Поляки України. Хто вони?

Перші польські поселення та окремі польські квартали у містах на території сучасної України виникли ще за часів Київської Русі. Про це свідчать згадки про польський квартал навколо так званих Лядських воріт у центрі Києва, зведених за часів князювання Ярослава Мудрого, який в XI ст. здійснював регулярні походи на польські землі. Та перші хвилі масової польської колонізації почалися у Середньовіччі. Із загарбанням Галицько-Волинського князівства у XIV ст. у містах та містечках сучасної Галичини поступово створювалися римо-католицькі єпархії, куди заселялися представники польського духовенства і віряни.

Сьогодні польська спільнота в Україні налічує близько 145 тисяч осіб. Найбільші осередки польського життя розташовані на Поділлі та Волині та меншою мірою — на Галичині. На Поділлі це місто Хмельницький і навколишні поселення, де мешкають нащадки поляків-мазурів, які масово переселялися на ці землі з початку XVII ст. На Волині це низка сіл навколо Житомира, найвідоміше з яких — Довбиш, яке у 1930-х роках входило до складу так званого Мархлевського польського національного району, штучно створеного радянською владою.

Довбиш. Родина Валентини

Перші згадки про Довбиш датуються серединою XVI століття. За однією з версій своєю назвою поселення завдячує довбишу (той, що у війську бив у барабани. — ред.), котрий заснував у цій місцевості корчму. До 80-х років ХХ століття становили поляки більшість мешканців села, сьогодні ж їх трохи більше половини населення разом із українцями, білорусами та азербайджанцями.

Валентина Юсупова (у дівоцтві — Ситніцька) походить із родини поляків, які поколіннями жили у волинському Довбиші. Її та брата батьки виховували у польських традиціях. Щонеділі й на великі релігійні свята вся родина ходила до костелу, вдома з батьками говорили польською і українською. Так само і служби, згадує Валентина, із часом стали правити двома мовами.

Батько Валентини Казимир Ситніцький — етнічний поляк. Згадує, що як був малим, то з батьками вдома спілкувався виключно польською, а вже зі своїми дітьми — українською. На запитання ким він себе відчуває, Казимир відповідає без вагань: «Ja jestem Polak!» («Я — поляк!» — ред.)

Його батько воював у Червоній армії і потрапив у полон, з якого невдовзі втік. Якщо втікачів ловили — розстрілювали. Але батькові вдалося дійти аж до Ельби, де він зустрівся з британсько-американськими військами. А коли Друга світова війна закінчилась, згадував він, полонених відправляли до Сибіру, у трудові табори.

— Батько все вмів робить, він і коням упраж шив, він і сапожнік, він і каміньщик, він там їм зробив хлібопекарню. Самий старший, кого я помню з своєї родини, — це бабця, родилась в 1863 році, а померла в 1972-му. 109 років прожила! Бабця Петрунеля з роду Борковських, а моя мама — з роду Торовських. А батько — Ситніцький. Так, як і я.

Уже майже десять років Валентина Юсупова очолює громадську організацію «Студентський польський клуб», яку вона заснувала з колегами з волонтерського проєкту Польського наукового товариства, де жінка довгий час була менеджеркою наукових та освітніх проєктів. Студентський польський клуб організовує навчання та стажування українських студентів польського походження (і не лише) у Польщі, безкоштовні курси польської мови.

Також клуб влаштовує виставки та реалізує освітні проєкти, присвячені полякам на Волині. Валентина, як і її батьки, вивчає і зберігає історію свого роду і свого краю. Однією з тем, які досліджує Валентина з колегами, є заснування на цих землях першого в Радянському Союзі польського національного району, який мав доволі трагічну історію.

Польський національний район. Репресії та розстріли

Довбиш відомий тим, що за радянських часів став частиною експерименту більшовицької влади: у 1925 році навколишні польські села об’єднали в перший у СРСР польський національний район, назвавши його ім’ям Юліана Мархлевського. Більшовик Мархлевський очолював у Москві Комуністичний університет національних меншин Заходу. Після його смерті у 1926 році Довбиш було перейменовано на Мархлевськ.

До Мархлевського району входило майже три десятки сіл, серед яких — найближчі до Довбиша: Грузливець, Павлівка, Шереметів, Адамівка. У цих селах мешкали майже виключно поляки.

— Був штучно створений такий осередок польський, щоб поляків тримати в одному місці і тримати їх, скажем так, в кулачку. Але поляки, якщо дивитися на історію, то вони досить непокірні, коли десь обмежують їхні права, в тому числі в релігії. Бо також були обмеження.

Примусова колективізація у польському нацрайоні відбувалась повільніше, ніж загалом по Україні. У 1930-х роках польське населення Мархлевського району зазнало радянських репресій. У 1935 році район був ліквідований, а більшість поляків депортували до Казахстану. 1944 року селищу повернули історичну назву — Довбиш.

1930 року на межі з Мархлевським районом навколо селища Пулини утворили Пулинський німецький район, що проіснував 5 років. Як і поляків, німців прагнули тримати в одному осередку, щоб було легко ними маніпулювати.

— Перших пʼять років Мархлевський район ніби розквітав: відкривали школи, бібліотеки; поляки могли входити в управлінські ради. Але у наступні пʼять років радянська влада побачила, що поляки все одно не даються, щоб ними маніпулювали, що не до кінця вони поділяють політику Радянського Союзу. Потрібно було щось із цими поляками зробити, тобто покарати їх за те, що вони були непокірні, що не вдалося зробити Радянському Союзу там свою ідеологію. Відповідно, 1935—1936 роки — це роки, коли поляків з Мархлевська масово виселяли в Казахстан. Виїжджали вони родинами. Наступні, 1937,1938 роки, кого не довезли з різних причин, то відомо, що це роки, коли масово поляків розстрілювали. У Радянському Союзі або людина в системі, або ти не людина.

Валентина розповідає, що у цій місцевості розстріляли дуже багато поляків. Це торкнулося і її родини. У сім’ї Ситніцьких знали про це, але довгий час не бачили тих сфабрикованих справ, за якими розстрілювали їхніх дідів.

— В якийсь момент я зацікавилась пошуком документів про свою родину, і для батьків велике було здивування, коли вже розсекречені маємо справи. Бо вони довгий час були засекречені. Вже маємо копії документів, де можемо подивитися, що людину розстріляли, бо просто вона була людиною. Що мала дві курки, ніби вона куркуль, мала корову. Що висловлювалася проти влади, яка не була на той час направлена на людей, а лише на якусь ідеологію.

1937-1938 роки відомі в історії СРСР як Великий терор або Велика чистка, коли відбувалися масові репресивні операції проти так званих куркулів, духовенства, заможних людей. Одночасно з куркульською операцією репресували представників народів, держави яких мали кордони з СРСР, зокрема поляків. В Україні почались масові арешти за національною ознакою. На Житомирщині з жовтня 1937 року до березня 1938-го по «польській лінії» було заарештовано 7993 особи, із них засуджено до розстрілу – 7113 особи.

— Репресії були всюди. Хто не «рускій» — всіх розстрілювали. Висловлювався проти радянської влади, проти колгоспа, проти колективізації — розстріляли. І не питали, хто він такий.

Костел. Ховатися, аби молитися

Центром культурного і духовного життя Довбиша є римо-католицький костел Матері Божої Фатімської, збудований монахами ордену паллотинів під проводом отця Олександра Мілевського на початку 1990-х. До того часу в селі діяла невеличка капличка, куди ходили молитися усі місцеві віряни. Валентина пам’ятає, як ще п’ятирічною ходила з батьками туди на свята. Коли ж після розпаду Радянського Союзу в селі звели костел, туди почали приїздити і віряни з навколишніх сіл. Спершу служба велася виключно польською мовою.

— Священики були з Польщі, всі молитви були польською мовою і вдома з батьками також молилися польською, хоч я малою її погано ще тоді знала. Традиція була щоденна: на колінах ввечері всі ми молимося.

Сьогодні родинна трапеза у домі Ситніцьких також починається з прочитання «Отче наш». Щоправда, читають вже українською. Казимир Ситніцький згадує, як його предки за радянських часів, коли релігія і церква підпадали під заборону, ховалися по хатах, попри все шукаючи спосіб збиратися разом і молитися, хай навіть без священника і без звичних для них церковних ритуалів.

— На Різдво сіно під скатеркою обов’язково має бути. Так, як колись було. Тоді було і трудно, і все. Но якось віра була більша. Бо через те, шо це ж ховались і все. І каждий старався молитись. Втіхаря, щоб ніхто не знав. Зараз вже можна спокойно, харашо — йди, молись.

Найбільш дієвим та одним із найбільш жорстоких способів приниження людської гідності та свободи, до якого вдавався Радянський Союз, була заборона свободи віросповідання, заборона духовних зібрань та руйнування або ж використання місць молитви не за призначенням.

— Костел для поляків — один із постулатів їхньої ідентичності. Бог і костел. І це те, що Радянський Союз забрав у місцевих поляків. Заборонив, позакривав. У Довбиші тоді костелу ще не було — був у Житомирі, у Новому Заводі, у Любарі. То там їх просто перетворювали на конюшню або склад для тракторів. Тобто те, що люди цінували, вони вдаряли в таке болюче місце. І показували, що ми, мовляв, з цього місця зробимо щось таке принизливе.

Поляки потребували місця, де вони можуть збиратися, молитися і продовжувати традиції своєї родини. Тож на великі свята, як-от Великдень та Різдво, родинами спершу ходили у найближчі містечка на літургію. Йти часом доводилося цілий день, а то й два. Коли ж і ті костели закрили, змушені були молитися вже тільки вдома.

— У нас вдома традиція залишилася: їжу, яка стоїть на святковому столі, посипати освяченою сіллю. Оскільки батьки не могли часто ходити до костелу, то в якийсь один день сходили, насвятили тої солі і так по щипочці на великі свята її використовували. І навіть якщо вже не мали можливості піти в костел посвятити ті чи інші покарми (польськ. pokarmy — їжа. — ред.), то могли собі вже дома там освятити, охрестити і щиро вірити, що Господь все це благословив і можна споживати.

Відновлювати свою діяльність місцеві костели почали вже перед самим розпадом Радянського Союзу, наприкінці 80-х років. Спершу приїздили духовники переважно з Польщі — відбудовувати або ж започатковувати нові парафії на місцях. Серед родинних реліквій, що їх дбайливо зберігали протягом усього періоду радянських заборон та репресій, були ікони та книжечки-молитовники. Багато таких молитовників, за якими молилися три-чотири покоління поляків, зберігаються у родинах і досі.

— Образи передавали. Через те вони і збереглися. Ще з моєї бабці, як вона заміж виходила. Образи і ксьонжки (книжки-молитовники. — ред.). Ну, але передавали ж головне віру, щоб вірили.

Отець Анджей

Отець Анджей Муха вперше приїхав в Україну 25 років тому під час навчання у духовній семінарії, аби допомогти організувати паломництво вірян з Довбиша до Бердичева, до головної католицької святині України — чудотворної ікони Матері Божої Бердичівської. Відтак Анджей залишився служити в Україні: спершу в римо-католицькій парафії в Одесі, потім — у Києві, Житомирі. Згадує, що під час першого візиту до Довбиша був шокований тим, що в українському селі майже не говорили українською і літургії правили виключно польською. Та із часом, каже, це змінилося і тепер у парафіях більше українського духовенства, тож і служать українською.

— У Польщі у мене був знайомий священник, який їздив до республік Радянського Союзу і трошки розповідав мені про життя людей і звичаї. Ці розповіді здавалися мені такими романтичними, що захотілось приїхати сюди служити. У Довбиші та Бердичеві я зустрів просто чудових людей. Гостинність, якась така доброзичливість: всюди, де не підеш, зустрічають тебе, всюди відкрито. Я тоді ще українську мову чуть-чуть (декілька слів) знав, якось пробував спілкуватись. Це, можна сказати, була любов з першого погляду.

За 13 років служіння в Україні отець Андрій добре вивчив українську мову, а тоді повернувся до Польщі на довгих 11 років. Аж от 2019 року йому знову запропонували їхати служити в Україну. Цього разу — настоятелем у костел Матері Божої Фатімської у Довбиші.

— Як вже Радянський Союз перестав існувати, то почалась нормальна праця і життя людей, ну і понятно, що хочуть тут молитись, бо в більшості жителі Довбиша — це католики. І будова почалась в 90-х роках, закінчилась в 1995 році. Ми в цьому році, якби не коронавірус, то святкували б 25-річчя освячення цього храму.

Найбільшим потрясінням для отця було повертатися в Україну, де вже п’ять років триває війна. Здавалося, що про війни на цих землях залишилися тільки спогади та історичні праці, як от про Другу світову, каже Анджей Муха. Натомість у Польщі, яка нині активно підтримує європейський вектор розвитку України, він сьогодні розповідає про війну на Донбасі.

— На українському телебаченні показували Польщу як приклад перемін після комунізму, так. Для мене це був знак, що міняються відносини, що можна подивитися одне одному в обличчя більш дружньо, ніж в ті часи. Мені так здається, що політично і уряд Польщі наголошує всюди роль України і бачить Україну в Євросоюзі. Польща говорить про війну на Донбасі, про Крим. Може, тому, що поляки Радянського Союзу теж багато вистраждали і зараз добре розуміють, що відбувається в Україні.

Служіння отця Анджея як настоятеля парафії у Довбиші триватиме мінімум три роки. Якщо ж віряни або вище духовенство того забажають, то його каденцію можна буде продовжувати тричі. Сам отець поки не визначився, як надовго хоче залишатись в Україні.

— Для мене то така несподіванка, що я повернувся в Україну. Що мені в голову стрільне, я не знаю. Бог — є Бог несподіванок, несподіванку зробить і побачимо. Я поки що не планую в Польщу повертатися, думаю ще на деякий час тут залишитись.

Гречани. Мазури

Гречани сьогодні — це мікрорайон міста Хмельницького, що на Поділлі, а раніше це було окреме поселення мазурів — селян-переселенців з польської Мазовії, які з XVIII ст. компактно проживали на цих землях. Мазурських сіл було декілька поруч з Хмельницьким: Мацьківці, Шаровечка і Гречани. Це три основних райони, де досі збереглася мова перших мазурів: зараз тут на вулиці можна зустріти людей, які говорять такою старопольською мовою. Їх не розуміють ні українці, ні поляки.

Чому мазури оселялися на землях сучасного Поділля? Місцеві мешканці переповідають таку легенду, що нібито чорт носив мазурів в мішку, де була маленька дірка. Де вони випадали, там і оселялись. Насправді, після встановлення у 1672 році турецького панування село Гречани прийшло у запустіння. Коли 1699 року турки залишили Поділля, ці землі повернулися у володіння польських панів Замойських. Аби швидко підняти маєтки з руїни, Замойські отримали від польського короля пільги для нових поселенців і розпочали переселення селян Мазовії, мазурів, на свої подільські землі. Значна частина польських переселенців одержала землю у спустошених Гречанах.

— Переселялись цілими сім’ями для того, щоб тут обробляти землю, мати можливість нормально жити. Триста років тому люди переселились сюди, утворили свої громади. Тут продовжували жити, спілкуватись своєю мовою. Маючи свою мову, не дуже охоче контактували з іншими людьми, тому протягом трьохсот років жили між собою.

Громадський активіст, дослідник історії поляків-мазурів на Поділлі Роман Гурницький — українець польського походження. Уся його родина — нащадки мазурів. Роман розповідає, що почав цікавитись історією своєї родини, коли десятиліття тому запитав свого дідуся як звали дідусеву бабцю. І дідусь йому цього не розповів.

— Наші сім’ї були репресовані, розстріляні. Уявіть, двотисячні роки, незалежна Україна, і він (дідусь. — ред.) не хоче мені назвати ім’я своєї бабці, хоча я знаю, де це подивитися в архіві, справи зараз відкриті. Я зрозумів, що в людей насправді є страх за те, що вони поляки, живуть на цій території, компактно, мирно, нікого не чіпали. Мені ця тема стала цікава. Я абсолютно не історик, я економіст. Але мені захотілось це дослідити, дослідити інші родини.

У Романовій родині не прийнято було розповідати про минуле. Аж тут, два роки тому, Роман з батьками таки встановили, де поховані бабусині й дідусеві батьки, куди їх вивезли, за що розстріляли, за якими фіктивними справами судили. Для родини це стало відкриттям.

Поляків з Гречан та сусідніх сіл у 1930-х роках, як і волинських, репресували за національною ознакою як «неблагонадійних елементів», багатьох розстрілювали. В 1937 році тут була 60-кілометрова зона до Збруча, і за наказом наркома внутрішніх справ СРСР Миколи Єжова треба було зачистити територію від інакодумців.

— У всіх польських селах стали репресувати, особливо це стосувалось Гречан. Тут була двомовність, кореспонденція велась і російською, і польською. У мене є документи, що дублювались російською і польською: свідоцтво про народження, про смерть та інші. Тому легко було ідентифікувати поляків, майже за декілька місяців в кожну хату постукали, забрали з собою і розстріляли.

Роман

Роман Гурницький, як і декілька поколінь його родичів, народився у Гречанах. Змалечку чув вдома польську мову. Він працює у комунальному підприємстві «Плоскирів» та у громадській організації «Клуб інтелігенції польської «Сервус». У ГО нині є 10 активних членів, які організовують курси польської мови, культурні, освітні та соціальні проєкти.

Комунальне підприємство, де працює Роман, опікується зокрема і дитячим дозвіллям, спортивними змаганнями та гуртками для місцевої молоді. Щодня працюючи з дітьми, Роман помічає, як відрізняється їхнє дитинство від того, яке мав він — просякнутого мазурськими традиціями, родинними історіями та святами. Тож він та його колеги ініціюють проєкти про історію й традиції мазурів, які були б цікаві насамперед молоді.

— Діти завжди знайдуть спільну мову. Це звичайне дитинство, але особливо в таких моментах, які підтримувались, як-от: релігія, спілкування, традиції — різниця є. Дуже цікаві є традиції. Наприклад традиція свята Трьох Королів (Święto Trzech Króli) або Богоявлення, коли люди перевдягаються, ходять по домівках, колядують. Такого тут вже немає, і ми хочемо цю традицію відновити, відшити костюми і маски, дивлячись на архівні фотографії.

Про те, як сучасні діти сприймають повернення до давніх традицій, Роман може сказати, спостерігаючи за власним сином.

— На Різдво бабуся Ганна досі розстеляє сіно, абсолютно всі в родині стають на коліно, і вона кидає цукерки, і ми ці цукерки ловимо, тобто це такі сімейні традиції, які передаються. Насправді, я думаю, шо він (син. — ред.) не усвідомлює, які це традиції, він тільки пізніше зрозуміє, що ми так робимо, а хтось не робить. Тому, коли в нього буде свідомий вибір, тоді він скаже, але зараз він бере в цьому участь, не усвідомлюючи цього. Ми намагаємося продовжувати те, що є.

Себе Роман Гурницький називає українцем польського походження. Каже, що він і весь його рід — поляки і українці водночас.

Раніше типовою забудовою Гречан були одноповерхові глиняні хати. В одній з таких хат живе бабуся Романа Гурницького Ганна Пирог. Роман каже, що бабуся принципово не хоче виїздити зі старої хати у багатоповерхівки, яких у мікрорайоні вже з’явилося чимало. Коли Хмельницький розростався і будували підприємства навколо міста, виникла потреба у житлі для робітників, тож тут масово зводили гуртожитки, панельні будинки, а старі мазурські хати зносили. Бабусина ж хата стояла останньою і її, за свідченням Романа, просто не встигли знести. А тоді забули, і так вона й лишилася стояти.

— Заводи потребували робочу силу, тут такий був реально промисловий район, який зносився. Пам’ятаю, що біля кожної хати був рівчик і текла вода. Де зараз вода ділась, я не знаю, але тут була повноцінна річка. Вона тут розливалася. Забудували.

Бабця Ганна. Німецьке какао і концентраційний табір

Ганна Пирог ніколи не бачила свого батька. Вона народилася у квітні 1938 року, а його репресували у грудні 1937-го. Спогади бабусі стали для Романа Гурницького першим місточком до дослідження історії їхнього роду, першим поштовхом записати такі спогади й інших мешканців Гречан.

— Ще брат у мене старший був. Він робив на желізній дорозі. Мама в колгоспі робила, бабуся доглядала мене. Пішла до школи. Був вчитель у нас, Іван Пилипович, дуже бив по руках. А в класі були діти і 1933-го року народження, і 38-го, і 40-го. Всі в одному класі. По-мазурськи говорили на перервах, а вчилися українською. А тепер вже і ксьондзи навчилися говорити по-українськи. В нас молодий такий ксьондз, каже: «Я навчуся по-українськи, я то не вмію нічо». Бо він кончив семінарію і прийшов — зовсім ні одного слова не знає по-українськи. Ну а тепер вже всьо, вже по-українськи веде.

Ганна, як і волинські поляки, згадує, що костел у Гречанах за радянських часів був закритий і їхні молитовні зібрання переслідувала міліція. Духовенство часто також було безсилим перед режимом. Саме духівники та освітяни всіх національностей стали першими жертвами радянської репресивної машини.

— Після війни не працював костел. Паску прийшли святити, то бігали, міліція розганяла. А там така старенька времянка була. Ми вночі туди ходили святити: мами на плечі нас, вся вулиця в маленькій хатинці збиралася. Ксьондзи десь були там, в костьолі, вони боялися виходити.

Під час Другої світової у будинку, де жила ще маленька Ганна, квартирувалися німецькі військові.

— У тій хаті була кухня, а в нас вони спали. Як накурять, та й у диму все, нічого не видно. А так хароший був. І прийшла йому посилка. Достає він, відкриває ящика, а там какао (дуже вкусне какао, до сіх пор воно пахне мені, нігде такого нема), канфєти, пічення, шоколадки. І він всього мені надавав. Мені того й треба було.

Ганна пригадує також, як до них додому приходили наглядачі у часи масового розкуркулення, коли що б ти не мав — відбирали все до останнього.

— Ховалися під кроваттю від тих, шо ходили, ну, на облігації. А треба дати гроші, 350 рублів віддати, здати молока 230 літрів, м’яса — 40 кг, яєць — 240 штук. То ми пішки носили в Раково й здавали. Кролі тримали. Здавали тих кролів, а самі навіть їх і не спробували.

Неподалік Гречан, у польсько-єврейському містечку Проскурів, згадують Роман із Ганною, був концентраційний табір, де поступово знищували усе єврейське населення цих країв. Поляки часто переховували у себе євреїв, аби тих не викрили. Бувало, що ті змушені були ховатися по декілька років. Ганна згадує, що її родичі також переховували єврейську родину і завдяки цьому уся та родина вижила.

Dom ludowy

Окрім дослідження та популяризації історії місцевих поляків-мазурів, Роман Гурницький вже декілька років опікується проєктом реставрації будівлі, яка свого часу була культурним і громадським центром Гречан. Це Польський народний дім, або «Дом людовий» (Dom ludowy).

Польська громада постійно мріяла про свій будинок, і коли настав так званий період «коренізації», полякам дозволили побудувати етнічний будинок, де була б своя освітня, культурна і відпочинкова програма. Кожен мешканець з кожного подвір’я здавав по п’ять карбованців, працювали над цим добровільного і збудували будинок. До 1937 року тут відбувалось культурне життя, потім радянська влада забрала цей будинок і почала використовувати у своїх цілях.

Але конфіскований будинок був не єдиним проявом радянських репресій, розповідає Роман. Майже 80% чоловіків-гречан було розстріляно за те, що вони були «шпигунами».

— Майже в кожного мешканця Гречан (у родині) є той, кого розстріляли. Наприклад, моїх трьох прадідів розстріляли за те, що вони будували цей будинок, що були нібито шпіонами іноземних розвідок, в даному випадку Польщі. Був наказ Сталіна про зачистку території, тому що за 60 кілометрів звідси була річка Збруч і вважалось, що в разі будь-яких заворушень люди би підтримали, тому що був голод, була незгода з колгоспом, тому це були неблагонадійні люди в очах радянської влади.

Dom ludowy у Гречанах — це рідкісний об’єкт на території колишнього Радянського Союзу, що був побудований етнічною спільнотою і зберігся.

— Він зберігся завдяки тому, що він стоїть не в центрі, це величезний плюс, це на сьогоднішній день нагадує про те, що це «дом людовий», народний дім, який викарбували цеглою, це було важко зруйнувати. Або повністю будинок, або ні. Ця цегла унікальна, вона того періоду. В рамках громадських ініціатив ми будемо чистити цю цеглу і відмивати її.

Будинок площею 520 м² має різних орендарів і привести його до єдиної концепції доволі складно. Роман Гурницький розповідає, що працівники спортивно-культурного центру «Плоскирів» запросили волонтерів з руху «Будуємо Україну разом», щоб організувати у Народному домі громадський простір.

— Це як точка, з якої має розростися сам будинок, тому що ми маємо концепцію функціонування цього будинку, його наповнення, фінансової складової. Обласна спілка поляків вже десять років має в оренді другий поверх. Ми не маємо доступу до цього приміщення. Фактично ми запланували загальну концепцію функціонування цього будинку, але розпочали саме з цього, що належить нам.

Маючи трьох репресованих прадідів, які будували Народний дім, Роман не міг не долучитися до відновлення цієї історичної спадщини.

— Разом із громадськими активістами відгукнулось комунальне підприємство, яке взяло на себе витрати по оформленню земельної ділянки, оформленню самої будівлі. З того часу почались роботи. Провели громадське слухання, виграли невеличкий грант, разом із волонтерами, архітекторами зробили загальну концепцію функціонування будівлі, території, яка позаду.

На одній із зустрічей Романові розповіли про БУР (фундацію «Будуємо Україну разом») і він зацікавився. Чоловік подав проєкт про створення молодіжного простору на розгляд освітньої фундації і БУР обрав цей об’єкт для втілення у 2020 році.

— Всі однозначно за те, щоб гарно проводити час із дітьми, щоб були гуртки, щоб збиратись, щоб підтримувати культуру мазурів, які тут проживають, тому що тут є свій діалект, своя історія, це насправді дуже цікаво.

Роман розповідає, що у будівлі планується невеличкий амфітеатр для проведення подій, для спілкування мам з дітьми. Також у мікрорайоні є потреба у класах, у кав’ярні, щоб поспілкуватись, почекати дітей.

— Коли громада об’єдналася, добровільно закупивши матеріал і побудувавши цей будинок, зробили надпис про те, шо це Народний дім, це відповідник зараз громадському простору. Ту саму функцію він виконував з 1928 року і до 1937 року, тут в мікрорайоні.

Оскільки Народний дім довго не функціонував як громадський простір, багато мешканців Гречан, особливо старше покоління, асоціюють його зі школою. Але вони продовжують слідкувати за змінами і співпереживають тим, хто їх творить.

— Наприклад, ми розповіли про БУР і прийшла жінка, яка живе тут поруч, і каже: «Я хочу нагодувати волонтерів, тому що вони приїхали в цей будинок, вони будуть працювати, їм же точно треба їсти». Деякі кажуть: «А, тут магазин є» або «Я проїжджаю тут кожного дня, хіба це якась історична спадщина?». Починаєш розповідати і стає зрозуміло, що місцеві, які не так давно тут живуть, не знають, що це історична будівля.

Книга спогадів. Історії мазурів

Відколи Гречани стали мікрорайоном великого міста, родинні історії тут переповідають хіба що приватно, але старші люди поступово відходять і ці історії зникають разом із ними. Тож декілька років тому Роман Гурницький ініціював книжковий проєкт збірки таких історій, ілюстрованої архівними фото. Першим читачем став маленький син Романа.

— Вже більше мішані шлюби, такого раніше в принципі не було, вже менше стає мови. Тому дуже важливо це зберегти, зафіксувати. Ми зібрали старі фотографії, розповіді людей цього мікрорайоні для того, бо у певний момент я зрозумів, що моя дитина навіть не буде знати якихось моментів, які я знаю. Тому ми це все хоча б зафіксували, спробували через інтернет-сайт, через книжки заохотити. Можливо, йому зараз нецікаво в такому віці, але в кожного приходить момент, коли (запитуєш себе): «А хто ж мої батьки? Чим вони займаються? Чим вони відрізняються?».

Почав Роман з історій своєї родини, а тоді вже залучив до цього і колег. Вони ходили по хатах і записували усіх охочих односельців.

— У нас велика родина, і бабця любить всіх збирати за великим столом. Насправді, коли збираються всі разом і слово дається самій старшій, вона розповідає історії, і мене дуже цікавили завжди її історії про те, як тут було під час Другої світової війни, як тут люди жили, як спілкувалися, які були традиції. Я розумів, шо в кожній родині є такі цікаві історії.

Спогади близько сорока мешканців Гречан упорядкували відповідно до різних історичних періодів і видали двомовну книгу за підтримки Українського культурного фонду. Для презентації видання створили пересувну виставку, інформаційні стенди з якої планують розмістити у Народному будинку на постійній основі.

— Мені було цікаво записати не стільки якісь цифри, скільки цікаві, живі історії, показати історію цієї території через історії людей. Чи пам’ятає хтось щось про Другу світову війну? Наприклад, якщо розповісти, що коли тут була залізнична станція і тут перевернувся потяг, то майже всі Гречани жили з того, що вони натянули з того потягу. До того ніхто не бачив тут такого взуття, одягу. Насправді, це запам’ятається набагато більше, ніж будь-які дати.

Роман згадує, що коли вони почали відновлювати Народний дім, то зрозуміли, що без підґрунтя цей проєкт не буде успішним. Тому насамперед хотілося розповісти про територію і пояснити, чому важливо зберегти цей будинок.

— Історії про мазурів, які ми зібрали — це така обгортка, в яку ми можемо загорнути сам будинок. Щоб далі кожен шукав свої історії, знав, звідки він походить, цінував історії батьків, історії, які йому розповідають. Я знаю деяких людей, які надихнулися зробити в своїх громадах збір фотографій, опис того, шо там відбувається, побачивши нашу роботу. Для цього ми це все й робили.