Повернутися до України, щоб волонтерити

Громадянське суспільство в Україні здавна було рушійною силою, яка вирізнялася згуртованістю та впливом. Зокрема в часи змін і криз особливо дієві волонтери. Так і нині, під час повномасштабної війни, вони допомагають ефективно забезпечувати військо й підтримують цивільних, які цього потребують. 

Раніше ми розповідали про українців, які з початком повномасштабного вторгнення РФ повернулися із-за кордону, щоб боронити Батьківщину зі зброєю в руках. Другий матеріал проєкту «Повернення додому» — про тих, хто вирішив допомагати іншим і волонтерити на місці, в Україні.

«Війна — це хороший фільтр людей»

Любов Шипович народилася на Галичині, а виросла в Запоріжжі. Здобула ступінь магістра компʼютерних наук у Національному університеті «Києво-Могилянська академія». 2008 року, закінчивши навчання, переїхала у США, завдяки тому, що виграла зелену карту. Каже, вже через десять днів після приїзду в Нью-Йорк знайшла роботу й почала працювати в IT-компанії. Так вона одразу влилася в американське життя, тому не відчула труднощів періоду адаптації:

— В Нью-Йорку понад сто різних культур світу, тому якщо три дні пожив там, ти вже нью-йоркер, бо як такої національності там немає. Тобто їх дуже багато, кожен там намагається підтримувати свою національну ідентифікацію, але при цьому бути нью-йоркером.

Після переїзду Любов підтримувала звʼязок із друзями з України, проте відчувала, що живе ніби в онлайн середовищі й не має достатньо близьких по духу людей, з якими може взаємодіяти наживо. Тому почала знайомитися з місцевими — за кілька місяців мала приятелів із різних сфер, а не тільки айтівців. Заразом намагалася пізнати різні культури, які представлені в Нью-Йорку:

— Я робила собі тижні культур різних. І старалася їсти в тих ресторанах, ходити в ті театри, знайомитися з людьми цієї культури. Насправді це таке місто, де дійсно цікаво пожити. Там, напевно, важко жити все життя, але якийсь період це подосліджувати, побути в цьому шаленому ритмі — це реально цікавий досвід.

2011-го Любов підвищили до технічної директорки, а вже 2012-го вона приїжджала в Україну, щоб відкрити представництво американської компанії, де працювала. Протягом двох років розбудовувала українську команду спершу в Миколаєві, а згодом у Києві:

— Я тоді свого боса, який до 35 років за межі Манхеттена (район Нью-Йорка. — ред.) не виїжджав, переконала в 2012 році їхати в Україну. Довго збирався силами. Ми прилетіли в Київ. Це зима була. Для нього це теж було дивно, бо в Нью-Йорку немає таких морозів. Тому ми тут всьо купили: шапки, куртки теплі. Тут підібрали офіс, почали людей наймати.

2015-го Любов звільнилася, але завдяки створеному нею українському офісу, компанія помітно українізувалася й наповнилася фахівцями з України. Коли ж у листопаді 2013-го почався Євромайдан, жінка скептично сприймала ймовірні покращення в рідній країні, адже досі памʼятала розчарування після Помаранчевої революції. На її думку, тоді не вдалося досягнути значних змін, тим паче, що через кілька років президентом став Янукович, який відводив Україну з європейського курсу розвитку і діяв в інтересах РФ. 

Любов згадує, як її сумніви і скептицизм щодо протестів розвіялися, коли вона дізналася, що бійці «Беркута» побили активістів (серед яких більшість були студентами) на майдані Незалежності в ніч із 29 на 30 листопада:

— Стало зрозуміло, що це вже не такий Майдан як Помаранчева революція. Тут зʼявивсь момент агресії, сили. І вже не буде зворотного шляху — межа насилля перейдена. Я не могла не включитися в це.

Натоді Любов була в США, тому стала міркувати, чим може допомогти дистанційно. Почала думати, чого не вистачало активістам під час Помаранчевої революції. Пригадала, що найбільшою проблемою було зарядити телефони і закипʼятити воду. Вона надіслала гроші сестрі, яка натоді була студенткою Києво-Могилянської академії і брала участь в Революції гідності в Києві, і порадила купити генератор. 

Наступного дня Любов додали у фейсбук-групу «Закордонні українці для Євромайдану». Там вона помітила, як чимало українців переймаються, що не можуть бути корисними на відстані, тому порадила кожному надсилати кошти своїм знайомим в Україні. Та не всі мали там близьких, тож дехто запропонував Любові перерахувати гроші їй, аби вона зібрала їх і закупила необхідне. Завдяки поширенню в медіа інформації про такі збори донатів надходило все більше. Так жінка вперше почала краудфандити:

— Це був якийсь вибух! Мені почали просто сипатися гроші з усього світу на PayPal. Були дні, коли по 10-15 тисяч доларів падало за раз. Це тоді нереальні масштаби були для мене.

Разом з однією IT-компанією Любов налагодила Wi-Fi для активістів на столичному майдані Незалежності, а також працювала над захистом сайтів українських медіа. Одночасно з цим організовувала мирні протести в Нью-Йорку на підтримку інтеграції України в ЄС. Спільнота активних волонтерів довкола неї розширювалася — виникла потреба в організуванні структури команди.

Так, 2014 року Любов з однодумцями створила і зареєструвала організацію Razom for Ukraine. Відтоді вона почала поєднувати роботу з повною зайнятістю в американській ІТ-компанії і громадську діяльність на підтримку України. Із часом волонтерство команди для активістів Революції гідності перефокусувалося в допомогу війську, адже у квітні 2014 року РФ, окупувавши Крим, почала загарбання територій на сході України. У такому режимі двох робіт Любов витримала до літа 2015 року:

— Сидячи в себе в офісі (такий скляний з великими стінами), я дивилася на Нью-Йорк. Телефон розривався по робочих і громадських питаннях. Я така: «Так, треба вибрати щось одне — і те, і те не виходить». Зайшла до свого СЕО, кажу: «Шейн, я звільняюсь». Він такий: «Як? Що?». Я кажу: «Я вже подумала хвилин пʼять, ти мене вже не переконаєш. Усе, я звільняюсь. Я хочу в Україну».

Після звільнення з ІТ-компанії Любов побачила інтервʼю з Міхеілом Саакашвілі, який натоді був головою Одеської обласної адміністрації, і дізналася про плани цифровізувати врядування. Волонтерці це відгукнулося — вона вирішила долучитися до роботи, повʼязаної водночас і з її фахом, і з розбудовою України. Любов зібрала професійну команду, разом з якою налаштувала електронний документообіг і цифровізувала низку сервісів. Згодом кілька місяців жінка очолювала Департамент економіки та інвестицій в Одесі:

— Дуже багато приїжджало людей з різних країн, з якими можна було спілкуватись, набиратися в них досвіду. Від спілкування з президентами, з міністрами європейських країн до відбиття рейдерських атак десь в порту Южному. Такий абсолютно різнобічний досвід — це був такий крутий період.

2017-го, тобто через півтора роки Любов повернулася з України в Нью-Йорк і знову пішла працювати в IT-компанію. До цього вона очолювала організацію Razom for Ukraine від самого заснування, а тоді стала її віце-президенткою. Відтоді проєкти спрямувалися на допомогу ветеранам, підтримку культури й медичної сфери. Так було до лютого 2022 року.

На момент повномасштабного вторгнення Любов уже мала в Україні свою IT-компанію — DataOcean, більшість працівників якої були військовими ветеранами з України. Ще в січні 2022-го вона як керівниця разом із командою обговорила плани компанії й алгоритм дій на випадок широкомасштабної війни:

— 24 лютого всі співробітники знали, що робити. У нас 90 % знали, де знаходяться їхні військкомати. Ветерани мали досвід, а не ветерани, попрацювавши з ветеранами, теж багато вже всього знали, тому більшість мобілізувалися. Ті, хто не мобілізувалися, включились в активне волонтерство. Компанію [DataOcean] ми поставили на паузу 24 лютого.

Із перших днів повномасштабної війни організація Razom for Ukraine почала витрачати зібрані кошти на технологічну підтримку українського війська та засоби тактичної медицини. За словами Любові, 2022 року їм удалося перерахувати на потреби ЗСУ понад 100 мільйонів доларів. Та вже на початку 2023-го команда фонду почала обмірковувати: сфокусуватися на військовій допомозі чи гуманітарній. Любов була переконана, що потрібно всі зусилля спрямувати на підтримку бійців. Так думає і зараз:

— Є міжнародні організації, які обмежені в своїй діяльності тільки гуманітарною допомогою, як-от різні ЮНІСЕФи, Червоні Хрести. Вони допоможуть з гуманітарною допомогою. Ті організації, які не обмежені, які просто з людей збирають гроші, вони зобовʼязані зосередитись саме на підтримці військових. Тому що якщо в нас не буде військових, то нам не буде кому гуманітарну допомогу надавати, бо Росія захопить наші міста, наших людей.

Тоді вирішили створити ще одну організацію, у статуті якої прописали, що це фонд підтримки, забезпечення, навчання сил безпеки й оборони. Назвали його Dignitas — від латинського вислову «Terra Dignitas», що означає «територія гідності». Із частиною команди, яка займалася військово-ветеранськими проєктами в Razom for Ukraine, Любов перейшла з однієї благодійної організації в іншу. Проте жінка не вважає Dignitas новим фондом:

— Нова тільки юридична особа. А так це команда, яка працювала з 2014-го року разом. Уся експертиза, [якій] вже 11 рік пішов, контакти, проекти — все. Тобто нова назва, нова юрструктура, але досвід десяти років.

Любов розповідає, що фонду Dignitas довелося створили дві юридичні особи (одну в Україні, а іншу — в США):

— В Сполучених Штатах ми обмежені законодавством: ми не можемо збирати кошти і купувати те, що вбиває [ворога]. А в Україні можемо. Тому в Україні ми збираємо на ударні дрони, а в Сполучених Штатах на навчання військових, на розвідувальні дрони, на додаткові засоби. Тобто ми так от розділили. Бо тільки захистом не переможеш Росію. Треба зменшувати їх чисельність. В нашій країні, зокрема.

У квітні 2022 року Любов повернулася в Україну. Спершу планувала лишитися на місяць: запустити волонтерські процеси в БФ Dignitas, налаштувати роботу складів, організувати розподіл і довезення допомоги, а потім повернутися у США. Жінка пригадує, що тоді здавалося, ніби кожен, хто не воює, той волонтерить: 

— Перебуваючи в цьому, ти розумієш, що буде якась зрада просто поїхати. Тоді природно вирішила, що треба залишатися. 

Зараз Любов живе в Україні та їздить за кордон із робочими візитами, зокрема для фандрейзингу. Волонтерка нагадує, як важливо поширювати світові правдиву інформацію про Україну:

— Потім ми дивуємося, чому Південна Америка настільки недружня для України. Тому що вони про Україну знають з російських ЗМІ. А Україна досить непогано вже зараз вийшла в англомовному медіасвіті, але не весь світ говорить англійською, на жаль. Тому дуже важливо не забувати розмовляти з тими країнами їхніми мовами, щоб вони отримували інформацію про Україну з України, а не від нашого ворога.

Поки триває війна, Любов готова всіляко допомагати Батьківщині. Для неї Україна — це люди, а не певні території. Водночас каже, що за землі теж треба боротися, тому що там живуть ті, хто чекає повернення додому, а в Росії одна мета — фізично знищити українську націю:

— Це, по суті, гра з нульовою сумою: або ми, або вони. Мені здається, що війна, звичайно, може припинитися при підписанні якихось там мирних угод, але не зникне наш ворог, якщо не зникне існування такої країни, як-от Російська Федерація. Поки ця імперія не розпадеться на національні держави, які зосередяться на своїй розбудові, до того часу нам доведеться захищатись, боротися з ворогом.

На думку Любові, події 2014-го не настільки згуртували суспільство, як повномасштабне вторгнення, коли нація ніби заново народилася:

— Війна — це хороший фільтр людей, [щоб] розкрити справжнє обличчя, хто є хто. В оточенні кожного були люди, які були великими патріотами, ходили в вишиванках, а під час повномасштабного вторгнення або виїхали з України, або десь сховались далеко на Заході і ніяк не включилися, або якось пояснюють, що вони такі зайняті на роботі, що в них немає часу навіть волонтерити. Але в той же момент в рази збільшилась кількість людей, які готові за цю країну віддати все, і найдорожче — своє життя. Хтось на фронті, хтось в тилу волонтерить нон-стоп. 

«Україна — це частина мене»

Операційна директорка благодійного фонду «Пацієнти України» Марія Грішина волонтерить — допомагає військовослужбовцям і цивільному населенню. Вона народилася в Запоріжжі, вивчала соціологію в Києво-Могилянській академії. До повномасштабного вторгнення жінка десять років мешкала і працювала у Сакартвело.

Як і Любов Шипович, Марія емігрувала через зневіру у відсутності значних змін після Помаранчевої революції. Крім цього, натоді 20-річна дівчина шукала себе. Міркує, що її з Любов’ю поєднують схожі історії:

— Ми вчилися в один рік у двох найпросунутіших школах Запоріжжя, які завжди конкурували. Ми брали участь в одних і тих самих олімпіадах з фізики і математики. В один рік вступили в Могилянку. І теж не зустрічалися. Зараз ми зустрілися — такі «партнери ін краймс» (з англ., сленгове — спільники) дуже серйозні.

У Сакартвело Марія пробувала себе в різній діяльності. Кілька років працювала операційною директоркою швейцарської компанії, що продавала полімери. Потім започаткувала власний проєкт, завдяки якому допомагала картвельським підліткам здобувати іноземну освіту. А ще вела блог «Українка в Тбілісі» й була локальною партнеркою багатьох телевізійних компаній, які приїжджали знімати передачі про Сакартвело. У рік, коли Марія виїхала з Батьківщини, в Україні було зареєстровано благодійний фонд UCAВ — Ukrainian Community Advisory Board, до роботи якого вона долучилася:

— Складна назва, нікому не зрозуміла, але суть була така — допомагати жити людям, які мають якісь захворювання, [допомагати їм] отримувати лікування, яке забезпечує [їхнє] життя.

Із цієї ідеї і згуртувалася команда організації, що розширювалася і згодом змінила назву на «Пацієнти України». У роботі фокусувалися на адвокуванні прав людей із важкими захворюваннями. Команда фонду співпрацювала з Міністерством охорони здоровʼя України, адвокатувала доступ до лікування, намагалася робити так, щоб державні кошти, виділені на медицину, використовували ефективно й чесно. Коли почалася повномасштабна війна, спрямування діяльності «Пацієнтів України» змінилося:

— Зараз ми продовжуємо робити те, що робили, і далі, але це займає, мабуть, 10 % нашої проєктної потужності. Усе решта, величезна активність, яку ми робимо, вона спрямована на допомогу населенню України під час війни.

У лютому 2022 року Маріїні друзі відправили своїх дітей до неї в Тбілісі з міркувань безпеки. Щоб не хвилювати їх, говорили, що це лиш канікули, мовляв, в Україні нічого лихого не трапиться. Але почалася широкомасштабна війна. Марія одразу вирішила повернутися в рідну країну:

— Тут мій дім, я тут народилась, тут живе моя мама, тут похований мій тато. Коли вдома відбувається капець, ти маєш бути вдома. По-хорошому, ти маєш бути вдома і захищати свій дім. Я поки ще не в лавах ССО. Врешті, можливо, все так і закінчиться, але поки я не там, якщо я не захищаю, то маю робити щось для тих, хто захищає. Те, що я вмію найкраще робити — це гуртувати людей, спрямовувати волонтерські двіжі, розбиратися в медицині. Це я роблю багато років. Я не могла не повернутися.

Наприкінці березня 2022 року Марія вже була в Україні. До того часу в Тбілісі допомагала дітям своїх друзів: домовилася про навчання у приватній школі, облаштувала їм побут, знайшла спортивні секції, тобто зробила все, аби спокійно їх залишити й поїхати додому. Спершу жінка повернулася в Запоріжжя до мами. Планувала евакуювати її в Сакартвело, але та не погодилася — і далі живе в рідному місті й волонтерить.

Із квітня по червень 2022-го Марія теж жила в Запоріжжі, а потім поїхала в Київ і почала системніше працювати у фонді — не дистанційно, а в офісі з командою. Крім цього жінка їздить на прифронтові території:

— Якщо допомагати нашим захисникам, то це профілактика моєї основної роботи. Чим більше буде захисту і можливостей воювати у наших захисників, тим менше буде потреби по медицині.

Марія розповідає, що «Пацієнти України» продовжуватимуть розвивати напрямок реабілітації військових, ремонтувати лікарні й реабілітаційні відділення лікарень. І розширюватися, бо потреба є і вона не зникає.  

Із початком повномасштабної війни Марія переглянула своє ставлення до України. Міркує, що до цього ще ніколи не відчувала, як сильно можна любити свою країну. Тепер більше цінує людей і рідне місто Запоріжжя. Згадує, коли перетнула український кордон, мала відчуття, яке дуже хоче зберегти, — те, що вона вдома: 

— Україна — це частина мене, між серцем і легенями, якийсь життєво важливий орган, просто частина мене.

«Українське суспільство повірило в себе»

Лесь Якимчук і Олена Зенченко — засновники благодійної ініціативи UA First Aid, яка спеціалізується на тактичній медицині та високотехнологічному спорядженні (насамперед забезпечують військових аптечками, тепловізорами, засобами звʼязку, спорядженням, а віднедавна — медичним обладнанням). Обоє — випускники Києво-Могилянської академії. Лесь — режисер-документаліст, креативний продюсер у комунікаційній агенції Linzа Agency, а Олена — графічна дизайнерка. Нині вона операційна директорка їхньої благодійної організації, а поза цим керує агенцією, в якій працює над рекламною комунікаційною кампанією. Пара вирішила перервати магістерську програму у США, щоби повернутися в Україну і волонтерити на благо людей.

Свій шлях у США Лесь і Олена розпочали 2021 року в університеті Огайо, що в американському місті Афіни, куди їх запросили на навчання й викладання. Ця програма триває три роки, але вони встигли провчитися лиш девʼять місяців, доки не почалася повномасштабна війна. Лесь розуміє: пройшло майже два роки відколи вони покинули університет, тому там не сподіваються, що вони з Оленою повернуться: 

— Наші директори програми відкриті, [готові] взяти нас ще раз. За нами було збережене місце до цієї осені [2023 року]. Зараз уже все. Чи шкодую я? Не шкодую. Життя повернулось дуже цікавим чином.

Повномасштабне вторгнення почалося тоді, коли в США був вечір 23 лютого. Лесь згадує, що тоді він працював, і в якийсь момент Олена забігла до нього в кімнату й почала кричати, що почалася повномасштабна війна:

— Я, звісно, як журналіст, не повірив і почав перевіряти сам. Ну, і коли перевірив, зрозумів, шо відбувається шось дуже-дуже погане. І, звісно, постало питання для нас: чи будемо ми вертатися? 

Спершу домовилися зачекати, аби зорієнтуватися і зрозуміти, що відбувається. Вирішили: насамперед зроблять усе, що зможуть у США, а якщо ситуація ускладнюватиметься, то повернуться в Україну. Спочатку вони поширювали інформацію про повномасштабну війну в університеті, роздрукували матеріали про Україну та QR-коди із посиланнями на благодійні фонди, щоб люди донатили. Лесь каже, що для них з Оленою боротьба зі стресом — це дія:

— Ми не заклякаєм — навпаки, нам треба рухатись. Тому другою задачею, яку поставили перед собою — це ж треба зустрітися з нашою діаспорою українською. 

Для цього пара проїхала 500 кілометрів до Клівленда (350 кілометрів на північ від Афін штату Огайо). Зібрання діаспорян було в церкві. Пригадують, що люди помолилися, відправа закінчилася й усі розійшлися. Єдине, що тоді вирішили зробити українці — поїхати колоною до Нью-Йорка. Але запланували це на неділю, бо в пʼятницю працювали. Тоді Лесь зрозумів, як вони діятимуть далі:

— Мені вже в голові думка була, шо все — ми їдем в Україну. Ми звідси нічого не зробимо. Зараз я розумію, шо ми могли би зробити шось. Я розумію, шо ми могли би бути корисними, але тим не менше, я не шкодую про рішення.

На початку березня 2022-го пара мала їхати у Сан-Франциско на зустріч із кінопродюсером, щоб обговорити зйомки фільму, який задумав знімати Лесь. Вони завчасно купили квитки, але повернули їх, щоб взяти інші — до польського аеропорту, аби з Варшави вирушити до Києва. Олена поїхала до своїх батьків, а Лесь до своїх. Одразу почали думати над тим, що робитимуть далі. 

Спершу Лесь за запитами людей, які надходили в його соцмережі, їздив Києвом, перевозив людей. Також допомагали з речами, яких потребували кияни, купували бронежилети, медичні препарати тощо: 

— Це було таке хаотичне волонтерство, яке в результаті стало досить таки ефективним.  Ми почали фокусуватись на чомусь. Ми зрозуміли, що потрібно якось брендуватися, не просто говорити: «Я Лесь, а це — Олена!». 

Придумали назву організації UA First Aid. Англійську обрали, бо хотіли комунікувати зі своїми друзями зі США. Після того, як пара поїхала з Афін, збирати кошти для українців допомагали і їхні американські друзі, серед них — Бенжамін Стюарт і Брет Хілл, учасники музичного гурту Slavalachia (від «слов’яни» і назви гір Аппалачі). Вони досліджують словʼянську музику й кантрі з гірського регіону в США. Лесь розповідає, що музиканти приїздили в Україну ще до повномасштабної війни, а з лютого 2022-го стали допомагати, збираючи кошти на благодійних концертах:

— Вони почали їздити своїм гуртом музичним по Сполучених Штатах і збирати гроші. І їхній друг в одній із пивоварень (вони його намовили), зробив лімітовану лінійку пива. Так в штаті Огайо в одній із пивоварень Jacki Оʼs вийшло пиво з назвою «Каменярі».

Увесь прибуток від продажу цього напою перераховують на підтримку України. Олена каже, що американські музиканти самі вигадали назву, дослідивши інформацію про Івана Франка та його твори.

Чи не одразу до волонтерської спільноти UA First Aid долучилися й українці, серед яких були зокрема випускники та викладачі Києво-Могилянської академії. Урешті, після пошуків ніші для допомоги, команда благодійної ініціативи зосередилася на тактичній медицині. 2022-го року доставляли іноземні аптечки, зокрема завдяки допомозі українців у США. Та згодом, за словами Олени, в UA First Aid зрозуміли, що варто фокусуватися на всьому, що можна купити якісного в Україні:

— Це і дешевше, і вигідніше для української економіки, ніж переправляти гроші за кордон. Усе, що ми можемо наразі придбати в Україні, ми так і робимо. 

Лесь підрахував, що за весь час існування ініціативи волонтери UA First Aid надали допомоги більше ніж на мільйон доларів:

— Чи багато це, чи мало — не оцінюю абсолютно ніяк. Для мене це величезна сума, і я вдячний кожному, хто донатив на цю суму, і кожному, хто скидався. Ми зробили все можливе, щоб кожна копійка з цієї суми була ефективною.

Коли Лесь і Олена вирушали в Огайо, залишатися там жити вони не планували. Прагнули отримати знання, набратися досвіду й повернутися в Україну, щоб втілювати свої ідеї вдома. Та коли повернулися, обоє відчули себе ніби в іншій, кращій країні. Попри те, що їм складно сповна все рефлексувати в умовах війни, Олена каже, що українське суспільство помітно трансформувалося:

— Подібні трагічні, травматичні речі, вони дозволяють нам переродитися в обʼєднану, нову українську — по суті, а не за назвою, — націю.

Думку про зміну України на краще підтримує і Лесь. За його відчуттями, після початку повномасштабної війни українці позбулися внутрішньої другосортності, яку часто проявляли за кордоном:

— Українське суспільство повірило в себе нарешті. […] Не тільки весь світ побачив, що ми можемо. Ми самі побачили, що ми можемо. Тепер із цим знанням ми знаходимо нові обрії для того, що ми робимо, експериментуємо, вперто робимо. Тепер немає страху, що десь ми щось не зможемо.

Олена згадує, як у США сумувала за домом. Чи не єдине, що робила в перші дні після переїзду: в гугл-картах віддаляла точку, в якій перебуває, поки не побачить Україну. Для неї йшлося не про фізичний простір або конкретних людей, а про відчуття того, що вона серед своїх:

— Мені здається, що Україна — це не лише люди, які тебе оточують, і не лише територія, на якій ти знаходишся, і яку вважаєш своїм домом. Це певне місце сили величезної кількості предків, які боролися за свободу. І ця боротьба за свободу і внутрішня свобода, яка є всередині нас, для мене це і є Україна.