Премії під час війни: приймати чи відмовлятися?

Премії впливають на імідж країни в міжнародній спільноті. Велика кількість нагород визначає державу як високорозвинене культурне середовище й додає їй авторитету. Однак різні премії, якого б масштабу вони не були, часто не є аполітичними: церемонії нагородження стають майданчиками, на яких лавреати премій можуть просувати власні ідеї та привертати увагу до злободенних проблем не тільки своїм виступом, а й навіть зовнішнім виглядом. Як-от у випадку з церемонією нагородження кінопремії «Оскар», коли знаменитості носять на одязі стрічки різного кольору, що символізують їхню підтримку певній події чи явищу у світі (наприклад, фіолетові — за протидію вуличному насиллю, червоні — на знак солідарності жертвам СНІДу тощо).

Від початку великої війни українці почали частіше отримувати різні премії. За даними «Читомо», у 2022 році українські письменники здобули щонайменше 40 іноземних нагород. Відзначають також вітчизняних ілюстраторів, дизайнерів, видавців та ін. Крім того, нагороди часто почали вручати колективно. Наприклад, усі українські журналісти стали лавреатами Пулітцерівської премії, а весь народ України відзначили премією Андрія Сахарова, яку вручають за захист прав людини й дотримання міжнародного законодавства.

Та навіть за часів незалежності України українських видатних діячів у кращому випадку сприймали як частину єдиного пострадянського простору, а в гіршому — як представників периферії, «сировинного додатку» Росії. Після початку повномасштабної війни міжнародна спільнота нарешті чітко відокремлює українську культуру від російської і визнає її самостійність. З іншого боку, на багатьох преміях українців досі намагаються «помирити» з росіянами, одночасно нагороджуючи представників обох країн. Крім того, лавреатами чи гостями премії часто стають російські ліберали й опозиціонери, які насправді просувають антиукраїнські ідеї.

Нобелівська премія: українці, білоруси й росіяни

Яскравий випадок, який викликав дискусії серед українців — Нобелівська премія миру 2022 року, коли відзначили українську правозахисницю Олександру Матвійчук і організацію Центр громадянських свобод (ЦГС), яку вона очолює з 2007 року. Разом із тим цю нагороду розділили між білоруським правозахисником Олесем Біляцьким (очолює правозахисний центр «Весна») і російською організацією «Меморіал». Це рішення обурило українців, його критикували і в соцмережах, і серед професійної спільноти. Люди були невдоволені тим, що разом з Україною премію одночасно отримали представники Росії — країни-агресора, що розв’язала війну ще 9 років тому і яка на мить вручення премії досі триває, і Білорусі, що обслуговує російську армію і з чиєї території обстрілюють Україну.

На думку багатьох українців, за кордоном Україну й Білорусь досі сприймають як сателітів Росії, тому й намагаються об’єднати під приводом боротьби за мир. «Одна з проблем Нобелівської премії — ставити українців, білорусів і росіян в одну категорію, що зачіпає та неявно поширює російську імперіалістичну ідею XVII–XVIII століть про “триєдиний руський народ”», — писала культурологиня Маріам Найєм.

Журналіст Борис Бахтєєв зауважив, що раніше Нобелівську премію миру спільно отримували люди й організації, які робили ту саму справу або схожі речі в однаково несприятливих умовах. На його думку, роботу ЦГС, «Меморіалу» й Олеся Біляцького можна вважати в певному сенсі подібною, хоча вони й мають різні цілі, і боротьба проти Путіна — не їхнє основне завдання. А от умови, пише журналіст, надто сильно різняться, бо Білорусь і Росія — тоталітарні й репресивні держави, на відміну від демократичної України. Звісно, Україна має певні проблеми з правами і свободами, але їх ніяк не можна порівняти з масштабами порушень у Росії чи Білорусі, зазначає Бахтєєв.

Голова Нобелівського комітету Беріт Рейсс-Андерсен обґрунтувала вибір лавреатів 2022 року. За її словами, комітет обрав саме цих переможців, щоб наголосити на важливості громадянського суспільства і його ролі в будь-якій країні. Зокрема у протистоянні авторитарній владі, адже «громадянське суспільство було розгромлене в Росії і Білорусі, а Україна не була повністю розвиненою демократією і потерпала від цього».

Правозахисниця Олександра Матвійчук розповіла, що закордоном їй часто доводиться пояснювати обурення українців, коли іноземці ставлять Україну, Росію і Білорусь на один щабель. Робити так — це підтримувати міф про «братні» народи, і щоб уникати таких ототожнювань, потрібно розуміти контекст, у якому співіснують країни, і вчити історію, зауважила Олександра Матвійчук.

Водночас очільниця ЦГС сказала, що не мала жодних сумнів щодо того, чи варто їй брати «Нобелівку» разом із росіянином і білорусом. Вона пояснила, що правозахисники з «Меморіалу» і «Весни» співпрацювали з Україною, допомагали визволяти українських політв’язнів і усвідомлюють відповідальність за дії своїх країн:

— Ті ж самі колеги з «Меморіалу» вибачалися переді мною двічі. Перший раз — це коли вже в березні (2014 року. — ред.) стало зрозумілим, що це російські військові [окуповують Крим і схід України], вони подзвонили і вибачились. Хоча не вони мали переді мною вибачатися і взагалі вони робили все для того, щоб зупинити [війну]. Другий раз це було, коли почалося повномасштабне вторгнення. Має бути якесь усвідомлення і в інших сферах. Це питання не вини. Вина — це юридична категорія, це те, що ти зробив своїми руками. Це розуміння відповідальності.

Виконавча директорка ЦГС Олександра Романцова також наголосила, що інші лавреати підтримували Україну ще з початку збройної агресії РФ: «Це не якісь провладні російські організації, а ті люди, які борються за права людини… Важливість не в тому, що хтось намагається об’єднати Білорусь, Росію чи Україну, а в тому, що там намагаються підсилити тих людей, які борються проти агресії Путіна. Для нас це очевидно».

Під час вручення премії дружина Олеся Біляцького виголошувала промову від його імені, бо зараз чоловік перебуває за ґратами через допомогу співгромадянам, яких ув’язнили під час антиурядових протестів у 2020 році. Вона згадала російську агресію проти України, критикувала білоруський режим і самопроголошену владу, а також Путіна і його контроль над Білоруссю.

Організація «Меморіал» (на врученні від її імені виступав їхній голова правління Ян Рачинський) критикувала імперіалізм сучасної Росії і її пропагандистські наративи, засудила вторгнення до України та згадала про колективну відповідальність російського суспільства за злочини, які воно безпосередньо або опосередковано, через мовчазну підтримку, здійснює упродовж багатьох років.

Із моменту отримання Нобелівської премії Олександра Матвійчук дала близько 30 інтерв’ю закордонним медіа. Ще більше матеріалів написали про роботу ЦГС. Пошукові запити в Google з іменем правозахисниці зросли на 61 % у період вручення премії, інтерес продовжує зростати. Саме завдяки отриманню Нобелівської премії миру робота команди Олександри Матвійчук змогла набути такого розголосу в міжнародній спільноті й отримати більше майданчиків для поширення правдивої інформації про російсько-українську війну.

Відмова від премії через росіянина

У грудні 2022 року росіянина Олексія Венедиктова, колишнього головного редактора радіо «Эхо Москвы», нагородили німецькою Премією зі свободи слова Johann Philipp Palm Award. «Эхо Москвы» входить до російського холдингу «Газпром-медіа», який володіє 66 % акцій радіо. У березні минулого року російська влада відімкнула радіо від ефіру й заблокувала його сайт через звинувачення у «закликах до екстремізму». Членкиня опікунської ради Сейран Атеш вважає, що, попри зв’язки з Кремлем, Венедиктов є прихильником свободи.

Номінували на цю премію і українку Оксану Романюк, директорку Інституту масової інформації (ІМІ). «Прочитала, що Венедіктов став “першим росіянином, який отримав німецьку премію за свободу слова”. А я, мабуть, стала першою українкою, яка від неї відмовилась», — написала вона у фейсбуці. Про номінацію з Венедиктовим Оксана Романюк дізналася у травні й одразу повідомила організаторів, що не прийматиме її. Ті намагалися переконати її взяти участь, однак позиція директорки ІМІ залишалася непохитною. Вона сказала, що організатори премії пропонували їй «простягнути руку ворогові», але для неї така риторика неприпустима, адже Венедиктов висловлювався проти України, а також виправдовував російську атаку на ТРЦ у Кременчуці. За словами Оксани Романюк, російський журналіст «легітимізував ситуацію зі знищення свободи слова в Росії». Інша причина відмови — російська агресія проти українців: «Для того, щоб простягати руку, має відбутися певний комплекс заходів. Мають відбутися перемога, суди, покарання, власне, покаяння — як це було з Німеччиною».

Попри те, що німецька премія не така престижна, як Нобелівська і цей випадок нагородження не набув розголосу в іноземних медіа, в Україні ця ситуація викликала активну реакцію. Близько 20 регіональних і всеукраїнських медіа відреагували на відмову директорки ІМІ від нагороди. Українські медійники підтримали її рішення, а користувачі соцмереж висловили Романюк вдячність за чітку громадянську позицію.

Ці приклади показують, що розділяючи премії з росіянами під час повномасштабної війни, українські лавреати стикаються зі шквалом критики й мають пояснювати співвітчизникам своє рішення, а відмовляючись — отримують похвалу від них. Водночас відмова — це втрата майданчика для висловлення своєї позиції за кордоном. Інформаційний простір, яким могли би скористатися українці, заповнюють росіяни з відвертими або прихованими пропагандистськими наративами. Крім того, іноземці не ставляться до росіян так само критично, як українці, і вважають нашу позицію надто різкою чи такою, що перегинає палицю, а тому не бойкотують росіян в усіх сферах, особливо в культурній, будучи переконаними, що вона «поза політикою». Тож у випадках, коли українці відмовляються від премій через росіян, ті не втрачають можливості забрати собі не лише нагороду, а й право висловити свою, часто шкідницьку думку щодо російської агресії в бік України. Ба більше, іноді вони просувають ідею, що росіяни теж заслуговують співчуття й підтримки, адже їм, мовляв, доводиться якось жити під час путінського режиму чи терпіти неприязне ставлення до них за кордоном, куди вони втекли. Яскравий приклад — перемога заснованого росіянами проєкту Immigram у конкурсі стартапів Slush 100 Pitching Competition у листопаді 2022 року. Суть ідеї була в тому, щоб допомогти російським айтівцям переїхати у Велику Британію. Після шквалу критики української IT-спільноти нагороду організатори таки відкликали (а це був 1 млн євро інвестицій) і перепросили за неуважність у відборі учасників.

Росіянка на посаді голови журі премії

Міжнародна рада з дитячої літератури (з англ.The International Board on Books for Young People, IBBY), кожні два роки вручає міжнародну літературну премію Ганса Крістіана Андерсена найкращим дитячим письменникам та ілюстраторам. Восени 2022 посаду голови журі отримала російська ілюстраторка Анастасія Архіпова, яка також є членкинею Московського союзу художників — ця організація активно підтримує війну в Україні. Сама Архіпова стверджує, що не знала про пропагандистські проєкти організації та хоче, щоб «ця жахлива ситуація скоріше закінчилася».

Саме призначення росіянки на таку високу посаду свідчить про те, що РФ вдалося створити за кордоном образ «вєлікай рускай культури», що нібито аполітична і просуває людські цінності. Цей міф замилює іноземцям очі на той факт, що переважна більшість росіян підтримують геноцид українського народу й не збираються виступати проти злочинів своєї влади та збройних сил. Через це за кордоном і не розуміють, навіщо українці виступають за відмову від представництва росіян у міжнародних установах, зокрема культурних. Крім того, Росія — велика країна, потужний ринок збутку, який бізнес-організації просто бояться втратити.

Однак призначення Анастасії Архіпової на посаду все ж обурило багатьох членів IBBY. Представництва ради у Швеції, Норвегії, Данії, Фінляндії, Литві, Латвії, Естонії, Бельгії, Молдові й Україні вимагали її відсторонення. Голова шведської організації Марґарета Ульстрьом прокоментувала ситуацію: «Важко бути активним на міжнародному рівні без схвалення російського уряду. Тому вона (Анастасія Архіпова. — ред.) стає символом незалежно від того, що вона думає про війну».

Пізніше королева Данії Марґрете II відмовилася опікуватися премією. Королівський дім пояснив, що монархиня не може бути частиною конфлікту, що виник в IBBY. Представництво ради в Данії відмовилося брати участь у премії 2023 року. Зрештою, під потужним тиском спільноти, Анастасія Архіпова відмовилася від своєї посади. При цьому російська ілюстраторка поскаржилася, що її цькують за національною ознакою.

Час від часу українцям вдається витіснити росіян з арени міжнародних премій: їх звільняють, не толерують і «скасовують». Але кількість таких випадків набагато менша, ніж хотілося б. Іноземцям складно зрозуміти, що українці вважають неприйнятним представництво росіян у будь-яких установах, організаціях і спільнотах зокрема через те, що народ країни-агресора уникає колективної відповідальності за воєнні злочини, скоєні їхньою армією й обраним урядом, а також намагається постійно відбілити свою репутацію.

Премії для власної вигоди

Премії для багатьох росіян — спосіб гуманізувати себе, довести, що «не всі росіяни погані» й показати, що їм теж «дуже важко через цю війну». Щоб потрапити на міжнародні майданчики, їм достатньо сказати одну фразу «нєт войнє», адже часто за кордоном не заглиблюються в контекст російсько-української війни і не вивчають ретельно інші заяви медійних осіб Росії. У таких умовах російським опозиціонерам вигідно бути «ліберальними», адже поверхове протистояння режиму легітимізує їхню присутність у вищих колах міжнародної спільноти і дає можливість висловлювати шкідливі для України, але корисні для РФ думки.

Українці відреагували критикою. Зокрема, їм не сподобалося, що Хохлова використала образ біженців, хоча представляє країну, яка, розпочавши війну ще у 2014 році, змусила людей покидати домівки.

Крім того, українців обурили обіцянки ілюстраторки передати виграні 3400 доларів у благодійний фонд допомоги українським біженцям, щоб так показати, що росіяни «не підтримують війну» і «співчувають постраждалим». Українці зауважили, що попри «підтримку», Анна Хохлова, перебуваючи в Росії, досі має сплачувати податки, які наповнюють бюджет РФ, відтак вона долучається до фінансування війни проти України.

Для росіян свист і вибух феєрверка, який нагадує ракети, — лише «звукове забруднення». Водночас у мільйонів українців цей звук викликає травматичні спогади і лякає досі, бо загроза щоденних обстрілів усе ще не зникла.

Анна Хохлова не бачила етичних суперечностей у тому, щоб висувати на міжнародний конкурс свою роботу про травматичний досвід людей, спричинений її співвітчизниками. Думка відмовитися від премії в Анни Хохлової теж, вочевидь, не з’явилася, бо, схоже, росіянам вигідно напоказ співчувати українцям, перекладаючи так вину виключно на владу. Іноземці реагують на це із захватом і підтримкою — мовляв, серед росіян є й добрі люди — не помічаючи, як знецінюють українців на багатьох рівнях сприйняття.

Після шквалу критики британська асоціація ілюстраторів (англ. The Association of Illustrators) перепросила за «нечутливість» до українських біженців і видалила всі заяви про нагородження 2022 року зі своїх соцмереж і сайтів.

У квітні 2022 року Державне агентство України з питань кіно закликало Каннський кінофестиваль бойкотувати російські стрічки, але до програми все одно потрапив фільм російського режисера Кирила Серебреннікова «Дружина Чайковського», який фінансував російський олігарх Роман Абрамович.

«Позиція Канн щодо Серебреннікова викликає певний подив, оскільки біографія режисера щільно пов’язана з Владиславом Сурковим, що працював у Путінській адміністрації. До фінансування робіт режисера долучався Фонд Суркова. І це тоді, коли загальновідомо, що саме Сурков — архітектор російської пропагандистської машини, робота якої була тригером початку війни на Донбасі 2014 року», — прокоментувала ситуацію радниця посольства України у Франції Вікторія Гуленко.

Під час пресконференції Серебренніков зробив низку провокаційних заяв, зокрема закликав зняти санкції зі спонсора своєї стрічки Романа Абрамовича й не підтримав бойкот російської культури, сказавши, що вона завжди була «антимілітаристською та антивоєнною».

До того ж він заявив, що допомагати потрібно не лише українцям, а й росіянам, адже війна теж «поламала їм життя» і змусила «почуватися винними»: «До росіян часом ставляться не дуже добре у зв’язку з війною, яку веде Росія. Тому я допомагав би і тим росіянам, які загинули в Україні, бо вони були жертвами пропаганди й пішли туди воювати. І ці сім’ї, які опинилися без годувальників — теж кошмарна трагедія. Тому тут треба говорити про гуманітарну підтримку жертв війни, всіх».

Ірина Цілик, письменниця й перша українка в журі Каннського кінофестивалю, вважає дикунством, що такі меседжі звучать із величезного, престижного майданчика. Проте вона бачить у цьому і позитивний аспект: «Добре, що він показав своє істинне лице — і лице російських лібералів, дисидентів. Якщо Серебренніков — дисидент, то він мав би більш активно протестувати проти війни Росії в Україні… Хотілося б вірити, що люди це бачать, розуміють. Зрештою, я мала днями розмову з кінокритикинею — і мене приємно потішило те, як глибоко вона все це відчула й сказала, що Серебренніков не такий, зрештою, і дисидент, яким би його хотіли представляти».

Цьогорічна церемонія «Оскар» теж відзначилася обуренням і осудом серед українців. Канадський режисер Деніел Роер отримав нагороду в категорії «Найкращий документальний фільм» за стрічку «Навальний», що розповідає про отруєння у 2020 році російського ліберала Олексія Навального.

Багато користувачів соцмереж критикували Американську кіноакадемію за те, що вона відмовилася давати слово на церемонії президенту України, щоб нібито не політизувати «Оскар». Але водночас вони відзначили нагородою фільм про російського опозиціонера, який свого часу називав картвелів «гризунами», а Крим де-факто визнавав російським.

Оскільки сам Навальний нині перебуває за ґратами, нагороду отримувала його дружина Юлія Навальна, яка прибула на церемонію з дітьми. У своїй промові вона, передбачувано, не згадала про війну Росії проти України, натомість сказала, що мріє про свободу для свого чоловіка і про вільну Росію. Деніел Роер у своїй промові також цитував Навального, називаючи російську агресію проти України «війною Путіна».

Азад Сафаров, другий режисер і лінійний продюсер документальної стрічки «Будинок зі скалок» (спільне виробництво України й Данії), яка теж була номінована на «Оскар» як найкращий документальний фільм, розповів, що хоч і засмучений впливом російської пропаганди у світі, та вони все ж використали можливість розповісти світові про Україну:

— Ми не хочемо коментувати рішення [Американської] кіноакадемії. Нам лише шкода, що російська пропаганда досі діє і їй вдалося створити «бульбашку» навколо людини, яка в розумінні українців не є опозиціонером, бо вона підтримує окупацію Криму і з 2014 року не сказала жодного слова проти війни в Україні. Лише за місяць чи півтора до «Оскара» [Олексій] Навальний написав маніфест, у якому каже про повернення Україні територій до кордонів 1991 року. Тільки зараз, коли постало питання про «Оскар». Тому для нас це дуже фейково і дуже нещиро. Вони просто зіграли на голлівудських прийомах. <…> Для нас це (номінація на «Оскар». — ред.) не особисте досягнення. В часи війни всі особисті амбіції стають другорядними. Для нас особливо радісним було те, що цього року ми представляли Україну й могли привернути до неї увагу.

Українці вважають фільм «Навальний» пропагандистським матеріалом, що просуває шкідливий наратив про потужну російську опозицію і «хороших росіян». Насправді ж рік повномасштабного вторгнення Росії на територію України показав, що опозиція в РФ не має реальної сили, жодним чином не впливає на політику чи суспільство. На це вказує хоча б відсутність масових антивоєнних протестів у Росії. А самі «хороші росіяни», включно з Олексієм Навальним, так само імперіалістичні — просто обирають менш явні способи, щоб це проявляти.

Директорка ІМІ Оксана Романюк заявила, що поведінка росіян нині — це показник їхньої адекватності: «Якщо російському громадянину не соромно зараз публічно розказувати про свою тяжку долю і отримувати премії, то він є тим, що ми називаємо “хорошим”. Тобто банальним зверхнім імперіалістом».

Як приймати чи відмовлятися від премій із користю для України

Приймати премію разом з росіянами чи відмовлятися від неї не можна без грамотного обґрунтування й розголосу. Пропонуємо кілька порад, як це зробити.

1. Чітко пояснити своє рішення

Приймати чи не приймати премію — вибір кожного, але варто пам’ятати, що будь-яке рішення потребуватиме переконливого пояснення. Якщо премія дійсно важлива й може допомогти в інформаційній боротьбі з російською пропагандою, то необхідно вміло пояснити це скептичним українцям. Якщо від премії доцільніше відмовитися, то такий вибір теж треба обґрунтувати.

2. Не дати росіянам перетягнути ковдру на себе

Росіяни ніколи не втратять шансу поговорити зі світовою авдиторією. Коли українець чи українка відмовляється від нагороди, росіяни користаються цим простором задля власних цілей. У таких випадках варто не просто не погоджуватися на нагородження з росіянами, а й намагатися добитися того, щоб вони не отримували незаслуженого визнання. З підтримкою медіа й соцмереж можна пояснювати світові, чому нагороджувати росіян, а особливо разом з українцями, чи запрошувати їх як гостей подій — це не нормально, а також тиснути на організаторів премій, щоб ті знімали росіян із номінацій і припинили відзначати їх будь-яким способом.

3. Продовжувати добиватися повного бойкотування росіян (принаймні до закінчення повномасштабної війни)

Обирати між тим, приймати премію чи ні взагалі не доведеться, якщо росіян урешті припинять допускати на будь-які культурні заходи. Це складна мета, але вона варта зусиль. Із початком повномасштабного вторгнення РФ українці розгорнули величезну інформаційну кампанію в соцмережах, завдяки якій показали, чим насправді є Росія. З часом її масштаб почав згасати — і це дало додаткові лазівки російській пропаганді. Тому важливо продовжувати доводити світові, що Росія — це реальна загроза для світу, а росіянам немає місця серед демократичної спільноти, допоки їхня армія все ще перебуває на території не однієї країни, репарації ще не виплачені й не відрефлексований колективний досвід відповідальності за воєнні злочини їхньої країни.