Підписи на прапорах. Фотоісторія

Оператор і фотограф Ukraїner Сергій Ковальов пофотографував підписані українські стяги, що їх бережуть такі різні люди в різних регіонах країни. Також він розпитав їхніх власників, чому їм так важливо мати ці артефакти. Як з’явилася ідея збирати підписи військових, про що вони пишуть, розповідають продавчиня, яка пригощає військових цукерками; волонтерки громадських організацій, яким передали прапори з фронту за їхню допомогу; пресофіцер, який воює з 2014-го, і продюсерка, яка працює над проєктом про військові підрозділи.

Сергій Ковальов поділився, як з’явилася ідея цієї фотодобірки:

— Із 2014 року в українців почали з’являтись нові сенси та традиції, пов’язані з війною. Але до 2022-го вони були поширені в колах військовослужбовців та їхніх сімей і здебільшого пов’язані зі збереженням пам’яті про полеглих та важливі події. Зараз традиції воєнних часів стали нашим побутом. Одна з таких — пам’ятні підписи на прапорах.

Волонтерські штаби, заправки, магазини, кав’ярні у прифронтовій зоні, офіси політиків та зірок шоубізнесу — всюди можна побачити прапор або декілька, на яких пам’ять про себе залишають дуже різні люди, але всі вони пов’язані з захистом нашої Батьківщини.

Я поспілкувався з тими, хто живучи в різних частинах України, збирає пам’ятні автографи на своїх прапорах, і дізнався, навіщо вони це роблять.

Діна, продавчиня на ринку в Одесі

Діна живе в Одесі й торгує на ринку: влітку продає фрукти й овочі, а взимку — цукерки. На початку повномасштабного вторгнення РФ повісила синьо-жовтий прапор біля свого торговельного намету. Каже, зробила це, аби люди бачили, що тут живуть українці.

— Якось військові приходили по цукерки, побачили мій прапор, і я попросила їх підписати — отак перший автограф з’явився, [від] 72 бригади. Я не пам’ятаю, чому хлопці з 72 бригади були в Одесі — на відпочинку чи лікуванні, але я всіх, кого в формі [військовій] бачу, кличу до себе, [щоб] пригостити. Бо військові для мене — понад усе.

Вони й зараз, коли у відпустку приходять, біжать до мене привітатись, кавою пригощають, прапор фотографують і відправляють побратимам на передову, щоб [ті] побачили та зраділи.

Я завжди пригощаю військових, у мене навіть є патріотичні жовто-блакитні цукерки. Як вони мені дякують, я одразу починаю плакати, дякую їм, а вони відповідають: «Нема за що, це наша робота».

Було і таке, що підійшов хлопець у цивільному, сказав, що прапор гарний і він теж служить в ЗСУ. Але автограф [на стягові] не залишив, бо в якихось секретних військах служить, розвідник. Сказав, що перемога за нами, заспокоїв мене, щоб не плакала.

Поки три бригади розписались на прапорі. Не всі хочуть: хтось соромиться, хтось не може. Але всі завжди кажуть, що все буде добре. А я далі плачу, коли думаю, в яких умовах вони працюють.

Коли [повномасштабна] війна тільки почалась, я одразу повісила прапор, щоб люди розуміли, що тут українці живуть. І в перші дні проходив один, вибачте мені, мудак, і каже: «Що ти ту тряпку повісила?». А я кажу: «Іди давай, ганд*н, сам ти тряпка!».

Потім люди почали питати, чи не страшно мені з [українським] прапором — якщо росіяни прийдуть, вб’ють за це. А я ж в себе в Україні. Чого мені має бути страшно? Що хочу, те й роблю, це мій прапор!

А зараз вже ніхто не каже нічого поганого про прапор, тільки фотографуються з ним. Буває, приходять любителі білоруських та російських цукерок, кажуть, що вони кращі за наші. То я і кажу їм: «Хочете “Мішку на сєвєрє”? То і їдьте на свій сєвєр в Рашку».

Юлія, волонтерка одеської ГО «Впевнені в перемозі»

— У нас є чотири прапори, підписані військовими. Перший нам передали як подяку з фронту, коли ми підготували велику партію маскувальних сіток та матраців. Зазвичай ми просили фото та відео звідти, щоб впевнитись, що все доїхало, а прапор прийшов за ініціативою військових, як подяка. Коли ми побачили його, то зрозуміли, наскільки це мотивує нас. Це як живе вітання. Ми ж цих людей не знаємо, може, 2–3 людей вживу бачили, а інших ні. І це дуже емоційний зв’язок [із ними].

А далі ми вже просили [військових], якщо є можливість, передавати це емоційне вітання. У відповідь [ми] додавали листи з побажаннями у кожну посилку. Фото й відео всі роблять, а листи та прапори — це те, до чого завжди можна доторкнутись. На жаль, не всі [військові] виживають, але залишається їхня частинка: в підписі, в тому, що людина теж торкалась цього прапора. Це наче можливість доторкнутись до легенди. Бо не всі волонтери їздять на фронт, ми перебуваємо в тилу і для нас ці прапори — це емоційний відгук.

Першим з’явився той, що з написом «Бог милосердний, а ми ні…» від 214 окремого спеціального батальйону. Я не питала, яку історію пережив цей прапор, не знаю, чому він весь в дірках. Очевидно, пережив з ними якісь відбиття атак, штурми.

Прапор [спецпідрозділу] «Кракен», якщо пройтись по Одесі, є вже майже у всіх громадських організацій, які допомагають армії. Військові вже знають, як волонтери реагують на цю подяку, [тому] роблять красиві прапори з символами своїх бригад, підписують їх. Окрім прапорів, приносять особисті речі як сувеніри: шеврони, [відпрацьовані] снаряди і таке інше.

Христина, волонтерка миколаївської ГО Rebel Volunteers

— Із самого початку вторгнення ми гасали, як скажені, по місту і пересікались із багатьма. У якийсь момент я побачила на плитоносці військового прапор України і зрозуміла: якщо з нами щось трапиться (бо тоді п***ц як «прилітало»), я хочу, щоб наш прапор був завжди поруч, щоб він був оберегом. Коли під обстрілами перевозили пораненого військового з лікарні в частину, хотілось, щоб цей боєць запамʼятався назавжди. Тоді зʼявився перший підпис — воїна Сані з 299 бригади тактичної авіації. Ну, і далі вже кожна зустріч та поїздка на передову стала символічною.

На жаль, на моєму прапорі досі нема підписів найближчих людей (завжди забуваю [попросити їх про це]). Там вже є підписи тих, хто загинув, але вони є з нами надалі як обереги.

Коли нам треба було відправити подяку від ГО та щось на згадку в США, ми нарешті зробили свій прапор Rebel Volunteers і на ньому вже залишили підписи та побажання козаки, які залітали до нас останнім часом.

Усі підписи [на прапорах] для нас важливі. Вони усі — частинка історії.

Дуже люблю підпис Санька з 36 бригади, бо це з особливим саперським гумором: «А якшо ї***е? В нас ще є». Шаную підпис Дикого (оператор 73 центру ССО. — ред.), бо він вже легенда. Люблю підпис «Бузького Гарду» (зведений підрозділ із жителів Миколаєва), бо це шось рідне, миколаївський старий двіж. Підписи козаків з Adam Group (Ічкерія). Усі важливі. Усі памʼятаємо.

Ми щодня заклопотані й не звертаємо на підписи увагу. Але коли вмикається усвідомлення, що це не [просто] підписи, а люди, яким ми хоч трішки допомогли, то [це] мотивує, звісно. Хочеться робити більше, і не заради підписів на прапорах, а щоб вони змогли приїхати чи ми до них, просто посидіти десь за чаєм, кавою. Мріємо після перемоги проїхатись [у гості] до всіх, хто залишав підписи, хай будуть живі та здорові.

Хочеться вірити, що кожне імʼя, кожен прапор та кожен підпис буде нагадуванням нащадкам, що це воїни світла, які вибороли для них життя та майбутнє, перемогу. Хочеться, щоб наш прапор став величним на увесь світ, а кожне імʼя воїна — потужним приводом для поваги майбутніх поколінь.

Арсеній, пресофіцер 72 ОМБр (наразі вугледарський напрямок)

— Вперше побачив, як підписують прапори, ще коли служив у 93 бригаді — за часів АТО у 2014–15 роках. Але тоді ще не думав почати [маркувати так] свій прапор.

На початку повномасштабного вторгнення мені подарували два прапори: червоно-чорний і жовто-блакитний. На другому я почав збирати підписи тих, з ким служу, щоб перечитувати і згадувати. Це було десь у квітні 2022-го. Ідея була в тому, щоб люди не просто писали ім’я, а якийсь вислів [про те], що для них є Україна. Зараз цей прапор виглядає для мене як пазл, з багатьох маленьких думок, які в сукупності показують, що для мене є Україна.

Підписів у мене [поки] небагато, десь 25. Я прошу підписатись тільки [тих] людей, хто дійсно для мене важливий, які впливали на мене. Можливо, це неправильно, але на прапорі тільки ті, кого я дійсно хочу залишити у своєму серці.

Також у мене був бригадний прапор, я підписав його для волонтерів в Олександрії, моїй малій батьківщині, для центру, у якому моя мати плете маскувальні сітки.

Взагалі я не часто зараз переглядаю написи, хочу зробити це пізніше. Може, через рік-два. Подобається напис, зроблений дрібним, але красивим почерком: «Спогади дитинства» (це відповідь на запитання «Що для тебе Україна?»). Воно якось… прямо в сердечко. Це один з перших написів, який зробили в попередній військовій частині. Це як фотоальбом: відкриваєш і читаєш. «Спогади дитинства» — так влучно сказано. Мені всі написи важливі, але цей найбільш ностальгічний, мабуть.

Після перемоги цей прапор буде займати якесь особливе місце вдома.

Раніше була ідея виносити його на день перемоги, але згодом, після Бахмута, Вугледара, втрати, біль… поступово зрозумів, що після перемоги буде не до того, щоб одягати цей прапор та йти ним хизуватися. Тому він буде висіти вдома, в особливому куточку.

Ці підписи на прапорах важливі, бо об’єднують. Ти ніби братаєшся з людиною, даєш мовчазну обітницю триматися купи, підтримувати. Така маленька обітниця, яка відіграє важливу роль, бо ти хочеш надалі тримати стрій, бути поруч. Коли мене просять підписати прапор, я завжди пишу, щоб ми тримались купи, бо зараз це дуже важливо.

Карина, продюсерка Ukraїner із Києва

— У моїй родині немає реліквій, які передаються з покоління в покоління. Оскільки ми зараз живемо в епіцентрі історичних подій, захотілось самій створити таку символічну річ, яку я б могла передати наступним поколінням. Власне, це головна мотивація.

Свій прапор я завжди беру з собою на зйомки в зону бойових дій (Карина продюсує проєкт Ukraїner «Підрозділи перемоги». — ред.), навіть якщо обмаль місця. Ніколи не знаєш, коли зустрінеш саме ту людину, яка має залишити свій підпис. І ще він як оберіг. Якось спокійніше, коли він поруч, у сумці біля серця.

Після зйомок епізоду з документальної серії «Підрозділи перемоги» про 72 ОМБр пресофіцер Арсеній попросив всю нашу команду розписатись на прапорі та написати, що для нас значить Україна. Мене це дуже пройняло, це була якась святість моменту. Тоді я зрозуміла, що той самий атрибут, який буде передаватись у сім’ї, — це буде прапор зі свідченнями людей, які зараз виборюють майбутнє для нашої країни.

Першим підписав бригадний генерал Михайло Драпатий, який колись був командиром батальйону 72 ОМБр і в екіпажі тої самої «Літаючої БМП» у Маріуполі 2014 року. Зараз на моєму прапорі вже близько сотні підписів. Хоч їх там уже дуже багато, не хочу продовжувати на новому. Можливо, писатиму іншими маркерами поверх і фотографуватиму його періодично, щоб не забувати, як він виглядав.

У своїх інтерв’ю для документального проєкту «Підрозділи перемоги» я завжди прошу героїв передати якесь послання наступним поколінням. Ця традиція перенеслась і на прапор. На жаль, серед цих людей уже є полеглі, але принаймні їхні досвід та історія зафіксовані таким чином.

[…] І дуже вкарбувався в пам’ять підпис Євгена Бови, це командир 38 бригади морської піхоти. Ця людина очолювала батальйон на [металургійному] комбінаті Ілліча в Маріуполі та організовувала вихід 170 людей з оточення. Сам він потрапив у полон, але повернувся і знову став у стрій. Для мене це взірець незламності та сили людського духу.

Щодо того, хто має розписуватись на моєму прапорі та залишати своє послання, я керуюсь лише власними відчуттями. Майже всі ці люди, у яких я брала інтерв’ю, розповідали про свій досвід у російсько-українській війні. Це люди, якими захоплююся, які викликають відчуття любові та вдячності.

Я дуже люблю спостерігати, з якою ніжністю та обережністю військовослужбовці підписують прапор, як щось підкладають, щоб не забруднити, як охайно складають його в пакетик, щоб він не пом’явся. Це дуже багато говорить про ставлення до державних символів.

Збереження цієї пам’яті мені здається надзвичайно важливим. Ще думаю, що фізичні носії більш надійні, ніж цифрові, і мають більшу цінність, бо вони лишаються на тканині, їх можна торкатися. Мені хотілося б, щоб те, що залишиться після нас, було саме таким, як цей прапор.