Як переселенці на Закарпатті допомагають іншим

Розповідаємо про досвід чотирьох українців, які віднайшли сили почати все спочатку, переїхавши зі сходу й півдня України на Закарпаття: судинного хірурга Євгена Гардубея, диякона Едуарда Грабенка, засновника ролер-школи Віктора Камінського і шоколатьє Юлії Савинської.

«У нас мало хто вірив»: перша трансплантація серця на Закарпатті

Євген Гардубей — судинний хірург. До травня 2022 року очолював відділення судинної хірургії у Херсонській міській клінічній лікарні ім. Є. Карабелеша і був головним трансплантологом області. Під час повномасштабного вторгнення переїхав у Мукачево, звідки він родом.

Співпрацю з місцевою Лікарнею Святого Мартина, теперішнім робочим місцем, обговорював із керівником медзакладу ще влітку 2021 року — навесні 2022-го там планували відкрити відділення судинної хірургії. Та завадила повномасштабна війна. Попри те, що планові операції в херсонській лікарні, де раніше працював Євген, припинилися, працівники закладу їздили оперувати пацієнтів із мінно-вибуховими травмами.

— Я навіть і не думав виїжджати, тому що у нас була робота в Херсоні. Потім почалася окупація, і фактично я провів три місяці в окупації, дехто з моїх колег більше. І я вже розумів, що треба виїжджати.

Утім, евакуюватися з окупованого тоді Херсона лікарю вдалося не з першого разу. Через нестабільне мережеве покриття місцеві не мали доступу до оперативних новин про ситуацію на фронті. Євген пригадує, що через тиждень, коли провалився план росіян взяти Київ за три дні, уже ширилася чутка про окуповану Одесу. Під час загальної розгубленості наважитися на небезпечну дорогу було непросто:

— Треба було їхати через північ області на сторону Кривого Рога. Це 130 кілометрів, і ці 130 кілометрів — це буквально 20–30 блокпостів. І от ми доїхали майже до передостаннього блокпоста і всю колону завернули [окупанти], сказали, що нікого пускати не будуть. Це ж не були якісь «зелені коридори». Коли я вже вдруге виїхав, це та сумнозвісна колона, яка була обстріляна «Градами». Я особисто бачив три машини, повністю згорівші.

За словами Євгена, одразу після переїзду в Мукачево відділення судинної хірургії довелося створювати з нуля:

— У нас не було ні операційних сестер (тобто вони приходили і вчилися), у нас не було ні лікаря судинного хірурга більше, я один був. Іштван Карлович (судинний хірург. — ред.) пройшов курси, але ніхто з цим (такими операціями. — ред.) не працював. Коли щось нове відкривається, в місті, де його раніше не було, то це досить важко завжди.

Та команді лікарів таки вдалося. Нині у відділення судинної хірургії Лікарні Святого Мартина приїздять зі всієї України. Євген каже, 35 % пацієнтів, які потрапляють на лікування — не місцеві жителі.

Окрім судинної хірургії, нове відділення Лікарні Святого Мартина почало вивчати суміжну галузь — трансплантологію, тому що будь-який пересаджений орган отримує кров через судини. 9 лютого 2023 року в медзакладі виконали першу на Закарпатті трансплантацію серця. Зробили це разом із лікарями Першого медичного об’єднання Львова. Ось як про це згадує Євген: 

— Коли я прийшов [у лікарню Мукачева], в нас мало хто вірив тоді, крім Євгена Мешка (керівник медзакладу. — ред.) і мене. Тоді ніхто не вірив у те, що ми хотіли в перший рік роботи відділення виконати трансплантацію. Але нам вдалося це зробити, підібрати команду. Дуже вдячний команді — це і анестезіологи, у яких стаж роботи 3–4 роки, але вони активно цим зайнялися. Для того, щоб була трансплантація, треба, аби був перший донор. Для того, щоб був посмертний донор, треба діагностувати смерть мозку. Це досить серйозна процедура.

Із січня по вересень 2023 року у Лікарні Святого Мартина виконали 16 діагностик смерті головного мозку, отримали п’ять згод від родичів і близьких померлих на забір органів для трансплантації, зробили чотири мультиорганні забори (тобто вилучення кількох органів) і п’ять трансплантацій нирок і серця. Це допомогло врятувати чимало пацієнтів, для яких пересадка органу була єдиним шансом на життя:

— Це робота ентузіастів була. Молодих ентузіастів, в яких мало хто вірив, а вони прийшли і зробили свою роботу. І зараз ми є лідерами в області. І ще сім органів поїхали на Львів, які також були трансплантовані, тобто стільки людей нам вдалося врятувати. Це все ми зробили фактично менше, ніж за рік.

Євген і його колеги прагнуть, щоб забір органів, операція й реабілітація пацієнтів проходила в одному медзакладі:  

— Чим менше лист очікування на пересадку, тим більше вірогідність врятувати пацієнта. Наприклад, якщо в Закарпатті буде лист очікування 200 [осіб], а в Києві цей лист буде, скажімо, 1000 [осіб], то частина хворих чекатимуть на порятунок роками.

Серед найближчих планів, ділиться Євген, — розвивати ендоваскулярні технології (операції без розрізів), стентування (операція з розширення судин), тромбектомію (хірургічна допомога пацієнтам з інсультом) та інші. І, звичайно, розвивати напрям трансплантології.

«Це наша церква нашої країни»: від воїна до капелана

Едуард Грабенко до початку повномасштабної війни проживав в Олешках — місті, що за 20 кілометрів від Херсона, куди часто їздив, бо працював викладачем-інструктором в одній із тамтешніх автошкіл. У перший день повномасштабного вторгнення вступив до херсонського ТрО: увечері 23 лютого 2022 виїхав із дому, щоб переночувати в обласному центрі, а зранку 24 лютого вже був у територіальному центрі комплектування. Отримавши зброю, разом з іншими добровольцями рушив до Антонівського мосту на допомогу військовим. Посеред бою почався ворожий обстріл автозаправних станцій, тож довелося швидко відступати через вибух бочки з газом. Поранених вивозили у своїх автівках, адже транспорту заледве вистачало військовим.

— Був хаос, багато хлопців прийшли без підготовки. Гинуло багато молодих, у яких попереду було все життя. До мене підійшов хлопець, років, мабуть, вісімнадцять, і запитав, як заряджати автомат. Він ж ніколи не тримав автомат в руках. А потім ще один підійшов подивитися, бо теж не знав. Більше я їх не бачив. Такі були перші дні війни.

У березні 2022 року Едуард воював у 36 окремій бригаді морської піхоти під Миколаєвом. Під час одного з боїв їхні позиції почали обстрілювати. Рятуючись, він упав і сильно пошкодив коліно. 

— Нас обстрілювали танки, ми намагалися якось сховатися. Я біг, воно поряд вибухнуло, я впав і сильно вдарився коліном.

Почувши, що не може воювати далі з такою травмою, вирішив змінити службу у війську на служіння в церкві. Ще 2017 року Едуард навчався в Ужгородській українській богословській академії і отримав диплом магістра богослов’я. Звернувшись до єпископа Мукачівського і Карпатського, йому дозволили оселитися неподалік Мукачева й готуватися до обряду висвячення у священнослужителі. 

Із 28 травня 2023 року Едуард Грабенко став отцем Едуардом. Служить у Свято-Миколаївському храмі в селі Чинадієво, що на Закарпатті. Паралельно здобуває ще одну освіту, щоб отримати посвідчення капелана й повернутися до лав ЗСУ.

— З пораненням мене назад до війська не беруть, а як священника, думаю, візьмуть. Я сподіваюся, що буду капеланом і якусь користь ще принесу. Якщо бачиш, як люди гинуть, то треба якось допомагати. Може, словом допоможу, а, може, й ділом. Для мене церква — це важливо. Це наша церква нашої країни.

«Ролики там, де ми»: ролер-школа в Ужгороді

Віктор Камінський — шахтар із міста Лисичанськ на Донеччині, для якого ролики були радше улюбленою справою після роботи. Із 2015 року хобі переросло в регулярні заняття і професійну їзду. Поступово до Віктора доєднувалися зацікавлені знайомі і друзі. Так утворилася невелика спільнота ролерів. 

До повномасштабної війни Віктор часто навідувався у справах в Ужгород, навіть пробував заснувати свою першу ролер-школу там. Але все ж повноцінно розпочав цю справу вдома, в рідному Лисичанську. Коли ж почалося повномасштабне вторгнення, довелося виїжджати із зони бойових дій і шукати прихистку в Ужгороді, в якому мав декількох знайомих. 

— Ще якийсь час ми залишались вдома (у Лисичанську. — ред.), та через щоденні обстріли не могли працювати. Ми просто сиділи: хто вдома, хто в бомбосховищах. Тоді і вирішили виїжджати. З собою взяли, що змогли, — це зона прокату для дітей і дорослих та інше дрібне обладнання. 

Ролер-школа Віктора спочатку працювала просто серед ужгородських вулиць: перші заняття проводили на набережній. Разом із друзями він роздавав візитки і запрошував на навчання. З рекламою, каже, особливих проблем не було — коли катаєшся на роликах по місту, роздавати флаєри вдається швидше. Тим паче, якщо є змога показувати трюки, що привертають увагу людей. 

Спершу багато жителів Ужгорода не сприймали всерйоз такий вид спорту, вважаючи розвагою на кілька разів або ж чимось неможливим, адже були незвиклі до такого дозвілля. Та поступово охочих ставало все більше. Зараз у ролер-школі Віктора навчається понад 60 дітей і дорослих, працює два інструктори. Можна обирати індивідуальне або групове заняття. Влітку 2023 року навіть відбулися перші змагання в центрі міста, котрі влаштував Віктор із командою ролер-школи:

— Але, знаєте, мені один товариш сказав дуже цікаву думку стосовно цього — ролики там, де ми. Тобто так воно і є. Якщо ти любиш щось, то воно буде там, де ти знаходишся.

Наразі найменшому вихованцю ролер-школи, яку створив Віктор, лише два з половиною роки. Таку малечу в команді жартома називають космонавтами. Із ними працюють особливо уважно й обережно, адже вони лише вчаться впевнено рухатися. Віктор каже, що катання на роликах змалечку допомагає розвивати моторику, задіює різні групи м’язів і вестибулярний апарат, а отже чудово годиться для підтримання тонусу. Втім, радить таки розпочинати навчання з трирічного віку, а далі — хоч до ста.

— Головне, щоб дітки розвивалися в атмосфері, де присутні мир, любов, гумор. Щоб, знаєте, можна було відчувати себе людиною, що тебе поважають, чують. Це вони дуже відчувають. Є дітки, які з самого початку, коли ми тільки приїхали, півтора року з нами тут разом займалися на вулиці. Вони переходили по всім локаціям, по яким ми рухалися.

Під час занять із дорослими, розповідає Віктор, інколи потрібно бути і психологом, щоб допомогти подолати комплекси і страхи:

—  У кожної дорослої людини їх (страхів. — ред.) більше, ніж у дітей. Діти вони прості, вони відверті, вони відкриті, вони готові до комунікації. А з дорослими тут вже важче. Доросла людина вся в психологічних блоках. Нам треба спочатку ще прикласти зусиль для того, щоб людина розуміла, що потрібно думати не про падіння.

Серед учнів школи є і переселенці, переважно з Харкова та півдня України. Вони вже навчалися в подібних проєктах, тому раді продовжувати заняття і на новому місці. 

Ролер-спільнота Ужгорода, яку вдалося згуртувати Віктору планує брати участь у заходах Федерації роликового спорту України. Для цього, кажуть, потрібно ще багато працювати й удосконалювати свої навички, тому вже тренуються за новою програмою, щоб підвищити рівень своїх виступів.

— В цьому спорті багато різних дисциплін: фріскейт, дисципліни, пов’язані зі швидкісною їздою, або, наприклад, по типу фігурного катання, де можна виконувати різні, підготовлені номери, навіть дуетам під музику.

Також якість занять, зауважує Віктор, покращило би приміщення, де б можна було регулярно займатися влітку і взимку. Наразі ролер-школа орендує його. Та найголовніше на меті, каже він, разом із колегами зробити так, щоб якнайбільше людей знали про школу та могли її відвідувати.

— Це чудово мати можливість, коли прокидаємось зранку, знати, що ми йдемо на роботу, яку ми любимо, і знати, що вона є.

«Коли бачиш вдячні відгуки, це мотивує»: крафтове шоколадне виробництво

Юлія Савинська — майстриня з виготовлення шоколаду або, як іще кажуть, шоколатьє. Вона з Краматорська на Донеччині. 2019 року відкрила в місті кав’ярню, до того працювала на заводі. Випікати солодощі почала в декреті: магазинні ласощі викликали алергію у доньки. Спершу готувала запіканки й тарти, далі експериментувала зі складнішими рецептами й оформленням ласощів.

Своє перше замовлення, капкейки для однокласниці на День святого Валентина, пригадує з усмішкою:

— Там теж не обійшлось без факапів, бо в мене розслоївся крем. Я бігала за цим творожковим сиром знову, понервувала. Але коли бачиш задоволені обличчя, вдячні відгуки, це мотивує. Потім був уже мусовий тортик на замовлення, і так поступово почала потихеньку-потихеньку робити.

Уперше з Краматорська Юлія з сім’єю виїжджала після початку агресії РФ у 2014 році, проте згодом повернулися. Вдруге — 2015 року, коли поруч із будинком почали «прилітати» ракети. Та вернулися в рідне місто й тоді, коли обстріли дещо вщухли. Втретє виїхали після початку повномасштабного вторгнення.

— Ми ще сподівались деякий час, що це швидко закінчиться. Але коли стало вже зрозуміло, що це інша ситуація, і почалися перебої зі світлом в Краматорську, ну і «прильоти». Чоловік працював віддалено, я свій бізнес на той час вже закрила, бо було небезпечно, і вже дівчата (працівниці кав’ярні Юлії. — ред.) почали роз’їжджатися. І ми вирішили переїхати, щоб хоча б чоловік міг заробляти і ми мали за що жити.

На шляху до Закарпаття знайомий надіслав Юлії вакансію пекаря-кондитера в готелі міста Хуст. Зазначили, що в разі потреби допоможуть із житлом — так і обрали, де зупиняться. 

— На другий день, як ми приїхали, я вийшла на роботу в цей ресторан — і пропрацювала там пів року. Навчилася пекти хліб — це була моя давня мрія, але не вистачало на то все часу. Я кондитером більше була, мусові торти готувала, чізкейки, макаруни й інші різні кондитерські вироби. Але навчилася. І тепер я вмію ще і хліб, і круасани, і все, що завгодно.

Робота в пекарні стала для Юлії своєрідним відпочинком через фіксований графік. Адже працювати у своїй кав’ярні в Краматорську часто доводилося ледь не цілодобово. Згодом відчула, що готова знову створювати щось своє. 

Згодом Юлія переїхала до маленького села в Карпатах, де почала виготовляти крафтовий шоколад. Усією родиною придумали йому символічну назву — Soyka, де «S» — прізвище Савинська, «O» — донька Орина, «Y» — Юлія, «K» — Костянтин, її чоловік, а останню «А» додали вже бачачи, яке слово виходить.

— Мене завжди заворожував цей процес, як ллється шоколад, як роблять шоколадні цукерки. І я розуміла, звідки він береться, але я не знала, як його готувати. А ще я шукала продукт, який зможу виробляти будь-де і відправляти по Україні. 

Для Юлії важливі натуральність і користь продукту, тому її шоколад не містить рафінованого цукру. Натомість додає кокосовий, який має нижчий глікемічний індекс, тому краще засвоюється тими, хто хворіє на діабет, наприклад. 

— Мені хочеться дивувати людей, щоб коли вони куштували, то неочікувано дивувалися, що може бути так смачно. І тут самі какао-боби формують смак. Якщо це чистий шоколад, то різні відтінки, сформовані саме регіоном, де вирощуються какао-боби. Цей шоколад не гіркий, не приторний, він з кислинкою. Ти ласуєш і відчуваєш різні грані відтінків, різні грані смаків, і ти насичуєшся.

Юлія планує більше експериментувати з поєднанням смаків, щоб шоколад Soyka мав як більш звичні смаки (із кунжутом, мигдалем чи ягодами), так і нетипові поєднання (гречаний, із чилі, конопляними зернятами чи з манго). У цьому їй активно допомагає восьмирічна Оринка, яка хоче готувати шоколад у майбутньому, як і мама.

На наступний день після нашої розмови команда виробництва Soyka побільшала — Юлія народила ще одну доньку. 

— Я притримуюсь зараз такої позиції, що війна — це страшно, жахливо, але життя воно у нас продовжується, життя воно у нас одне. І сидіти і нічого не робити — це не моя позиція. Сидіти і чогось очікувати — це не моя позиція. А щось робити, розвиватися, заробляти гроші, донатити на перемогу, розвивати суспільство в кінці кінців — оце про мене.