Повернутися до України, щоб долучитися до війська

Це перший матеріал нашого нового проєкту «Повернення додому», у межах якого досліджуємо історії українців, які могли жити й працювати за кордоном, але у складний для України час повернулися, щоб бути корисними й допомагати на місці: воювати, волонтерити, відкривати бізнеси тощо. Коли і за яких умов повернутися чи лишитися за кордоном — вибір, який кожен ухвалює самостійно. Та від суми цих рішень залежить відновлення України і в час війни, і після перемоги.

Війна Росії, що має геноцидний характер, змусила мільйони українців виїхати за кордон у пошуках безпеки. Однак, завдяки деокупації територій і посиленні українських позицій частина людей уже приїхала додому. Є й ті, хто до вторгнення жив за кордоном, але вирішили повернутися, щоб не бути осторонь важливих процесів. Одні відновлюють зруйновані житла, працюють і донатять на військо, а інші долучаються до Збройних сил, щоб захистити рідну землю, але всі прагнуть перемогти ворога.

Анна всередині «Атлантиди»

Анна Зяблікова з позивним Кажан служить в медичній роті 47 ОМБр «Маґура». Останні пів року вона була санітаркою-стрільчинею в евакуаційному екіпажі, працювала на стабілізаційному пункті. Також допомагає пораненим, які виведені поза штат, розібратися з необхідними документами для оформлення виплат.

Дівчина народилась і навчалася в Харкові. Позивний Кажан має неспроста — Анна закінчила кафедру молекулярної біології і біотехнології, а на магістратурі вчила зоологію хребетних, зокрема кажанів. Після завершення навчання в Україні у 2020 році подалася на конкурс стипендій від міжнародної програми Erasmus Mundus, що дозволяє безкоштовно навчатися на магістратурі в університетах країн-учасників.

Отримавши стипендію, Анна поїхала за кордон вивчати тропічну екологію і біорізноманіття. Магістерська програма була розділена між кількома європейськими університетами, тому кожен семестр дівчина переїжджала. Спочатку була в Брюсселі (Бельгія), потім на Реюньйоні — французькому острові в Індійському океані, згодом у Флоренції (Італія). Останній семестр мала провести в бельгійському місті Гент, де працював її науковий керівник. У цьому місці Анну й застала звістка про те, що Росія розпочала повномасштабне вторгнення в Україну:

— Я не можу сказати, що війна не впливала на процес мого навчання і до того. Тому що війна почалася ще в 2013 році. Вона вплинула і на мою першу магістратуру, на жаль, і на другу теж. Тобто я памʼятаю, як навесні 2021-го, коли тільки збиралися [російські] війська під українським кордоном, я вже відчувала, що певні події можуть відбутися. Мені було непросто спостерігати з-за кордону за цим.

Ще з 2013 року Анна стала включеною в соціально-політичні рухи, обговорювала процеси, що відбувалися в Україні, зі своїми друзями. Анна згадує, як із приятелями дивилася український фільм «Атлантида» (2019) режисера Валентина Васяновича, ролі в якому зіграли ветерани АТО, волонтери, солдати ЗСУ. Події фільму розгортаються у 2025 році на деокупованій Донеччині, території якої визнані непридатними для проживання:

— Зараз я всередині «Атлантиди».

Анна міркує, що для неї виїзд за кордон був наче історія з казки, у якій людина кудись їде, а потім повертається і розуміє, що вона саме тут і мала бути. Також це допомогло сильніше відчути свою ідентичність як українки і врешті перейти на українську мову:

— Я відчула, що та мова, якою ти говориш — це ті культурні коди, які ти поширюєш. Я зрозуміла, що не хочу поширювати [російські] культурні коди. Спочатку перейшла в соцмережах на українську мову, а потім у розмовах.

Ще легше Анні стало спілкуватись рідною мовою, коли її друзі теж зробили такий вибір після 24 лютого 2022 року. Зранку в цей день дівчина отримала повідомлення про бомбардування Росією українських міст:

— Я вдихнула повітря — і це був найболючіший вдих, наче я з тим повітрям якусь пташку ковтнула, яка все ще всередині. Вона там дзьобається, тріпоче. Дуже велика тривога з того моменту поселилася в мені і не виходить.

Анна пригадує, що гостро відчула потребу повернутись до України, коли разом із подругою дивилась у Бельгії «Євробачення-2022». Тоді учасники українського гурту Kalush Orchestra після виступу на сцені звернулися із закликом до світу допомогти місту Маріуполь, яке 1 березня 2022 року взяли в блокаду російські окупаційні війська, методично його знищуючи:

— Це просто розбило для мене оцю четверту стіну європейського благополуччя. Оця правда, проговорена на європейському пісенному конкурсі, оцьому осередді радості і дружби європейських народів, вона пробила це все. Тобто, навіть сидячи в Бельгії, я відчула, що ось це мій світ, моя правда, мої люди.

Тоді дівчина організувала на своїй кафедрі кінопоказ фільму «Зима у вогні» (2015) режисера Євгена Афінеєвського, в якому висвітлено події Революції гідності. Разом із цим Анна домовилася про лекцію від політолога, який пояснив іноземним студентам, що російсько-українська війна почалася задовго до 24 лютого 2022 року, розповів, які злочини скоїла РФ. Але масштабувати такі події Анні в інституті не дозволили:

— Я уткнулася в певні обмеження, що я можу робити в Євросоюзі з тої позиції, де я є. Я побачила, що не можу відхреститися від цього всього, що я все-таки пов’язана з тим, що відбувається в Україні.

Після цього Анна купила квиток до Львова. Автобус перетинав український кордон тоді, коли оборонці «Азовсталі» виходили в полон до російських військових (у ніч із 16 на 17 травня 2022 року):

— Це було символічно для мене, тому що це мене штовхало повертатися в Україну і долучитися до армії — відчуття, що я маю брати відповідальність. Хтось робив це до мене, поки у мене була можливість набувати знань, ресурсів, впевненості і ментальної стійкості, а зараз мій час брати цю марафонську паличку. Вона передається вже століттями. Це як хвилі в океані — одна за одною, одна за одною — і цей рух не має спинятися. Не може спинятися.

Щойно приїхала до Львова — познайомилася з американським волонтером. Чоловік працював на вокзалі з іноземними лікарями, які обстежували тих, хто мав евакуюватися за кордон. Анна допомагала їм із перекладом та медичною допомогою протягом кількох тижнів. Після цього поїхала у рідний Харків:

— Я побачила своє місто розбитим, мені було боляче. Люди були зовсім інші від того, якими я їх памʼятала. Виснажені, більше сивини, більше зморшок. Але в те літо [2022 року] в Харкові залишалися тільки найвмотивованіші люди. Всі ті, хто там були і з ким я спілкувалася, хоч були і зморені, але мали дуже сильну мотивацію робити те, що вони роблять.

Із поверненням у Харків Анна найперше продовжила свою професійну справу — вивчення кажанів. Записувала їхні голоси за допомогою ультразвукового детектора. Також волонтерила як перекладачка для медиків. Натоді чимало Анниних друзів мобілізувалися. Дівчина збирала їм необхідні речі для служби і гроші на ці закупівлі.

У березні 2022 року її хлопець теж долучився до війська. Тоді вона допомогла зібрати все необхідне і йому. А згодом він скинув їй посилання на набір у 47 ОМБр, бо знав, що раніше Анна цікавилась службою там. Дівчині було близьким те, що у соцмережах натоді головного сержанта «Маґури» Валерія Маркуса йшлося про те, що в полку потрібні люди з будь-яким бекграундом, головне те, аби вони хотіли вчитися і вдосконалюватися, а в колективі не буде дискримінації за віросповіданням, статтю, расою чи сексуальною орієнтацією. Це були саме ті цінності, які Анна хотіла бачити у прогресивному військовому організмі, до якого прагнула приєднатися.

До повномасштабного вторгнення РФ дівчина була волонтеркою з безпеки прайду — це люди, які організовують марш і роблять так, щоб він був безпечним. За спогадами Анни, деякі з тренувань волонтерів нагадували їй парамілітарні речі. Із цих уроків вона зрозуміла, що ключовими є скоординованість, інформованість і дисципліна:

— І у війську, до речі, це теж найважливіше. Тобто найважливіше не героїзм окремого бійця та бійчині, а скоординованість всіх ланок, інформованість. І, боюсь цього слова, не люблю його, але дисципліна.

Досвід активізму також допоміг Анні розуміти, що значні суспільні зміни ніколи не відбуваються швидко. Тому вона не мала відчуття, що війна скоро закінчиться:

— Коли йшла в армію, я абсолютно не тримала в голові жодного терміну, скільки я збираюся служити. Я досі не маю в голові цього терміну.

Під час проходження співбесіди 25 серпня 2022 року Валерій Маркус поцікавився в Анни, чи не буде її тригерити відсутність фемінітивів в армії:

— Я відповіла, що йду в армію не для того, щоб воювати за фемінітиви, а для того, щоб воювати проти окупантів. Моя основна ціль — це служити народу України, згідно з присягою. І якщо інколи для цього треба забити на певні моменти фізичного і морального комфорту, то я це роблю.

Досить довго Анна працювала у війську з документами, бо до мобілізації не проходила курси молодого бійця:

— Мені сказали, що можуть поставити мене тільки на небойову посаду. І тому мене поставили перед фактом, що я або іду діловодом, або їду в навчальний центр на певний час. І, можливо, після цього вже не повернуся в цю бригаду. Тобто навчальні центри, навіть приймаючи людей з відношенням від певної частини, все одно можуть їх розподілити на власний розсуд по тому запиту, який прийшов. Тому от тоді, на початку вересня 2022-го, я вибрала не посаду, а полк.

Наприкінці весни 2023 року дівчина потрапила на службу в евакуаційний екіпаж, куди хотіла з самого початку. За словами Анни, вона там почувається найбільш комфортно, бо робота перегукується з її експедиційною діяльністю і більше підходить їй, ніж обовʼязки у штабі.

Анну бентежить нестача людей у війську в різних структурах. Згадує, що спершу й сама вірила, ніби найбільше користі принесе як перекладачка в іноземних інструкторів і журналістів, бо не розуміла, що зможе робити в армії. Каже, що ті, хто не служив, не уявляють, наскільки багато у війську небойової роботи:

— Вважається, що армія — це тільки «передок». Звісно, про «передок» всі говорять, там відбувається найбільше екшену. Дійсно, саме піхота в окопах тримає фронт. Для того, щоб піхота в окопах тримала фронт, ще є здоровезна машинерія, яка крутить всі ці коліщатка. Можна зневажливо ставитися до цієї машинерії. А можна навпаки підійти із розумінням, що якщо в цій машинерії коліщатка будуть стерті, якщо вона не буде змазана, буде насипано піску, то «передок» не буде ефективно функціонувати.

Військова каже, що хотіла би ще більшої консолідації суспільства. Аби люди усвідомили, що Україна має зараз один вектор — мілітарний, тому треба працювати так, щоб військо могло захищати територію держави зараз і в майбутньому:

— Для кожної людини, яка за кордоном, треба уявити, яким буде її життя, якщо України не буде. Уявіть собі, що вся територія аж до Польщі буде окупована Росією. Чи зможете ви продовжувати своє життя так, як ви проживаєте його зараз? Українці і українки, які за кордоном, мають права, які їм надає їхній паспорт. Які права ви матимете, маючи на руках паспорт неіснуючої держави?

Для Анни Україна — це ідея, що формує діяльність людей, які вірять у неї. У ній міститься два складники:

— По-перше, це мова. Як тільки ми відкриваємо рота, то починаємо між собою комунікувати. І все починається з того, якою мовою ми це робимо. Тому для мене Україна починається з мови. Друге — це відсутність впливу інших державних утворень на територію, яка є Україною в кордонах 1991-го року.

Військова каже, що українці як ніколи обʼєднані ідеєю, що країна має бути незалежною, і розуміють, як зупинити ворога. Тому Анна вірить, що Україна переможе, адже щодня військові вже перемагають, бо не відступають:

— Коли я кажу, що ми кожен день перемагаємо, це означає, що і люди кожен день мають собі задавати питання: «А що я сьогодні зробив чи зробила? А що я можу зробити завтра? Може, я завтра можу зробити більше? Може, я можу щось інакше спробувати?».

Романів вибір воїна

Роман Мироненко із позивним Француз — командир взводу вогневої підтримки роти снайперів у 58 окремій мотопіхотній бригаді. Народився в Чернігові, довгий час прожив у місті Українка, що розташоване за 50 км від Києва. У 2007 році завершив навчання в інституті, переїхав до Білорусі, потім три роки мешкав у Лондоні, а крайні сім років до початку повномасштабної війни — у французькому місті Марсель. Там він одружився, завів двох собак і заснував із друзями ресторанний бізнес.

24 лютого 2022 року Роман рано прокинувся через відчуття тривожності, почав дивитися телевізор. Уранці ведучі французьких новин сповістили, що почалось повномасштабне вторгнення Росії в Україну. Романовий брат написав, що чутно «прильоти» по Борисполю. Тоді Роман прагнув діяти і водночас відчував розгубленість через те, що не міг допомогти одразу. Напередодні повномасштабної війни він із дружиною-француженкою купив квартиру в Марселі. Процес підписання всіх необхідних документів зайняв багато часу. Дізнавшись про вторгнення, чоловік одразу поїхав до нотаріуса і пояснив, чому потребує якомога швидше повернутися з Франції в Україну. Та нотаріус відповів, що тоді завдаток за квартиру нівелюється. Сімʼя залишилася б без грошей і житла.

Тож чоловік вирішив спершу залагодити справи із купівлею квартири. Ще два місяці він був у Франції, протягом яких тричі їздив до українського кордону, возив гуманітарну допомогу, екіпірування для військових, проходив у Чехії курс бойового рятувальника. І в травні 2022 року Роман повернувся в Україну:

— Я одразу знав, куди їду. У мене побратими воювали в складі Національної поліції (рота «Софія»), командиром роти є Льоня Остальцев, людина з великої літери. Я знав, що їду до хлопців на херсонському напрямку. Увечері я приїхав додому, сказав мамі: «Привіт, я приїхав». Зранку вже виїхав до Одеси і наступного дня після приїзду я був з ними на позиціях.

Разом із побратимами Роман воював спершу на херсонському, потім на бахмутському напрямку. Брав участь у бойових діях у Бахмуті, сусідньому селі Клинове. Тоді Роман звільнився з Національної поліції і в грудні 2022 року мобілізувався до ЗСУ. Близько трьох місяців працював на купʼянському напрямку, а останнім часом — на вугледарському в складі 58 ОМБр, де став командиром взводу вогневої підтримки.

Коли військові заїжджають на новий напрямок, на якому ще ніхто не знає позиції, то перед тим, як відправити когось туди, Роман з іншими командирами обходить ці місця. Так вони можуть роздивитися локацію і спланувати роботу:

— Я не можу завести людей на позицію, не знаючи, що там, і не побувавши там сам. Я хочу польову роботу, я хочу виходити на бойові. Це такий кайф, адреналін. Однак у першу чергу ти маєш бути ефективним. Якщо перебуваючи на КСП (контрольний спостережний пункт. — ред.), плануючи, організовуючи якусь роботу, я буду більш ефективним і принесу більшу користь, то я це зроблю. Тому що всі ми робимо цю роботу зараз для перемоги.

Тим, хто не певний, як зможе долучитися до війська, Роман радить почати з курсів тактичної медицини, навчитися управляти дроном, стріляти зі зброї тощо:

— Це все залежить від бажання. Якщо є бажання, то завжди знайдеться вихід.

Роман говорить, що іноді буває важко морально. Відчуває, що коли й повернеться до цивільного життя, то вже не таким, як був до цього. Наголошує, що важливо говорити про ментальні й психологічні труднощі. Сам вже пів року працює з психологом:

— Я завжди кажу [побратимам], по-перше, спробуй, бо гірше тобі не стане. Тобто, якщо тобі не подобається, то ти витратиш годину свого часу, і все. А якщо тобі сподобається, тобі це допомагає, то чому ні?

Чоловік каже, що йому стало нецікаво спілкуватися з людьми, які недотичні до війни. Хоча не має зараз відповіді, як згладити цей барʼєр, міркує, що всім людям треба розмовляти між собою:

— Це не військові мають пристосуватися до суспільства, а суспільство до військових, які повернуться в цивільне життя. Бо те, що ви маєте зараз у цивільному житті, це завдяки тим хлопцям, в яких дуже сильно змінилася свідомість, ментальний статус.

Для Романа дім — це місце, де його чекають і потребують. Тому зараз в нього їх два: один в Марселі, а інший в Україні. Чоловік вже розглядає варіант залишитися в Україні і перевезти сюди дружину. Проте зараз це лише побажання, бо до перемоги не планує майбутнє:

— Ця війна — все, чим я і багато моїх друзів живемо. Якщо ми зараз не дотиснемо ворогів, то вони перегрупуються, зберуть сили і через рік, через два, через пʼять ще раз на нас нападуть. Ми всі втрачали друзів на цій війні. І як ти можеш сказати зараз: «Ну все, для мене війна закінчилася», коли є ще багато друзів, за яких треба помститися. Наш вибір воїна — стати на цей шлях війни і ми маємо його продовжити до кінця.

Поки Роман не почав воювати, думав, що війна закінчиться швидко. Проте він не жалкує про свій вибір:

— Нам відступати немає куди. Ворог вже в нас вдома. Треба тільки дотискати і йти до кінця. Ми в себе вдома. Тому ми переможемо.

Андрій — з ІТ у військо

Киянин Андрій Баніт працював в IT-компанії GlobalLogic, а до цього роками займався громадською діяльністю. Крайні пів року до початку широкомасштабної війни мешкав у Шрі-Ланці.

Чоловік говорить, що український націоналізм став частиною його життя ще з підліткового віку. Він долучався до зустрічей студентів із політвʼязнями — Левком Лукʼяненком і В’ячеславом Чорноволом, які організовувала його тітка в останні роки перед розпадом Радянського Союзу. У 8 класі Андрій із російської перейшов на українську мову:

— У нашій родині було розуміння того, що Радянський Союз і Росія — це щось абсолютно чуже і вороже. Історія України XX століття — яскрава ілюстрація і приклад того, що варто задуматись про те, як ми живемо зараз, в якій культурі, що нам варто позбуватись всіх цих колоніальних залишків.

Із 2004 року Андрій брав участь у різних громадських рухах, не раз був у вишкільних таборах. Уже в ті часи, за його спогадами, він усвідомлював, що на Україну чекає війна за незалежність:

— [Російська] імперія нас не відпустить так просто. В якийсь момент, коли ми станемо на власний шлях, нам таки доведеться ще захищати себе і своє право на власну ідентичність.

Коли почалася Революція гідності, чоловік теж не був осторонь суспільних зрушень. Потім разом із друзями був добровольцем в АТО, але через пів року служби повернувся до цивільного життя, бо відчув, що натоді зробив в армії все, що міг:

— У мене був дуже великий шок, коли я повертаюсь в Київ [у 2014 році], і мені чомусь здавалось, що тепер в Києві всі перейдуть на українську, як мінімум. Я повертаюсь — цього не сталось. І це були такі змішані відчуття дуже. Зате в мене зʼявилась соціально прийнятна причина для того, аби почати психотерапію. У мене був рік терапії і це було неймовірно круто. Змінило моє життя — це прям кайф. Я всім раджу.

Коли почалася повномасштабна війна, Андрій перші кілька днів вирішував, як йому бути. Коли почув про наступ російських військ на Київ, подумав про можливу втрату міста і зрозумів, що йому треба бути в столиці. Дорога з іншого кінця світу зайняла в Андрія близько тижня:

— Я повертався через Шарджу в [Об’єднаних Арабських] Еміратах, через Стамбул, Берлін. А потім повернувся разом зі мною ще один мій друг. Він був на Кіпрі. Ми купили в Польщі пару машин і на них повернулися [в Україну].

Уже 5 березня 2022 року чоловік був у Києві. Він розумів, що вже не зможе виїхати за кордон в умовах воєнного стану, але для нього ні тоді, ні зараз це не мало значення:

— Я не люблю обмеження і правила. Але історичний контекст і серйозність ситуації нівелює дискомфорт і виправдовує обмеження. Століттями Росія намагалася нас знищити і знищити все українське. І от у нас вперше в історії є підтримка світу. Як можна цей шанс втратити? Як можна не змобілізуватись максимально зараз, не докласти всіх зусиль для того, щоб із цією підтримкою нарешті дати відсіч [ворогу]?

Нині Андрій — пілот безпілотника. Він міркує, що в сучасній війні мають воювати більше роботи, аніж люди, тому українським бійцям треба рухатись в напрямі розвитку технологій. Разом зі своїми побратимами чоловік воював під Бахмутом, де, за його словами, було дуже багато втрат. Каже, що в командування не було одразу розуміння, як краще працювати аеророзвідникам:

— Банально в тебе від морозу замерзає все — вода, акумулятори (навіть якщо вони стоять всю ніч на зарядці генератора, вони не заряджаються до ранку взагалі). Доводилось якось доносити до командування, що ми маємо працювати за іншим графіком, в інших умовах. Це теж така цікава тема, коли люди, які були успішні в цивільному житті, приходять в армію і змінюють навколо себе середовище. Це теж працює, якщо над цим працювати.

Так, військові самі добилися того, що їхнє відділення розширили до взводу. Це дозволило воювати комфортніше й ефективніше. Андрій наголошує:

— Не варто недооцінювати себе і свої можливості впливати на такі структури як армія. Якщо у вас є власне бачення, ви в цьому впевнені, захищайте свої інтереси та погляди. На жаль, Збройні сили, як і будь-яка державна структура, мають багато радянського спадку. Це варто змінювати як зверху, так і знизу.

Андрій ділиться думками про те, що армія — це не лише бойові групи. Айтівці у війську так само відіграють важливу роль. Адже, за його словами, є багато роботи, повʼязаної з технологіями:

— Багато програмних рішень спрощують взаємодію між підрозділами, координацію дій, коригування артилерії. І розробкою, і впровадженням, і використанням цих технологій мають займатись люди, які мають в цьому певний досвід.

Андрій отримав на війні контузію, через що йому іноді складно мислити і запамʼятовувати. Тому чоловік відчуває фізичний вплив війни, але з погляду моралі йому стало простіше жити:

— Ти просто розумієш, що зробив те, що мав, і те, що міг. Під час всіх цих АТО, ОСС, коли я просто жив своє життя, працював в айтішечці і сам відчував, що мені іноді некомфортно дивитись в очі людям у [військовій] формі. Я розумів, що десь іде війна, а я тут заробляю гроші і живу своїм життям. Це відчуття не дуже приємне. І я дуже не хотів би це відчувати знову. Мені дуже приємно, що [тепер] я можу ходити з піднятою головою, і якщо я бачу військового, кивати йому і відчувати, що це все така велика спільнота, нетворкінг, взаємопідтримка.

Чоловіка могли комісувати через проблеми зі здоровʼям. Проте коли він проходив військово-лікарську комісію, попросив, аби лікарі не робили такий висновок, тому що він не хоче покидати військо:

— Багато хто говорить, що це все на багато років, скажімо, років ще на пʼять. Зараз мені здається, що окей, пʼять то пʼять. Значить пʼять років будемо далі працювати в лавах Збройних сил. Якщо треба, значить треба.

За словами Андрія, колись він не асоціював себе з державою. Але зараз вважає, що це інфантильний підхід, тому що ніхто крім громадян не змінить країну на краще. Це спільна відповідальність. Військовий хоче, аби більше людей долучалися до наближення перемоги і не забували, що війна триває. Внесок кожного дуже важливий. Тому Андрій агітує всіх своїх друзів, які зараз за кордоном, повертатися в Україну:

— Ми всі потрібні зараз тут. Навіть роблячи якісь значні донати [мешкаючи в іншій країні], важко перекрити користь від того, що люди просто живуть тут [в Україні], витрачають гроші тут, рухають економіку і загалом живуть своє життя тут. Тому що немає сенсу воювати за нерухомість, за пусті міста, пусті вулиці. Хочеться, аби життя тривало. Тому повертайтесь щойно відчуєте в собі силу. Це дуже важливо.