Що таке Пласт? Станиця Лондон

У середині ХХ століття український скаутинг — пластовий рух — поширюється за кордоном у різних країнах світу, зокрема у Великій Британії. Нині лише в Лондоні налічується понад сто активних учасників та учасниць, а сама організація виконує роль одного із культурних осередків, навколо яких гуртується українська діаспора.

Хто такі пластуни?

Скаутинг — добровільний неполітичний молодіжний рух, який діє у більшості країн світу. Він покликаний сприяти фізичному й інтелектуальному розвитку всіх залучених дітей, незалежно від походження, віросповідання, расової чи соціальної належності; формувати емоційно й духовно зрілих особистостей; виховувати соціально відповідальних громадян місцевих, національних і міжнародних спільнот.

Перший табір скаутів відбувся в Англії в 1907 році. Його засновником став британський військовослужбовець і письменник Роберт Бейден-Павелл. А вже через чотири роки з ініціативи трьох педагогів — Олександра Тисовського, Івана Чмоли та Петра Франка — подібну організацію заснували у Львові, що на той момент був у складі Австро-Угорщини. Творці українського скаутського руху розробили власну виховну систему, подібну до скаутської, проте з певними відмінностями. Створена організація отримала назву «Пласт». До терміну «скаутинг» (англ. scouting — розвідка) засновники придумали власний — «пластування» — від назви козаків-розвідників, що пересувалися плазом, щоби залишатися непоміченими.

Рух використовує низку методів неформальної освіти з акцентами на практичні заходи на свіжому повітрі. З початку пластового руху літні табори й активності серед дикої природи були його невід’ємною складовою, адже в таких умовах найкраще випробовувати свої сили й набуті знання. Нині існують скаутські кемпи різного спрямування: мистецькі, відпочинкові, кінні, водні тощо, де пластуни здобувають відповідні вмілості.

Сучасний Пласт адміністративно поділяється на округи, станиці (місцевості) і курені. У куренях збираються групи до 30 осіб, які пластують разом. Символ організації — вплетена в український тризуб лілейка, пелюстки якої втілюють три основні обов’язки: бути вірним Богові й Україні, допомагати іншим і жити за пластовими законами. Ще одна відома характеристика — це однострій (скаутська форма), що приховує всі відмінності суспільного становища та забезпечує рівність усіх членів організації.

Осередки Пласту діють у більшості регіонів України, а також за кордоном: у Німеччині, Польщі, Канаді, США, Австралії, Аргентині та інших країнах, де є активна українська спільнота. Головна мета організації — сприяти патріотичному вихованню свідомої української молоді.

Сьогодні пластуни з Великої Британії мають можливість вирушати на скаутські табори до сусідніх країн, наприклад Німеччини, де можуть спробувати себе в інших активностях і розширити власний кругозір. Відправляються й на табори в Україну, щоб побачити місцевий Пласт, відчути дух таборування в Карпатах і познайомитися з однолітками.

Особливості британського Пласту. Марта Муляк

Нині одним із потужних осередків Пласту в еміграції є Українська Скаутська Організація у Великій Британії. Після завершення Другої світової війни сюди почали масово приїжджати з Європи всі ті, хто не міг повернутися на Батьківщину або ж залишатися там. Здебільшого це були воїни-дивізійники, люди, пов’язані з українським підпіллям або ж звільнені з трудових таборів.

Протягом 1946–1947 років формувалися перші національні гуртки, а вже наступного року відбувся перший з’їзд пластунів. Надалі осередки українського скаутингу з’являлися в Манчестері, Лондоні, Дербі, Ноттінгемі й інших містах Великої Британії. Пластовий осередок у Лондоні започатковано 25 лютого 1950 року, стараннями М. Левицького. Марта Єнкала у 1970 році започаткувала гурток старшого пластунства, а у 1979 році її обрали станичною у Лондоні. Разом із братом Адріаном вони пластували ще з юнацтва.

Однак згодом Пласт у Британії почав занепадати. До 60-х рр. ХХ століття організація діяла лише в деяких малих осередках. Крайова пластова старшина зосередилася навколо Манчестера і активно переводила щорічні літні табори на Пластовій Оселі «Верховина» в Уельсі. Масштабне відродження Пласту починається з 2005 року, із перших новацьких сходин у Лондоні, розповідає нинішня виховниця і станична Лондонської станиці Марта Муляк.

— Відновлення Пласту в Лондонській станиці почалося з трьох родин, які приїхали в Англію з різних країн: родина Орисі Марцюк, яка народилася в Німеччині, родина Шишків з Америки і родина Грабовичів з Канади. Вони зібралися і почали проводити перші сходини. Я прилетіла в Лондон у 2006 році, 7 січня — якраз починалася Коляда. Я прийшла на цю Коляду — і так і залишилася з цими трьома родинами розвивати Пласт.

Також до діяльності відновленого Пласту долучилося подружжя Оксани Літинської та Дениса Угрина. Обоє пластували в Україні ще в 90-х, познайомившись безпосередньо в організації. Денис в Україні брав участь у створенні багатьох спортивних таборів, зокрема був засновником лижного табору «Фест». Оксані вдається поєднувати посаду фінансової директорки в лондонському банку з відповідальною роботою в Пласті: з березня 2021 року вона очолює Крайову Пластову Старшину, опікуючись розвитком Пласту на всій території Великої Британії. Крім цього, Оксана з Денисом є виховниками Лондонської станиці. Обоє захоплюються альпінізмом і гірським туризмом, зокрема з 2013 року вони підіймаються на найвищі вершини кожного континенту. Також при нагоді організовують мандрівки для своїх вихованців.

В Англії Марта Муляк вже понад 10 років працює в Національній службі охорони здоров’я, займаючись плануванням паліативної допомоги для важкохворих пацієнтів. Водночас протягом усього часу є активною членкинею Пласту. Вперше в організацію вона прийшла ще в шкільні роки, познайомившись із пластункою під час етнографічної експедиції Львівської Малої Академії Наук.

Марта добре пам’ятає свою діяльність в українському Пласті й вважає, що почасти завдяки йому їй вдалося сформуватися особистісно, набувши важливих умінь і навичок. Зокрема, часто згадує історію, коли, бувши вже виховницею, відправилася в похід з меншими дітьми.

— Нас було троє виховниць віком по 19 років. Ми вели тридцять дівчат у гори. І враз одна дитина каже: «У мене болить серце» і починає задихатися. Ми схопили цю дитину на руки, залишили одну виховницю з групою, а самі поспішили до табору. Добігли, зателефонували в швидку, до батьків цієї дитини. На щастя, дитина відпочила і все було добре. Але ця ситуація показала, що ми працюємо з дітьми часом на межі небезпеки. Це вимагає постійної уважності і відповідальності від виховників.

Нині в її обов’язки як станичної входить тримати разом весь гурт осередку, за потреби підтримувати вихованців, дбати про фінансові справи, співпрацювати з державними та громадськими організаціями, зокрема з іншими скаутами. До речі, будь-яка діяльність у Пласті здійснюється на волонтерських засадах.

Марта говорить, що долучитися до організації можна ще змалку. До Пласту приходять діти від трьох до шести років: це пластуни-пташенята, які мають окрему виховну програму. У шість років відбувається перехід на рівень пластунів-новаків. З одинадцяти до вісімнадцяти років діти пластують в уладі (спільноті) юнацтва. Для тих, хто вирішує залишатися в організації у ролях виховників і виховниць, настає улад старших пластунів (18–35 років). Після 35 років розпочинається улад сеньйорства, тривалість якого не обмежена. Вступити до Пласту можуть люди різного віку. Нерідко батьки долучаються вже в процесі пластової діяльності своїх дітей. Головна вимога — пройти випробування, скласти присягу пластуна й жити надалі за прийнятими правилами.

— Пластовий закон складається з чотирнадцяти точок, що перераховують характеристики, які повинен мати пластун. Особисто для мене одна з найважливіших — «бути завжди доброї гадки». Тобто незалежно від перешкод, які можуть траплятися на твоєму шляху чи людей, з якими ти спілкуєшся, завжди залишатися позитивним і думати про всіх якнайкраще. Насправді, для людей це є великий виклик.

Марта каже, що Пласт в еміграції має три основні завдання, які резонують з її світосприйняттям і мотивують залишатися активною в організації: передавання і збереження українськості за кордоном, спілкування з природою і виховування впевненої у собі, вільної і відповідальної української молоді. На її думку, сьогоднішня основна мета Пласту — забезпечити такі умови, щоб кожна дитина мала змогу приєднатися:

— У Пласті людина може розвиватися чи, як ми кажемо, самовиховуватися; створювати свою ідентичність, що є дуже важливо. Немає різниці, залучений ти постійно чи ні. Дуже часто пластуни офіційно виходять з організації, 5–6 років мають перерву, а тоді повертаються. Пластуном стають — і ним залишаються.

Станична стверджує, що пластова діяльність допомагає не просто зберігати традицію, але й усвідомлювати через неї себе, визначати ціннісні пріоритети, ділитися набутим зі своїми дітьми та зрештою з усіма, хто цього потребує.

— Я є частиною України і пов’язую Україну не тільки з її територією. Україна є в моїх генах, і я собі не уявляю України без її мови, традиції, історії, орнаментів. І, властиво, без передачі всіх цих речей наступному поколінню.

Плекати самоідентичність. Ольга Муха

Український Пласт у діаспорі істотно відрізняється від британського скаутингу, говорить виховниця гуртка «Акули» в уладі юнацтва Ольга Муха. Зокрема, у вихованні місцевих скаутів немає такої потужної націоналістично-культурної складової, а заняття на природі зазвичай є менш інтенсивними.

— Ми (Пласт у діаспорі. — ред.) завжди маємо тримати цей баланс між донесенням якихось серйозних речей і грою, щоб це було приємним для наших вихованців. Стараємося впроваджувати змагальницький елемент, що дає змогу включити національне виховання, культурну ідентичність, знання історії, пам’ять про рідний край. Ми вирощуємо здорових дітей з повноцінним кругозором і самоідентифікацією.

Ольга працює менеджеркою Конгресів, комітетів та нових центрів у Секретаріаті міжнародної організації письменників і журналістів PEN International. Свою роботу поєднує із діяльністю в Пласті, де, окрім виховництва, виконує роль прес-референтки краю Велика Британія.

Місцевий пластовий осередок пропонує чимало активностей, адже організація співпрацює з багатьма іншими українськими інституціями Лондона. Зокрема, з Українським соціальним клубом, Союзом української молоді (СУМ), Спілкою українців Британії (СУБ) тощо. У Лондоні, поблизу Голланд-парку, виник свого роду національний район, де розташовані Товарство Святої Софії, де також діє Український інститут Лондона, Українське Посольство, головний офіс і відділ СУБ та офіси інших організацій; навіть функціонують українські паби з національними стравами в меню.

Більшість заходів так чи інакше гуртуються навколо української домівки, організованої СУБом. Тут пластуни проводять власні благодійні ярмарки та тематичні акції, функціонує українська суботня школа, відбуваються сходини СУМу, молодь єднається в групи за інтересами: співи, танці та інше. Головна мета Пласту — подати все це у формі великої і цікавої гри, цілком відмінної від концепту шкільного навчання, розповідає Ольга.

— Ми часто говоримо, що у всіх дітей є два вихідних, а у наших дітей один у кращому випадку, тому що субота завжди повністю зайнята різними активностями: українська школа, Пласт, різноманітні вечірки.

Вихованців стараються залучати до різноманітної діяльності, зокрема такої, що додає усвідомлення зв’язку з Україною та її минулим. Наприклад, пластуни регулярно виїжджають на Ганнерсберзький цвинтар, де є багато поховань представників різних хвиль української еміграції. Діти долучаються до відновлення й упорядкування забутих могил, вивчаючи таким чином певні частинки з власної історії.

Важливо не просто зайняти дітей, а втримати їх у спільноті за допомогою цікавих заходів. Тому на початок і кінець пластового року організатори влаштовують розваги на кшталт скелелазіння, веслування чи каякінгу, ділиться волонтерка.

Важливі події у житті вихованців, як-от прийняття до лав пластунів чи перехід до нового уладу, теж супроводжуються різноманітними ритуалами. Так, під час дійства виховник або виховниця вітає вступників потиском лівої руки і підняттям трьох пальців правої (традиційне пластунське вітання), а далі нагороджує відзнаками, які потрібно потім нашивати на однострій. На завершення вітання усі присутні тричі вигукують «СКОБ» на честь нової особи. Це акронім характеристик, якими має володіти пластун: сильно, красно, обережно, бистро.

— Потрібно щось надихаюче, щоби діти хотіли бути в товаристві, підтримуючи цей формат гри. Для нас дуже важливим є збереження українського контексту. Ми стараємось робити це так, щоби дітям подобалося і хотілося ще.

Сама Ольга потрапила в Пласт у шкільному віці, коли проживала у Львові. Для неї це стало великим контрастом на противагу радянській школі: вишкіл почуття відповідальності, самовипробування, вихід із зони комфорту.

— Це завжди момент внутрішнього змагання. Коли ти відповідаєш в першу чергу за інших. Відповідно, до такої діяльності залучаються з років 15–16, коли розумієш що таке персональна та колективна відповідальність і як можна допомагати вирішувати проблеми.

Виховниця стверджує, що чимало навичок, здобутих під час пластування, допомагали їй у подальшому житті і професійній діяльності. Зокрема, виплекати в собі почуття здорового лідерства, самодостатності, розуміння інших колективів і культур. Вона й досі чітко пам’ятає момент складання пластунської присяги.

— Коли мені було 14 років, ми мали табір на Тернопільщині. Однієї ночі нас усіх підняли по тривозі в повних одностроях. І ми в темряві кудись ішли разом зі старшими колегами, з факелами, часом по коліна в воді. Тоді ми отримали своє право на пластову присягу. Адже перед цим потрібно пройти систему випробовувань, довести, що ти гідний цієї присяги.

Нині чисельність учасників у Лондонській станиці сягає 120 осіб. У 2020 році тут відсвяткували 15-річчя відновлення Пласту. Пандемія додала нових викликів: звичні активності довелося перевести в онлайн, напрацьовувати нові стратегії з організації подій. Одначе протягом цього часу кількість нових пластунів лише зросла й ніхто з дітей не покинув лав пластунів.

Ольга запевняє, що найважливішим в організації є командний дух. А особисто їй найбільше задоволення приносить робота з дітьми, коли є можливість навчати і водночас розвиватися разом із ними.

— Головне знаряддя, яке ми маємо дати дітям — це самоідентичність, культурна озброєність. Ми їм даємо це різними шляхами, переважно через гру. Це те, що я найбільше люблю у своїй частині роботи.

Крім цього, цінність Пласту полягає в можливості розповідати про себе світу, презентувати країну перед іноземцями, долати стереотипи і сприяти обізнаності інших. Ольга стверджує, що в останні роки обізнаність британців про Україну зросла. Почасти це відбувається завдяки культурним подіям та інфоприводам, адже сучасна політика, на її думку, будується саме на культурі.

— Нині принаймні немає плутання української і російської мов. Багато людей добре знають, що ми не є частина Росії, яка якимось чином відкололась, а окрема держава, яка такою завжди була. Часом, коли маємо публічні заходи в наших одностроях, лунає: «Хто це? Що це за такі дивні скаути?» — «Це українські скаути!». Тож ми стараємося виходити на нові рівні публічності зі своїми акціями. Думаю, це також багато чого дає.

Ольга вважає, що Пласт культурно є дуже важливим для української спільноти в діаспорі, адже родини часто бувають національно неоднорідними, члени сім’ї по-різному себе ідентифікують. З появою дітей виникає потреба створити для малечі дружнє україномовне середовище — Пласт стає саме таким місцем.

— Важливо закласти цей момент ідентичності. Коли дитина, яка у п’ятому-шостому поколінні проживає в діаспорі, чітко говорить: «Я — українка». Можна запитати: «А що корисного в тому?». Насправді, твоє особисте щастя залежить від того, наскільки ти себе знаєш. Наскільки ти чесний із собою. Наскільки ти можеш визначити, що дає тобі це життя і що ти даєш життю.

Цінності українських скаутів. Орися Марцюк

Тезу про важливість Пласту у формуванні й збереженні національної свідомості підтверджує і зв’язкова станиці «Лондон» Орися Марцюк.

— Мені було ясно, що без Пласту не вдасться затримати мови. Так пощастило, що (у 2005 році. — ред.) були три родини по 2–3 дітей — достатньо, щоб розпочати Пласт. Ми почали раз у місяць робити сходини, і то було дуже важне.

Сама Орися народилася вже в еміграції, проте завжди асоціювала себе з Україною. Її батьки походили з України, однак після Другої світової війни залишилися в Німеччині. У часи війни гестапо заарештувало її матір за зв’язки з Організацією українських націоналістів (ОУН). Її вислали до концентраційного табору Равенсбрюк. Батько ж обіймав посаду фінансового референта в ОУН, був знайомий з чільними постатями організації. По поверненню до України, обох, очевидно, спіткали би репресії, тож родина оселилась у Німеччині.

Проживали в різних містах, зокрема Мюнхені та Берліні. Закінчивши школу, Орися почала навчатися в Гамбурзі. Згодом в Берліні познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком, а пізніше переїхала на його Батьківщину — до Великої Британії. Нині вона стверджує, що на збереження її ідентичності вплинуло три фактори: українська церква, Пласт та народження сина, якого доводилося виховувати в двомовній родині:

— Щойно нам вродився Ярема, ми розмовляли з чоловіком, яку мову вибрати (для спілкування з дитиною. — ред.): німецьку чи українську? Мені українська була попросту найближча, бо я не знала німецьких чи якихось інших пісень колискових. Моя свекруха, англійка, коли приїздила, то їй було некомфортно, що я з дитиною говорю виключно українською. Але їй це мусила витлумачити.

Переїзд до Великої Британії в 90-х роках знаменував чимало нових викликів під час адаптації. На той момент вже існував СУМ, українська жіноча організація та ще декілька інституцій. Орися відвідувала українську католицьку парафію, відправляла сина в український садочок. Попри те, що нині кількість національних організацій зросла, жінці все ще не вистачає такого клубу, де можна було б поспілкуватись українською на якісь буденні теми, як-от музика чи кіно. Відвідати ж Україну Орисі з чоловіком вперше вдалося в серпні 1991 року.

— То був час великого переламу. Ми сіли в машину і поїхали. Перший раз ночували в Мукачево, і треба було замовити кімнату. В мене попросту коліна тряслися. Я не знала, може, моя мова є фікція і мене ніхто не зрозуміє. Треба було це випробувати — і воно спрацювало.

З відновленням Лондонського Пласту Орися активно долучилася до його діяльності. Для цього вона вже мала потрібний досвід, адже в дитинстві, живучи в Німеччині, також була пластункою. Серед матеріалів родинного архіву виховниця зберігає чимало знімків із тих часів, зокрема зі свого першого табору. Нині в Лондонській організації вона не лише зв’язкова між Пластом і Скаутською організацією Британії, а й виховниця та писарка станиці. Хоч навіть цим її діяльність не обмежується: широкий спектр активностей у станиці дає змогу кожному за бажання бути залученим до різних ініціатив.

— Наші проєкти є доволі різні. Ми розпочали понад 10 років тому запрошувати молодих виховників і дітей (з України. — ред.) на табори, щоб ці молоді люди могли побачити, як ми пластуємо. Або ж, скажімо, минулого року наші діти зібрали поважну суму грошей і переслали це на розвиток Пласту на Сході України.

Орися наголошує на глибоких цінностях Пласту та їхній важливості для кожного пластуна: дружність, відповідальність, довіра, готовність допомогти одне одному. Особисто їй це допомагає зберігати зв’язок з Україною і черпати натхнення від загальної праці в спільноті.

— Я маю три душі в моєму серці. Я українка, хоч інакша, бо ніколи не жила в Україні. Все, що я знаю про Україну — це second hand experience (вторинний досвід, отриманий ззовні. — ред.). Але емоційні мої коріння точно в українській культурі. Україна для мене — то є чорнозем, з якого я черпаю. Воно мені попросту ближче. Воно в моїй душі.