Скрипки сільського голови

Павло Брижатий народився в селі Ободівка на Поділлі, де і навчався у місцевій школі-інтернаті. У Хацьки на Наддніпрянщині, де чоловік мешкає зараз, він потрапив на початку 80-х. Переїхав одразу після того, як закінчив біологічний факультет у Вінниці. До 2002 року Павло викладав географію та біологію у місцевій школі, а трохи згодом пробув два терміни на посаді сільського голови. Тоді ж він почав вивчати техніку виготовлення скрипок: читав книжки в бібліотеці та шукав відео в інтернеті.

Павло з юнацтва мав справу з деревиною. Ще у часи студентства він почав захоплюватися різьбою по дереву, а потім робив дерев’яні маски, які досі висять на стінах його майстерні. Першу скрипку майстер створив уже на пенсії, в 2018 році (читайте також історію про В’ячеслава Дерябіна з Полтави, який у пенсійному віці вподобав різьблення по дереву: Різьблення по дереву замість пенсії). Чоловік переконаний: у виготовленні музичного інструмента не можна поспішати.

— Це була перша моя мрія, і я почав накопичувати матеріал уже на останньому терміні (на посаді сільського голови). Бо я знав, що буду займатися цим ділом, розумієте?

Але знайомство з інструментом відбулося значно раніше:

— Я там, у школі-інтернаті, вчився два роки. І побачив скрипку: таку розламану, розбиту, на шафі. Почав її налагоджувати і так, і так, і пробувати зі смичком — не звучить, звуку не міг витягнути. А потім я зрозумів, що смичок дуже давно, а може, й ніколи, (ніхто) не тер (для якісного звучання скрипки смичок змащують каніфоллю, яку отримують із смоли хвойних дерев. — ред.).

У Хацьках вперше зазвучала його скрипка. На одному із концертів на ній зіграла вчителька із музичної школи сусіднього села Степанки. Павло називає цю жінку хрещеною матір’ю своєї першої скрипки. Зараз чоловік зізнається, що хотів би, щоб його музичний інструмент був у відомого українського скрипаля Василя Попадюка.

— Це ж музикант, розумієте? От у мене мрія така, що він колись, може, дізнається про мене і приїде — хоч скрипку мою візьме. Нехай лежала б у нього. Не то, що грати, аби тільки лежала. А, може, колись і пограв би.

Матеріали для скрипки

Павло розповідає, що вибір та обробка деревини — найбільш відповідальні етапи у створенні музичного інструмента. Зазвичай скрипки виготовляють із трьох основних матеріалів: клена, ялини та чорного дерева (про скрипки із карпатської ялини читайте в історії про буковинського майстра Володимира Солоджука: Карпатська ялина і буковинська скрипка).

Особливої уваги потребують деки — частини корпусу, що посилюють звук. Клен переважно використовують для нижньої деки, а ялину — для верхньої. Нижня дека відповідає за верхні ноти, тому міцний клен найбільше підходить для цієї частини скрипки.

Ялину, навпаки, вважають м’яким матеріалом, який легко вібрує та відбиває звук. Верхню деку скрипки заготовляють вирубуванням із суцільного поліна: спочатку розколюють рубанець ялини на чотири частини, а потім прибирають середину. Те, що залишилося, потрібно розпустити по периметру, особливо в місцях, де багато волокон.

Груша — теж хороший матеріал, але з нею трохи складніше. Якість музичного інструмента не в останню чергу залежить від часу висушування деревини. В ідеалі це від 5 до 20 років. Грушу треба висушувати щонайменше 10 років, щоб вона не вигиналась. Її іноді використовують для виготовлення накладки на гриф.

Одними із основних деталей скрипки є гриф і підгрифник, на який кріплять струни. Їх роблять із твердого чорного або червоного дерева, зазвичай ебенового дерева чи палісандру. Палісандр не тоне у воді, а з його міцністю може конкурувати лише залізне дерево, яке росте на півдні Ірану та в Азербайджані. Одним із найнадійніших матеріалів для кілочків, за допомогою яких натягують струни, є суха акація.

Павло каже, що іноді сама природа полегшує процес створення інструмента:

— Це лохина називається, ось вона, наша маслина місцева. Дуже добра, бо вона має природнє забарвлення — не потрібно нічого фарбувати.

Чоловік здебільшого замовляє деревину для скрипки у постачальників, але іноді буває, що і сам шукає потрібний матеріал у місцевому лісі. Звичайний клен Павло часто знаходить недалеко від села. А от натрапити на хвилястий клен, який ще кілька століть тому використовували для скрипок в Італії, — зовсім не просто.

Створення інструмента

Для створення скрипки Павло використовує, крім куплених, ще й саморобні інструменти. Наприклад, для виготовлення дек і боковини, чоловік робить спеціальні струбцини для фіксації деталей у момент обробки.

Також майстер власноруч вирізає заготівельну форму, якої набуде майбутня скрипка. Ще одним важливим саморобним інструментом для обробки є різець. Основою для нього став уламок від снаряду, який Павло знайшов у полі. А перший свій різець він виготовив ще в школі, коли відвідував гурток різьби по дереву.

— Якщо неправильно стругати, то все розлетиться до бісової матері. Може вискочити різець — зі мною таке бувало. А скрипку шкода буде, розумієте?

Створення скрипки починається з виготовлення форми, чи шаблону, для майбутнього інструмента. Коли шаблон відшліфований, приєднують ребра, або обичайку, — боки, які з’єднуватимуть нижню і верхню деки. Далі обичайку вигинають до потрібної форми та приклеюють до конструкції (про цикл створення скрипки та пошук її ідеального звучання читайте також в історії про музичну майстерню родини Пуцентела: Повернутися до України створювати скрипки).

Геометрія дек, а також їхня товщина визначають силу і тембр звуку. Тому Павло приділяє найбільшу увагу саме створенню деки. Щоб частини скрипки не були різносторонніми, майстер користується мікрометричним інструментом, яким вимірює внутрішній діаметр деревини. Умілець виготовив мікрометр сам, адже знайти такий прилад в магазинах нелегко.

Для розсвердлювання дірок у майбутній скрипці чоловік використовує розгортки — металоріжучий інструмент для корекції отворів. Розгортки повинні бути конічної форми, бо циліндричні лише пройдуть наскрізь у деревині і якісного результату не буде, запевняє Павло.

Верхню деку вважають готовою тоді, коли вона має два резонаторні отвори — ефи, які за формою нагадують латинську літеру f. Тільки після цього Павло починає виготовляти деталі.

— Коли я зробив деку, із її нижньої частини роблю пази для струн і вклеюю бамбукові смужки, тонесенькі такі. Це для того, щоб вона не прогиналася. А там, де буде звуковий отвір, я спочатку наклеюю зріз із капу (пухлиноподібного утворення на дереві з деформованими напрямами росту волокон деревини. — ред.).

Не менш важливим етапом у створенні деки є перевірка звучання. Тому Павло проводить спеціальним шкребком для звукового резонансу.

— У мене введена в комп’ютер спеціальна програма, де можна послухати деку. От постукаю її — і через мікрофон [звук] іде в програму, вона показує висоту звучання. Так що це, я вам скажу, ціла наука.

На фінальному етапі потрібно прикріпити шийку — напівкруглу деталь, яку під час гри виконавець охоплює рукою. Зверху до шийки кріпиться гриф.

Далі музичний інструмент потрібно полакувати. Спочатку готовий корпус скрипки залишають сушитися під сонячним промінням, щоб позбутися зайвої вологості деревини. Щойно дерево висохне, наносять «ґрунт», розчин із натуральних речовин для ущільнення і захисту матеріалу. Попри класичні інструкції, Павло змішує рослинне масло з лаком та пальцями втирає цю суміш в корпус скрипки. На його думку, так звучання інструмента стає кращим, а вигляд — більш привабливим.

Якщо все гармонійно поєднано, розміри пропорційні, то має звучати чиста терція (музичний інтервал). Тоді скрипка виготовлена правильно.

Павло вважає, що ніколи не пізно здійснити дитячу мрію. Якщо раніше йому не вистачало вмінь та навичок роботи із деревом, то зараз з’явився час здобути ці знання.

— Для мене був переломний момент, коли я побачив скрипку на сміттєзвалищі. Я подивився і подумав: «Боже мій! Ну що ж тут такого складного? Я можу навіть краще зробити». І зробив.