Як Піски-Радьківські чинили опір окупації

Їдемо до Пісків (так скорочують назву села місцеві) повз Оскільське водосховище. Земля вкрита тонкими язиками залежаного снігу, що не встиг розтанути перед настанням нових морозів. У лісі гальмуємо на мить, щоб сфотографувати засніжену башту знищеного танка.

Виїжджаємо з лісу на рівнину й бачимо вдалині широченне русло Оскільського водосховища, а трохи правіше — Піски-Радьківські. Село досить велике: до повномасштабного вторгнення тут жило близько 2500 людей, працювала залізнична станція, туристичні комплекси, а також психоневрологічний інтернат.

Уже перші сільські двори зустрічають продірявленими від ворожих куль парканами, затягнутими плівкою вікнами та подекуди розбомбленими вщент будинками. Біля бетонного стовпа бачимо електриків, які вовтузяться з дротами.

«Хлопці, я совість не продаю»

Зупиняємося на центральній вулиці біля ліхтарного стовпа з сонячною панеллю. Зліва — пощерблена двоповерхова школа із забитими фанерою вікнами, а справа — розбомблений учительський будинок (так у селі називають гуртожиток, де жили вчителі, які приїздили викладати в Піски здалеку).

У дворі маленького цегляного будинку, що трохи осторонь, на нас вже чекає Павло Янюк — 59-річний чоловік в окулярах-хамелеонах та з цигаркою в зубах. Воріт у нього фактично немає — після «прильоту» «Града» вони перетворилися на решето.

Проходимо повз сарай, де під час окупації Павло ховав заряджену «Муху» та два автомати.

— А звідки у вас «Муха»?

— Нуу (сміється), вопрос інтєрєсний. Звідки? У мене багато чого було. Але у вересні все віддав.

Цегла в стінах також уся у вибоїнах, а віконні рами позатягувані плівкою. Заходимо всередину. Стіни в кімнатах нагадують калейдоскопічні візерунки: все обвішано інструментами, дротами, запчастинами і колекцією свердел. До повномасштабного вторгнення Павло заробляв на життя теслярством.

— Донецьк, Харків, Дніпро, Полтава, Кременчук — отака географія заказів велика була. Я робив більярдні столи, кухні, гостінні, спальні, дитячі кімнати — все з натурального дерева.

Тут була його майстерня, а дім розташовувався трохи далі — по той бік школи. П’ятнадцятого квітня, коли російські військові зайшли в Піски, дім Павла знищила ворожа ракета, і йому довелося обживати майстерню.

— Чотирнадцятого квітня вони почали стрілять по селу, а п’ятнадцятого заїхали сюди, як на параді. Але тут наші хлопці з кулеметами і квадрокоптером їх зустріли і ще три дні тримали оборону. Така була стрілянина…

Павло заводить нас до свого «охвісу» — так він називає кімнату з комп’ютером та радіоприймачем на підвіконні. Заливає заварну каву кип’ятком, запалює ще одну сигарету і починає пригадувати свої словесні перепалки з окупантами.

— Через пару днів прийшли до мене шукати «нациків». Я на них висварився і кажу: «Хлопці, йдіть з Богом! Яких “нациків” ви тут шукаєте?». Один подивився на мене, пригрозив вистрелити, а я кажу: «Ну стрельни. Стріляй, чого ти. Це тобі не там за кущами, коли ти морду не бачиш, — кажу, — стріляй». Якщо ти їх злякався, то вони начинають до тебе приставати, а якщо ти їх не боїшся, то й тебе не трогатимуть, бо вони самі перелякані.

«У всіх гражданських [білі] лєнточки були на велосипедах, — продовжує Павло, — ідуть, як зомбі. Ото я їх називав великобританцями, тому що на великах усі (сміється). Кажуть мені: “Лєнточку надінь”. Яку лєнточку? Ніяких лєнточок, хлопці. Я в житті нікому не підчинявся. Ну захоче стрельнуть, то по-любому в тебе стрельне — будеш ти з лєнточкою чи без. Хлопці, я совість не продаю».

Павло родом із Рахова, що на Закарпатті, але за своє життя встиг пожити в багатьох місцях, зокрема кілька років провів у Росії. Він ділиться міркуваннями, які визріли ще тоді:

— Як череда корів пасеться, то завжди найдеться одна корова, яка ходить і то ту штрикне, другу штрикне. Вона не пасеться, а тільки ходить-колобродить. У них (росіян. — ред.) так само. Як до них відноситися? Ну як до тої корови — береш її і п*здиш, відганяєш подальше, щоб вона вспокоїлася і знала, шо буде мати здачу. Інакше не зрозуміє.

На столі у втулці від туалетного паперу в Павла стоять два 14,5-міліметрові кулеметні патрони. Він встає й бере їх так, наче власноруч вирощену городину. Такими снарядами Павло знешкоджував російські «КамаАЗи», «Урали» та іншу колісну техніку.

— Приходиш вночі, шукаєш ззаду два колеса — там протектор здоровий. Береш один патрон і кладеш туди, щоби зовні не було видно. Куди б машина не їхала, вона заганяє оцей патрон у резину. Пока їде по м’ягкому, то нічого. Як тільки виїде на асфальт — десь ударить об камінець, і оця куля вистрелює. Вона влазить в резину, розбиває диск і розриває колесо. В мене був цілий ящик цих патронів, а осталося вісім штук.

«Ще в них (російських військових. — ред.) тут связі не було, то всюди порозвішували телефонні дроти, а я їх переріза́в, — продовжує Павло. — Береш дріт (вони ж по кущах висять), затягуєш отак на дорогу і кладеш. Як проїдеться танк, на гусеницю намотає, то й потягне за собою все. Ті ходять-матюкаються, але нічого викусити (зрозуміти. — ред.) не годні — може, то свої п’яні намотали. Значить, не диверсія. А связі у них вже нема».

Павло дістав із шухляди стос старих фотографій, на яких він позує біля дерев’яних сервантів, крісел і леопардових диванів, сповнений гордістю за власні витвори.

Від модема працює інтернет: поки ми спілкуємося, на комп’ютері ввімкнений ютуб-стрім з оглядом бойових дій за останню добу.

Чотирнадцятого квітня — за день до російського штурму села тут внаслідок ворожих обстрілів зникли газ і світло. Електропостачання відновили лише влітку, але по телебаченню транслювали вже російські телеканали. Військові РФ приходили до місцевих із обшуками й конфіскували телефони. Тож єдиним джерелом українських новин залишалося радіо. Багато хто приходив до столяра, щоб слухати українську радіохвилю з чорного заяложеного приймача.

Українські військові визволили Піски-Радьківські двадцять четвертого вересня. Наступ здійснювали так само, як ми їхали — зі сторони сіл Рубці та Лозове, обійшовши південний край Оскільського водосховища.

Павло добре запам’ятав той день. Вранці він пішов до погреба пересидіти обстріли, слухаючи, як повз їздять танки і бронетранспортери. Коли трохи затихло, повернувся до майстерні. При вході лежав автомат Калашникова, а по підлозі до «охвісу» тягнувся кривавий слід. Довго не вагаючись, столяр взяв автомат і ввійшов у кімнату з комп’ютером. На тому ліжку, де ми тепер сиділи, лежав російський солдат із простреленою рукою.

— У нього такі чорні очки і борода велика. Питаю: «А де твої?» Він каже: «Ані мєня бросілі». «А як же “сваіх нє брасаєм”?» — відказую, — гранати єсть?». Він киває, шо нема. Кажу: «Тоді сиди і не рипайся, бо пристрелю нафіг». І всьо. Стрельнув би. Якби у нього була граната, точно стрельнув би. Але дивлюся, яке воно бідне-нещасне, і кажу: «Лежи, зараз прийду тебе перев’яжу, якщо до того часу не здохнеш».

Павло вийшов назустріч українським військовим, які вже були біля його дому, і попросив забрати полоненого.

— Дарма вони сюда полізли. Родіна сказала «нада», і вони сказали «єсть». А нашо? Без поняття.

За словами Павла, незадовго до окупації прийшли до нього ватагою односельчани і сказали, що треба йти до старости села по зброю, формувати тероборону. Але Павло їх відмовив, підозрюючи, що староста піде на співпрацю з окупантами. Зрештою так і сталося: голова села ввійшла до окупаційної адміністрації і здала росіянам інформацію про всіх жителів села, які брали участь в АТО.

— Багатьох шукали. Он «Дикого» побили так, що уже в землі лежить.

«Били переважно в голову»

У самому центрі Пісків-Радьківських — навпроти Будинку культури — військові РФ облаштували катівню. Туди забирали колишніх учасників АТО, підозрюваних в коригуванні вогню і диверсіях, а також людей, чиї родичі служили в ЗСУ. Багатьох також везли в селище Борова. 45-річний ветеран АТО Ілля Іллюк розказує, як росіяни везли його на допит:

— Як світало, прийшли і розбили забор. Я тільки двері відкрив, крики зразу: «На калєні!». Ну, все з матами. Мене зразу руки за спину — і на ступеньки. Добряче дісталося. Били переважно в голову. А як на Борову забрали, то там було набагато веселіше. Там уже і душили, і били нормально.

Ми сидимо у вітальні в домі Іллі. Він навпомацки намагається щось знайти на столі. Зрештою намацує ксерокопію свого військового квитка і показує нам. Ця ксерокопія — єдиний документ на підтвердження особи, що залишився в Іллі після візиту російських військових: все інше окупанти забрали, навіть гроші. У пошуках сховку з готівкою вони підняли з ліжка його 90-річну паралізовану матір.

Ілля родом із міста Косів, що в Карпатах. У 2008 році він розлучився з дружиною і переїхав у Піски-Радьківські до мами, яка протягом всієї нашої розмови тихо схлипувала в сусідній кімнаті. Іноді Ілля уточнював у неї для нас деякі спогади. Переїхавши в Піски, він почав працювати на будівництві, а в 2014–2015 роках служив у війську як стрілець-зенітник і внаслідок служби майже повністю втратив зір. Утім, загарбники в окупованих Пісках все одно підозрювали Іллю в коригуванні вогню для ЗСУ. Вони навіть надягли йому на голову мішок, коли везли в Борову.

— Кажу їм: «Був би я зрячий — мене б тут не було. Ну і вас би, тварі, тут не було». Через це мені й діставалося.

Події, які описує Ілля, сталися сімнадцятого липня 2022 року. Його та ще чотирьох односельчан — трьох «атовців» і «Дикого» — того дня повезли в приміщення Борівського відділення поліції на допит. Намагалися довідатися, хто в селі наводить вогонь для ЗСУ, в кого захована зброя і хто спіймав льотчика (навесні неподалік від Пісків-Радьківських українські військові збили російський винищувач: пілот катапультувався, але хлопці з сусіднього села (ймовірно, з Нижчого Солоного) взяли його в полон і передали українським захисникам). Через добу чотирьох «атовців» відпустили, відправивши додому «на пєшу», тобто пішки (відстань між Боровою та Пісками — п’ятнадцять кілометрів). Одному з чоловіків — Сергію Рівчаку — травмували ноги так, що іншим довелося його всю дорогу підтримувати. А от «Дикого» єдиного з усіх того дня відвезли додому, бо він після побоїв не міг ходити взагалі.

Ілля запропонував чайкý і «кохве», але нам уже треба було йти. Ми стали на поріг, де чоловік зупинився, щоб показати, як окупанти прямо на сходинках зігнули його й почали гамселити. Далі пройшли до воріт (попри відсутність зору, Ілля дуже добре відчуває простір своєї господи і самостійно опікується матір’ю).

«Хто ти? Я українець!»

— Славік у мене був здоровий: метр вісімдесят. Вони (військові РФ. — ред.) його били, кинули з порогу… І там наш собака Славіка з одного боку затуляв, то з того боку він залишився ціліший. А так побили ребра, нирки. Того дня забрали ще багато «атовців». Чого мій чоловік у цей рейд попав — я не знаю. Він не «атовець». Йому вже 60 років у січні було б. Здали, напевне.

Ми сидимо в батьківській хаті Олени — вчительки початкових класів та дружини В’ячеслава Кузьменка, якого всі називали «Диким». Тепер вона мешкає тут сама, а в дім, де жила з чоловіком, поселила українських військових.

В’ячеслав був родом із сусіднього Лозового. Молодим він воював в Афганістані. «Славік ще довгий час отак спав, ніби тримає автомат», — пригадує Олена. Після повернення додому працював на залізниці в Пісках, а згодом звільнився й почав заготовляти людям дрова. Останніми роками мріяв відкрити власну станцію техобслуговування (СТО).

— Він допомагав військовим: носив їсти, показував, куди можна сховатися, — але ніколи про це не розказував. Можливо, про це ніхто й не знає. У нас була «Волинка» (автомобіль підвищеної прохідності. — ред.), то він її давав хлопцям, щоб їздили.

Під час окупації села В’ячеслав почав задарма розвозити односельчанам дрова й доглядати за собаками, які залишилися без господарів. Крім цього, 59-річний чоловік чинив «невидимий» спротив окупантам: нишком кидав вату в паливні баки, викрадав ящики з берцями, коригував вогонь.

Олена з гордістю розповідає, як вони з чоловіком наводили українську артилерію. Для того, аби вберегти телефони, доводилося закопувати їх у землю.

— Ми розповідали так, щоб нічого не було зрозуміло: боялися, що нас вичислять, бо тут всюди стояли локатори, які перебивають зв’язок. От, наприклад, така ситуація: у нас ліс біля водосховища, і там багато турбаз. Є, наприклад, турбаза «Нептун», куди заселились росіяни. Як переказати? Ну й начинали розповідати: «Ой, та ото грибів у нас вродило — дощі ж. Таких грибів уродило! Ну страшне! Особенно там, де цар Нептун заправляє Осколом. Там грибів… там ми збирали їх, великі й малі».

В’ячеслав та Олена мали контакти в ЗСУ, де воювало багато родичів і знайомих. Потай виловлювали мобільний зв’язок і такими шифрами, зрозумілими лише для своїх, передавали інформацію.

Олена вже не пригадує, скільки днів минуло від дзвінка в ЗСУ до «прильоту» по «Нептуну» — час для неї став дуже відносним. Але, за словами жінки, відчувалося так, що артилерія після наведення спрацювала дуже швидко й точно.

Єдині дві дати, які вона назвала, це п’ятнадцяте квітня і двадцять четверте вересня — дні окупації та звільнення. Олена пригадує, як вони з В’ячеславом зустрічали українських військових:

— Боже, та ми їх там і обіймали, і цілували, а чоловік перший вийшов. Славік плакав — я ніколи не бачила, як він плаче, понімаєте, а він плакав.

Попри душевну радість, фізичний стан В’ячеслава того дня було кепським. Росіяни поламали йому ребра, через що кістки неправильно зрослися і, ймовірно, призвели до емфіземи легень.

— Ну оце вони його били тут дома, питали: «Ти українець?». А він каже: «Українець!». А що я вам скажу, він же… він їм сказав, що зрадників не люблять ніде. «Так хто ти? Українець чи росіянин?». «Українець!»

Після визволення Пісків-Радьківських швагро В’ячеслава відвіз його до ізюмської лікарні для діагностики, а звідти — в Харків на лікування. На початку грудня чоловік попросив його виписати і повернувся додому. В’ячеслав Кузьменко помер двадцять четвертого грудня.

Їдемо на сільський цвинтар. Снігу там більше, ніж деінде. На білосніжній дорозі за кількадесят метрів від могил лежить спалений перевернутий автомобіль.

Ідемо до нових поховань — там насипи ще свіжої землі та дерев’яні хрести. Серед них одна могила вкрита чотирма великими пластиковими вінками, а металева табличка на хресті прикрита вишитим рушником. На табличці написано:

«Кузьменко В’ячеслав Васильович
26.01.1963
24.12.2022».

Хотілося дописати «Герой України».