Півстоліття на маяку

Суднам було б складно дістатися місця призначення без допомоги маяків. В Азовському морі досить легко сісти на мілину, особливо великим вантажним суднам. Бердянська коса, через свою форму, є найнебезпечнішою на всьому Приазов’ї. Вона виступає трикутником: звужується на півдні до середини й знову розширюється на південний захід. Тож без сигналів маяка тут ніяк не обійтися. Маяки вказують кораблям обхідні шляхи, рятуючи їх від загибелі. Направляє сигнал наглядач маяка. Він виконує свою роботу за будь-якої погоди. Дуже важливо бути на посту під час шторму, бурі й снігу.

Без контролю наглядача маяк, від точності роботи якого залежить життя моряків, не працюватиме. Принаймні, так було раніше… На Чорноморському узбережжі деякі маяки вже повністю автоматизовано: їхньою роботою управляють дистанційно.

В Бердянську є два робочих маяки: Верхній та Нижній. Верхній маяк стоїть на височині в місті. Його збудували для того, аби вказувати шлях до порту кораблям, що увійшли до Бердянської затоки. До самої ж затоки вказує шлях Нижній маяк. Він стоїть на краю Бердянської затоки, далеко від людей, там, де суша поєднується з Азовським морем.

— «Маяки — святыня морей, они принадлежат всем и неприкосновенны, как полпреды держав» – ці рядки Костянтина Паустовського прикрашали колись вхід на територію Нижнього Бердянського маяка.

Історія створення маяка почалася далекого 1838 року, коли за наказом графа Воронцова тут звели 23-метрову кам’яну споруду. Вежу пофарбували в білий колір й оздобили помаранчевою лінією, щоб її було добре видно з моря. Для освітлення тоді використовували керосин, який через тридцять років було змінено на електричні лампи. В Україні це другий маяк, після Одеського, де з’явилося електропостачання.

Яків Федірко. Наглядач маяка

Звичайним туристам, а надто – іноземним, потрапити на маяк в Україні не так просто, адже його територія вважається закритим режимним об’єктом. Попри обмежений доступ та стрімку автоматизацію всіх процесів, на маяках працюють люди. Які вони?

Більш ніж півстоліття за роботою Нижнього Бердянського маяка слідкує Яків Федірко. Серед українських наглядачів маяків, що нині працюють, він – найстарший. Раніше Яків двічі на день впевненою ходою долав 99 чавунних сходинок, аби кораблям завжди горіло яскраве світло.

Зараз йому вже тяжко підніматися на таку висоту. За нього це робить молодий помічник. Яків Федірко мешкає в будинку біля маяка. Територію навколо він знає, як свої п’ять пальців. За всі роки роботи на маяку він мало виїжджав з Бердянська. Говорить, що не мав у тому особливої потреби. Йому, мовляв, і тут добре.

Він не квапиться щось розповідати, ділитися спогадами. Хоч із собою для нас він приніс оберемок старих фотографій та вирізок з газет, де йшлося про його маяк. Одразу видно, що він фанат своєї справи. Але як важко від нього дістати бодай кілька слів… Складається враження, що через роки роздумів на маяку він втратив відчуття часу.

Одразу після війни батькові Якова, Єфиму Федірко, командир запропонував пост старшого техніка на Нижньому Бердянському маяку. У жовтні 1945 року вони разом з родиною переїхали з Маріуполя до Бердянська. Тоді Яків був ще зовсім маленьким. Він згадує:

— Батько служив на кораблях гідрографічної служби. Коли відслужив і в Маріуполь повернувся до дільниці, командир запропонував йому роботу на маяку. Приїхав, подивився, сподобалось. І переїхали сюди.

Отже, з моменту, коли Яків Федірко вперше потрапив на Нижній Бедянський маяк, минуло вже понад 70 років. Тобто для Якова ця робота буквально є справою всього життя. Ще шістнадцятирічним хлопцем він допомагав тут батькові. Потім навчався у військово-морському училищі на кафедрі гідрографії, проходив практику на різних маяках. П’ять років пропрацював у Криму на Киз-Аульському маяку, та все одно повернувся додому, до свого Нижнього Бердянського маяка.

— З 1971 року заступив, прийняв маяк, і так донині й керую ним. Тоді керівник, Холодирєв Андрій Гаврилович, на пенсію виходив, а я замість нього прийшов сюди. Додому повернувся.

Ми опікуємося безпекою мореплавства на нашій дільниці: Маріуполь – Бердянськ, Бердянськ – Керч. У всіх затоках стоять знаки, маяки. І на Білосарайці, і по всьому Азовському морю. Раніше управління (гідрографічне управління – ред.) було в Керчі, а тепер, після анексії, Миколаєву підпорядковуємось.

Кораблів у Бердянськ заходить багато, особливо влітку, з початком сезону збору врожаю, коли відвантажують зерно.

Зараз, за словами Якова, робота вже не така важка, все автоматизовано. Маяк сам вмикається та вимикається у потрібний час. Крім світлового посилає ще радіосигнал:

— Раніше пристрій ставився, треба було фокус виставити, щоб він світив точно. Якщо буде вище або нижче фокуса лінзи, то промінь буде не по горизонту. Зараз же все само регулюється. Із заходом сонця світловий сигнал вмикається, зі сходом – вимикається. У 2005 році тут сучасну оптику поставили. До цього по таблицях дивилися час заходу та сходу сонця, слідкували за всім самі.

— Раніше треба було за пів години до увімкнення маяка піднімати штори. Потім маяк вранці вимикаєш і йдеш штори опускати, бо пристрої псувалися від сонячного світла. Ще скло штормове протирали. Зараз теж протираємо, але штори вже не треба опускати: нова оптика не боїться світла. За годину до увімкнення маяка туди йде вахтовий і перевіряє все: може там потрібні ремонтні роботи. На прибирання піднімається черговий. Нашим обов’язком є також прибирання, фарбування та обслуговування техніки.

Яків з ностальгією згадує часи, коли робота була цікавіша, хоча і складніша. Показує свої фотографії зі зборів керівників у Керчі. Раніше до нього часто приходили гості. В його особистому архіві досі зберігаються статті й фотографії бердянських та одеських кореспондентів. Тільки на цих фотографіях можна побачити старе обладнання.

Під час війни маяк переніс справжнє потрясіння: його майже знищили. Яків показує фотографії вежі після реконструкції в 1957 році:

— Коли німці відступали, то намагалися зруйнувати усю споруду, але щось у них пішло не так: підірвали тільки купол вежі. У 1957 році його відреставрували. Технічну будівлю також відновили. Поставили тут німецьку звукосигнальну установку. Коли видимість зменшувалась до 60 кілометрів, то вмикали звукову сигналізацію, щоб кораблі за звуком визначали відстань до маяка. Так було до 1981 року, а потім поставили маячок-відбивач, таку «сигарку» американську.

Зараз світло маяка видно на відстані до п’ятнадцяти морських миль. В море йдуть сигнали з ліхтарної вежі: чотири з половиною секунди – яскраве світло, а потім трисекундна пауза.

Разом з Яковом працюють ще троє людей. Раніше в команді їх було 12. Через перехід на сучасні технології професія наглядача поступово відмирає. Все більше суден обладнано найновішими GPS-навігаторами, моряки орієнтуються на дані супутників. Більшість маяків працюють автономно, посилаючи радіосигнали невеличким маячкам-відбивачам у відкритому морі.

Маяки виходять з експлуатації, перетворюючись на пам’ятки історії та архітектури. Все частіше вони виконують суто декоративну функцію або ж просто стоять і повільно руйнуються. Проте, людський фактор, все ж таки залишається на маяку вирішальним. Не зважаючи на те, що зараз всю складну й небезпечну роботу виконує автоматика, людина все ж продовжує стежити за справністю її роботи й за ладом на території. Звісно ж, наглядачу більше не треба в морози й бурі підніматися на вежу аби налагодити роботу лампи. Йому достатньо лише раз на тиждень перевіряти справність обладнання.

Важко дихаючи, Яків долає підйом на маяк, сходинка за сходинкою. Він пишається однією давньою фотографією, де він, ще молодий, показує як працює оптика маяка іншим кореспондентам. Ми хочемо повернутися у минуле і зробити таку саму фотографію, але вже з теперішнім Яковом.

Хранителі маяка – родинна справа

У родині Якова Федірко багато хто працював на маяку:

— У мене брат працював тут, дочка працювала й жінка. Майже династія…

Батько Якова, як і сам Яків, працював тут навіть після виходу на пенсію. Молодша дочка Тетяна, хоч і не живе на маяку, але працює тут техніком разом із батьком. Зараз вона піднімається на ліхтарну вежу замість батька, продовжуючи його справу. Щовихідних разом з онуками приїжджає до батька в гості. Справжня родинна справа, любов до якої передається з покоління в покоління:

— Я ніколи б цю роботу не проміняв на жодну іншу. Тут завжди можна слухати шум моря, милуватися тим, як сходить і заходить сонце, спостерігати за штормом і хвилями. Треба добре прислухатися. З маяка рано вранці можна побачити дельфінів. Мені навіть ніколи на думку не спадало поїхати кудись звідси.

У світі маяки все частіше перетворюють на міні-готельчики та ресторани з можливістю піднятися нагору, натомість в Україні за цими об’єктами все ще зберігається режимність. Професія наглядача маяка тут і далі продовжує своє існування. І ми все ще маємо можливість навідатися до таких людей як Яків, що півстоліття безперестанку слухають шум моря і поки не збираються залишати свій пост.