Що всередині музею? Полтавський краєзнавчий

Розташований в історичному центрі Полтави, будинок губернського земства є пам’яткою архітектури національного значення. Це перша будівля в стилі українського модерну, що з’явилась на початку ХХ століття. Автором проєкту став український архітектор Василь Кричевський.

1902 року місцевий земський зодчий Олександр Шершов запропонував проєкт нового будинку земства, який мав замінити стару будівлю, демонтовану в 1901 році. Проте художникові Сергію Васильківському, який був одним із ініціаторів конкурсу, проєкт Шершова не сподобався. Тоді у 1903 році архітектор Василь Кричевський показав свій проєкт, який вирізнявся новими архітектурними формами. Саме він ліг в основу будівництва. Водночас використовували елементи з початкового проєкту Шершова. Спорудження завершилося 1908-го, і наступні 12 років будівлю використовували як адміністративну: тут містилися робочі кабінети губернського земства (органу місцевого самоврядування, що опікувався освітою, охороною здоров’я, будівництвом доріг тощо), зали для внутрішніх зборів та публічних культурних заходів, а мансардний (горішній) поверх був переданий під експозицію музею. У 1920-му всю будівлю віддали Центральному пролетарському музею Полтавщини. Нині в будівлі розташований Полтавський краєзнавчий музей.

Полтавський архітектор Артур Ароян розповідає, що ґанок будівлі прикрашений живою народною керамікою, як і замислював Василь Кричевський.

— Попри те що для нас ця будівля є уособленням традиційної української архітектури, вона не характерна для тогочасного періоду. Все сильно синтезоване. На той час це була абсолютно унікальна і водночас надзвичайно сучасна будівля.

Для будівництва використали залізобетон та металоконструкції, облаштували парову систему опалення. Крім того, будівля земства стала першою в Полтаві спорудою з керамічною черепицею. Місто довгий час мало лише дерев’яні будинки, які вкривали ґонтом (покрівельний матеріал у вигляді дерев’яних дощечок. — ред.) або стріхою (солом’яна або очеретяна покрівля. — ред.). Потім перейшли до металу (в класицистичних будівлях), і, відповідно, потреби в керамічній черепиці не було. Але для цієї будівлі найкраще підходила саме черепиця.

У авторитетному на той час санкт-петербурзькому журналі про архітектуру «Зодчий», де публікували відомості про архітектурні об’єкти Російської імперії, український архітектор, художник та етнограф Опанас Сластіон написав про появу українського стилю. Тоді й почали говорити про український архітектурний модерн. До того фахівці не знали, як класифікувати цей об’єкт. Казали, що це одночасно і німецька, і східна архітектура.

За формою будівля земства нагадує тризуб. Артур Ароян каже, що в цьому немає ідейного підґрунтя: така форма дозволила розмістити більше приміщень та дати їм освітлення. Це технічна вимога.

Керамічні вставки на фасадах у внутрішньому дворику музею виготовляли майстри-кустарі без художньої освіти, спираючись лише на власні відчуття.

— Кричевський наполягав на тому, шо тут має бути саме оця жива, народна кераміка, яка не має ознак якоїсь школи, не має ознак освіти.

Проте фасад створювали професіонали з Опішного та Миргорода.

Увагу також привертають шестикутні вікна. Таку форму запозичили з дерев’яної архітектури, тому вона притаманна не лише українським будівлям. Її ще використовують у скандинавському модерні, який часто плутають з українським. Цікаво, що вікна першого поверху мають форму півкруглої арки. Артур пояснює, що на момент проведення конкурсу перший поверх будівлі вже було зведено за початковим проєктом. Пізніше для цих вікон зробили шестикутне обрамлення, аби вони не виділялися у загальному сприйнятті споруди.

Василь Кричевський хотів зробити будівлю схожою на сакральну споруду:

— Люди не бачать цього одразу, але зовнішні стіни мають ухил, вони не вертикальні. Тобто фасади сходяться догори. Це зробили навмисно, для того щоб відтворити тектоніку (структура споруди, зумовлена матеріалом і конструкцією. — ред.) дерев’яних церков, яким надавали пірамідальної форми для більшої стійкості.

Більшу частину будівлі земства спалили німці, коли відступали у 1943 році, під час Другої світової війни. Відбудовували творіння архітектора Кричевського неохоче. Під час реставрації наприкінці 1940-х будівлі намагалися надати такого вигляду, який відповідав би комуністичній ідеології: різнокольорову черепицю змінили на червону, а вбудовані у вікна шестикутні зірки, які активно використовувати як орнамент у культовій українській архітектурі, поміняли на п’ятикутні, щоб будівля вписувалася в комуністичну ідеологію. Даху земства максимально автентичний вигляд повернули лише в 2008 році.

Експозиція

Оксана Сулима очолює сектор науково-дослідного відділу фондів Полтавського краєзнавчого музею, який зберігає та вивчає колекції. Жінка прийшла сюди одразу після педагогічного університета й працює вже восьмий рік. Розповідає, що не боїться педантичної роботи і за вісім років виросла з молодшої наукової співробітниці до завідувачки сектору.

— За зачиненими дверима кожного кабінету вирує дуже велика робота. Вона інтелектуальна, її не відразу видно. Я працюю у відділі, який є серцем музею, бо ці фонди — це цінності, які накопичив музей за більш як 125-річну історію.

Науковиця працює у документальному секторі, де зберігають більше ніж 50 тисяч документів: живописні полотна, графічні роботи, паперові гроші, плакати, афіші, книги, брошури. Каже, що найбільше любить XIX століття.

— Для мене поштова листівка XIX — початку XX століття (епохи модерну) розкриває наш край. Показує з різних боків видавничу діяльність, фотографів, зниклі пам’ятки. Багато пересікаються наук, які вивчаю, щоб написати наукові статті, створити каталоги чи видати комплекти поштових листівок.

Науковиця розповідає, що спочатку музей мав назву «Природничо-історичний музей Полтавського губернського земства». Тому екскурсія розпочинається саме з відділу природи, який працює від самого заснування музею в 1891 році.

У першій залі зібрали артефакти, яким мільйони років. Найперше, що впадає у вічі, — це збірний скелет мамонта.

— Кожна кісточка в ньому — справжня. Їх знайшли під час розкопок на території Полтавщини.

Заселення Полтавщини (як і України загалом) відбувалося за часів палеоліту — давнього кам’яного віку. Знахідки цього періоду становлять основу відділу археології: залишки реманенту людини кам’яної доби, скелети зі скіфських поховань.

Одним із найцікавіших експонатів зали є Федорівський ідол — свідчення релігійних вірувань людей 2–4 тисячоліть до нашої ери. Його назва походить від назви села (Федорівка), неподалік якого 1973 року знайшли стелу. Ідола заввишки 133 см виготовили із пісковика та м’якого каменю. Голову та одне плече йому відбили ще у давні часи.

— На цій антропоморфній стелі (тобто подібній за формою до людини) можемо побачити руки, зігнуті у ліктях, які тримають стрілу, заломлену вістрям донизу. За рельєфним поясом зобразили топірець, поряд — пуп, а біля нього композиція: взаємодія первісного шамана із мечем і коня.

На зворотному боці експоната зображене дерево життя — стовбур-хребет та ребра-гілки. Стопи символізують переміщення людини деревом життя, тобто перехід в інші світи.

Наступні зали присвячені періоду з ХVІІІ до початку ХІХ століття. Перлина експозиції — двотонний дзвін Кизи-Кермен. Його 1695 року зробили з трофейних турецьких гармат. Оксана Сулима каже, що зазвичай траплялося навпаки: з дзвонів робили гармати.

— Коли цей дзвін відлили, то помістили на дзвіницю Успенського собору у Полтаві. На жаль, собор архітектора Страбанського у стилі класицизму не зберігся до нашого часу, залишилася лише дзвіниця. На дзвоні з барокового періоду бачимо вірш Паїсія Величковського, тодішнього служителя Успенського собору. Також тут герб полтавського полковника Герцика, який давав кошти на відлиття цього дзвону.

У XIX столітті дзвін тріснув і його відправили до Москви на реставрацію. Потім, у часи Радянського Союзу, артефакт опинився у металобрухті. Для того щоб врятувати його від переплавлення, працівники музею зібрали гроші та викупили дзвін.

Наступні зали — це Полтавщина ХІХ — початку ХХ століття. Це період Полтавської губернії, до якої входили 15 повітів. Саме їхні герби розмістив Василь Кричевський на фасаді музею. Оксана каже, що архітектор таким чином прагнув показати, що будинок може бути «літописом у камені».

На стінах фойє, де центральні сходи, привертає увагу велика кількість орнаментів, які майже не повторюються. Оксана розповідає, що Василь Кричевський об’їзив багато сіл і міст України, щоб зібрати зразки орнаментів, і з дизайнерським смаком прикрасив ними стіни будівлі. Тут превалюють відтінки весняних кольорів — зеленого та блакитного, а також зображення дерева життя.

— Василь Григорович був не лише архітектором, але і дизайнером. Він був художником, він умів відчути форму, об’єм і перенести її на зовсім інші формати.

Фонди

Зараз у фондах закладу нараховують близько 300 тисяч предметів, а працюють в музеї понад 150 осіб. Музей складається з таких основних відділів: природничого, археологічного, пізнього середньовіччя та нової історії (від козацтва до початку Першої світової війни), новітньої історії, етнографії. Крім цього, є відділи пам’яткознавства, реставрації, методичної, виставкової, освітньої роботи та інші.

Музей поповнює фонди у кілька способів. Найпопулярніший — подарунки від населення.

На початку XX століття допомагали меценати Катерина Скаржинська та Павло Бобровський. Вони передали музею десятки тисяч предметів. Зараз такі великі внески роблять рідко. 2019 року полтавський мистецтвознавець Віталій Ханко передав музею майже 3 тисячі предметів. Серед них — старі документи та книги, вироби з порцеляни та кераміки від народних майстрів.

Кожен відділ проводить експедиції Полтавщиною. Етнографи їдуть у польові розвідки, археологи — на розкопки, у відділі пам’яткознавства вивчають і описують об’єкти. Працівники природничого відділу збирають гербарії та поповнюють геологічну колекцію, а також співпрацюють з іншими вченими.

Оксана Сулима розповідає, що з ними підтримує зв’язок родина патрона музею — Василя Кричевського, яка живе в Америці: листується з науковцями, надсилає картини. Крім того, музей співпрацює з писанкаркою Акою Переймою, різьбярем Михайлом Коргуном і багатьма іншими митцями. Також Полтавський краєзнавчий музей створює проєкти спільно з волонтерськими, науковими та освітніми інституціями. Найменше предметів потрапляє до фондів через закупівлі.

Все, що потрапляє до музею, вносять до інвентарних книг. Відтоді річ переходить до власності Музейного фонду України і зберігається там довічно. Науковиця запевняє, що музейники забезпечують експонатам належний догляд.

— Музей якраз може допомогти, щоб предмет зберігся. Так більше людей познайомляться з предметами старовини, зрозуміють глибину нашої історії. Музей повинен збирати, зберігати, пропагувати і показувати все.

Оксана розповідає, що раніше музей стабільно приймав 300 тисяч відвідувачів щороку. Проте зараз через карантин їхня кількість суттєво зменшилась.

— Намагаємося привабити відвідувача і заходами, і виставками, і новими експозиціями, щоб не приходили й не говорили: «Та я в дитинстві, 30 років тому, все це бачив». Ні, ми змінюємося, ми активізуємося.

Нові експозиції. Валентина

Валентина Клочко завідує науково-дослідним відділом новітньої історії. У 2020 році до Дня пам’яті жертв голодоморів Валентина разом із колегами підготувала виставку «Україна 1932–1933 років. Геноцид голодом», яка висвітлює Голодомор 1932–1933 рр. та політичні репресії того часу. У процесі підготовки до виставки було досліджено матеріали з архіву Служби безпеки України та Державного архіву Полтавської області.

— Це така тематично-хронологічна експозиція. Ми показали репресії, які стосувалися майже всіх верств населення. Презентували рідкісні фотографії, які ще збирали в 90-х роках: тут секретар полтавського обкому партії, колишні червоні партизани, так звані куркулі, ректори інститутів і, звичайно, їхні дружини, їхні діти, які несли на собі тавро ворогів народу.

В архіві СБУ науковці опрацювали близько 200 оцифрованих справ. Краєзнавчий музей уже облаштовував експозиції про Українську революцію 1917–1921 років та «Розстріляне відродження». На черзі — матеріали про Другу світову війну.

— Лише 2004 року почали ґрунтовне дослідження Голодомору. До цього люди навіть боялися говорити й згадувати це. Думаю, нам експозиція вдалася. Ми її пережили, дуже багато через себе пропустили. Звичайно, опиралися на матеріали з фондів.

Валентина каже, що з 1933 року збереглося мало фотографій, зроблених на Полтавщині, і мало даних про той час загалом, адже тоді не можна було записувати, що людина загинула через Голодомор.

— Писали просто: «Померла». Придумували різні причини, й записів про смерть дуже мало в період 1933 року. Це необхідно показати якимось чином.

Музейникам вдалося зібрати фото родин із різних районів Полтавщини, одягнених у національні строї. Багато українців, які живуть за кордоном, передають музею родинні речі, які збереглися з тих часів.

Реставрація. Тетяна і Наталя

Під час німецької окупації Полтави 1941 року колекція музею нараховувала більше 117 тисяч предметів. Після війни їх залишилося близько 39 тисяч. Багато цінних експонатів згоріло під час відступу гітлерівських військ. Потім працівники зібрали предмети, що залишилися на згарищі. У колекції музею досі є низка експонатів, яку називають «горілий фонд».

Тетяна Клименко працює художницею-реставраторкою та художницею-оформлювачкою 30 років, останні п’ять з яких рятує археологічну кераміку. Тетяна переймалася долею «горілого фонду».

— Тоді кожен шматочок викладала. Усю підлогу встелила керамікою. Предмет розбили на 56 фрагментів. Якби він так і лишився, то могли ці частинки розгубитися. А так відвідувачі можуть побачити артефакти давніх часів.

Художниця згадує, як працювала над реставрацією миски часів Київської Русі. Посудині бракувало одного фрагменту. За допомогою базисного воску реставратори зробили копію вцілілої частини й вилили з гіпсу втрачений шматок. Коли гіпс твердіє, йому надають потрібної форми та розписують за допомогою стоматологічних скальпелів, наждачного паперу, акрилових або акварельних фарб. Тетяна каже, що з експонатом працювати важче, якщо його реставрували раніше і не зберегли відомостей про це.

Якщо частину малюнка на посуді втратили і його ніде немає, то цей фрагмент вже не розмальовують, наносять лише колір фону.

Завідувачка сектору науково-дослідного фонду Наталя Кондратенко розповідає, що традиції реставрації в музеї заклали ще у довоєнний період. Предмети, що надходять до них, проходять кілька етапів. Спочатку їх оглядають фахівці й вирішують, чи потрібне відновлення. Якщо дають згоду, то предмет потрапляє до майстерні. Реставраторка каже, що вони не чіпають предмет, поки не вивчать його історію та не дізнаються, як його можна відновити.

— Реставратори змушені йти на хитрощі, щоб досягти візуального ефекту. Матові поверхні покривають акрилом, а якщо зверху є невеличка тінь — аквареллю, яка імітує поливу (глазур. — ред.).

Глиняні черепки не можна повторно виліплювати з глини, тому використовують гіпс. Такий предмет вже ніколи не зберігатиметься так, як оригінальна пам’ятка — він стає чутливим до вологи. Зазвичай його зберігають в окремій шафі. Якщо ж експонат віддають на виставки, то музей має все узгодити з реставратором.

Зараз у майстерні працюють із новими матеріалами — воском та полімерами. За допомогою них відновили кераміку опішнянських майстрів Івана Гладаревського та Федора Карикова.

— У нас ще є один цікавий предмет. Довоєнна миска з міста Бар. Особливість барської кераміки в тому, що там виготовляли миски з важкими вінцями і тоненьким денцем. Тому для реставратора це справжній виклик.

Реставрація — процес кропіткий і потребує часу. Зазвичай відновлення одного предмета триває від місяця до трьох.

— Найважче в реставрації — стримувати себе й не пробувати повернути до життя те, що за нашими вимогами повертати до життя не можна. Є таке правило: якщо предмет зруйнований більш ніж на 30 %, то назад до життя не повертається.

Всі предмети мають наукове значення, але реставрувати більше ніж наполовину не можна.

— За вимогами реставраційної ради обов’язково повинні бути помітні доповнення. Ми не робимо новий предмет — ми показуємо його історію.