Юрій Вовкогон — менеджер культури, ветеран, який у війні знайшов не лише біль і втрати, а й можливість для особистісного зростання. До повномасштабного вторгнення він координував мистецькі проєкти, працював у львівському артцентрі «Дзиґа», але в лютому 2024-го вдруге пішов на фронт (як уперше зробив це 2014-го) захищати Україну.
Продовжуємо розповідати про українських військових, які, повернувшись з війни, адаптовуються до цивільного життя й роблять усе можливе, щоб інші теж із цим успішно впоралися.
Ми вже висвітлювали історії чотирьох ветеранів:
– Руслани Данілкіної, яка реабілітовує військовослужбовців у центрі Superhumans;
– Олександра Будька, який після отриманих на фронті травм адвокує створення в Україні безбар’єрних просторів (зокрема є співавтором ютуб-шоу про інклюзивність «Відвал ніг, або All інклюзив»);
– Гліба Стрижка — морського піхотинця, який боронив Маріуполь, повернувся з російського полону, а після реабілітації долучився до команди Veteran Hub;
– Ігоря Безкаравайного — заступника міністра економіки з питань гуманітарного розмінування в Україні, який після військової служби у 2014–2015 роках працює в держсекторі, бо прагне реформувати систему управління.
Цей матеріал — про Юрія Вовкогона, митця й колишнього бійця 80 окремої десантно-штурмової бригади. Він розповів про те, чому митці мають воювати, як реабілітувався мистецтвом після отриманого під час оборони Лисичанська поранення, а також про створення п’єси в чергах під час проходження військово-лікарської комісії.
«Кращого моменту, ніж зараз, у нас не було за всю історію»
Своїм життям до початку повномасштабної війни, а особливо роботою в мистецькому обʼєднанні «Дзиґа», Юрій, як каже, був задоволений:
— Моя робота — це були фестивалі. Це спілкування з найкращими людьми нашої країни — відповідно, і нашої планети — із музикантами, художниками, письменниками, поетами, із тими людьми, які робили українську культуру. Оця дзиґівська тусовка у Львові — це, напевно, найкраще, найвеселіше, найзмістовніше проведений час був. І можливість організовувати фестивалі й концерти. Мене воно реально кайфувало!
Проте вже 2013-го, на Майдані Незалежності, куди Юрій приїхав зі Львова, щоб долучитися до протестів під час Революції гідності, він замислився про вторгнення РФ в Україну:
— Коли пішли розстріли Небесної Сотні, стало зрозуміло, шо відбувається, шо воно вийде за рамки України. Воно точно вийде.
Коли навесні 2014-го РФ вторглася в Крим та східні регіони України, рішення піти на фронт в Юрія зʼявилося не одразу. Восени того року він два місяці щовихідних відвідував курси тактичної підготовки. А після навчань вирішив долучитися до «Правого сектору»:
— Мій кум Ростик, у нього такий типаж запорожця — не зовнішній, а такий характер (це типу свобода, анархія, воля, зі сцени на коні з двома шаблями проти всього), він шукав можливостей, шоби піти воювати. […] Бажаючи воювати для України і за Україну, не знайшовши можливості піти в якусь бойову частину, пішов у «Правий сектор», а я вже пізніше пішов із ним. Того шо легше вже йти протоптаною стежкою, ніж самому.
«Правий сектор»
Громадський і військово-політичний рух в Україні та за кордоном, який об'єднує однойменні громадську організацію, політичну партію, Добровольчий Український Корпус і молодіжну громадську організацію «Права Молодь».
За словами Юрія, мотивація — це сукупність різних факторів і переконань. На його рішення піти на війну вплинув спосіб життя, виховання та люди, яких він любить:
— З одного боку, у мене дідо історик. Я з дитинства читав історію України — це усвідомлення того, шо відбудеться, якшо ми не підемо воювати. З другого боку, це усвідомлення того, шо кращого моменту, ніж зараз, у нас не було за всю історію і, можливо, не буде. […] Скільки класних людей упродовж попередніх поколінь нищили своє життя в нівець тільки за одну примарну можливість, а тут у нас ця можливість зʼявилася. Люди віддавали своє життя за можливість просто помсти, а ми можемо, крім того, шо помститися, ми можемо захиститися і вибудувати все по-новому.
Також піти боронити країну зі зброєю спонукало почуття обов’язку й відповідальності перед майбутніми поколіннями:
— Як би це пафосно і тупо не звучало, і шаблонно: як ти потім будеш дивитися дітям в очі? Як ти потім спілкуватися будеш з дітьми, з іншими [людьми], пояснювати?
А ще для Юрія воювати за Україну — це захищати свій спосіб життя, зокрема, скажімо, можливість фестивалити, спокійно сидіти в закладах Львова і спілкуватися про мистецтво.
Як митець (поет, автор арт-проєктів), який пішов воювати, Юрій хотів своїм прикладом спонукати інших колег зі сфери культури долучатися до війська:
— За оцьою штукою, шо типу «я митець, я не створений для війни» не варто ховатися. Того шо ніхто не створений для війни. […] Якшо ти говориш про Україну, якшо ти твориш щось важливе, то своїм життям ти мусиш це підтверджувати. Тобто якшо ти не йдеш воювати, ну, значить, така ціна твоєї творчості.
«Щасливий лотерейний квиток»
Уперше Юрій потрапив на передову в селищі Піски на Донеччині, це був 2014 рік. Пригадує, що вони тоді як добровольці могли самі обирати військові обовʼязки та пробувати нове:
— Це дуже велика перевага добровольчих батальйонів і взагалі якогось неформального, вільного, нормального спілкування. Не «я — офіцер, а ти — рядовий, ти — ніхто, ти маєш мене слухати». Короче, без цього армійського долбо*бізму можна було нормально спілкуватися й опановувати різні види зброї і пробувати себе у всіх можливих і прийнятних для тебе професіях, відповідальностях.
Найбільше військовому сподобалося працювати з автоматичним станковим гранатометом (АГС). Так до закінчення служби у 2015-му Юрій цим і займався. І з початком повномасштабної війни, коли він долучився до 80 окремої десантно-штурмової Галицької бригади, теж став АГС-ником разом із кумом і кількома друзями:
— Вирішили, шо для виживання краще триматися малою групою. І ми застосовували різні напрацьовані українським суспільством схеми, аби нашу групу не розділили.
У червні 2022-го, під час оборони Лисичанська на Слобожанщині, пригадує ветеран, вони працювали на автомобілі УАЗ. Юрій, завдяки навичкам орієнтування на місцевості, здобутим іще в дитинстві, користувався «Кропивою» (українським програмним забезпеченням для створення карт ситуаційної обстановки), і координував вогонь:
— Ми виїжджали стріляти по окопі, по москалях, які там заходили, і одного разу приїхали і по нас попали. Чи цілилися спеціально по нас, це важко сказати, того шо у них там була перевага в артилерії в 6–10 разів. Тобто оця москальська практика — розбирати місто, будинок за будинком.
Тоді ж Юрій отримав поранення, яке стало поворотним моментом у його військовій службі:
— Побачив небо — зрозумів, шо це, напевне, прилетіло. Подивився — у мене дві артеріальні кровотечі. Зразу пробував турнікет собі накласти. Підняв руку — рука переламилася, впала. Зрозумів, шо сам собі не накладу турнікет. Подивився в небо, подякував, сказав: «Було всьо класно». Ліг, лежу, воно якось не вмирається — треба шось робити.
Відтоді всім радить мати при собі чотири турнікети:
— Це не стрілкотня, коли тебе одною кульою поранять і ти зможеш сам собі накласти турнікета. Дуже часто це валить артилерія. Відповідно, всі кінцівки в тебе можуть бути уражені. Тобто треба, треба, треба мати [мінімум чотири турнікети].
Попри тяжкість отриманих травм, Юрій намагався триматися:
— Думаю: «Уже все — ноги, руки не буде… В принципі, похер. З одною рукою, одною ногою якось можна протягнути. Бажано мати, звичайно, повний комплект, заводські параметри — це найкраще, але, в принципі, порівняно із більшістю хлопців, мені в цьому плані легше, того шо мені основне, шоб одна рука була на клавіатурі, я чим зайнятися собі знайду. Якусь писанину писати можна».
Після поранення чоловіка перевезли в медпункт, де його вперше прооперували. А потім доправляли в медичні заклади, що все далі від лінії фронту — Краматорськ, Дніпро, Львів. Із вдячністю й повагою Юрій говорить про лікарів:
— Це реально дуже круті люди, напевне, які впахують найбільше. Того шо це справді години роботи, чіткої, постійно в крові. Найбільша повага, напевне, до них. Ну, завдяки їм і в Україні, і в Латвії, маю трохи заліза в руці, в нозі, але можна яблук менше їсти, наприклад, заліза в організмі і так є. Нормально, я не сподівався [оправитися]. І лікарі самі кажуть, що не сподівалися. Це вийшов мій щасливий лотерейний квиток.
Пригадує, як добре йому було в госпіталі:
— Ти прокидаєшся в чистій постелі, у госпіталі, після операції. Ти розумієш, що ти можеш поспати, і ти думаєш: «Бляха, це так кайфово! Чи поспати, чи подивитися — відрізали мені ногу чи не відрізали?». […] Напевне, хлопці, яким таки ноги, руки ампутовували, для них це є проблемою. У мене навпаки якесь, з одного боку, піднесення, шо лишився живий, і з другого боку, шо все-таки все було при мені.
Каже, що перебування в госпіталі стало перехідним етапом між військовим і цивільним життям. Саме там Юрію вдалося поступово адаптуватися.
«Треба займатися тим, шо тобі в кайф»
Загалом повернення до цивільного життя для Юрія виявилося непростим. Очікуючи на проходження військово-лікарської комісії (ВЛК), він стикнувся з бюрократією та затяжними процесами у військовій частині:
— Найтяжче, шо було для мене, — це армійський тупняк на ППД (пункті постійної дислокації. — ред). Коли після госпіталів ти вертаєшся назад у [військову] частину, проходити ВЛК, і ти тупо кожного дня на милицях, три рази шикування на день, і в тебе так неймовірно довго тягнеться час. […] Поки я пройшов військово-лікарську комісію, пройшло якраз пів року.
Але навіть у цій ситуації Юрій знайшов спосіб залишатися продуктивним. Разом зі своїм другом, поетом і публіцистом Григорієм Семенчуком, він написав пʼєсу «Ма, болить», засновану на досвіді перебування в госпіталях:
— Написання цієї пʼєси — це, напевне, було єдине цікаве заняття на ППД, яке дозволяло не зʼїхати мізками від військово-бюрократичної абсурдності і від цієї навали непотрібно витраченого часу.
Юрій вважає, що госпіталь — це місце, де перетинаються різні історії, але в їхній із Григорієм пʼєсі вдалося висвітлили лише дещицю з досвіду і спостережень від перебування там:
— Пʼєса […] про самотність, яку кожен із нас хоче подолати, і про різні типи любові, які допомагають нам долати цю самотність. А, може, про шось інше. Може, [Григорій] Семенчук думав за шось інше. Шось воно таке в нас склалося, і, мені здається, шо воно непогане.
Для Юрія творчість стала не лише способом розповісти про свій досвід, а й терапією. Загалом мистецтвом він вважає будь-яку діяльність, що не повʼязана з фінансовою вигодою, і можливість робити те, від чого кайфуєш:
— Мене з дитинства харять шаблони. І харить оце розмежування: це мистецтво, а оце не мистецтво. Дуже воно так все умовно. Якшо воно тобі в кайф, для тебе це мистецтво. Якшо ше комусь в кайф, то для вас двох це вже мистецтво. Якшо багато людей кажуть, шо це кайф, то це значить — мистецтво для багатьох. Якшо воно в кайф і воно щире, тоді це мистецтво.
До типових форм арттерапії Юрій ставиться скептично. Адже, на його думку, їх часто використовують без глибокого розуміння. Натомість ветеран пропонує зосередитися на улюблених заняттях:
— Єдине, шо може допомогти кожній людині, — це зайнятися тим, шо їй приносить задоволення. Звичайно, не порушуючи Кримінальний кодекс і особисті межі інших людей. […] Для дуже багатьох ця війна, перебування в безпосередній близькості до смерті й усвідомлення скінченності свого земного перебування і стане порятунком від марно втраченого життя. Того шо багато кому воно відкриє очі на те, шо треба займатися тим, шо тобі в кайф.
«Ми зараз є на вістрі історії»
Після реабілітації Юрій працює менеджером ветеранських проєктів у громадській молодіжній організації YMCA-Львів. Разом вони створюють проєкти співочої терапії, а також аудіоновели ветеранської літератури:
— Ми беремо твори, написані одними ветеранами чи потенційними ветеранами. […] Коли одні ветерани пишуть, а інші начитують. І, можливо, таким чином, я навіть не говорю, чи для них це буде легше, чи буде тяжче пережити власний досвід, але точно для них це буде змістовніше.
Саме змістовність терапії є для Юрія пріоритетною у відновленні бійців:
— Зараз суспільство сфокусоване на те, шоби зробити реабілітацію ветеранів легшою. Я думаю, як зробити її змістовнішою. Тому що не завжди те, що легше, є змістовніше. Є можливість думками про життя більше травмувати людину, але, з другого боку, можливо, вона докопається до чогось цікавішого.
Каже, що виклики війни — це можливість для суспільства вирватися за межі буденності, оновитися і знайти щось нове:
— Ми зараз бачимо у війні біль, жах, смерті близьких. І це правда, того шо [це] особистісний зріз цієї війни. З іншого боку, з боку історії нашого народу, довготривалої історії суспільства, можливо, оця війна — це найкраще, шо з нами сталося за останні століття чи пів століття. Того шо ми маємо приклад білорусів. Там люди зараз не вмирають, але чого варте їхнє життя?
Юрій вважає, що для реабілітації більшості ветеранів важливими є базові речі:
— Для 90 % хлопців і дівчат, які повернулися і повернуться з війни, потрібна просто цікава, гідна робота і можливість забезпечувати свою сімʼю. Все. Просто.
Водночас він додає, що є ті, кому потрібна психологічна допомога. Ділиться, що для нього найефективнішими методами реабілітації стало спілкування з друзями, проведений із родиною час та відпочинок на природі:
— Це та реабілітація, яка мені стала дуже корисною ще від дитячих років. І буде корисною, напевне, для кожної людини, незважаючи [на те], чи воювала вона, чи не воювала.
Для Юрія слово «ветеран» — занадто узагальнене. Проте він усвідомлює потребу користуватися ним для того, щоби формувати в людей повагу до захисників:
— Вдячність і повага робить людей кращими. Якщо завдяки цьому слову можна буде сформувати в суспільстві повагу до тих людей, які свідомо поклали своє життя, здоровʼя заради того, щоб захистити інших, це слово тоді себе виправдовує.
Додає, що суспільство має пам’ятати про ветеранів: вшановувати полеглих воїнів, допомагати людям з інвалідністю, сімʼям, які втратили близьких. А найкращий спосіб вдячності героям — це продовжувати справу, яка їм подобається, і підтримувати тих, кого вони любили:
— Якщо ми зможемо як суспільство вийти на цей рівень, тоді смерті наших близьких будуть недаремними. Тоді це означатиме, що їхні смерті зробили нас кращими і дали нам можливість стати кращими, і дали нам можливість на якесь майбутнє.
На думку Юрія, війна змінила українців — вони стали рідними, їх обʼєднує добро, підтримка і відчуття втрат:
— У нас нарешті сталося щось пережите спільно. У нас велика драматична історія, є пережите спільно. Значить, ми лишимося спільнотою.
За те, що під час повномасштабного вторгнення українці стали до бою з ворогом і не здалися, вони, переконаний Юрій, отримають щось більше. Бо якби не протистояли країні-агресору, народ би знищили на всіх рівнях (від фізичного до духованого):
— Гірше за війну з Росією тільки дружба з Росією. Слава Богу, шо у 2022 році ми таки цілим народом прийняли цей бій. Тою чи іншою мірою ми вже виграли. Питання тільки, скільки в нас території залишиться, скільки в нас людей залишиться. Все одно ми знаємо межі своїх кордонів, ми знаємо, які землі є нашими. Кожен, хто хоче лишитися з нами, лишиться з нами, і він є з нами, в якій точці світу він би не був. У цьому плані ми вже перемогли. Питання тільки в тому, шоби більше із нас лишилося живими.
Включеність у війну інтелектуалів, коли вони доєднуються до війська, щоб боронити свою землю, мусить вилитися в щось нове і краще, додає ветеран. Зокрема, на його думку, стане більше ветеранських книжок, і це буде явище на рівні Розстріляного відродження. Митець помічає, як у час війни творчі люди намагаються зафіксувати кожен момент:
— Це вже відчувається, ця важливість запамʼятати і переказати іншим. Це вже зовсім інше ставлення до життя, до свого місця в цьому житті. І це дуже тонке, невловне, але, можливо, воно і буде визначальним. Не так як економіка, відбудова, а от оцей настрій, з яким ми будемо жити після війни.
Розстріляне відродження
Літературно-мистецьке покоління 20-х – поч. 30-х років ХХ ст. в Україні, яке за короткий час створило високохудожні твори у галузі літератури, живопису, музики, театру, і було знищене тоталітарним сталінським режимом. Замість цього поняття літературознавці пропонують використовувати Наші двадцяті.
Від того, як завершиться збройне протистояння з РФ, залежатиме подальший вплив війни на українське суспільство, вважає Юрій:
— Це як книжка або як фільм, просто ти береш в цьому участь. Залежить від того, як вона закінчиться. Але думаю, що це вже гарантія того, що буде Україна, що ми будемо українцями. Та нетривала історія української незалежності, яка була у визвольних змаганнях на початку XX століття, і та боротьба, яка була під час Другої світової війни, дала імпульс до того, що ми зараз знов співаємо «Червону калину». Дуже символічно цю саму пісню ми зараз співаємо, тільки вона лунає вже в цілому світі. І ні в кого, навіть в тих самих москалів, вже немає питання, чи буде Україна, чи не буде. А вона буде точно. А від нас залежить, якою вона буде.
«Ой у лузі червона калина…»
Українська пісня, написана на початку 1914 р., яку виконували січові стрільці, бійці УПА. Знову набула популярності після виконання Андрієм Хливнюком у перші дні повномасштабного вторгнення та кавер-версії британського музичного гурту Pink Floyd.Для Юрія Україна — це не лише країна, це ідея, яку передають із покоління в покоління:
— Це мрія. Шось таке ідеальне, про що навіть до кінця не уявляючи, мріяли такі самі класні люди, як я, як мої друзі, як ті, кого я поважаю, як ті, завдяки кому перебування на цій планеті є змістовним і класним. Це те, що мріяли ті люди, які жили перед нами, і така особлива естетика, яку ми теж будемо намагатися передати своїм дітям. Щось таке дуже-дуже наше і дуже-дуже важливе для нас. Наш спосіб відчуття краси цього світу і власного змісту в цьому світі.
Ветеран мріє про суспільство, де панує атмосфера відновлення та взаємодопомоги:
— Це якраз те, шо мені найбільше подобалося в фестивалях, які я робив, і на самій лінії фронту — оце ідеальне спілкування між людьми, як між рідними, як між близькими. […] Така атмосфера відновлення, атмосфера підтримки — це те, у чому я би хотів ще трохи пожити і побачити, що мої діти живуть у цій атмосфері.
Підкреслює, що для нього ця війна — не лише трагедія, а й можливість для змін і розвитку, привід делікатніше ставитися одне до одного і до світу, а ще відчувати цінність кожної миті. У мистецькому вимірі, вважає Юрій, цей досвід перетвориться у щось вартісне — те, що осмислюватимуть майбутні покоління:
— Ми зараз є на вістрі історії. У нас дуже багато болю, але з другого боку, у нас дуже багато любові і дуже багато надії. Ми справді, якшо виживемо (а хоч якась частина з нас виживе, це точно), ми зможемо побачити в цьому світі шось нове. І це те, шо ми отримаємо як компенсацію за то, шо ми не здалися, шо ми таки стали до бою. Того шо той, хто приймає виклик, той, хто стає до бою, він точно шось отримає.
