Як ми робили «Хоробрі міста»

Якщо спитати, якою має бути перемога України, люди часто відповідають щось на кшталт «коли повернемо території в межах кордонів 1991 року». І це звучить логічно, проте деокупація — процес складний, тривалий і багатогранний, адже йдеться не лише про фізичне звільнення земель від загарбника. Один із найбільших викликів, з якими стикаємося вже зараз — різні досвіди українців, які стільки років живуть у реаліях війни. Йдеться про те, що поки жителі однієї частини України роблять усе для деколонізації, то в цей час росіяни знову колонізують іншу. І поки наше військо відстоює кожен клаптик землі, важливо підтримувати українців, які переживають жаский досвід окупації. Саме з таких міркувань у команди Ukraїner у 2022 році і виникла ідея нового спецпроєкту «Хоробрі міста». Ми хотіли показати українцям в окупації, що про них не забули, і час, коли на вулицях їхніх хоробрих міст знову майорітимуть синьо-жовті прапори, обов’язково настане.

У цьому матеріалі розповімо, як змінювався і масштабувався проєкт «Хоробрі міста» — від кількахвилинних відеороликів про українську ідентичність міст та героїчний опір їхніх жителів до великої благодійної офлайн-події і, зрештою, документальної однойменної стрічки.

Відеоісторії та пісні

Перше відео проєкту «Хоробрі міста» вийшло в липні 2022 року, воно було присвячене Новій Каховці. Від початку повномасштабного вторгнення, тобто більше року команда працювала над 14 роликами, які з’являлися трьома хвилями:

1. окуповані 2022 року міста півдня: Нова Каховка, Бердянськ, Херсон, Мелітополь і Маріуполь;
2. здебільшого населені пункти сходу (і ті, які окуповані 2014 року, і ті, які 2022): Старобільськ, Сєверодонецьк, Скадовськ, Донецьк та Луганськ);
3. міста півострова Крим: Сімферополь, Бахчисарай, Ялта, Керч.

Як з’явилася ідея

Мар’ян Манько, грантовий менеджер «Хоробрих міст», пам’ятає, що ідея з’явилася під час розмови із засновником Ukraїner Богданом Логвиненком у перші місяці повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Команда тоді вже працювала над проєктом «Почуйте голос Маріуполя», в межах якого люди, яким вдалося вибратися з окупованого міста, розповідали про нього і свій досвід перших тижнів повномасштабної війни. Але, як згадує Мар’ян, було розуміння, що важливо не лише говорити про тих, хто зміг виїхати, а й про тих, хто залишився у захопленому ворогами місті:

— Тоді ми придумали формат того, що ми можемо підтримати міста, які є в окупації, знявши для них візитівки такі, які би запали в душу саме тим людям, які залишились в цих містах, які би давали їм сили боротися з відчуттям того, що про них хтось забув.

Йшлося про короткий відеоформат — кількахвилинні ролики з архівними та сучасними фото- й відеокадрами, де диктор чи дикторка начитують розповіді про місто. А ще — пісні, створені на основі зібраних свідчень жителів кожного населеного пункту, який висвітлювали в межах проєкту.

Команда вирішила говорити про кожне місто так, щоб це, з одного боку, зрезонувало місцевим, а з іншого — розповіло про нього тим, хто ніколи там не був чи просто мало про нього знав, навіть якщо й відвідував. Тож складали списки експертів, які могли розповісти про ці населені пункти. Серед них були місцеві лідери думок, громадські активісти, представники різних професій: журналісти, художники, співаки, лікарі, держслужбовці.

Як ми це робили

Експертів для перших двох хвиль відеороликів та міста Керч із третьої шукала Наталя Вишинська, тодішня координаторка відділу досліджень Ukraїner (зараз — асистентка продюсерів, волонтерка відділу досліджень). Це було непросте завдання, адже йшлося про безпеку людей в окупації. До того ж, мало хто міг розповісти про давно окуповані міста, адже людям складно пригадувати не тільки тому, що не все пам’ятають, а й через болючість того, що в пам’яті лишилося. Тим, із ким вдалося сконтактувати, Наталя розповідала про проєкт, організовувала спільний дзвінок. Інколи її роль зміщувалася з інтерв’ювання до модерування, адже коли люди починали захоплено розповідати про рідні їм місця, то запитання були зайвими. Якось на одному з таких групових дзвінків двоє незнайомих між собою людей виявили, що жили на сусідніх вулицях тепер окупованої Керчі, після цього вони продовжили спілкуватися. Наталя згадує:

— І це таке щастя, коли потім після зідзвону вони пишуть: «я дійсно як побував вдома», «я зміг поспілкуватися так, як давно не спілкувався, на ті теми, які були болючі, але зараз це відчувається як полегшення».

Коли Наталя показувала експертам результат спільної праці, то багато хто писав, що зворушений. Одна людина відмовилася від спільного дзвінка з місцевими, а коли побачила інші відео, то написала вірш про своє місто, в якому не була з 2014 року, і надіслала його Наталі.

— І тому всі відео дійсно дуже зворушливі, бо це про нашу пам’ять, про те, що в нас збереглося ще до війни — оці маленькі пазлики, які в деяких містах вже не повернути, [бо] їх не буде, а в цих піснях і в цих відео вони завжди можуть залишатися з нами.

Уже запустивши перші відеоролики, команда проєкту думала, як його підсилити, знайти влучну форму, яка відгукнулася б іще ширшій авдиторії, стала віральною. І так до співпраці запросили українських артистів, щоб ті створювали про хоробрі міста пісні.

Христина Кулаковська — продюсерка першої і другої хвиль «Хоробрих міст» (третю продюсувала Єлизавета Цимбаліст). Місто її дитинства — Маріуполь, тож проєкт їй дуже близький. Як продюсерка вона зокрема модерувала дзвінок маріупольських експертів, вони разом пригадували, яким було місто до повномасштабного вторгнення. Христина переживала, чи вийде в пісні передати ті сенси, які хотілося б, адже коли це сценарій, його можна змінювати і відповідно відточувати акценти, а пісня — передусім творче бачення артиста:

— «Я з потягу через перони пішки пройдуся до моря» — це той меседж, який я підняла під час обговорення, тому що згадала, що коли ми приїжджаємо [в Маріуполь], і взагалі коли ти йдеш на море саме в Маріуполі на міському пляжі, ти переходиш через ці колії, тому що там залізниця. Ну, так склалося, що потяги їдуть по набережній, і коли на вокзалі ти виходиш, то ти теж дуже близько до моря одразу, і ти міг там через вокзал, через ці колії піти далі на пляж. І мені здається, це оцей класний меседж, який я згадала, він їм (експертам. — ред.) відгукнувся теж, і його суперкласно alyona alyona використала в пісні.

Христина каже, що проєкт «Хоробрі міста» особливий для команди:

— Коли Ukraїner робить якісь проєкти, ми не завжди бачимо напряму нашого глядача [чи читача], до якого можемо доторкнутися, і ми беремо більш широкі, загальні теми, щоб більш масово охопити [їхні інтереси]. Наш проєкт «Хоробрі міста» настільки звужено, концентровано і про кожне місто [розповідає], що ти маєш більш точне потрапляння в цю аудиторію і маєш можливість її доторкнутись безпосередньо на цих дзвінках.

Артистів шукали не тільки серед тих, хто народився, виріс чи й досі живе в досі окупованих (чи вже звільнених) містах, бо хотіли підкреслити: звідки б не була людина, окупація їй болить, адже йдеться про її країну. Співаки і співачки могли обирати міста, про які хочуть співати. Так alyona alyona створювала трек про Маріуполь, бо має спогади звідти, Паліндром — про Херсон, бо має там друзів. Дехто відкривав для себе міста під час проєкту, адже ніколи там не бував: репер зі Львова OTOY написав пісню про Донецьк, а київська співачка Lely45 — про Сімферополь.

Богдан Логвиненко пояснює: для того, щоб більше людей почули пісні про свої міста, команда запрошувала митців із різними аудиторіями.

— [Гурти] «Крихітка» і «Димна суміш», наприклад, в Криму мають сенс, тому що вони були відомими ще коли Крим не був окупований.

Тексти пісень митці писали на основі юкрейнерівських досліджень про міста, а також ключових меседжів і особливостей населених пунктів, які проговорювали місцеві експерти під час зідзвонів із командою «Хоробрих міст». Артистам давали запис розмови, просили звернути увагу на певні локації, символи, постаті, а також обмежували хронометраж пісні трьома хвилинами. У текстах правили лише точність фактів, не змінюючи зміст.

Одним із інструментів висловлення став речитатив, який використовували навіть ті виконавці, для творчості яких він не дуже або й зовсім не характерний. Обрали його, бо так можна сказати більше за короткий час.

Використання архівних матеріалів

Ще одним способом промовляти до людей, які пережили окупацію або все ще лишаються під нею, були кадри їхніх міст. Використовували відкриті джерела й особисті записи команди. За пошук відеоматеріалів відповідали дослідники Ukraїner. Із цією частиною роботи були великі труднощі, адже багато хто евакуйовувався дуже швидко, тож фото- та відеоархіви залишилися в окупації. Або виявлялося, що людина, чиї ролики знайшли в соцмережах, досі перебуває в загарбаному населеному пункті, і потрібно було зв’язатися з нею, аби попросити дозволу їх використати. Один хлопець, ризикуючи своєю безпекою, навіть надсилав свої архівні відео з окупації — через слабенький інтернет вони вантажилися кілька днів.

Оскільки «Хоробрі міста» для Ukraїner були новим форматом, то режисер Микола Носок вирішив робити кліповий монтаж — щоб кадри змінювалися в ритмі розповіді чи пісні. Такого досвіду в Ukraїner іще не було, тож Микола знайшов режисера монтажу Павла Ковтуна, який уже робив щось подібне.

Микола каже, що використовували також архіви з експедицій Ukraїner:

— Ми в принципі в Ukraїner намагаємося документувати таку справжню Україну, класних людей. І власне ці ж класні люди і опинилися в окупації. Фактично ми і для них теж робимо цей контент. Хотілося дуже показати ці обличчя, а не зловживати лише матеріалами, умовно, з інших джерел, з новин.

Так у відео потрапили локальні ініціативи і знаменитості, як-от майстер Андрій Лопушинський, який робить автентичний музичний інструмент — бугай.

— [Використання кадрів з окупованих міст] вплітається в ту ж саму концепцію, що це матеріал для людей, яким дуже близька ця тема і які емпатують не тільки зі сторони такої людської емпатії, а вони дійсно там або жили раніше, або жили під час окупації і переїхали, або [досі] живуть в окупації.

Один із роликів, де використали багато юкрейнерівських архівів, це «Нова Каховка». Координаторка Наталя Вишинська пам’ятає, як колись, ще до повномасштабної війни, шукала героїв, які могли б розповісти про кам’яні вишиванки. І потім, коли місто окупували, коли підірвали дамбу Каховської ГЕС, вона переживала за тих людей, з якими вдалося познайомитися під час експедиції, слідкувала за їхньою долею в соцмережах.

— І мене просто дуже гріє і дуже оця всередині радість, що ми тоді (перед повномасштабною війною. — ред.) поїхали, що ми встигли це відзняти, що ми змогли знайти тих людей, які дійсно розвивали це місто, які робили його українським, показували його іншим і зараз продовжують це робити, і зараз продовжують допомагати і вірити в те, що це місто повернеться [до України].

Чи почули нас хоробрі міста?

Після створення кожного ролика наставав не менш важливий етап — зробити так, щоб його побачило якнайбільше людей. У перших хвилях цей процес координувала Анастасія Марушевська, яка тоді очолювала зовнішні комунікації в Ukraїner (зараз — шеф-редакторка Ukrainer International). Вона контактувала з лідерами думок, відомими людьми, які мали певний зв’язок із кожним містом, створювала розсилки в регіональні медіа, домовлялася про публікації у тематичних пабліках і чатах:

— Нам важливо було не просто отримати якісь публікації, а все-таки з розрахунком на те, щоб люди з тих регіонів чи [окупованих] міст їх побачили.

Усі, до кого зверталася Анастасія, реагували позитивно, деякі медіа не лише публікували кожне відео, а й зробили статті про проєкт, як от «Крим.Реалії».

Плейлист «Хоробрі міста» Анастасія завантажила на сервіс Spotify, щоб слухати навіть коли нема інтернету, адже вмикає їх у моменти, коли складно. Вона мріє побувати в усіх цих містах, особливо в Мелітополі, нарешті спробувати караїмські пиріжки. Жалкує, що не всі ці населені пункти вона бачила такими, якими вони були до війни. Та впевнена, що Росія там ненадовго, адже все, що роблять росіяни, вони роблять, застосовуючи силу. Про це Анастасія міркує так:

— Захопити це ще не значить утримати. Просто через якусь фізичну силу і через те, що росіяни досі мають можливість виготовляти зброю, продовжувати війну і в них там безкінечна кількість людей, якими ми вони готові жертвувати, це досі відбувається, і ці міста досі окуповані. Але з якоїсь моральної і суспільної точки зору, я не думаю, що в них є хоча б якісь важелі, щоби впливати і утримувати це без використання сили.

За словами Богдана Логвиненка, проєкт поєднує журналістику (збирання свідчень) і творчість (написання музики й пісень). Пісні відгукнулися людям більше, адже це загалом доступніша для розуміння форма «упакування» інформації — варто згадати лише, що пісенна традиція — одна з найпотужніших форм комунікації. А ще створення треку про місто — справді важливе для його жителів. Богдан зауважує:

— Фактично це подія, через яку ми можемо привернути увагу до правильної історії міста, а не зпропагандованої рускіми до «правильних» наративів. [Це привернення уваги] до того, що говорять самі мешканці того чи іншого міста. Ми ж не придумали якусь свою історію кожного з цих міст, це реальні історії, просто в іншій зовсім формі.

Пісні спрацювали так, як і було задумано, — їх поширювали в партизанських чатах, тобто вони дісталися до основної цільової аудиторії проєкту — українців, які натоді перебували в окупації і мали обмежений доступ до інформації.

Про те, що пісню Паліндрома в окупованому Херсоні чули представники «Жовтої стрічки», знімальна команда Ukraїner дізналася, приїхавши в деокуповане місто. А заступник голови військової адміністрації Херсона Віталій Бєлобров ділився, що їхав у своє звільнене місто під цей трек. Під підбіркою «Хоробрі міста» на ютубі багато коментарів від слухачів з окупованих міст (авторська пунктуація і граматика збережена):

«Слухала цю пісню і чекала повернення Херсона додому! І от – дочекалася!!!»

«Як же я чекала про моє рідне місто! Дякую, Ukraïner. Луганськ – це Україна! Казали про це у 2014 і кажемо досі. Вірю, що скоро побачимо рідних ВДОМА??»

«Дякую вам за відео! У мене при перегляді мурашки по шкірі пробігали. Я вірю, що ми виженемо силою окупантів з нашої Батьківщини! Все буде Україна! Привіт із Криму))?? Слава Україні!??»

«Зачепили найтонші струни моєї душі. Так влучно. Моє рідне місце. Моя любов. Чекаю повернення додому. Плачу. Люблю тебе, Бердянськ ❤️»

«Такім я його пам’ятаю, місто дитинства та юності, рідний Бахчисарай. Я пам’ятаю як ти пахнеш. Пам’ятаю і сумую за тобою, моя рідна земля.»

Пісні хоч і написані для проєкту і є цілісним продуктом разом із відео, та їх усе ж можна сприймати як творчість улюбленого артиста чи артистки і слухати окремо. До слова, був і потішний курйозний випадок, коли одне медіа написало, мовляв, що нову пісню випустив співак Ukraїner.

Фестиваль

Що більше пісень ставало, то реальнішою здавалася ідея зробити концерт, щоб ця творчість вийшла за межі онлайн-платформ. А потім вона розширилася до фестивального формату, аби зібрати кошти на розмінування й обговорити важливі виклики, які чекають українців після деокупації всіх територій.
І Ukraїner знову кинув собі виклик — зробити те, чого досі не робив.

Благодійний офлайн фестиваль «Хоробрі міста» відбувся в неділю 8 жовтня 2023 року в Мистецькому арсеналі, що в Києві. Він складався з двох частин: дискусій у першій половині дня й концерту ввечері. Упродовж усієї події спільно з благодійним фондом «Повернись живим» відбувався збір коштів на розмінування території України.

Усі фестивальні активності були благодійними: фотографи робили гостям портрети за донат, під час концерту ведучий Василь Байдак розігрував лоти від артистів та організаторів фестивалю (наприклад, платівку від Lely45, намисто з патронів від OTOY, футболку та платівку від Паліндрома, худі Ukraїner тощо).

Відвідувачі також могли подивитися виставку світлин із деокупованих територій (їх зробили фотографи Ukraїner під час експедицій), побачити звільнені слобожанські, поліські та сіверські міста за допомогою VR-технології, а ще дізнатися про мінну безпеку на стенді від ДСНС. Також на заході відбувся запис епізоду подкасту «Фронтова поплава», де йшлося про виклики розмінування, щоб люди могли безпечно повертатися на деокуповані території.

Загалом на фестивалі «Хоробрі міста» вдалося зібрати 1,3 мільйона гривень на розмінування. Збір триває і до нього можна долучитися.

Дискусії про теперішнє і майбутнє

Три панельні дискусії порушували різні аспекти й виклики деокупації. Теми команда Ukraїner продумувала разом із Кримською платформою. Щоб більше людей змогли долучитися до обговорення, відбувалася пряма трансляція, яку вже можна будь-коли переглянути в записі.

Першою була дискусія про когнітивну деокупацію — передусім роботу з людьми, які місяцями або роками жили, оточені російською пропагандою, без доступу до правдивих новин та історії. У розмові взяли участь: постійна представниця Президента України в АР Крим Таміла Ташева, засновник ГО «Агенція реконструкції та розвитку» Олександр Солонтай, заступник голови військової адміністрації Херсона Віталій Бєлобров та активіст, доктор філософії в галузі історії Максим Свєженцев. Модерував Богдан Логвиненко, який із 2022 року їздить на деокуповані території й описав цей досвід у збірці репортажів «Деокупація. Історії опору українців 2022».

Одним із основних меседжів дискусії було те, що працювати над когнітивною деокупацією потрібно вже, не чекаючи звільнення всіх територій. Таміла Ташева наголосила:

— Нам потрібно прописати чіткі правила взаємодії держави, яка повертає контроль над нею (окупованою територією. — ред.) і суспільства, яке проживало в умовах окупації.

Друга дискусія стосувалася політики пам’яті. У ній взяли участь: заступник генерального директора Українського інституту Алім Алієв, виконувачка обов’язків Генерального директора Національного музею Голодомору-геноциду Леся Гасиджак, експерт із довготермінових стратегій Євген Глібовицький та директорка Національного культурно-мистецького та музейного комплексу «Мистецький арсенал» Олеся Островська-Люта. Модерувала Дарка Гірна, журналістка, авторка документальних фільмів та ютуб-каналу «Обличчя Незалежності», у співпраці з якою Ukraїner створював подкаст «Стилет чи стилос» і серію текстових версій до нього.

Говорили передусім про різноманітність досвідів переживання російсько-української війни і важливість спільного для всього українського суспільства бачення історичної пам’яті. Звісно, не оминули й окреслення викликів, з якими українці зіштовхнуться в майбутньому, як-от що робити з пам’ятниками учасникам так званої спеціальної воєнної операції, які росіяни ставлять на окупованих територіях. Алім Алієв звертав увагу:

— Комунікація в першу чергу з молодим поколінням в Криму — це, по-перше, можливо, по-друге, супернеобхідно. Щоб ми завтра, після деокупації, не схопились за голову і не сказали: «Що ж тепер нам робити? Ми, виявляється, зараз, на нашій же ж землі, на яку ми повернулися, виглядаємо як вороги».

Третя дискусія — про права корінних народів та національних спільнот України. За модерації Аліма Алієва в ній взяли участь: Богдан Логвиненко, головна редакторка видавництва Ukraїner Євгенія Сапожникова, дослідник історії кримських татар Мартін-Олександр Кислий і співробітник Національного музею історії України у Другій світовій війні Роман Кабачій.

Говорили про поступ у розумінні, що в Україні живуть люди різного походження, і про вибудовування містків довіри в суспільстві, яке ось уже майже десять років живе у стані війни. Євгенія Сапожникова зазначала:

— Киримли ще до окупаціїв 2014 році мали досвід загроженості своєї культурної спадщини, пам’яті, свого народу загалом, намагалися це по часточках зібрати і зберегти на рівні родин, локальних спільнот. І чекали, поки це вийде на державний рівень. Тоді прийшли окупанти і сказали, що забирають це все знову. Відбулася ретравматизація. І мені здається, що люди можуть бути більш закритими до діалогу, до розповіді про пережите. […] Тому задача [медіа] номер один — мати дуже м’який, але разом із тим дуже глибокий підхід у розумінні контекстів цих людей.

«Це як зустріч сім’ї було!». Концертна частина

У концерті взяли участь українські артисти й артистки, які писали пісні в межах проєкту «Хоробрі міста»:

– гурт «Крихітка» з піснею «Ялта»,
– Паліндром із піснею «Мій Херсон»,
– Саша Чемеров із піснею «Бахчисарай»,
– OTOY із піснею «Донецьк»,
– Lely45 — «Потяг на Сімферополь».

Також запросили Фагота з гурту ТНМК із піснею «Енергодар — це Україна» і гурт «Друга ріка» — із піснею «Чи ти почув. For Mariupol» (створена у співпраці з ЕХО). Вони не брали участі у самому проєкті, але ці треки мають таку ж мету — нагадати нашим людям, що про них не забули.

Кілька артистів не змогли приїхати, тож долучилися дистанційно: alyona alyona, Freel, а також Qarpa, чия пісня про Керч вийшла напередодні фестивалю.

Команда, яка працювала над проєктом увесь рік, долучилася й до організації благодійної події. А серед гостей було чимало тих, хто брав участь у створенні відео та пісень: продюсери, дослідники, режисери, експерти, диктори та ін. Наталя Вишинська пригадує, що з багатьма до того бачилися лише онлайн, а зустрівшись вживу, обіймалися, як давні знайомі.

— Це як зустріч сім’ї було!

Продюсувала подію організаторка офлайн заходів Ukraїner Єлизавета Цимбаліст. Наразі це один із найбільших заходів у її досвіді. На її думку, подія вдалася, адже фестиваль підтримав людей, дім яких тимчасово окупований. Про це, за словами Єлизавети, свідчили відгуки гостей. Та вона переконана, що ефект від події та й загалом проєкту «Хоробрі міста» триватиме ще довго:

— І під час фестивалю, і у фільмі ми ставимо перед собою більші цілі — підтримати переселенців, зібрати кошти на розмінування деокупованих територій. Це надає набагато більше сенсів тому, що ми робимо. Якщо дивитися на людей у фільмі перед сценою і розуміти, що серед них є люди не тільки з Києва, а й із Донецька, Маріуполя, Сімферополя та Євсуга — ці пісні та кадри сприймаються інакше.

Єлизавета з Києва, вона не мала досвіду життя в окупації, але вважає, що тема втрати дому — спільна для всіх українців:

— Я не бачу тут якоїсь розбіжності щодо того, звідки я і про які міста ми співаємо. Бо я все одно відчуваю Україну своїм домом, так само, як і відчуваю Київ своїм домом… Це одне схоже відчуття, просто різного масштабу. І мені так само болить за ці міста, [що поки в окупації].

На думку Єлизавети, усі складники події працювали на те, щоб люди могли порефлексувати і знайти в собі сили працювати далі:

— Я відчуваю, що віддаючи свої сили тут, я, можливо, трошки заряджаю когось іншого.

Серед гостей фестивалю була Марічка Штирбулова — акторка театру й кіно, вокалістка й викладачка української, яка робила начитку для відео про Нову Каховку. Каже, що відчувала відповідальність і зворушення, коли читала під роликом коментарі людей із цього міста. Такі події як «Хоробрі міста» вважає важливими, адже вони допомагають знайти в собі сили працювати на перемогу:

— Я гадаю, що це реальність, якою вона є сьогодні: ось такі події, такий привід. Саме на цих подіях сьогодні в цьому контексті ми зустрічаємо друзів. Сьогодні тут є мій брат, який позавчора приїхав із фронту, прямісінько з передової. І іноді досі не віриться, що це правда. Тут ти зустрічаєш друзів, тут ти купуєш каву, тут начебто концерт, а тут реальні військові, твої рідні, твої друзі з фронту.

На фестивалі була і Юлія Найдиш, яка теж брала участь у створенні проєкту. Спочатку долучилася до «Хоробрих міст» як експертка по Старобільську. А тоді взялася і за сценарії до відео про Старобільськ і Сєверодонецьк. Писала їх, виїхавши з окупації — вона родом із села Євсуг, що на Слобожанщині, яке досі перебуває під владою загарбників.

Юлія залишилася в команді як сценаристка. Каже, що проєкт «Хоробрі міста» став для неї дуже цінним і навіть терапевтичним. Пригадує, як писала сценарії:

— Я дуже рідко плачу, але тоді я вперше, мабуть, з моменту виїзду з окупації, плакала. І я вклала в цей сценарій (про Старобільськ. — ред.) просто всі емоції, які мала. І я віддала величезну частину болю, я наче змирилася з тим, що було в окупації, коли зрозуміла, що інші проукраїнські люди теж це відчували.

На фестивалі вона зустріла багато знайомих, це нагадало їй важливу річ:

— Я згадала, що я не сама, так само, як і наші окуповані… тимчасово окуповані території — вони не самі.

Фільм

Ідея створити фільм належить режисерові Ukraїner Миколі Носку. На його думку, у цей важливий час для нашої історії варто зберегти пам’ять про фестиваль. Адже робимо це не тільки для себе, а й для тих, хто пізніше досліджуватиме період російсько-української війни. Микола наводить аналогію: під час створення докфільму про українську мову він використовував кадри з надзвичайно важливого для України фестивалю «Червона рута», записані 1989 року в Чернівцях, де люди заспівали гімн України й підняли українські прапори, що було нечувано для радянського часу.

— І уявити, щоби тоді це просто пройшло і це ніхто не зняв, що не було б зараз в мережі оцього фільму. Відповідно, ми не змогли б показати в нашому новому фільмі кадри з цього фестивалю, де ми показали оцю ретроспективу: яка була боротьба і опір на початку 90-х.

На думку Миколи, коли відбуваються подібні події, одне з кращих рішень — зафільмувати їх. Адже музика є однією із найдоступніших форм комунікації між людьми, вона достукується крізь відстань і час. Окрім того це — потужний інструмент опору й боротьби. У випадку проєкту «Хоробрі міста» вона підсилила ті слова, які важливі людям тут і зараз, — що це наші міста і ми їх любимо.

— Ми в режимі спостереження за нашими експертами зрозуміли, що цей меседж є дуже щирим, це те що зараз дійсно люди відчувають. От прям зараз, в цю секунду.

Прем’єра фільму «Хоробрі міста» відбудеться 16 грудня 2023 року одразу у двох містах — у Києві (кінотеатр «Жовтень») та Львові (Муніципальний мистецький центр). Того ж вечора стрічка буде доступною до перегляду і на ютуб-каналі Ukraїner.

Ми віримо, що наші хоробрі міста повернуться додому. Христина Кулаковська знає, що будинок, у якому вона виросла, знищений. Але мріє поїхати в український Маріуполь, місто свого дитинства, і з потягу через перони пішки пройтися до моря:

— Можна сказати, що проєкт «Хоробрі міста» житиме далі, адже в наших планах фестиваль у Криму та інших деокупованих містах, про які ми писали пісні.