Вінниця від Pianoboy

У різні часи Вінниця збільшувалась і розросталась, поглинаючи навколишні населені пункти. Наприклад, колишнє село Вишенька, назва якого походить від однойменної притоки Південного Бугу, тепер є повноцінною частиною міста.

— У якому районі Вінниці ти жив?
— Я з району Вишенька. Це така була окраїна [міста] і навколо були поля, струмки, а тепер — там цілий район, але я давно там не був.

У Вінниці щороку в межах мистецького проєкту «Vin Art City» створюють до п’яти муралів — масштабних зображень на стінах багатоповерхових будинків. Ініціатива з формування креативного міського середовища виникла 2015 року, щоб створити туристично привабливий імідж для міста.

— Ти помічав мурали на будинках у Вінниці?
— Мені здається, що у Вінниці я вперше в житті побачив мурали, стріт-арт. У нас на районі, на Вишеньці, якісь люди розмалювали фасади будівель в різних там ведмедів і хмарки. І всі їздили дивитися, як це прикольно.

— Чи було у Вінниці якесь особливе місце для тебе?
— Сабарівська ГЕС — це було моїм місцем сили, коли я був дитиною. Дуже рано мені подарували перший велосипед, і я почав їздити за 8 кілометрів від дому сюди, на дамбу. Тут [неподалік] старий ліс, саме листяний, а не хвойний, а ще — величезні поля, дуже багато корів, кізяків, прекрасних таких маленьких стежок. Взагалі це такий регіон, де я знаю буквально кожен його камінь. По суті, це і є моє дитинство!

— Це популярне місце для купання?
— Ця дамба відкривається навесні. Тоді дуже сильно піднімається рівень води і з’являється сильна течія. На початку літа у нас, дітей, було дуже екстремальне купання, коли ти зовсім не можеш боротися з течією і тебе просто несе. Я дуже добре пам’ятаю це відчуття! Ця річка була таким місцем випробування власних сил та ідей, почуттів у дитинстві, тому я дуже її люблю. Це був мій «secret space» (з англ. секретне місце — ред.).

— Яким було твоє дитинство?
— У мене було дуже класне дитинство. Класне воно було тим, що я багато часу проводив сам в таких місцях. Я відкрив для себе багато правильних дзен-місць.

Місцевість навколо мікрорайону Сабарів, що на південних околицях Вінниці, дуже популярна серед місцевих жителів. Починаючи з весни і аж до пізньої осені по Південному Бугу курсують прогулянкові катери «М.І.Пирогов» та «Ляля Ратушна», а поруч з сабарівськими скелями розташований камінь, на якому полюбляв відпочивати український письменник Михайло Коцюбинський. Гранітну брилу легко не помітити, прогулюючись вузькими стежками вздовж лівого берегу річки, адже з появою Сабарівської ГЕС частина валуна сховалась під товщею води.

— Про цей камінь Коцюбинського є якась легенда чи історія?
— За легендою він (Михайло Коцюбинський — ред.) в цьому районі надихався. Дуже може бути, тому що місце дуже класне. Є табличка, що він тут любив посидіти, щось там випити, поїсти. І писав, може. Це реально дуже класне місце і для будь-якої творчої людини з Вінниці це ідеальний hideaway (з англ. — сховок — ред.) , тому що відпочивальники не доходять сюди. Вони там залишаються, а ти тут сидиш абсолютно один, як «Останній з Могікан» (останній представник певної групи людей, відсилка до однойменного історичного роману американського письменника Джеймса Фенімора Купера — ред.) .

— Чи мали ці місця вплив на тебе?
— Вінниця — це граніт. Дуже багато граніту! Я лазив по цих горах якийсь час, звичайно, до верху не долазив, але в мене була ідея в дитинстві стати скелелазом через саме ці скелі. Але став замість скелелазу піаністом. Якось так життя розпорядилось.

— Як це — бути підлітком у Вінниці?
— Тут вистачало всього. Саме підлітком я вже тут не був, тому що навчався в Франції, в Америці, але якщо вважати, що тринадцять — це теж підліток, то я тут був. 90-ті [роки] як скрізь: вийдеш, ідеш кудись, отримуєш десь по пиці раз, другий, плеєра забрали, рукавички забрали, ідеш далі. Так, в принципі, і по життю: тут втратив, тут набув. Криміногенна була ситуація, але не скрізь, не у всіх районах. Саме там, де ми жили, все було ОК.

— Тобі подобалось навчання?
— Я в трьох [школах] навчався. Одна з них була жахлива. Я про неї розповідав, коли виходила пісня «Все, що тебе не вбиває». Там була певна історія про булінг, саме в цій школі. Школа, в якій я навчався пізніше, №21, вона класна.

— Чим, крім музики, ти займався у дитинстві?
— Мене [батьки] віддали на дзюдо. Трішки я займався дзюдо, але так сталося, що я захворів на ангіну, пропустив багато, дуже сильно відстав і зрозумів, що краще я зміню цю справу.

— Ти перейшов з дзюдо на бальні танці?
— Так. До того ж на бальних танцях було багато дівчат! Найкращі дівчата Вінниці були на бальних танцях. Я в дитинстві вибирав місця, де багато дівчат. Що я можу з цим зробити?

Міжнародна кампанія HeForShe була започаткована 2014 року британською акторкою та активісткою Еммою Вотсон за сприяння ООН, щоб досягти гендерної рівності та захистити права жінок. В Україні ця кампанія розпочала роботу 2018 року. Одними із перших та найбільш активних амбасадорів кампанії стали музикант Дмитро Шуров та його син Лев. Як представники від України, разом вони відвідують заходи присвячені міжнародному соціальному руху за гендерне рівноправ’я.

— Тобто, саме оточення жінок сприяло тому, що ти став одним із амбасадорів кампанії HeForShe?
— У тому числі. Наш останній кліп (кліп на пісню «Перша леді», яку Pianoбой записав дуетом із хіп-хоп співачкою Аліною Паш — ред.) — взагалі ода жіночому різнобарв’ю і тому, скільки талантів приховано в кожній жінці. Я на цьому знаюся, тому що на мене жінки трохи впливають і їх в моєму житті було дуже багато. Навколо мене і по роботі. Я для себе зробив висновок, що тільки разом з жінками, в цьому партнерстві чоловіка і жінки, вдається робити все найкраще: від дітей до музики.

— Яким ти був у дитинстві?
— Я з раннього дитинства був самостійним пацаном, сам їздив у центр, в музичну школу на тролейбусі. До речі, у Вінниці водії тролейбусів — це водії «Формули-1». Вулиця Келецька, вона найпряміша вулиця міста. На ній вони розганялися дуже серйозно і навіть страшно було. Історія з 90-х, коли всі запхаються в тролейбус, ніби це останній шанс поїхати в рай, то це саме так було. Я бачу, що в цьому плані нічого не змінилося. Як оселедці всі напхалися, потім підходять два такі кремезні товстуни і кажуть: «А давайте ще трошечки, будь ласка?!». Роблять «the last push» (з англ. — останній поштовх — ред.) і я в цьому «push» з моїми метр двадцятьма [росту] пару разів був пом’ятий, але то була нормальна школа життя.

— Цікаво, що у Вінниці майже немає маршруток, чи не так?
— Так, у Вінниці непопулярні маршрутки, тому що тут не так погано налаштований громадський транспорт, тут часто ходять тролейбуси та трамваї.

— Вінницю можна назвати комфортним містом для життя?
— Я вважаю, що у Вінниці ідеально створити сім’ю і до моменту, поки діти не виростуть, не стануть тінейджерами, виховувати їх. Звичайно, тут набагато розслабленіше, ніж у Києві.

— Чи пам’ятаєш момент, коли вирішив попрощатися з Вінницею та переїхати в Київ?
— Вінниця близько до Києва, тому я тут буваю досить часто. Немає відчуття «остаточне прощавай». Просто так сталося, що з тринадцяти років я трішки навчався у Франції. Я був першим студентом цієї цілої історії обміну студентами між вінницькими школами і школами міста Лімож. Я навчався у Франції певний час, потім поїхав навчатись в Америку. Я переміг у програмі Білла Клінтона, яка називається «Future Leaders Exchange», і через це я більше з Вінницею спілкувався телефоном. Потім приїхав і почав навчатися в Києві (навчався у Київському національному лінгвістичному університеті — ред.) .

— Як ти сприймав Вінницю після повернення з-за кордону?
— У кінці 90-х, я пам’ятаю, коли повернувся з Америки, місто було не дуже. Але і до цього, і після цього у Вінниці є почуття свіжості. Мені важко його пояснити. Тут не супер багато, але є прогресивні люди, які вигадують досить креативні ідеї, а іноді у них є навіть достатньо сміливості, щоб ці ідеї реалізувати. У Вінниці, наприклад, ще в радянські часи був відкритий перший в Україні універмаг з самообслуговуванням (нині ТЦ «Вінницький універмаг» — ред.) . Тобто не ти купуєш у відділі щось, а ви всі йдете на касу, система як у супермаркеті. [На той час] це був серйозний прорив. Є різні такі речі, я зараз не все згадаю, але є чим пишатися.

— У Вінниці залишилися рідні, до яких ти приїжджаєш?
— У мене бабця одна і друга у Вінниці. На жаль, вже їх немає на цьому світі. Це був той випадок, коли можна [приїхати] в будь-яку годину дня і ночі, 24/7, як в Америці кажуть. Можна було прийти, отримати вареників з вишнями, борщ, біляші, пельмені просто nonstop (з англ. — постійно — ред.) . Якби я продовжував жити в Вінниці до тридцяти років, я б уже був як куля. Цим Вінниця завжди дуже тепла зі мною, тому що багато близьких людей було. Вже не так багато, на жаль. Є дідусь, якому 90 років, Віолін Ігорович Шуров.

— Ким були твої батьки та як вони поставилися до того, що ти обрав творчість?
— У мене творчі батьки. Творчість не стала їхньою професією, але вони творчі люди. Мій тато взагалі-то художник, поет і бард, але він започаткував багато вінницьких газет. Він такий firestarter (з англ. — генератор ідей — ред.) . Тобто він придумував концепти різних ЗМІ, потім по-різному було, але він переходив з роботи на роботу. Наприклад, він придумав і започаткував вінницьку газету «Тумба» (обласний рекламно-інформаційний тижневик, який виходив з 1996 до 2005 р. — ред.) . Ідея була в тому, що ця газета розповідає про все, що є в місті, як театральна тумба. Він придумав весь концепт, у них був свій дизайн прикольний. Тобто верстка була теж як тумба і це була найпопулярніша газета багато років у Вінниці, де він був головним редактором. Потім перейшов [працювати] на телебачення.

Ще однією туристичною атракцією у Вінниці стало підземелля костелу Святої Діви Марії Ангельської, заснованого приїжджими братами-капуцинами 1746 року. Достеменно не відомо, для чого використовувалися підземні ходи, але в 1960-ті роки частина тунелю була облаштована як бомбосховище на випадок ядерного удару. До сьогодні підземелля монастиря збереглося не повністю. Воно ділиться на дві частини: крипти, що передбачались для поховань монахів і визначних жителів міста, та монастирські підвали, де зберігалися фрукти, мед та пиво. Костянтин Морозов, настоятель храму, тривалий час досліджував історію капуцинів на цій території та вважає, що це місце ховає ще багато секретів: «Наші перші брати були з Чехії і тому [вони] зробили [тут] броварню. Коли була епідемія, наші брати варили пивний суп для голодних і годували сотні людей. В Євангелії є чудо розмноження вина та хліба. У нас літопис записує, що відбувалося розмноження пива».

— Яку ти музику слухав і де її брав?
— Був магазинчик касет, єдиний в місті, де можна було купити всю на той час прогресивну музику: гранж, «The Cure» (британський рок-гурт — ред.) , «Depeche Mode» (британський музичний колектив, що грає електронну та рок-музику — ред.) . Все, чого не було в так званих студіях звукозапису. Тоді студії звукозапису — це були такі бобінні магазини, де переписували з бобіни на касету те, що було в каталозі. Давали каталог, де написано [імена виконавців]: Сандра (німецька поп-співачка — ред.) , Ласковый май (радянський поп-гурт — ред.) , C.C.Catch (німецька співачка у стилях поп і диско — ред.) , Майкл Джексон (американський співак — ред.) і так далі. Єдине, що там було хороше — Майкл Джексон. Коли мені записали всього Майкла Джексона, я зрозумів, що треба мені шукати нові виходи на музику. Зайшов до них в магазин [касет] і я там купував усе: від Nirvana (американський рок-гурт — ред.) до Скрябіна раннього.

— Коли ти зрозумів, що музика — це вже професія?
— Я зрозумів, що буду займатися музикою дуже рано, мабуть, в 4 роки. Я зрозумів, що хочу цим займатися все життя або скільки мені це буде цікаво. А професія — коли перші п’ять баксів заробив, тоді зрозумів.

— Що це були за «п’ять баксів»?
— Мені було дванадцять років. Я зробив фонограму на клавіші для вінницької співачки. Це була не перша моя фонограма. Перші я зробив за цукерки і шампанське. П’ять баксів — це був серйозний прорив у 1993 році.

Удосконалювати простір для комфортного проживання у Вінниці та на її околицях взялося молодіжне об’єднання «Архіклуб», яке згуртувало навколо себе студентів-архітекторів та фахівців. Реконструкція центральної площі в містечку Іллінці, що неподалік Вінниці, стала одним із найбільш масштабних проєктів команди та отримала престижну Лейпцизьку премію інтегрованого розвитку міст за новаторський підхід для покращення міського середовища.

Максим Крамар, архітектор та співзасновник «Архіклубу», впевнений, що попереду у них ще багато об’єктів, які потрібно удосконалити та осучаснити: «Ми намагаємося мати декілька різних напрямів [розвитку], де молоді архітектори могли б зібратися, поспілкуватися, обмінятися певним досвідом. Час від часу ми намагаємося проводити різні воркшопи з залученням спеціалістів, лекції, семінари, вечірки. Наша візія: «Менше стоячих монументів, більше людей на самому просторі».

— Якою була перша музична група, до якої ти приєднався?
— За великим рахунком моєю першою була група «Океан Ельзи». До цього я грав джаз в різних місцях.

— Ти пам’ятаєш, як повернувся до Вінниці в якості музиканта?
— Так, ми приїхали з першим концертом «Океан Ельзи» у драматичному театрі імені Садовського. Усі пішли спати в готелі, а Юра Хусточка (музикант, один із засновників гурту «Океан Ельзи» — ред.) запропонував гуляти. Я сказав: «Навіщо гуляти? Ходімо до моєї бабусі!». Ми зайшли в гості до моєї бабусі і звичайно були вареники з вишнею. Він (Юрій Хусточка — ред.) їх до сих пір згадує. Ми бачились з ним в Парижі не так давно і згадували цей епізод. Бабусі вже давно немає, а вареники ще живі в його пам’яті. Тоді нормальним було, якщо ми приїжджаємо в якесь місто, разом піти в гості до когось з батьків. Це було у нас досить часто.

— Ти найбільше спілкувався з Юрою?
— Так. Юра дуже багато допомагав людям, він відкрита людина, багатьох людей познайомив. Він, до речі, мене познайомив з моєю майбутньою дружиною (Ольга Шурова, PR-директорка гурту Pianoбой — ред.).

2017 року Дмитро Шуров став суддею восьмого сезону проєкту «Х-фактор» та здобув перемогу разом зі своїм підопічним Михайлом Панчишиним. Музичне талант-шоу, основною метою якого є пошук і розвиток пісенного таланту конкурсантів, створило певною мірою негативний образ музиканта. Попри це, Pianoboy зайняв суддівське крісло також у дев’ятому і десятому сезонах талант-шоу «Х-фактор».

— Твій образ сильно відрізняється від тебе справжнього?
— Відрізняється. Він не відрізнявся так сильно, якби не «Х-фактор», тому що це дуже змонтована річ. Знімається дуже багато матеріалу і після цього продюсери мають можливість вибудовувати певні образи. Образ, який створили в «Х-факторі», — це лише частина мене. Не найбільш хороша частина, скажемо так.

— Ти намагався бути трохи демонізованим на «Х-факторі» чи проєкт намагався тебе таким представити?
— Я був різним. Я, як і будь-яка людина, не ідеальний. У мене є плюси, є мінуси і я не стидаюся цього. Я досить відкрито це показую людям, а потім вони обирають, що з цього змонтувати для передачі. І те, що вони обирають, не завжди співпадає з тим, що є насправді.

— Що для тебе сольний проєкт Pianoboy?
— Гурт — то є я. Бендлідер — він одночасно і бухгалтер, і психолог, і лікар, і друг, і ворог, і мотиватор, і все інше.

— Як тобі бути автором саундтреку до серіалу «Слуга народу»?
— Я написав, з пісні слів не викинеш! Просто в той час важко було уявити, що це дійсно стане реальністю. Це був прикольний серіал і класний саундтрек. Не більше того. Я взагалі вважаю, що в якийсь момент ми всі ніби цілою країною стрибнули або зайшли в якусь паралельну реальність розвитку, тому що все змінюється настільки швидко. Я не встигаю за багатьма факторами, які зараз оточують. А з приводу президентів — це менеджери, ми їх наймаємо. Давайте за ними стежити! От і все. Ким би вони не були.

2018 року у Вінниці з’явився незвичайний водний транспорт — гондоли. Від італійського оригіналу вона відрізняється хіба що кольором і габаритами. Привнести венеціанського шарму до міста вирішив місцевий підприємець Віталій Гуменюк, який перетворився у справжнього гондольєра: «У нашої сім’ї є легенда. Чому легенда, бо бабуні вже 84 роки, її спробуй послухай і повір з першого разу. Так от, дідусь, царство йому небесне, зробив цю гондолу [для бабусі] ще до того, як з’явилася моя мама, а вона 1964 року народження. По спадку власницею гондоли є моя мама, а я у мами гондольєр.

— Ти раніше катався на гондолі?
— Ні, я ніколи не катався. Навіть коли був у Венеції чимало разів, мені завжди здавалось, що це так туристично. Але бачиш, все якось саме знаходить своє місце і свій час.