«Північний потік-2»: проєкт, що не має існувати

Бойові дії російсько-української війни ведуться винятково на території України, але безкровні бої РФ розгортає далеко за кордонами нашої країни. У повномасштабну війну втягнута і Європа, яка протистоїть агресору на економічному й політичному фронтах. Одне з полів битви — це газове питання, яке Росія використовує для шантажу європейських країн і дестабілізації політики в регіоні.

Із 70-х рр. XX ст. Європа купувала газ у Радянського Союзу та згодом Росії, й уже в 2022 році 40 % газу, який отримували європейці, надходив із РФ. На сьогодні існують декілька газогонів із сибірських родовищ: на півночі й півдні Європи — морським дном Балтійського та Чорного морів, і в центрі — через материкові території східноєвропейських країн. Одним із етапів втілення енергетичного проєкту Європи стало будівництво «Північного потоку» (далі — ПП) — першої та другої черги газогону дном Балтійського моря між Росією та Німеччиною (для зручності їх називають «Північний потік-1» і «Північний потік-2»).

Будівництво ПП-2, яке розпочалося в 2011 році, критикували через посилення впливу РФ на регіон і навмисне оминання території України у прокладанні газопроводу. Останнє дозволяє Росії відрізати постачання газу до східноєвропейських країн, водночас не припиняючи «годування» Західної Європи.

У 2022 році «Газпром» — найбільший у РФ виробник і експортер зрідженого природного газу — всупереч договорам із країнами-покупцями, припинив постачання газу до Європи, використовуючи різні приводи, щоб звинуватити в цьому інших учасників угоди. Важливо розуміти, що дії Росії мають політичне, а не економічне підґрунтя, а Кремль використовує газ як зброю, що допомагає тиснути й маніпулювати низкою країн. За кордоном таку поведінку РФ окреслюють поняттям — weaponizing gas (з англ. «газ як зброя»). У цій історії ключову роль грає ПП-2 як важіль російського впливу на Європу.

Як Європа «підсіла» на російський газ

Перший контракт на постачання газу з СРСР до Європи було укладено в 1968 році з Австрією. В обмін на сибірський газ остання постачала Союзу газопровідні труби й надавала кредити для їхнього будівництва. Згодом схожий контракт уклала Німеччина — за схемою «труби в обмін на газ». Так формувалися тісні звʼязки між Німеччиною та Союзом, а згодом — Росією, прямою правонаступницею СРСР. Так з’являлася розгалужена газоносна система Європи, підʼєднана до сибірських родовищ. Із часом ця «газова артерія» в певних країнах стала ключовою. Наприклад, серед країн ЄС станом на 2020 рік частка імпортованого газу з РФ становила 100 % у Північній Македонії, Боснії та Герцеговині й Молдові.

Однак серед найбільших економік ЄС лідером у споживанні російського газу в цей час була Німеччина. Одним із чинників, що сприяли її високій залежності від цього палива, став курс відмови від ядерної енергетики й будівництва нових атомних електростанцій (попри світову енергетичну кризу), який набрав обертів після аварії на Фукусімській АЕС. Якщо на 2011 році Німеччина мала 17 активних ядерних реакторів, то зараз у федерації працюють лише 3 (їх планували вивести з експлуатації до кінця 2022 року, проте згодом вирішили продовжити їхню роботу).

Німці назвали цей курс «Energiewende» (з нім. енергетична трансформація) — перехід до поновлюваної енергетики в економіці, поступове згортання ядерної енергетики й відхід від використання викопного палива. Таке рішення має створити стійке енергетичне майбутнє країни, проте є й інша його сторона — залежність Німеччини від імпорту паливних ресурсів.

На сьогодні Німеччина на 95 % залежна від імпорту газу. Цей природний ресурс постачають також із Норвегії та Нідерландів, але частка російського газу найбільша: у травні 2022 року вона становила майже половину імпорту (46 %).

Після укладання першого газового контракту між Європою та Радянським Союзом кількість газопроводів на Заході почала збільшуватися. Найпершим сибірським газопроводом до Європи був провід «Братство» (побудований у 60-х–80-х роках минулого століття), що проходить через Україну, Словаччину та Чехію, а після розподілу гілки досягає інших країн Європи, включно з Італією, Францією та Німеччиною.

Згодом були побудовані газогони «Ямал — Європа» (будівництво завершилось в 1999), що проходить через Білорусь і Польщу, та «Блакитний потік» (побудований у 2001), який дном Чорного моря постачає газ до Туреччини.

Із 2012 року запрацював новий газопровід — «Північний потік-1», який мав надавати газ напряму з території РФ до Німеччини дном Балтійського моря, в рази збільшивши обʼєми постачання палива. Цей проєкт був фінансово менш вигідний, ніж альтернативне рішення прокласти ще одну материкову лінію, паралельно вже наявному газопроводу «Братство». Однак вигода ПП-1 для Росії була в іншому — постачати газ до західних країн в обхід Східної Європи.

Так, після запуску ПП-1, у 2010 році почалася робота над ПП-2 — газогоном, який пролягає паралельно попередній лінії та повністю дублює потужності української та білоруської наземних ліній. Після анонсування проєкту світова спільнота ставила запитання: «Яка справжня причина й потреба у проведенні ПП-2?».

І тут країни розділилися на два табори.

Німеччина та Франція зазначали, що новий газопровід — важливий, щоб убезпечити постачання енергії, зважаючи на підвищення ціни на газ і ризики холодних зим. США та деякі європейські країни, зокрема й Україна, виступали проти будівництва ПП-2, адже це збільшувало залежність Європи від РФ.

Завдяки транзиту газу через свою територію Україна отримувала значні доходи в державний бюджет — у 2020 році це становило 2 % її ВВП. Водночас, Україна з 2015 року не купує газ у Росії: нам вдалося злізти з російської «газової голки» й налагодити постачання палива реверсом від країн Європи. Так ми розірвали газові стосунки з країною-агресоркою та відсікли критичний вплив РФ на нашу енергетичну систему. І все ж Україна лишається залежною від стабільної роботи європейського газового ринку, який на третину складається з російського палива.

Крім того, для України газовий транзит — це питання безпеки: коли сировину постачали через нашу територію, то і Європа, і Росія були гарантами безпеки країни. На практиці це зменшувало ймовірність повномасштабного вторгнення РФ в Україну. Як бачимо, зміщення транзиту газу з наземного газопроводу на ПП-1 зробило ймовірність вторгнення реальністю.

Врешті, у листопаді 2022 року Федеральний міністр юстиції Німеччини Марко Бушманн визнав, що їхня підтримка проєкту ПП-2 після окупації Криму Росією сьогодні виглядає як внесок Німеччини в розвʼязання повномасштабної війни РФ проти України.

Однак питання нестачі газу в Європі порушували щорічно, а Росія завжди займала позицію постачальника з достатньою кількістю ресурсу. До того ж, готового надсилати газу стільки, скільки буде потрібно, — через ПП-2.

За початковим планом будівництва, ПП-2 мали запустити на початку 2020 року, але проєкт регулярно зупиняли через санкції США (проти збройної агресії РФ в Україні з 2014 року та її визнання так званих Донецької та Луганської народних республік) і невідповідність нормам ЄС. У травні 2021 року проєкт будівництва був завершений на 94–95%, коли США дійшли згоди з Німеччиною послабити санкції проти ПП-2. Посилення останніх восени того ж року вже не могли зашкодити завершенню будівництва газопроводу.

Так, на кінець 2021 року ПП-2 був готовий до запуску. Лишалося тільки пройти етап німецької регламентації.

ПП-2 — економічний чи геополітичний проєкт?

Як зазвичай буває — одне й інше. Росія зацікавлена у збуті свого викопного палива, продаж якого становить значну частку економіки країни (14 % станом на 2019 рік). ПП-2 дає можливість напряму постачати газ Німеччині, оминаючи країни Східної Європи й економлячи на транзиті.

З іншого боку, що більша російська частка спожитого Європою газу, то більше європейські країни залежать від рішень Москви. Іншими словами, РФ використовує газ як засіб тиску та маніпуляції. Так, у травні цього року Сербія підписала трирічний контракт із Росією на газ за низькою ціною, а інші європейські країни були відключені від постачання з сибірських родовищ уже в серпні.

Ця підступна політика працювала з країнами радянського блоку за часів Союзу, але навіть після його розпаду Росія так само поводиться зі своїми покупцями на Заході. Так, у 1992 році РФ припинила постачати газ до Латвії та Естонії, коли останні виступали за проголошення своєї незалежності, а в 1998 році перекрила газ Литві, яка почала шукати альтернативних постачальників палива.

Навіть багаторічні контракти не можуть гарантувати незмінні умови постачання газу РФ. Показовим є 2022 рік. Із початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну й накладання європейських санкцій «Газпром» зменшив постачання газу на Захід: у червні більше ніж уполовину, в липні — припинив і поновив постачання, а наприкінці серпня остаточно перекрив газопровід ПП-1.

Так, у червні 2022 року пропускна спроможність газопроводу ПП-1 зменшилась до 40 % від звичайного рівня. «Газпром» пояснював це тим, що Канада не повернула Росії турбіни, потрібні для роботи газопроводу. Незважаючи на оскарження України, Канада вирішила передати турбіни назад Росії через Німеччину, що, втім, не змінило рішення РФ перекрити постачання газу через ПП-1.

У вересні Путін стверджував, що РФ готова «заморозити Європу» — повністю припинити постачання газу, нафти й мазуту на Захід. Однак ЄС іще з початку повномасштабного вторгнення розгорнув курс на зменшення імпорту природних енергоресурсів із Росії: якщо на початку року звідти надходило 40 % газу, то на вересень показник знизився до 9 %. Так, улітку Європарламент закликав країн-членів ЄС добровільно зменшити споживання газу на 15 %.

Врешті, країни почали заповнювати свої газові сховища, щоб встигнути до зимового періоду, який обіцяє бути непростим. У жовтні середній рівень заповнення серед країн ЄС становив 92 %, що є більшим за рекомендований мінімум — 85 %. Так Європа встигла підготувати свої енергетичні резерви для зимового сезону 2022–2023 років, але залишається відкритим питання постачання газу у майбутньому.

Однак з інформаційного простору не зникають тези про те, що здорожчання опалювального сезону — вина українців, які нібито мали би поступитися своїми територіями, щоб покласти край війні й знову повернути все так, як було. Саме таких наративів і прагне РФ, адже вони відволікають від визнання справжніх фактів: Росія напала на Україну, а Україна не воює просто так, а боронить свою країну та людей. Зрештою, цивілізований світ розуміє: зараз українські захисники стоять на варті безпеки всієї Європи, тому складна зима — відповідальність виключно РФ.

Невирішена енергетична боротьба між Росією та Європою повертає до питання «Північного потоку», особливо на тлі підриву газопроводів наприкінці вересня 2022 року. На обох лініях сталося кілька вибухів, що призвело до пошкодження труб і витоку газу в Балтійське море. На той момент газ Росія не постачала газ у Європу, бо зупинила потік із «технічних причин», однак у трубах було технічне паливо.

Винних у вибухах не визначили, офіційно подію називають інтернаціональним саботажем. Утім, Україна й Польща звинувачують Росію, а остання перекладає провину на США, традиційно підживлюючи міф про ворожий їй Захід.

Із вересня 2022 року «Газпром» остаточно перекрив постачання газу в Європу через «Північний потік». Вочевидь, передбачаючи, що РФ може розіграти такий «газовий сценарій», до того часу європейські країни встигли достатньо заповнити свої резерви на зиму та збільшити імпорт від інших постачальників, зокрема від США та Великої Британії. Однак уже в жовтні питання ПП-2 знову актуалізувалося, коли РФ підтвердила, що частина другої лінії залишається робочою та постачання газу в Європу можливе.

Зважаючи на постійну потребу Європи в імпорті газу, виникає питання: чи вирішать країни ЄС усе ж повернутися до угоди з Росією й отримувати газ через ПП-2? Це питання залишається відкритим, а разом із ним — небезпека для територіальної цілісності й економіки України.

Історія показує, що РФ використовує свої паливні резерви як важіль політичного впливу та зброю проти «нелояльних клієнтів». Попри будь-які укладені домовленості, Росія самовільно вирішує, хто і як отримуватиме сировину. Ось чому ПП-2 — проєкт, який не повинен мати майбутнього.

Якщо європейські країни продовжать купувати газ у Росії, вони неодмінно йтимуть на компроміси з російською терористичною політикою заради необхідного ресурсу, а відтак фінансуватимуть агресію РФ в Україні й укріплюватимуть її «квазімонополію» на цей вид ресурсу. Єдиний вихід з-під газового тиску Росії — це повне зупинення «газових стосунків» із країною-терористкою і пошук альтернативних партнерів для постачання палива. А незалежність Європи від Росії — це підтримка України у боротьбі за своє існування і свою незалежність.