Повільна кераміка

У майстерні виготовляють здебільшого посуд: піали, чайники, скульптуру та предмети інтер’єру. Влітку до майстрів приходять з екскурсіями діти з навколишніх сіл. Їм гончарі показують своє ремесло та розповідають як важливо берегти довкілля.

Павло та Михайло

Засновник майстерні Pottery Park Павло Фрайман працює зі своїм учнем Михайлом Товстоусом та дружиною Юлією Гехман. Життя в Буртах неспішне. Навколо ні будинків, ні огорож, лише пагорби, річка та спів пташок. Так, без зайвих клопотів і метушні, твориться українська кераміка зі світовим ім’ям.

Михайло та Павло познайомились на ярмарку кераміки в Дніпрі, звідки обоє родом. Відтоді почалась їх спільна робота.

Павло художньої освіти не має. Та в тому, що ліпити з глини — справа його життя, не мав сумнівів відколи взяв цей матеріал до рук. У 2009 році Павлові захотілося облаштувати місце, де він міг би жити і працювати, подалі від міської метушні:

— Шукав місце для того, щоби побудувати піч дров’яну. Тут є схил саме такий, як треба для того, щоб будувати. І взагалі вся атмосфера надихає творити прекрасне.

Нині в майстерні в Буртах постійно живе лише Павло. Михайло ж навідується час від часу аби допомогти із випалами, яких вони роблять лиш кілька протягом року:

— Весь рік ми тут спілкуємося з людьми, продаємо кераміку, п’ємо чай. Вони приїжджають у гості або просто на майстер-класи. Весь час інший ми подорожуємо чи ще щось робимо. Випікаємо пироги смачні.

Ритм роботи в майстрів неспішний. Вони самі зізнаються, можна було б працювати більше. Але щоби зробити дійсно щось класне, або воно йшло від душі — потрібен час, пояснює Михайло. Для цього слід акумулювати натхнення, каже Павло:

— По землі потрібно ходити пошепки. Це наше з Михайлом спільне бачення.

Майстерня

Дерев’яна тераса будинку-майстерні Pottery Park нагадує ніс корабля. Це, кажуть майстри, їхнє улюблене місце для релаксу, пошуку натхнення та прийняття серйозних рішень:

— Це в нас корабель, ми тут п’ємо чай, і насолоджуємося краєвидами. Спостерігаємо за птахами.

У цій місцині гніздяться багато видів пернатих. Особливо цьому тішиться Павло, який із дитинства захоплюється тваринним світом:

— Я закінчив біофак, по фаху зоолог і дуже багато подорожував: і по Україні, і по Середній Азії. Дуже захоплювався цим. Для мене це місце постійний кайф: спілкування з птахами, комахами. Не сходячи з цього місця можна побачити десь близько сорока видів.

Поряд із будинком облаштований невеличкий городик. Посіви щоправда регулярно нищать кури, бідкається Павло. Натомість вони з Михайлом переглядають купу відео про пермакультуру та мають у намірах серйозніше зайнятися сільським господарством.

Красиві тріщини

Михайло бере глину, трохи розминає її в руках та формує кульку. Далі кладе її на гончарне коло. Його Павло зробив самотужки, з колеса чеського трамвая.

Павла Фраймана здавна захоплює японська кераміка через її природність та ставлення японських майстрів до матеріалу:

— Це концепція вабі-сабі, японська естетика простоти.

Вабі-сабі (яп. «скромна простота») пласт японського естетичного світогляду: «вабі» асоціюється зі скромністю, самотністю та внутрішньою силою водночас; «Сабі» — з архаїчністю, непідробністю, справжністю.

Серед виробів майстрів є і посуд для японської чайної церемонії. Для кожного сорту чаю має бути своя форма піали, пояснює Павло:

— Для літнього чаю зеленого форма має бути більш розкрита. Для того, щоби була більш поверхня й щоб він скоріше охолоджувався. Для зимового чаю, там для пуеру, для чорного вона більш закрита. Така форма для того, щоб можна було гріти руки. Таких нюансів багато.

У Павла та Михайла власне розуміння краси. Для них вона не в досконалості виробів, а подекуди навпаки. Вони експериментують, даючи глині проявити себе у виробах:

— Не всі тріщини нас дратують. Іноді тріщини нас дуже радують. Краса недосконалості й краса руйнування, старіння. Матеріал при цьому розкривається. Коли я вже сам починав працювати й шукав щось своє, у нас із матеріалом був діалог. Я там шось у ньом ковиряв, образно кажучи, тикав у нього палець і дивився: а що там, який слід я залишив.

Для своїх виробів майстри використовують переважно українську глину зі Слов’янська. Також шукають матеріал для роботи поруч із домом, щоправда поки безуспішно:

— Кожна чашка — це досягнення. Наших чашок немає тільки на двох континентах: в Антарктиді й у Африці. Це дуже приємно. Це дає нам фідбек, дає кошти на життя, на розвиток. Для таких людей розслаблених, які живуть своїм життям на природі — це досягнення, що вони можуть заробляти цим гроші.

Поєднувати такий спосіб життя із пристойним заробітком було б неможливо, якби не соціальні мережі, зізнається Павло:

— Я освоїв фейсбук і потрошку наші роботи побачив світ. Перше таке визнання — це коли мене запросили на виставку із Нью-Йоркської галереї. Потім запросили до участі у всесвітньому «ChawanExpo» в Сінгапурі.

Глазуруванню виробів майстри надають особливу увагу. Глазур або ж полива — це тонкий шар склоподібного покриття, яке наносять на поверхню глиняного вироба. Полива містить у складі оксиди металів та буває кількох видів: прозорою та непрозорою, безбарвною й кольоровою. Полива у неопаленому стані — це токсичний матеріал, з яким потрібно працювати обережно:

— Кожен випал ми шукаємо якусь свою комбінацію, декілька глазурей. Додаємо легкоплавку глину червону й кожен раз це по-різному трішечки получається, але ми уявляємо собі чого ми хочемо. Наприклад, нам цікаво, щоби глазур тріскалась.

Ті хто працює з керамікою називають такий ефект «цеком» (нім. zecke — «тріщина» — тонкі волосяні тріщини на глазурі керамічних виробів):

— Керамісти, які працюють на заводах, цек не люблять, бо це брак, а для нас це краса. Якщо піала покрита плівкою тріщин — для нас це успіх, досягнення. Ще нам не дуже подобається яскравий блиск, гламур, тому ми додаємо глини трішечки, щоби глазур не була такою блискучою.

Спершу Павло та Михайло роблять тестовий випал в електричній печі. Це допомагає зрозуміти як глазур поводитиметься під дією високих температур та підібрати відповідний колір.

У майстрів є декілька улюблених кольорів з якими їм найбільше до вподоби працювати:

— Біла глазур — основна. Бо для чаю найкращий посуд — білий. У білій чашці колір чаю розкривається, він стає очевидним, чистим. Білий колір може бути дуже різним так само, як і будь-який колір.

Чорний колір теж в пошані у майстрів. Ним заливають піали для японського чаю та церемоніальні чаші. Ще серед улюблених майстрами кольорів — блакитний. Його вони називають «блакитним озером» або ж «лагуною»:

— Ще цікаві глазурі — з попелу. Ми їх робимо самі. Основний інгредієнт — попіл з іншого випалу. Деревина містить кремній, а кремній — це скло. Але в електричній печі такі глазурі не працюють, це для дров’яних печей.