Повернутися до України, щоб воювати у лавах ЗСУ

Один із них, боєць на позивний Водар, від 2003 року промешкав у Росії через роботу і створену там сім’ю. Зробивши остаточний вибір розірвати все, що пов’язує з країною-терористом, зміг виїхати й долучитися до 3 штурмової бригади. Інший герой цього матеріалу, Назар Кузьмін, також прожив за кордоном близько двадцяти років: в Аргентині він мав розмірене життя із сім’єю, але разом із братом Тарасом повернувся і став на захист батьківщини. Айтівець Владислав Чернецький залишив роботу в Каліфорнії, щоб повернутися в Україну, де долучився до розвитку цифровізації ЗСУ.

Це вже третій матеріал проєкту «Повернення додому» про тих, хто повернувся на батьківщину й став на її захист. Раніше ми розповідали бойових медиків і тих, хто захищає Україну зі зброєю в руках у війську а також про тих, хто волонтерить та допомагає людям у деокупованих містах і нащадків українських емігрантів.

«Поки дихаю, буду боротися»

Вперше Водар (ім’я бійця не розкриваємо з міркувань безпеки. — ред.) почав формувати образ Росії як ворога ще у школі. Одного разу по телевізору показували фільм «Страчені світанки» (1995) українського режисера Григорія Кохана про боротьбу УПА з більшовиками. Водар яскраво запам’ятав, як НКВДисти переодягалися в форму українських повстанців і розстрілювали цілі села. Відтоді чоловік почав вивчати історію і зрозумів, що війна між росіянами й українцями неминуча.

Але Водарове життя склалося так, що у 2003-му він вирішив поїхати на заробітки в РФ. Натоді Росія все ще була серед найбільш поширених країн для трудової міграції українців. Лише впродовж 2012–2017 років кількість заробітчан в РФ зменшилася майже втричі, а троє з чотирьох українських мігрантів уже їздили в країни ЄС.

Так Водар почав працювати у сфері торгівлі в центральному Сибіру. Регіоні, куди засилали цілі покоління українців за часів радянських репресій. За спостереженнями Водара, їхні нащадки часто мають розмиту ідентичність і не памʼятають свого коріння.

Після кількох років роботи в російському оточенні Водар почав відчувати вплив пропаганди. Зокрема 2008 року, коли війська РФ вторглися у Сакартвело. На той момент він знав двох сакартвельців, з якими почав спілкуватися про ці події й аналізувати, що відбувається. Тоді Водар став більше помічати, як працює російська пропаганда.

За його спостереженнями, із приходом до влади Путіна в РФ подавали 90 % правди й 10 % брехні. Щороку відсоток неправди збільшувався, досягнувши апогею у 2014-му. До того часу Водар вже перестав дивитися телевізор. Пригадує, це і врятувало тоді.

— Якось святкували Новий рік у колі друзів і по телевізору була Скабєєва (російська пропагандистка. — ред.). Через 10 хвилин я відчув, що починаю їй вірити і попросив вимкнути телевізор. Це страшно, наскільки вони (росіяни. — ред.) влізають у мозок, щоб люди почали вірити, що маленьку дитину привʼязали до стовпа і розстріляли з танка. Я справлявся з пропагандою завдяки інтернету й родичам. Сестра в мене патріот і вона мені допомогла не зʼїхати з розуму.

Як наслідок, з початком російсько-української війни у 2014 році ворожість росіян до українців стала особливо відчутною. Тоді Водар посварився зі знайомими, про шовінізм яких раніше навіть не підозрював. Усе частіше його зневажливо називали «хохлом» і стереотипно жартували про «неодмінні» атрибути — сало й горілку.

— Це якийсь ад. Знайомі люди, в яких я хрестив дітей і спілкувався, у 2014-му році змінились на 180 градусів. Почали казати «наш Крим» і тому подібне.

У перші роки російсько-української війни Водар приїжджав в Україну. Пішов у військкомат, але його не призвали через стан здоров’я. Натоді у Водара мала народитися дитина у Росії, тож він вирішив повернутися.

Про початок повномасштабного вторгнення чоловік дізнався із соцмереж уночі. Першими побачив пости, як росіяни обстрілюють Київ. Тоді Водар не спав до самого ранку. Вийшовши на роботу, почув про початок повномасштабного вторгнення вже в офіційному зверненні Путіна.

Протягом місяця Водар (натоді вже розлучений) не мав можливості виїхати. За цей час проблеми зі сном лише посилювалися. Щоб протриматися, старався постійно бути в українському інфопросторі, спілкувався з рідними в Україні, а також готувався звільнитися й продати машину, щоб мати кошти на перший час.

Водар пригадує, що тоді деякі його клієнти обговорювали, як вони окупують Одесу й привласнюватимуть заводи в інших містах півдня та сходу, зокрема в Маріуполі. Таких росіян Водар називає «мажорчиками». Згадує, що вони не керувалися тезами про «порятунок населення України», а відверто обговорювали, як будуть ділити й розграбовувати українські міста.

— У такі моменти мене починало трусити і я просто уходив. У перший же день, у першу хвилину, як я тільки взнав, що почалась [повномасштабна] війна, я одразу зрозумів, що я буду вертаться [в Україну].

Водар довго повертався з Росії до України через логістичні труднощі. У березні 2022-го в РФ почали закривати аеропорти. Тож рейс, на який йому спершу вдалося купити квиток, скасували. Тоді чоловік почав шукати інші шляхи для виїзду: спершу планував доїхати у Ташкент, а вже звідти до Латвії йому допомогла купити квиток сестра.

Після проходження митниці в російському аеропорті Водара зупинили й забрали в кімнату поліції через український паспорт:

— Я громадянство ніколи й не збирався міняти, хоча мені неодноразово пропонували. Я завжди хотів повернутися додому.

Разом із російськими поліціянтами його багаж і документи перевіряло пʼять митників, ще двоє службовців стояло біля дверей. Водар передбачав, що росіяни можуть перевіряти його телефон, тож перед виїздом почистив соцмережі. Адже за чимало його висловів, переконаний, у Росії могли б засудити до ув’язнення.

Далі Водара змусили повністю роздягнутися: дивилися, чи має він тату з українською символікою. А також розпитували, як ставиться до війни.

Близько години Водар провів у кімнаті поліції. Коли виходив, довкола нього стояло четверо охоронців. На мить він подумав, що всі рідні знають, що він вилетів, а чому не приземлився і куди зник, ніхто й не дізнається.

— Я скоріше хотів побачити батьків, що вони живі-здорові, що все добре. Так клекотіло все всередині, тому що якраз тоді були події з Бучею, розслідування.

Водар зміг видихнути, лише коли міліціонери повернули валізу й дозволили йти. Адже у підкладці весь час був прапор України. Його подарували на день народження у 2021-му. Прапор завжди висів у Водара в кімнаті й саме на його фоні чоловік розмовляв по відеозв’язку з рідними. Зараз стяг почепили на стіні школи, де викладає його сестра.

Завдяки тому, що його літак в РФ затримали більше, ніж на годину, Водар прилетів у Ташкент, а звідти — в Ригу. Із допомогою латвійців, що підтримували Україну, зміг швидко дістатися до Варшави, де його зустріли друзі племінника. У квітні 2022 року Водар був удома.

Після повернення остаточно вирішив ніколи не говорити російською, яку раніше був змушений використовувати на роботі:

— Я не хочу мати абсолютно нічого спільного з виродками, які вбивають і ґвалтують дітей та жінок. Для мене це червона лінія, за яку я не буду переходити.

Також одразу ж після приїзду в Україну Водар пішов у ТЦК та поновив дані — йому сказали чекати. Батьки не знали про те, що він зібрався йти воювати. Прочекавши місяць, Водар думав самостійно піти в будь-яку бригаду, де потрібні бійці. Але йому зателефонували й призвали в навчальний центр. Після півтора місяця підготовки Водар потрапив в інженерний полк, з яким воював у боях за Бахмут.

У вересні 2022 року він пройшов співбесіду до 3 окремої штурмової бригади, а вже в січні 2023-го офіційно перевівся туди.

— У мене батько військовий. Я завжди хотів піти по його стопах. Я ж тут прийшов не просто відбути, отримати статус учасника бойових дій і звалити. Я повертався в Україну захищати свою Батьківщину, своїх батьків, усю родину, свою землю. Тому як би важко не було, я буду далі продовжувати.

Найважче Водару під час служби даються втрати побратимів. Опанувати себе щоразу йому допомагає чітке бачення цілі — перемога України. А ще усвідомлення того, що за спиною у нього є його родина і він повинен бути тут заради їхнього майбутнього.

— Поки дихаю, буду боротися. Залишати це нашим нащадкам не варто. Кацапи з нас не злізуть, поки ми їх повністю не переможемо. Для мене повна перемога — це їх повна і безумовна капітуляція. Поки ми не знайдемо всіх виродків, які бомбили наші міста, це не буде перемогою. Вони всі повинні відповісти за це.

Зараз у Водара не залишилось у Росії нікого, з ким би він підтримував спілкування: колишня дружина з дитиною виїхали звідти кілька років тому.

— Мрію обійняти дитину і щоб війна закінчилась нашою перемогою.

Після життя і роботи там він переконаний, що з росіянами не можна вести ніяких перемовин і про щось домовитися.

— Нас вони (росіяни. — ред.) ненавидять тупо за те, що ми існуємо і живемо краще, ніж вони. У мене був випадок, коли в магазин прийшов клієнт і ні з того ні з сього сказав, що ненавидить хохлів. Він працював десь на півночі, у Норильську, де й наші українці. І до них приходили посилки з продуктами домашніми. І от його це тригерило, що їм усе присилають, а йому нічого.

Водар вважає, що ніколи не можна недооцінювати ворога. За його словами, російські військові — це вправні воїни. Хоча вони й обирають тактику «м’ясного штурму», але водночас підтримують це «м’ясо» всіма доступними їм засобами. На його думку, говорити про їхні слабкості — це одразу прирікати себе на поразку.

— Я люблю свою країну. Попри те, що я жив не тут всі 20 років, я завжди повертався сюди, як додому. Як її можна не любити? Це ж твій рідний дім, в якому ти народився, виріс. Це моя країна, моя земля. Тут поховані мої пращури. Я нікому не віддам цю землю: я тут ріс, я її обробляв.

«Я навчився чужому, але люблю своє»

Назар Кузьмін народився і виріс в Одесі. Із підліткового віку разом із сім’єю оселився у невеликому містечку Ель-Калафате, що в Аргентині. 

Назар прожив за кордоном 20 років. Однак це не завадило йому підтримувати емоційний зв’язок із батьківщиною. Адже він переконаний: любов до країни — незмінна. 

— І неважно, де я живу, я люблю Україну. І в той момент, коли Україні стало нехорошо, яким я буду націоналістом, єслі я не приїду? Як я потім сам собі буду дивиться в дзеркало? Я не зможу. Так же само і мій брат. 

Усвідомлення того, що він українець і націоналіст, Назару прищепили змалку. Він пригадує, як ішов 1996 року в перший клас в Одесі, де на той час мало хто говорив українською. На нього дивилися і казали: «Ти гаваріть по-нормальному можеш?» А Назар відповідав: «Я нормально говорю. Я у себе дома».

У перший день повномасштабного вторгнення брати одразу вирішили їхати в Україну. Спершу Тарас переконував Назара залишитися в Аргентині і приглядати за бізнесом, поки він сам буде воювати. Однак молодший брат наполягав на тому, щоб поїхати разом. І, зрештою, після суперечок і обговорень вирішили повертатися вдвох.

— Я знав, куда я їду і чого я їду, і до сіх пор я знаю, що і чого я роблю. Я тут буду, поки не закінчиться війна. До послєднєго. Другі люди, може, їхали на время, думали шось іначе. Я знав, куди я їду і чого.

Спершу в Україну приїхав Тарас. До повернення Назара він шукав батальйон, де їх обох могли б прийняти.

Через відсутність бойового досвіду потрапити в підрозділ «Правий сектор», як планували, не вдалося. Та згодом брати долучилися до батальйону «Карпатська Січ».

Назар пригадує, що в той період у підрозділ почали приймати іноземців, які не потрапили в Інтернаціональний легіон. Їхній командир казав: «Прийму, накормимо. Хочуть воювать — дамо зброю». Разом із Назаром і Тарасом до батальйону доєднався ще один хлопець з Аргентини. Завдяки знанню іноземних мов їм додатково доручили обов’язки перекладачів.

Протягом чотирьох місяців навесні-влітку 2022 року Назар і Тарас воювали добровольцями на харківському напрямку. На початку літа 2022 року, коли «Карпатська Січ» увійшла до складу ЗСУ, мобілізувалися. Здобувши бойовий досвід, Назар переконаний, що у війську люди без досвіду також можуть принести користь. Наприклад, він із юних років вправлявся у стрільбі, тож згодом навчився, як поводитись чи не з усіма видами зброї, доступної в Україні, й навіть був командиром мінометного розрахунку.

Згодом Назар воював у складі 59 бригади. А нині перейшов у батальйон НГУ «Свобода»:

— Я все вмію, бо таке в мене було желаніє. Мені нравилось в «Карпатській Січі», бо всі люди були добровольцями. Нікого не привели за вухо. Даже єслі ця людина не вміла чогось, то вона тебе не кинула б ніколи. Всі знали, чого вони там, і каждий прийшов сам.

4 листопада 2022 року Тарас загинув. Втрата старшого брата підштовхнула Назара стати більш серйозним і відповідальним.

— Тепер я довжен воювать за двоїх і буть акуратним за двоїх, бо, як говориться, я у мами остався один, і це (мою смерть. — ред.) вже вона не переживе. […] Раньше я приходив з позиції, брав міномьот — і йшов стрілять просто так, за радость. Зараз мені надо буть акуратним більше. Но всьо равно я нікуди не дівся. Я тут і роблю свою роботу.

Тепер Назар часто запитує сам себе: «Якщо я зупинюся, то що буде з іменем мого брата?» Вважає, що саме Тарас показував йому та побратимам, як треба воювати і ставитися до служби. На думку чоловіка, завдяки братові «Карпатська Січ» стала першим підрозділом після Інтернаціонального легіону, який почав приймати іноземців на умовах контракту. Тарас свого часу щодня нагадував командирам, щоб вони оформили військовим-іноземцям необхідні документи, завдяки чому сімʼї загиблих могли отримати виплату.

Також Назарів брат створив групу Argo Hispanos (Instagram, Facebook) — підрозділ української армії, де воюють іспаномовні з усього світу.

— Найважче — мій брат загинув в мене на руках. Його вбив малєнький осколок, пробив льогкіє. Не забуть його слово, шоб не просто був Тарас Кузьмін — і не став… Показать світу, шо він зробив за це время, і продолжать його роботу — оце мене веде вперед.

Назар переконаний, що іноземці, які воюють за Україну — не просто найманці, а й ті, хто приїхав за ідею і кому подобається військова справа. Тому він старається зрозуміти кожну людину і впевнитись, щоб вона була забезпечена на позиціях усім необхідним. Ділиться, що знав чимало воїнів зі всієї Південної Америки.

На думку Назара, війна з РФ зробила українське суспільство сильнішим. Але також, додає він, принесла багато втрат. Назар обирає залишатися в Україні і продовжувати боротися, бо чітко бачить свою ціль — виграти війну. Він відчуває, що задоволений своєю роботою і попри всю її складність не відчуває втоми, тож і далі продовжує йти до своєї цілі.

Для Назара рідною землею назавжди буде Україна. Проте своїм домом він більше вважає Ель-Калафате, адже там його сім’я: мама, собаки і колись поруч був брат. Як тільки Назар із сім’єю туди переїхав, то це місце ще вважали селом. Згодом воно розвинулось і стало невеличким містечком, яке приймає понад мільйон туристів у рік. Назара захоплював рух туристичного міста: у центрі завжди були нові й цікаві люди.

— От чого мені нравилось робить там тоже, жить. Но єслі я сказав, шо я націоналіст, шо я українець, я от доказую, хто я. Україна — це моя земля, моя мова. Це та же сама зборна, яка попадає на Євро і виходе послєднєй в групі. Я радуюсь і плачу з нею. Я багато навчився чужому, поважаю, но я люблю своє.

Назар розповідає своїм побратимам-іноземцям про історію України, за що вони борються. Адже він сам переконаний, що це не просто війна, яка почалася вісім років тому, а війна, яка триває століттями. Назар вважає, що цього разу Україна переможе, бо світ, як ніколи раніше, підтримує нас.

— Ми будем стоять до кінця. Світ із нами.

«Я готовий проміняти матеріальні цінності на свободу»

Владислав Чернецький із юних років жив і працював у Сан-Франциско, що у Каліфорнії (США). А від початку повномасштабного вторгнення обрав повернутися в Україну. Нині основна діяльність Владислава — напрями цифровізації та автоматизації ЗСУ. На його формі — шеврон Центру масштабування технологічних рішень, військової частини у підпорядкуванні Генерального штабу.

У 14 років Владислав почав працювати у сфері ІТ: робив сайти й проєкти на замовлення. Що більше цим займався, то краще став усвідомлювати, що йому це подобається. Бажання працювати над стартапами у 21 рік привело Владислава в Сан-Франциско. За кордоном він працював у компанії Vertis, що займалася великими даними та штучним інтелектом. Разом із колегами залучав бюджети до кількох мільйонів доларів.

Той період життя Владислав називає по-справжньому безтурботним і комфортним. Окрім улюбленої роботи, він регулярно займався спортом, знайомився з людьми і навчався новому. Після восьми років життя у США Владислав планував там залишатися ще на щонайменше десять років.

— Я би хотів бути серед людей, в яких я можу навчатись, які розділяють мої цінності також. Це було найкраще місце для мене.

Напередодні повномасштабного вторгнення Владислав уже п’ять років працював у компанії Anova Culinary, яка розробляє розумну кухонну техніку. Коли закінчував там працювати, поїхав на двотижневий ретрит у гори на півночі Каліфорнії. У переддень 24 лютого, свого дня народження, він повернувся з відпустки. О 19:00 23 лютого Владислав побачив новини про переміщення російської техніки на півдні України й почав телефонувати близьким і друзям.

— Це був тяжкий момент для мене. Момент розуміння того, що я безсилий щось змінити. Тоді я вирішив, що повернуся в Україну. Але ще досить довгий час моя раціональна сторона постійно запитувала, чи я дійсно готовий зробити такий крок, тому що це крок у невідоме. Я зрозумів, що ми відповідальні не тільки за те, що робимо, але й за те, що не робимо.

Владислав каже, що остаточно визначитися і повертатися на батьківщину спонукала думка про майбутнє молодших поколінь українців:

— Коли я взнав про те, що росіяни вже заїжджають на нашу територію, пам’ятаю, як подумав про дітей. І подумав про те, що я хотів би, щоби в українській нації було майбутнє. Діти — це наше майбутнє. І якщо русня зайде і захопить наші території, то у дітей просто не буде майбутнього.

Закупивши у Сан-Франциско всі необхідні мілітарні речі, Владислав планував їхати в конкретний підрозділ, який працював на Слобожанщині, й уже домовився, що проходитиме в них навчання. Неочікувано у Нью-Йорку йому довелося затриматися на майже тиждень, щоб узгодити питання з документами. Через це чоловік повернувся в Україну на кілька днів пізніше й не зміг потрапити на навчання в бажаний підрозділ.

У Хмельницькому Владислав пішов мобілізуватися у місцевий ТЦК. Він одразу припустив, що відповіді доведеться чекати довго, тож узявся самостійно телефонувати у підрозділи. Після низки відмов знайомий порадив Владиславу звернутися до 47 батальйону (тепер це 47 ОМБр). Оскільки тиждень набору нових військових тільки закінчився, чоловіку запропонували приїхати на місце комплектування й пройти співбесіду. Там Владислав отримав відношення і залишився на посаді бухгалтера. Каже, був готовий до різних ролей у війську.

— Я дуже вдало попав у 47 батальйон, коли він тільки формувався. Це дало мені можливість зрозуміти, як від А до Я створюється військова частина. І так само в Центрі масштабування технологічних рішень це тільки формувалось, тому багато речей ще не були створені і організовані. Це дало можливість проявити себе й допомогти команді.

Оскільки все своє життя Владислав робив стартапи і завжди креативно підходив до ситуації, то й у війську вирішив служити за таким же принципом: намагався зрозуміти своїх побратимів як цільову аудиторію.

Так на початку його служби в 47 батальйоні цикл роботи з певною документацією міг займати по декілька тижнів. Та завдяки його вмінням і досвіду систематизування даних ця частина діяльності підрозділу стала набагато компактнішою. Згодом штат 47 батальйону зріс, а разом із ним — й операційні процеси. Владислав допомагав налагоджувати й упорядковувати оновлення кадрів і переформатування у полк і бригаду. Для цього він допомагав створювати програму «Персонал».

Коли ці розробки почали давати результат, Владислав почав взаємодіяти з Міністерством оборони. На одній із нарад з його представниками отримав запрошення долучитися до напряму цифровізації. Багато Владиславових напрацювань інтегрувалися в систему продуктів і проєктів Центру масштабування технологічних рішень (ЦМТР) — спеціалізованого підрозділу ЗСУ, сформованого на запит Генштабу у 2023 році. До його складу увійшли айтівці з різних військових частин.

У ЦМТР Владислав допомагав зі створенням та організацією моделі управління. Також він працював над навчальними програмами. Це своєрідна бібліотека знань, куди можна зайти і зрозуміти, як, наприклад, працює FPV-оператор, зрозуміти слабкі місця ворожої техніки або як надавати першу допомогу. Серед розробок, де Владислав активно долучався:

– «Імпульс» — один із важливих проєктів для Збройних сил України. Завдяки інформаційно-комунікаційній системі є можливість масштабувати і структурувати всю інформацію на тактичному рівні.

– «Джерело» — канал зв’язку і доступ до навчальних матеріалів, тобто своєрідна служба підтримки, яка працює за допомогою штучного інтелекту та метрик. Владислав вважає, що завдяки таким програмам військовослужбовці не витрачають час на пошук відповідей і бюрократію, а фокусуються на нищенні ворога.

– «Армія+». Спершу її прототип використовували в межах 47 бригади під назвою «Воля». Нині тут зібрано всі сервіси для військовослужбовців. Зокрема можна подавати електронні рапорти й отримувати соціальні послуги. Менш ніж за добу після запуску «Армія+» її завантажило близько 20 тисяч українців.

Владислав каже, що за два з половиною роки служби вивчив багато нового і здобув унікальний досвід. Він мобілізувався в батальйон, але мав можливість послужити і в полку, і в бригаді. Працював у центрах і військових органах, підпорядкованих різним структурам. Таким чином, на думку Владислава, його минулий досвід приносить найбільшу цінність.

— Я серйозно ставлюсь до таких речей, як присяга. В першу чергу, я служу українському народу. […] Сама можливість давати результат — це для мене щастя. Можливість повпливати на речі, які додадуть цінність для кожного військовослужбовця.

До повномасштабного вторгнення Владислав основну увагу приділяв професійним цілям. Нині ж його пріоритети змінились. Він постійно думає про те, як перемогти Росію, але у своїй сфері.

— Якщо ми хочемо мати асиметричну перевагу, нам потрібно створити конкретний kill chain (так Владислав описує механіки знищення ворога. — ред.), і крок за кроком над цим працювати. Тільки так ми можемо постійно покращуватися. Це мотивує мене кожен день додавати якусь цінність. Це не про кількість годин, які ти витратив на службі, це про якість твоєї служби загалом.

Найбільше випробування за час служби для Владислава — зникнення безвісти двоюрідного брата. Він служив у військовому підрозділі й у період блокади Маріуполя на вертольоті летів на допомогу побратимам. Останній раз виходив на зв’язок 15 квітня 2022 року. Владислав каже, що пережити цю втрату допомагає знищення російських військових.

Він переконаний, що українське суспільство має працювати над тим, щоб проактивно змінюватися незалежно від перебігу війни. Для цього, вважає, потрібні конкретні цінності та візія, куди ми рухаємося як нація:

— Нам потрібна згуртованість для того, щоб мати незалежну країну. У нас дуже багато роботи і дуже багато можливостей для покращення. Нам потрібно формувати довіру між людьми. Довіра формується, коли люди не переживають за те, що їх будуть критикувати. Коли ми можемо говорити відкрито і мати здоровий конфлікт, ми доходимо до найкращих ідей.

Владислав ментально налаштував себе, що не знає, скільки триватиме війна. Думати про її швидкий кінець — це слабка позиція, вважає він. Головне завдання нас як суспільства — зробити так, щоби боротьба за виживання не повторилася. І досягати цього стільки часу, скільки потрібно. 

— Це запорука успіху й незалежності нашої країни в майбутньому. Свобода набагато важливіша. Кожен день я готовий проміняти матеріальні цінності на свободу. […] Я борюсь за майбутнє в теперішньому часі.