороною [угоди].

Усі згадують Будапештський меморандум. Коментуючи його, фахівці вказують, нібито це не договір про безпеку, бо в ньому чогось там немає. Це частково так, але не відображає суті проблеми.

У міжнародному праві має значення не те, що підписали конкретні сторони, а ким вони є, яка [їхня] суб’єктність.

Є приклади, коли угоди писалися на клаптику паперу, без достатньої деталізації. Але ті суб’єкти брали на себе відповідальність, і це впливало на виконання домовленостей.

Україна, на жаль, за 30 років незалежності не набула суб’єктності на міжнародному рівні. Ми ігнорували фактично всі намагання Російської Федерації, успішні намагання, витиснути нас на маргінес міжнародного процесу. Маємо визнати, що, скільки б ми не скаржились на нерозуміння нас на світовій арені, це результат нашої роботи. У першу чергу це непропрацьоване минуле, недонесення історичних фактів, непредставлення їх на міжнародних майданчиках.

— Зараз ми вже стали суб’єктними?

— Ми стаємо суб’єктом завдяки тому, що відбувається з нами зараз. Своїми злочинами Путін стимулює українське суспільство у швидкому темпі пройти еволюційний процес створення політичної нації. 

— Як вірус, який проникає в організм і змушує імунну систему виробляти антитіла. 

— Хороша аналогія. Дай бог, щоб наша імунна система з цим справилася.

Кому вирішувати, якою має бути справедливість?

— Коли ми говоримо про справедливість з погляду однієї людини, це абсолютно зрозуміло. Коли йдеться про визначення справедливості для групи людей, держави, хтось має отримати право говорити від їхнього імені. Як випрацювати підходи, які допоможуть визначити, що є справедливим для українців, а що — ні? 

— Це питання до інтелектуалів, експертного середовища — як об’єднатися і спробувати сформулювати наше бачення справедливості. Це, до речі, прагматичне юридичне питання в контексті, умовно, майбутнього трибуналу. Оскільки його результатами мають бути репарації, які охоплять як матеріальне відшкодування, так і формулювання сатисфакції. Вона буде матеріальним вираженням того, що ми будемо вважати справедливістю.

— Чи можливе повернення культурних цінностей, які росіяни століттями вивозили з українських земель?

— Це хороше юридичне питання, недекларативне. Вся робота Товариства [Рафаеля Лемкіна], яке ми створюємо і принагідно запрошуємо до нього широке коло експертів, [проводиться] саме для того, щоби сформувати юридичну позицію в суді та трибуналі.

Репарації передбачають конкретні механізми: це реституція — повернення того, що було викрадено під час агресії (включає таке важливе поняття як субституція, ми зараз його відкладаємо вбік, але пам’ятаємо — тут йдеться про відшкодування збитків у випадках, коли майно не може бути повернено) і про сатисфакцію моральну, нематеріальну. 

Чому субституція важлива в такому контексті? Я акцентую, це абсолютно юридичне питання. Якщо ми сформуємо своє бачення сатисфакції, базуючись на дослідженнях і доктринах, зокрема Рафала Лемкіна  (Рафал, Рафаїл — поширені варіанти імен у різних джерелах. — ред.), вкажемо на тяглість цієї історії. У нас зараз ситуація така, що реституція не буде працювати. Як би росіяни не старалися і що б ще не знищували, вони не зроблять більше, аніж було зроблено до них. […] Одним із завдань такого трибуналу буде саме випрацювання юридичного механізму обґрунтування [репарацій]. 

Вони (російські військові. — ред.) викрали щось із Херсонського краєзнавчого музею, Мелітопольського, Маріупольського — умовно, це те, що можна повернути. Ця агресія — те, на що розповсюджується юридичний факт, який буде досліджуватися. Зараз перспектива [реституції] настільки маленька… вона стосується виключно повномасштабної агресії РФ. Усе, що було [викрадено] поза нею, не може бути туди включено. 

Механізм субституції передбачає заміщення об’єктів, [відшкодування] шкоди, яка завдана культурі загалом. Ми не претендуємо вивезти [з Москви], умовно, храм Василія Блаженного та поставити його десь в Ізюмі. Йдеться про повернення хоча б того, що вони викрали під час геноциду, описаного Рафалом Лемкіним, — геноциду совітського періоду. Ми будемо повертати мозаїки Михайлівського золотоверхого собору. […]

Чому не варто називати українців жертвами?

— Ви один із засновників Товариства Рафаеля Лемкіна, автора терміну «геноцид». Україна теж є жертвою геноциду. Як ми можемо працювати з цим сьогодні? Як спадщина Лемкіна може дати нам можливість змінити докорінно ситуацію?

— Україна не є жертвою геноциду. Українське суспільство, яке ми зараз маємо, — це постгеноцидне суспільство. Це дуже важливо розуміти зараз. Ми оперуємо доктриною злочину геноциду, батьком якої є Рафал Лемкін. На жаль, його праці — як загальні в контексті геноциду, так і дослідження геноцидів в Україні, — були фізично недоступні. Про Лемкіна написано багато книжок, але тема України абсолютно не розкрита. Взагалі питання геноциду на нашій території мають величезне значення для розуміння концепції [цього терміну]. 

Відповідно до Конвенції про запобігання геноциду (далі — Конвенція. — ред.) або її точного відображення в Римському статуті злочин геноциду може бути вчинений до таких груп: етнічні, расові, релігійні та національні. На території, де була сформована наша держава, протягом тривалого часу здійснювались геноцидальні практики і щодо конкретних етнічних груп, зокрема українців, євреїв, кримських татар, і щодо українців як політичної нації. 

Така деталізація важлива. Зараз характер дій агресії має очевидну геноцидальну направленість з акцентом на українську етнічну групу. Але це геноцид національної групи загалом, усіх етнічних груп, які живуть тут і асоціюють себе з політичною нацією українців. 

Загалом геноциди, тим більше такої тяжкої форми, мають наслідком знищення групи. Україна, [її] етнічна нація, пережила геноциди, [що тривали] понад 300 років. Вона виявилась сильнішою за жахливі практики, які не мають аналогів протягом розвитку цивілізації, крім, можливо, Голокосту. Зараз ми формуємо політичну націю разом з етнічними групами, які історично мешкали на наших територіях (євреями, кримськими татарами). […] Це перший важливий момент. 

Другий — давайте пробувати не давати нашим ворогам наратив жертв геноциду, базуючись на теорії жертв. За доктриною [злочину геноциду] російська політична нація є жертвою тих самих геноцидальних практик. Як мінімум це нищення інтелектуальної складової, реальної церкви і створення на її базі філіалу ФСБ. Загалом це нищення [російської] нації.

Саме це також причина того, що ця маса (росіяни. — ред.) може брати участь у геноцидальній війні проти нас, бути гарматним м’ясом. Ті наративи, якими їх підіймають, [зʼявилися], тому що російська політична нація та етнічні групи, які формують її, — це теж постгеноцидальне суспільство. Деякі з них вже знищені або існують формально. […]

Важливість усвідомлення себе як постгеноцидного суспільства

— Наскільки [українцям] важливо усвідомити себе як постгеноцидне суспільство?

— У цьому закладені всі наші проблеми, починаючи зі стану культури, закінчуючи тим, яким чином ми тривалий час формуємо наше політичне керівництво.

— Тому що прицільно протягом століть знищували інтелектуалів, тих людей, які були суб’єктними, здатними брати відповідальність, приймати рішення. 

— У вересні [2023 року] був ювілей: 70 років роботі [Рафала] Лемкіна «Радянський геноцид в Україні». Цей твір — вираження постгеноцидного стану нашого суспільства. Він пояснює цей стан, аналізує історичне минуле, вказує на проблеми, які ми будемо мати в майбутньому. І найголовніше для сьогодення — розкриває реальні причини цієї війни. Це важливо і в контексті так званого міжнародного права. 

— Які це причини? Які Путін називає у своїх зверненнях? 

— [Рафал] Лемкін досліджує, що відбувалося на нашій території з українцями й іншими етнічними групами, та вказує, що в совітський період здійснювався геноцид українців на культурному базисі. Він пояснює це буквально: совєти взяли на озброєння колоніальну практику Російської імперії. Тобто дає історичну тяглість в минуле, показує, що тут відбувалося раніше, і виводить український патерн як взірець (у поганому сенсі цього слова) геноциду на культурному рівні. 

[Рафал] Лемкін виділяє чотири напрями [культурного геноциду]. Перший — те, про що ви казали, — вбивство мозку нації. Через попередні колоніальні практики Російської імперії українська культура була дуже вразлива, оскільки її носії не сформували велику групу. Атака мозку нації (письменників, митців, науковців та інших; загальновідомий факт — Розстріляне відродження) як геноцидальна практика [мала на меті] послабити національну або етнічну групу українців.

Другий напрям — знищення душі нації. Зокрема напад на Українську автокефальну церкву і пізніше, із 1939 року й далі по завершенню [Другої світової] війни, на греко-католицьку. 

— І знищення самих пам’яток. За 1936–1937 роки ми «позбавилися» 90 % спадку українського бароко [в архітектурі].

— […] Історична спадщина винищувалась, переміщувалася за межі української території. Церкви знищували фізично. 

Третьою складовою є вбивство голодом селян. Рафал Лемкін їх називає вільними фермерами. У цьому вже закладено його підхід. У нас, на жаль, спотворено навіть на державному рівні уявлення про Голодомор. Так, це був найбільший голод за масштабами людських втрат, але в розумінні Лемкіна — не найтяжчий для наслідків української культури. Він розглядає селян не як соціальну групу, а як носіїв мови, культури, традицій, нематеріальної культури загалом.

Четвертий напрям — те, що в тому числі відбувається зараз: масове переміщення людей, носіїв культури, розпорошення їх по інших територіях, а також заселення їхніх територій носіями інших [культур].

[…]

Культура є безпосереднім об’єктом цієї війни. Формулюючи таку правову (юридичну) кваліфікацію, правову конструкцію, ми маємо злочин агресії. Його метою є геноцид української нації.

Цю війну неможливо закінчити на полі бою. Жодна воєнна перемога не забезпечить перемогу [в широкому сенсі], бо це екзистенційна війна. Культура, спадщина, цінності страждають під час будь-яких [збройних] конфліктів, але загалом є розуміння, що це collateral damages, тобто супутні втрати. Часто такі напади на культуру розглядалися як воєнні злочини.

— Коли це війна за ресурси, території, то так відбувається.

— Безперечно. Essence (з англ. сутність. — ред.) цієї війни — це не про території, а про людей, знищення їхньої культури. Тімоті Снайдер — історик, що присвятив досить багато часу таким дослідженням, з перших місяців цієї агресії стверджує, що це геноцидна війна. Що дає йому право так стверджувати? Те, що це унікальний випадок із часів нацистської Німеччини, коли геноцидні наміри фізично декларуються вищим політичним керівництвом країни-агресора. На жаль, таких людей як Тімоті Снайдер практично немає на міжнародній арені. Усі інші фахівці поки говорять про складність доведення геноциду, не аргументуючи цього. Це вказує на хиткість системи та проблеми міжнародного права щодо виконання його основної ролі, яка задекларована в Конвенції про запобігання геноциду. Міжнародна спільнота не тільки не готова карати — вона не готова зараз фактично зупинити ці практики.

— Складність полягає не в тому, що це складно довести, [адже] це дійсно на поверхні, а в тому, що немає бажання. А оскільки міжнародне право — це договірне право, [достатньо] домовитись про те, що це ось так. Правильно?

— Про все домовились, це написано в декларативних документах. Це вже практика, умовно, Міжнародного кримінального суду, який установив, що для доведення геноциду потрібно довести: а) намір, який декларується чітко; б) фізичні наслідки. Фізичні наслідки ми маємо, документуємо їх кожний день, включно з нападами на об’єкти культури. За відсутності будь-якої військової необхідності здійснюються напади на сакральні для нас об’єкти, як вони (росіяни. — ред.) їх розуміють. Зокрема на Сковородинівку (слобожанське село, де розташований Музей Григорія Сковороди. — ред.), Музей Шухевича (Музей генерал-хорунжого УПА Романа Шухевича у Львові. — ред.). Це не загальні декларації, а конкретні напади.

Проблема в тому, що про все це написано, але немає політичної волі на міжнародному рівні називати речі своїми іменами. За кримінальним правом такі дії можна трактувати як співучасть у злочині геноциду і злочині агресії. Тому що таке толерування не тільки не запобігає, а й стимулює. 

Ще недавно активна увага суспільства була привернута до так званого ордера на арешт Путіна та омбудсмена з прав дитини Бєлової (уповноваженої при президенті РФ з прав дитини Марії Львової-Бєлової. — ред.). Українці впали в ейфорію, зокрема наше політичне керівництво. Розповідали про те, що це шлях до покарання Путіна. Насправді ж, по-перше, [це] виглядає як шлях в нікуди, юридично безперспективний. А по-друге, показує політичні міркування, які превалюють над писаним правом у тій же Конвенції. 

На жаль, із доктрини Рафала Лемкіна геноцид на культурному базисі не попав [до Конвенції] у повному обсязі, але одна ознака цього злочину в ній є. У випадку з Путіним і Львовою-Бєловою маємо цю конкретну позицію: переміщення дітей в іншу національну групу.

— Позбавляючи їх можливості бути дотичними до своєї культури, зростати за чужими правилами й нормами. 

— Проте Міжнародний кримінальний суд, видаючи ордер, застосовує зовсім інше положення, зокрема про воєнні злочини. У воєнних злочинах дійсно є [пункт про] переміщення осіб з однієї окупованої території на іншу окуповану, але це докорінно інше. Ця норма з’явилася там у відповідь на те, що робили зокрема нацисти: переміщували людей на свою територію і використовували як рабів в економічних цілях. Вона не має ніякого відношення до переміщення дітей, якщо говорити про можливі наслідки. 

На гіпотетичному суді навіть слабкий адвокат скаже: «[Українських] дітей не переміщали з цією метою, як вказано в доктрині воєнних злочинів, їх не змушували працювати. Їх перемістили в інші сім’ї, їх в “Артек” відвезли» і так далі. Це вже навіть підважує майбутнє переслідування за цією статтею. Це важливо для розуміння того, що нас очікує в міжнародних інституціях і що треба робити, щоб наша перспектива була зрозумілішою.

Чому так важлива деколонізація?

— Один із найбільш важливих дискурсів, який відбувається сьогодні в гуманітарних колах на всіх рівнях, — деколонізація. Ми говоримо про деімперіалізацію світу, нам важливо позбавитися колоніального спадку й нарешті перегорнути цю сторінку в історії західної цивілізації. 

Звичайно, для цього потрібно пройти через низку змін, які будуть зафіксовані в міжнародних документах і визнані різними конвенціями, а потім спустяться на рівень музеїв, мавзолеїв колоніалізму, де зберігаються всі докази про нищення культур і вивезення культурних цінностей.

Питання в тому, наскільки той шлях, який ви пропонуєте, і спадок Рафала Лемкіна дасть нам можливість подолати колоніальний спадок і дійсно перегорнути цю сторінку.

— Це один із напрямів нашої роботи, зокрема адвокації. Культурний геноцид не був включений у Конвенцію. І, як не дивно, основними сторонами, які голосували [проти], є ті країни, що мали певний колоніальний бекґраунд: Сполучені Штати Америки, Британська імперія, Франція. Аполітичність цього моменту була в іншому. Те, що фактично за результатами Другої світової війни одна зі сторін, яка цю війну почала, СРСР, виявилась серед переможців і тих, хто формував [повоєнний світ]. 

Совітський Союз зміг провести у свої засновники Україну та Білорусь — країни, які найбільш постраждали під час Другої світової війни. У той момент постколоніальні країни (умовно постімперії) і Сполучені Штати боялися не стільки своїх минулих проблем, тому що вони вже пройшли та переосмислили цивілізаційно цей період, формували відповідні наративи й документи у своєму середовищі. Вони боялися, що СРСР і його сателіти використають в ООН [цей пункт про культурний геноцид у Конвенції] проти них, щоб ініціювати судові процедури. Наприклад, про те, як американський імперіалізм знищував корінні народи. 

Але з 1948 року пройшло багато часу. Зокрема відбулися глобальні зміни і є багато кейсів, коли музеї колишніх імперій повертають артефакти, які були вивезені. 

Найважливіше, що ми хотіли б у своїй адвокації використовувати, це [тезу про] помилковий, квазіпроросійський підхід до розуміння імперій. У культурологічному сенсі Російська імперія щодо України ніколи не була класичною імперією. 

Імперія — це взагалі поняття Риму як центру цивілізації усього людства. Він, як би це неполіткоректно не звучало, ніс варварським народам значно вищий розвиток культури. Так само, наприклад, та ж Британська імперія. При всіх нюансах ведення імперіалістичних воєн або розширення територій вона була взірцем у культурному та цивілізаційному планах. Як виникла єгиптологія? Була територія, яка існувала в системі феодального права. І там під шаром піску знаходились артефакти, важливі для цивілізації. Cаме у [Великій] Британії була створена єгиптологія як наука. Артефакти вивозили, але їх досліджували, музеїфікували, робили ключовими об’єктами експозицій. Британці спровокували моду на єгипетське.

Натомість що відбувалося в Україні? Росія, коли сюди прийшла, була на значно нижчому еволюційному щаблі. Вона висмоктала з нас певні інтелектуальні здобутки. Потім усе знищувала й вивозила. Вона не створила за аналогом Британської імперії якусь українологію. Якби вона дійсно розвивала ці ідеї, то зараз була б ситуація, коли українці розглядалися б усіма іншими народами Російської Федерації як імперіалісти, які насаджують свою культуру.