Самотність у воєнному Харкові. Як допомагає Rescue Now

Регулярну допомогу надає й харківська благодійна організація Rescue Now. Щомісяця, у межах проєкту «Патронаж», команда підтримує близько 600 людей, розвозячи понад 7 тисяч пакетів із гумдопомогою (їжею, ліками та засобами гігієни). На гарячу лінію проєкту звертаються люди, які потребують допомоги, їхні сусіди чи родичі, а про деяких майбутніх підопічних у команді дізнаються від дружніх соціальних центрів чи організацій.

Цей репортаж — про один день, проведений із Василем, волонтером Rescue Now, який розвозить такі помічні пакунки. Всього один день зустрічей зі шістьма літніми жінками, чийого болю, спричиненого війною, хвилювань, але й любові вистачило б не на одне життя.

Щоденна робота Василя

Хаб Rescue Now розміщений на арт-заводі «Механіка», що на сході Харкова. Раніше тут діяв паровозобудівний завод, а зараз проводять культурні події і здають приміщення в оренду. Одне з і них зайняла благодійна організація, тут удосталь місця для фасування гумдопомоги, завантаження. Саме з території арт-заводу починаємо нашу волонтерську поїздку Харковом із Василем — йому за п’ятдесят, темне волосся під кепкою. Хвацько водить авто і жартує. Він працює з волонтерами Rescue Now з самого початку повномасштабного вторгнення. Їздить і містом, і прифронтовими територіями — «куди треба». Зараз чоловік бере участь саме у проєкті «Патронаж».

Минаємо вулиці, де багато поруйнованих через обстріли РФ будинків. Василь каже, що йому боляче дивитися на такий Харків. Чоловік місцевий, у юності був таксистом, тож місто знає добре. Їдемо з навігатором, але той працює не завжди, тож, покладаємося деколи лише на пам’ять Василя.

Сьогодні у списку шість адрес, які чоловік переписав на папірець перед поїздкою. Та всю потрібну інформацію з адресами, номерами телефонів і деталями він відстежує у смартфоні, для цього є спеціальна програма від партнерів Rescue Now. Поки їдемо до однієї з жінок, які чекають на гумдопомогу, Василь встигає поділитися і власною історією: коли почалося повномасштабне вторгнення, вивіз тата з Північної Салтівки (район Харкова, що найбільше постраждав від обстрілів РФ. — ред.) і допоміг виїхати дідусеві й бабусі харківської художниці Поліни Кузнєцової. Це дало старт іще одній історії: біла автівка, якою їдемо, належала цій парі. Вони вирішили залишити її волонтерам із Rescue Now.

Робота Василя напозір виглядає простою: він приїжджає за вказаною адресою, віддає пакет із гумдопомогою і для звітності фотографує з ним людину. Однак чоловік дуже вболіває за долю підопічних, налагоджує з ними певний емоційний зв’язок, а це в нинішній час не завжди просто:

— Іноді буває так прикро, такі бабусі… Була одна на [вулиці] Благовіщенській, я прямо в колл-центр [Rescue Now] дзвоню, кажу: «Ви забули записати, я ж іще сюди їздив, бабуся така привітна, завжди зустрічає». А мені кажуть: «Вона ще в січні померла». Жалко, їм же ні з ким побалакати, деякі не люблять, коли їх жаліють, та і я сам не люблю. Тому я з ними так, на приколі, і вони теж мене запам’ятовують.

Він зустрічає різних людей: одним важко ходити, іншим — говорити чи згадати знайомих. Та, говорить Василь, є й люди з доброю пам’яттю.

— Боже, як би я хотів, щоб у такому віці в мене був такий світлий розум. З юмором, з приколом, я аж захоплююся такими людьми.

Одна на весь сходовий майданчик

Першою відвідуємо Валентину. Вона живе у старому будинку, де високі стелі прикрашені ліпниною, а долівка — у майстерно викладеній плитці. Двері нам відчиняє сусідка Люба, яка вже чекала на нас. У спільному коридорі знайомимося з Валентиною. Це невисока жінка з коротким сивим волоссям, у новому плюшевому халаті, спирається на ходунки — пересуватися їй складно. Валентина в доброму гуморі, розквітає, коли Василь називає її зірочкою. Так він лагідно звертається до своїх підопічних, щоб бодай трохи підбадьорити їх.

Валентина скромно розповідає про себе: їй 75, живе в цьому будинку понад 50 років, бо чоловікові дали тут квартиру. Пережила два інсульти. Народилася неподалік Вовчанська, працювала в Харкові на заводі. Любить Україну.

— В общем одна осталася, в мене нікого нєт. Родітєлів поховала. Всю жизнь работала.

Каже, тільки почали жити, аж тут розпочалося повномасштабне вторгнення. Мешканці будинку евакуювалися, лише на першому поверсі зоставалася 85-річна сусідка. А Валентина лишилася єдиною жителькою сходового майданчика. Так і сиділа у квартирі. Сама. Навіть двері ні́кому було відчинити, якби хтось і прийшов, скажімо, підсобити з якимись продуктами абощо.

Та люди потроху почали повертатися. Ось і Люба допомагає, приносить смачненького. Коли запитую Валентину, що вона любить їсти, то жінка трохи з дитячою сором’язливістю відповідає: «Холодець».

«Раніше до Росії ставилася нормально»

Приїжджаємо до Валентини. Двір пашить зеленню. Жінка зустрічає нас на доріжці біля під’їзду, йде з тростиною. У неї обличчя пооране зморшками, але світле. Василь каже їй, що цього разу аж не впізнав, так вона прихорошилася, а та на ці слова заходиться дрібним сміхом.

Валентина розповідає про себе: їй 87 років, живе одна. Має домашню бібліотеку з чотирма тисячами книжок, які перечитує. Каже, тепер захопилася детективами, а до того читала історичні романи. Усе життя любила книжки, ще в дитинстві забігала в місцеву бібліотеку. Тоді й почала збирати власну.

— Люблю читати. А більше я [вже] нічого не можу. Прати не можу. Нічого не можу. А читати — читаю (переклад з рос. — ред.).

Валентина розуміє українську мову й пише нею, проте розмовляти їй складніше. Тож із нами говорить російською. Утім, запевняє, що до РФ не плекає прихильності:

— У мене там племінниця живе, заміж вийшла за москвича. Раніше я до Росії ставилася нормально. А зараз я їх терпіти не можу. Людей стільки загинуло. Харків розбили. (переклад з рос. — ред.)

Жінка живе з собакою Мінькою та кішкою Мілою. На вулицю виходить рідко, хіба на прогулянку з песиком — потихеньку. Коли розповідає про своїх чотирилапих, то її обличчя ще більше світліє: каже, Міньку взяла у волонтерів ще 2014 року. Підійшла до них на вулиці, а там маленьке двомісячне цуценя — чорненьке, з білою шерстю на підборідді й коричневими лапами. А кішка Міла з’явилася у квартирі Валентини ще раніше, адже квартирантка її внука залишила тваринку в будинку напризволяще. Та жінка забрала її.

Харків — рідне місто Валентини, а зараз, за словами жінки, тут страшно. Вона починає з пам’яті називати адреси, де були влучання. Поблизу, але не тут. Її голос починає дрижати, особливо, коли згадує Путіна. Василь віджартовується: «Григорівна, не заводьтесь, а то тиск підскочить!».

«Валька, та ти живеш у раю»

Понад дорогою цвіте акація, її запах проникає в салон авто. Вулиця розливається зеленню і глибокими калюжами: нещодавно була злива. Ми з Василем добираємося до наступної адреси у списку — там живе Валентина.

Біля будинку жінки росте великий крислатий каштан. Хтось у дворі косить траву з газонокосаркою. Жінка повільно виходить до нас із під’їзду — Василь попереджає про свій приїзд телефонним дзвінком, як і всіх інших підопічних. Валентині 86 років, живе з чоловіком, йому — 96. Дітей не мають, мешкають самі. Усе життя вона працювала монтажницею на заводі неподалік: показує нам рукою напрямок до нього. У неї сиве коротке волосся, очі такі, наче от-от заплаче або виплакалася щойно. Говорить тихенько. Каже, як почалося повномасштабне вторгнення, нікуди не їхала:

— Тут [лишилася]. А куди ж їхати? З чим їхати?

Та багато людей таки повиїжджало. Але у дворі залишилися люди, які підтримують жінку: їжу приносять, у поліклініку возять. У Валентини цукровий діабет. Вона скаржиться: ноги не хочуть ходити, а очі не хочуть бачити.

Поки ми розмовляємо, у дворі чубляться голуби, ходять коти, — усі домашні, каже Валентина, гуляють тут. У неї теж двоє, обом по 14 років. Раніше в неї жила Чорнушка: хороша чорна кицька, пригадує жінка. Трішки пожвавлюється, коли це згадує:

— Підібрала на вулиці кота, дід каже: «Забирай в хату». Так він додому на ніч приходив і стукав. Я не поняла первий раз, думаю, хто ноччю стукає, откриваю — а він заходе в хату.

Сіренького Семена теж в під’їзді забрала маленького, бо його били інші коти. Ще має Пушка — він жовтий як кульбабка. Валентина каже, що коти сплять з нею в ліжку: один у ногах, другий — під рукою.

Жінка піднімає очі на каштан. Його посадити тут, як вона ще на роботу ходила. А їй казали: «Валька, та ти живеш у раю». Тепер у цьому раю жінка сидить зранку до вечора на лавочці або й гуляє неподалік. Правда, тепер у ньому — повномасштабна війна.

Світ із балкона

Щоб зайти в наступну квартиру — до Олени, Василь стає під її балконом: вона скидає в целофановому мішечку ключі. Зустріти нас на вулиці жінка не може, тож заходимо в тісний коридор її дому. Василь стежить, щоб не забути віддати їй ключі, бо одного разу таке вже було.

Олена вдягнута в домашній рожевий костюм, акуратно причесана, на голові — окуляри, що тримають її волосся, як обруч. Опирається на милицю та тростинку. Не стримує сліз. Каже, більше не може тут бути, у цих стінах. Її чоловік 15 років був паралізованим, а тоді помер. А рік тому вона поховала і сина — онко. Удень, каже, ще вдається якось перебути, бо виходить на балкон, спілкується з папужкою Кошою, дивиться на людей, які ходять вулицею. А вночі не знає, куди себе подіти:

— Може, якби не війна, мені б легше було.

Ця вже ненависна Олені квартира зі стількома втратами стала їй цілим світом: у магазин вона вийти не може, каже, ноги не носять. До 68 років пропрацювала в торгівлі: стоячи на протягах, майже цілоденно, піднімаючи важке. Єдиний зв’язок, що лишився зі світом ззовні — сусіди й волонтери.

Кросворди для пам’яті

Олександра зустрічає нас у дверях під’їзду. Василь заохочує таке: каже, добре, що підопічні не лише сидять удома. Піджартовує, що наступного разу прийде до неї з вином. Жінка з усмішкою відмовляється від такої пропозиції, та вони з Василем сходяться на тому, що відсвяткують перемогу України у війні. Разом піднімаємося у її квартиру.

Олександра колись працювала медсестрою. Розповідає, що народилася під час війни й живе під час неї. Вона етнічна росіянка з міста Шебекіно, та останні 70 років прожила в Харкові, тож вважає себе харків’янкою. У Росії родичів у неї не лишилося.

Живе сама, дочка — у Сполучених Штатах. Має внучку та двох правнуків. Зять на фронті. Говоримо в коридорі її квартири, до ніг починає лащитися киця. Виявляється, тваринку Олександрі подарувала дочка, щоб матері не було так самотньо. Та імені кішка не має, жінка кличе її «кис-кис».

28 лютого 2024 року по жінку приїхало авто — її евакуювали до Львова, дочка про все подбала. Тож Олександра до осені 2022 року прожила там. Пригадує, що на заході України до неї ставилися привітно:

— Я не чуствувала, що я во Львові, люди встрітили гарно. І на вулицю виходила, [сусіди у дворі] всігда питали: «Ну, як ви там, шо у вас там?».

Жінка розповідає, що за оренду з неї грошей не брали, тільки за комунальні. Та дім є дім. Тож повернулася до Харкова. Нині трохи виходить на вулицю, обходить помалу будинок, сидить на лавці, купує собі хліб у місцевому магазині. Сусідка, буває, заносить свіжі овочі зі свого городу.

Телевізор Олександра не дивиться, щоб не засмучуватися. Каже, що й так страшно: вночі від вибухів трясуться вікна. Але любить розв’язувати кросворди, щоб підтримувати пам’ять.

Василь розповідає і про свого 94-річного тата: з ним він теж розв’язує різні завдання, адже в того розвивається хвороба Паркінсона.

— Треба, коли починається деменція, тренувати мозок. Як м’язи засихають з віком, так і мозок, треба підтримувати його.

Хліб — найдорожчий подарунок

Останньою відвідуємо Тетяну. Їй 75, живе на дев’ятому поверсі й ходить за допомогою ходунків. Щітка і шуфелька для сміття у її квартирі з довгими ручками, бо згинатися вона не може. Інші предмети також мають бути достатньо високо, щоб легше дотягнутися. Говоримо на кухні, між словами чуємо, як крапає вода з незакритого до кінця крана. Жінка каже, що у її квартирі все руйнується, але це нічого.

З шостої ранку і майже до обіду вона мила посуд. А до нашого приїзду прихорошилася: сіренький халат, зачіска з кучерями, що спадають на обличчя. Вона осяяна усмішкою, і я розумію, що поговорити Тетяна майже не має з ким.

— Коли началася війна, я зовсім не зрозуміла, що це війна. Я тоді ще могла ходити з кастилями. І всі бігають, сусіди кричать, а я нічого не розуміла. І вдруг я бачу у вікно: летять «гради». Потім бомба впала, розбила п’ятиповерховку. Потім у мене тут ж упали ще бомби, і мене відкинуло [вибуховою хвилею].

Ліфт у будинку тоді не працював, але медики таки дісталися до жінки та вчасно надали їй необхідну допомогу. Каже, вони були в касках, бронежилетах, і чіпляли крапельницю на люстрі.

Відтоді ходити Тетяні стало ще важче.

— Оце чудо для мене було як життя, я з ним начала ходити, і воно мені даже помогло розмовляти.

Організацію Rescue Now жінка називає «Ренхаус», бо їй складно вимовити правильно. Василь каже, що підопічні часто зводять назву до «Рескінал».

Волонтери почали привозити Тетяні ліки, навіть ті, яких було не знайти в місцевих аптеках. А також продуктові набори. Жінка зізнається, що саме батон був для неї найдорожчим подарунком. Каже, аж соромно, що так хотіла його з’їсти.

— І не в грошах діло, не в грошах. Мені повисили пенсію, пенсія є, чотири тищі [гривень]. А коли ще не работав ліфт, «Ренхаус» ногами на дев’ятий поверх приносили хліб. І вони не розуміють, що значить хліб, коли ти їж ці сухарі, а вони вже ось тут (показує на горло. — авт.).

Тетяна все життя розмовляла російською. Розповідає, що, її батько був росіянином і ненавидів свою дружину зі Слобожанщини за те, що вона говорила українською.

— У нас українська була не в шані, ніколи. Батько казав матері: «Ти живеш тут стільки років і не можеш вивчити російську»? Ось якби він дожив і побачив оцю російську, я думаю, що він зрозумів би все.

Тетяна працювала інженеркою в машинному залі заводу. Коли їй було за тридцять, впала прямо на роботі — їй раптово стало погано. Відтоді не могла самостійно їсти, пити й ходити, з лікарні її фактично відпустили помирати. Каже, дізналася про це вже потім, коли таки видужала. Допомогти відновитися Тетяні допомогла її стійкість і оптимізм, ці якості допомагають і зараз. Василь іще в авто розповідав, як захоплюється цією жінкою:

— Мене підкорює її воля до життя. Вона майже єдина, в кого є прогрес на одужання. Вона вобщє була такою поганою (ідеться про стан здоров’я. — ред.). Але каже: «Нє-нє-нє, я спущусь, вас зустріну». І от вона спускається на ходунках. Ото я її чекаю, щоб разом з нею піднятися. Вся на позитивчику, крута жіночка. Зустрічає мене з усмішкою, а я їй компліменти. І вона вобщє прям сіяє.

Тетяна збирає жерстяні банки, миє їх і віддає на окопні свічки. Каже, читати вже не може, але дивиться телевізор. Тільки відчуває, коли там брешуть — і показує на серце. Додає, що часто свариться з сусідами, відстоює ЗСУ, однак, є серед харків’ян і ті, хто чекає окупантів.

— Коли [в юності] видавали паспорт, то в мене написали, що я українка, а молодшій сестрі написали, що вона росіянка. І мені так сумно стало. А тепер думаю, це Бог мені віддячив.

А віддячив за доброту, думає Тетяна. Пригадує, як завжди старалася допомогти іншим — піднести важкі сумки, наприклад.

Коли роблю комплімент зачісці Тетяни, вона жваво встає, щоб показати, як вдалося її самостійно зробити: як підбирала волосся, як скріплювала його крабиком і притискалася спиною до стіни, щоб зачіска вийшла. Навіть у цьому простому бажанні бути гарною криється величезна жага до життя.

— Я коли йду, я говорю так: «Спинка рівно, ніжки рівно, поширше, і улибка на ліце, і улибаться!».

Тетяна залишається у своїй квартирі сама, як і інші жінки, з якими сьогодні познайомилася. Живуть у своїх маленьких світах. Швидше за все, вони нікуди не поїдуть. Харків стоїть. А за ним вони — у домашніх махрових халатах, із теплими вдячними усмішками, з хлібом, який значить понад усе. Отакі зірочки.

Танці й морозиво

Близько 12 години поспішаємо в територіальний центр Немишлянського району (один із дев’яти районів Харкова). Тут Rescue Now утілює ще один проєкт — люди похилого віку малюють, вчаться краще користуватися своїми смартфонами, а ще танцюють. Шлях туди пролягає через проспект Героїв Харкова, що раніше називався Московським. Поки прямуємо до центру, починаю чути дивний звук, схожий на гудіння чи торохкотіння. Василь пояснює: цією дорогою їздили танки й лишили багато дрібних щербинок.

На другому поверсі приміщення терцентру в кінці коридору є кімната для танців. На стіні висить шматок тканини з написом «Я люблю Харків». Десяток людей старшого віку готується до заняття, спілкуються невеличкими групами. До кімнати заходить молода жінка. Це Ольга, вона психологиня, але й танцювати любить, тому сьогодні проводить майстер-клас із аджарського танцю.

Ольга в чорній сукні, зеленому намисті, яке під час танцю перекидається на спину, і в танцювальних балетках. Її рухи легкі, а усмішка осяйна. Вона підбадьорює своїх учениць та одного учня Миколу. Ніхто не соромиться танцювати, навіть якщо не виходить із першого разу. Я дивлюсь на цих людей і бачу красу. Красу спроб, рухів, легкого рум’янцю, красу сивини і зосереджених поглядів. У перерві одна з жінок, Тетяна, показує мені фото своєї внучки, а Людмила розповідає, що танцює і співає все життя, бо любить. У цій залі самотність розчиняється, її проганяють танцювальні рухи, сміх і музика.

Ольга каже, що працює як психологиня і з дітьми, і з дорослими. А під час повномасштабного вторгнення почала викладати й танці. Наречений Ольги з Сакартвело, тож вона полюбила культуру його рідної країни:

— Я рада підтримувати людей і танцювати з ними. Я радію, коли бачу вогонь в очах. Найцінніше, коли вони починають красиво плавно рухатися і вірити в те, що вони можуть танцювати. Бувало, коли жінка приходила і навіть руки не могла підняти, їй за 80 років, а потім потихоньку вона починає танцювати і в неї виходить. Для мене дуже важливо, як танець змінює людей.

Наприкінці танців усіх пригощають морозивом у вафельних стаканчиках, розгарячілі танцівниці весело перемовляються й вирішують, куди підуть далі. Уточнюють, коли починається заняття з хорового співу наступного тижня й коли чергове тренування з аджарського танцю. Їхнє життя точно не зупинилося після пенсії, може, у чомусь навіть почалося.

Заходи для людей похилого віку Rescue Now проводять нещодавно, з початку весни 2024 року. Поки підписали меморандуми з центрами надання соціальних послуг двох районів Харкова. Та за 2 місяці роботи мають уже 130 відвідувань, встигли влаштувати чаювання, арттерапію, танцювальні класи, курси української мови та користування смартфонами.

Батько Василя теж танцює в місцевому парку, навіть має партнерку-«малолєтку», жартує чоловік, бо їй 86, а татові — 94. А живуть вони у цьому ж районі, тож Василь задумується, чи й свого батька записати на такі заняття від Rescue Now. Може, скоро тут з’явиться ще один танцівник?

Підтримати самотніх людей похилого віку з Харкова і проєкт «Патронаж» від Rescue Now можна донейтом.