Багатьом українцям Росія не давала спокою ані за життя, ані після їхньої смерті. Окрім перепон у науковій чи творчій діяльності, переслідуванню, репресіям та(чи) привласненню напрацювань, прах низки видатних постатей України досі покоїться в РФ. У цьому лонгріді — лише кілька таких історій, що, однак, вказує на системність проблеми і виклики, які постають перед нашим суспільством зараз і у майбутньому.
«Слава не поляже, а про себе розкаже», — говорить давня козацька приказка, що актуальна й досі. Імена видатних діячів історії та культури, будучи частиною національної пам’яті, є ще й маркерами ідентичності. Ось чому в різні часи росіяни так прагнуть привласнити не тільки творчий чи науковий спадок видатних українців, а й навіть їхній прах.
Унаслідок багатосотрічної колоніальної російської політики величезну кількість українських історичних постатей і досі розглядають крізь призму їхньої приналежності до «вєлікай рускай культури». А левова частка відомих українців і досі захоронена на території Росії. Тому українські історики багато років поспіль борються не лише за міжнародне визнання національної ідентичності цих дієвців, а й за повернення їхніх тіл на Батьківщину.
Князі
Росія послідовно розмиває українську історію, спекулюючи на темі «правонаступництва» Київської Русі та досі вкоріюючи квазітеорію про «колиску трьох братніх народів» — російського, українського й білоруського як однієї давньоруської народності. Це стало підґрунтям, що живило й живить подальшу брехню. Так Росія з-поміж усього іншого приписала собі історію та ключові здобутки Київської Русі і, відповідно, вважає київських історичних діячів своїми. Це означає, що вона сама собі «легітимізувала» право розпоряджатися всім, що з ними пов’язано.
Показова ситуація — із рештками князя Володимира Великого. Він помер 5 липня 1015 року в своєму дворі в Берестові. Уночі тіло таємно перевезли до Десятинної церкви в Києві, де й поховали. Під час татаро-монгольської навали останки князя та його дружини, візантійської принцеси Анни, залишилися під завалами цього храму.
Володимир Великий. Джерело зображення: Укрінформ.
Мармуровий саркофаг нібито з останками Володимира і його дружини Анни на руїнах Десятинної церкви знайшов митрополит Петро Могила. Про обставини цієї події є дві версії, одна з яких зафіксована в другому виданні «Короткого описання Києво-Печерської лаври» Кратком описании» (1795) митрополита Самуїла Мисливського, а інша в одному з літописів XVII століття.
Череп Володимира Великого Петро Могила відділив від мощей і передав на зберігання до Лаври, згодом вилучивши й частину передпліччя зі щелепою. Саме її 1638 року він подарував московському царю Михайлу Федоровичу. Митрополит сподівався, що той натомість пожертвує кошти на усипальницю для мощей князя Володимира, яку волів встановити в Софії Київській. Утім, цар його прохання не виконав.
Череп Володимира Святого (католики та православні вшановують його як рівноапостольного святого) перед Другою світовою війною відправили до Санкт-Петербурга, щоб створити скульптурний портрет за методикою відомого російського антрополога Михайла Герасимова. Так останки українського князя зникли там під час блокади міста.
Ще один промовистий випадок — поховання князя Михайла Всеволодовича Чернігівського (нащадок Рюриковичів). Він загинув від руки ординського хана Батия й спершу був похований у Чернігові. Однак у XVI ст. Михайла канонізували як мученика й за наказом Івана Грозного перевезли до Московії. Спочатку мощі князя опинилися в Стрітенському Соборі, а потім в Архангельському соборі Кремля.
Загибель Михайла Всеволодовича. Мініатюра Лицевої хроніки XVI ст. Джерело зображення: Вікіпедія.
Доба козацтва
У контексті привласнення росіянами історичної спадщини України важливо згадати й про козацьку добу. Зокрема, українські історики часто говорять про непросте для нашої країни ХVІІ ст. — у той час не збереглося жодної могили тодішніх українських гетьманів. На це, наприклад, звертав увагу й Тарас Шевченко у своїй поемі «Гайдамаки»:
Згадайте праведних гетьманів:
Де їх могили? Де лежить
Останок славного Богдана?
Де Остряницина стоїть
Хоч би убогая могила?
Де Наливайкова? Нема!
Живого й мертвого спалили.
Петро Дорошенко. Джерело зображення: Вікіпедія.
Винятком є Петро Дорошенко, який гетьманував в Україні в 1665–1676 роках, тобто в добу Руїни. Після зречення гетьманства 1676 року його на вимогу царського уряду інтернували до Москви. Тож останні роки життя Петро Дорошенко провів у селі Ярополець неподалік від російської столиці. Там помер і був похований. 2016 року Україна зверталася до РФ, щоб забрати рештки українського гетьмана й перепоховати його на Батьківщині. Зокрема, відповідне звернення надсилали за ініціативи народного депутата Ігоря Насалика. 2019 року під час львівської прес-конференції Іван Сварник, історик та директор Львівської універсальної наукової бібліотеки пропонував зробити зробити з РФ обмін останками: нам повернути рештки Петра Дорошенка, а росіянам — Миколи Кузнєцова (радянський диверсант, агент НКВС, що був захоронений у Львові на Пагорбі Слави). Проте наразі останки Петра Дорошенка досі перебувають у Росії.
Каплиця над могилою українського гетьмана Петра Дорошенка. Село Ярополець, Московська область. Джерело фото: Вікіпедія.
Трагічна й доля останнього кошового отамана Війська Запорозького Петра Калнишевського. Після ліквідації Запорізької Січі в 1775 році, за наказом князя Потьомкіна, його заарештували й відправили на довічне ув’язнення на Соловки «за віроломне буйство та розорення російських підданих». Лише 1801 року, російський цар Олександр I, помилував українського отамана. Решту свого життя Калнишевський провів ченцем. Попри своє багастраждальне ув’язнення на території Росії, Петро Калнишевський і нині покоїться на головному подвір’ї Соловецького монастиря перед Преображенським собором.
Могила Петра Калнишевського. Джерело фото: Вікіпедія.
Олександр Довженко
Класик світового кіно Олександр Довженко також похований у Росії. Режисер помер 25 листопада 1956 року в селі Передєлкіно, що неподалік від Москви. Поховали його на Новодівичому цвинтарі — одному з найвідоміших у столиці РФ.
Олександр Довженко. Джерело фото: Одеська кіностудія.
Український режисер, шукаючи порятунку від ідеологічних репресій, певний час жив у Москві. Пізніше мріяв повернутися назад в Україну, однак тоталітарні лещата Сталіна, який поставив тавро на його діяльності через славнозвісний фільм «Україна в огні», стислися. 1944 року на таємному засіданні Політбюро ЦК ВКП Сталін назвав Довженка «куркульським підспівувачем» і «відвертим націоналістом», а його стрічку — платформою обмеженого націоналізму й ворожого ленінізму. Прикра іронія в тому, що тодішнього очільника СРСР український режисер свого часу вважав своїм другом і рятівником.
У своєму щоденнику Олександр Довженко неодноразово писав, що хоче, аби його поховали на Батьківщині. Всі спроби режисера повернутися в Україну, на жаль, були марними. Ось що він занотував у своєму записнику 1945-го:
— Я помру в Москві, так і не побачивши України. Перед смертю попрошу Сталіна, аби перед тим, як спалити мене в крематорії, з грудей моїх вийняли серце і закопали його в рідну землю в Києві десь над Дніпром на горі.
«Вже не треба нічого — ні кіностудії, ні роботи, допоможіть тільки переїхати в Україну», — писав у 1956-го до президії Ради письменників України.
Питання про повернення праху Олександра Довженка на Батьківщину порушували неодноразово. Ще на початку 1990-х, із наближенням 100-річного ювілею від дня народження режисера, пропозиції перевезти прах митця до Києва актуалізувалися. Однак тоді цей процес не набув обертів.
Могила Олександра Довженка. Джерело фото: Вікіпедія.
Справа дещо пожвавилася під час президентства Віктора Ющенка. 2006 року він видав указ «Про вшанування пам’яті Олександра Довженка», в якому одним із пунктів було передбачено створення спеціальної комісії, яка допомогла би вирішити з РФ питання щодо перепоховання в Україні Олександра Довженка та його дружини.
2007 році Посольство України в РФ надіслало чергову заяву, в якій ішлося про особисте бажання митця бути похованим в Україні, документальні свідчення його дружини й бажання спадкоємців. Передбачувано, російська сторона все це просто проігнорувала. Мовляв, уся ця надана інформація — недостатня причина, щоб дійсно визначити волю Довженка покоїтися в Україні, а ще російська сторона зазначила, що «не вважає актуальним здійснювати перепоховання відомих діячів, похованих у єдиній державі». Очевидно, що після початку повномасштабної війни відновити будь-які переговори щодо цього малоймовірно або й геть неможливо.
Сергій Корольов
Вартий згадки й інженер Сергій Корольов, якого часто називають батьком космонавтики. 1938 року, у самий розпал Сталінського терору, його звинуватили у троцькізмі й «підриві державної промисловості». Науковця заслали до Колимських таборів. Офіційна причина його смерті — серцева недостатність під час операції на кишківнику. Однак важливі подробиці замовчуються. Відомо, що під час одного з допитів НКВД Сергія Корольова сильно вдарили в щелепу, зламавши її, після чого кістки зрослилися неправильно. Під час операції вченому не могли ввести в трахею трубку для штучного дихання, і наслідок цього був фатальний.
троцькізм
Ідейно-політична течія в марксизмі, що виникла 1903 року й названа на честь її головного теоретика Льва Троцького. В основі — критика ленінської концепції революції і пролетарської держави.
Сергій Корольов. Джерело фото: glavcom.ua.
Навіть після років ув’язнення й катувань енкаведистами, РФ без жодних докорів сумління встановила прах Сергія Корольова у Кремлівській стіні, щороку згадуючи про нього як про видатного російського інженера й конструктора ракет.
Могила Сергія Корольова. Джерело фото: wikimapia.org
Іван Піддубний
Весь світ знав колись спортсмена Івана Піддубного — чемпіона світу з боротьби, народженого на Полтавщині. До слова, його прапрадід воював проти Московії у складі козацького війська Івана Мазепи. Здобувши світову славу як непереможний борець, Іван Піддубний отримав можливість подорожувати світом, а 1927 року отримав у США статус найкрасивішого чоловіка Всесвіту. Спортсменові запропонували прийняти американське громадянство й відмовитися від українського, однак він вирішив повернутися в Україну.
Іван Піддубний. Джерело фото: depo.ua.
На Батьківщині Івана Піддубного чекав черговий «сюрприз» від совєтів — його родичів, яким він придбав землю в рідному селі, оголосили куркулями. Зрештою спортсмен вирішив перебратися на Кубань, у місто Єйськ. Однак і тут не знайшов спокою. Він був обурений тим, що його радянський паспорт виписали на ім’я «Ивана Поддубного, русского». Після довгих і безуспішних суперечок Іван Піддубний самостійно виправив російський варіант свого імені на український, унаслідок чого загримів за грати.
Кінець життя провів у злиднях, вимінююючи свої численні нагороди на шматок хліба. Похований на Єйському кладовищі, а на могильній плиті видатного українського борця вибито: «Здесь русский богатырь лежит».
Могила Івана Піддубного. Джерело фото: Вікіпедія.
2019 року з’явилася електронна петиція з проханням перепоховати Івана Піддубного в рідній Красенівці, однак так і не зібрала необхідну кількість голосів. Тож питання повернення його праху на Батьківщину досі відкрите.
Важливість збереження історичної пам’яті
Звісно, згадані постаті — лише дещиця з усіх, чиї тіла досі покояться на території РФ. Некрополезнавець і публіцист Віктор Жадько присвятив цій темі книжку «Болять Україні могили її поколінь», і лише в ній згадано про більш як 150 імен українців. Наприклад, історик Микола Костомаров похований у Санкт-Петербурзі на Волковому цвинтарі, письменниця Марко Вовчок — у Нальчику, що на Кавказі. Композитор Семен Гулак-Артемовський, природознавець Володимир Вернадський, письменник і фольклорист Олександр Афанасьєв-Чужбинський, композитор і співак Дмитро Бортнянський, учений-винахідник Юрій Кондратюк, фольклорист Климент Квітка — їхній прах, як і багатьох-багатьох інших, на жаль, усе ще на чужині.
Могила гетьмана Петра Дорошенка на початку ХХ століття, коли її відвідав український історик Дмитро Яворницький. Джерело фото: Радіо Свобода.
Представники Українського інституту національної пам’яті (УІНП) ще 2017 року зазначали, що за їхніми підрахунками, поза межами України — понад 250 тис. поховань українців, які свого часу зробили свій внесок у суспільно-політичне, культурне й релігійне життя українських емігрантів. А через три роки, у 2020-му, УІНП разом із БФ «Героїка» створили онлайн-ресурс «Віртуальний некрополь української еміграції», де зібрано дані про понад 2600 поховань українців, які долучалися до розбудови української державності й культури. Подібні ініціативи дуже важливі, адже варто пам’ятати, що більшість українців свого часу покидали Україну вимушено — через політичні утиски й гоніння, заборону вільно творити, загрозу життю та здоров’ю родини.
«Чи варто аж так перейматися, де саме похована та чи та людина? Адже пам’ять про неї можна вшановувати будь-де?» — логічні питання, які могли з’являтися в багатьох. Тим паче зараз, коли ось уже більш як 10 років триває війна і питання виживання та збереження державності — безсумнівно пріорітетніші за будь-які інші. Однак повернення українців — живих і померлих — один із важливих аспектів перемоги.
Французький дослідник П’єр Нора ввів в обіг поняття «місця пам’яті», пропонуючи позначати так важливі символічні місця, з якими асоціює себе певна група людей. Окремі могили чи цілі кладовища, пам’ятники чи меморіальні комплекси — це і є такі місця, що сполучають минуле із сьогоденням. Це те, що працює як постійне нагадування, хто ми є і куди рухаємося. А отже, піклування про місця пам’яті — це піклування про свою ж історію, адже тоді важче перекроїти, перекрутити історію, зокрема, привласнити собі певних людей, як це століттями робить Росія.
Той факт, що велика кількість відомих українців і досі похоронені на території РФ, а їхній творчий чи науковий спадок росіяни продовжують позиціонувати як російський, підтверджує ефективність загарбницьких методик країни-окупанта та її колоніальної політики.
Прах деяких видатних українців свого часу все ж вдалося повернути на Батьківщину. На слуху — перепоховання Тараса Шевченка 1861 року, також дисидентів Василя Стуса, Юрія Литвина та Олекси Тихого в 1989-му. Але роботи в цьому напрямку ще дуже багато, бо навіть попередні успішні випадки стикалися з шаленим опором РФ і бюрократією.
Перепоховання Василя Стуса, Юрія Литвина та Олекси Тихого, Київ, 1989 р. Джерело фото: maidan.org.ua.
Повернення Україні її історичних і культурних діячів — тема, що має постійно звучати на міжнародній арені, особливо зараз, під час повномасштабної війни. Адже всі ці історії — це ще й нагадування про те, наскільки облудливими є заяви РФ про її демократичні цінності. Публічне обговорення експансійної політики РФ щодо привласнення українських діячів дає позитивні результати. Зокрема, широкий медійний розголос посприяв тому, щоб, наприклад, музей «Метрополітен» у Нью-Йорку визнав українськими художниками Іллю Рєпіна та Івана Айвазовського, а «Стеделек-музей» в Амстердамі ідентифікував як українця Казимира Малевича.
Звісно, в умовах повномасштабної війни будь-які переговори з РФ щодо перепоховання видатних українців не вбачаються можливими, однак це не має означати, що інформування про це українців та іноземців варто відкладати до кращих часів.
