Співати як Родинонька

Ансамбль виконує старовинні пісні бабусь та прабабусь, має в репертуарі пісні на кожну життєву ситуацію, адже раніше, згадують учасники ансамблю, в Лозках співали в кожній хаті.

Раніше ми розповідали про те, як співають також і в інших селах Полісся: Сваловичах, Старих Конях, Коморах та Чорнижі.

Галина Москалик разом із ансамблем їздять на фестивалі, конкурси та найголовніше — досі співають вдома родиною, як збираються всі разом. Життя «Родиноньки» повністю пов’язане із піснею. Чи то серйозною та журливою, а чи веселою. Цікаво, що зараз традицію співу підхоплюють більше молоді учениці пані Галини, аніж її діти та онуки.

У «Родиноньці» є учасники, які співають вже 15 років — від самого заснування колективу. Це сестри керівниці клубу Світлана та Людмила, їхня тітка Віра Дембовська та подружня пара, яка разом уже понад 50 років, — Євгенія та Іван Шуриберко.

Сестри. Галина

Галина любила співати з дитинства. У школі мала подругу Любу, з якою могли розділити пісню на два голоси:

— Ми двоє були, як рідні сестроньки, ми не розлучалися на ту пору в школі. І співали — де тільки! На вулицю виходим і (колись тільки так було) поберемося під ручки і пішли співати. Життя в мене таке було, що я без сцени, мабуть, і жодного року не була. Був тільки один період — це коли мій тато помер 20 років назад. Це вже настільки в мене травма була, що я цілий рік не могла рота відкрить, щоб заспівать.

Галина Москалик розповідає, що живе піснею, і називає її своїм «щасливим шляхом»:

— Ми дуже любили співати. І до сьогоднішнього дня не перестаємо співати. І я цим щаслива, я цим живу. Я настільки задоволена тим, що я хороше місце знайшла в своєму житті. Пісня! Все.

Талант Галині передався від батьків — мама з татом дуже гарно співали. А мама отримала такий талант в спадок від бабусі:

— Хто навчив співати? Це, мабуть, доля навчила співати. Воно перейшло від мами, від тата.

Галина Москалик має двох онуків та двох дорослих синів, які співають лише для себе і тоді, коли збирається гарна компанія — для душі. У колективі Галини, окрім сімейного товариства, є ще три жінки — сестри Лідія та Валентина і Наталя. Галина жартує, що як вони усі разом співають, то аж дах піднімається, і називає пісню великою рушійною силою:

— Всі кажуть: «Гарно співаєш, гарно співаєш». А я кажу: «Це не я». «Як це не ти?». Я тільки тепер, ну років зо п’ять як зрозуміла: так то ж не я співаю, то в мене душа співає, чесне слово. Якщо ви плачете, то що будете робити? Обіжаєтеся на свої недоліки, на саму себе, на щось, чи не так? Так. А я, коли плачу — я співаю. Ходжу, співаю і плачу. І мені так легше переносити все.

Коли Галина стала завідувачкою місцевого клубу, в неї з’явилася ідея заснувати ансамбль. Постало питання набору учасників — і жінка відразу ж усвідомила, що у неї в родині — всі співочі. Керівниця дуже пишається тим, що зуміли організувати такий колектив:

— Саме перше — колорит і автентика. Спів дуже древній і національні костюми наші. В добру пору організувала, в добру пору почали розвиватися. Ми так стрімко почали розвиватися не від того, що хочемо кар’єру. Ні. Де б ми оце поїдем і щось там заспіваєм, тільки-тільки виучилися співати — хоп! — вже репортьори зі своїми камерами біля нас. Це не хвальба. Ми самі собі занижуєм, що ми не співаєм дуже гарно. Але людям подобається.

Окрім «Родиноньки» сестри співають також і в іншому колективі — «Полісянка»:

— «Полісянка» — це молодіжний ансамбль, який виконує пісні уже теперішнього співу. «Родинонька» співає древні, забуті наші, бабусині пісні і прабабусині, а уже «Полісянка» виконує пісні наших [батьків], от, наприклад:

Зелений сад, вишневий сад,
Верни мені роки назад,
Верни мені, верни в дарунок
Любові перший поцілунок.

Учасники обох ансамблів виступають у костюмах. Чергують давні українські народні строї із більш сучасним вбранням:

— Ми, молоді, хочем, наоборот, те старе удіти, а баби: «Нє, ми хочемо в молодіжні костюми», і всьо. Ну так. Ше мама як була наша, то вона любила: тих бусів на себе начіпляє всі груди — така красіва була.

Галина зізнається, що їй більше до душі саме традиційний стрій:

— Вдягаємо, шоб зберегти ту традицію. Воно й красиво, дуже гарно. Даже в таку жару і в полотняному не жарко, воно якось і зберігає прохолоду. Якось в них затишно.

Сестри. Людмила

Хоч зараз працює фармацевтом, з дитинства мріяла стати артисткою й Людмила Маліновська. Згадує, як малою виступала на табуретці. Обрала саме спів, бо чула його вдома постійно: співали батьки, бабусі та дідусі разом із сусідами:

— То завжди в садку позбираються наші батьки: той те приніс, той те приніс. Посідали, співають. То в одного, наприклад, в неділю зібралися під яблунею. То сьогодні, наприклад, — в нас, потім — в тої сусідки, потім — в тої. І дружні такі всі були, весело. Колись весело дійсно: один до другого ходив, а тепер в інтернетах тільки сидять — і всьо.

Людмила розповідає про техніку, якою славляться пісні «Родиноньки» — підсвистування. Жінка каже, що її свистіти навчив брат. І запевняє: так пісня звучить гарніше та веселіше:

— В нас немає ніякого ні гароміста, ні бубніста — от мусиш під ту пісню трохи додати кольору. Пісні народні, старовинні. Стараємося десь вишукувати таке аж з самої-самої глубини десь, саме старіше. В нас такий суржик трохи, ще й до цієї пори зберігся він. В кожному сільці — своє слівце, як кажуть. Кожна пісня — своя історія.

У пісеннику Людмили вже понад триста пісень. Каже, що є такі, які нічим не витреш з голови, а нові пісні жінка записує, щоб не забути:

ー Багато. Дуже багато. Я таких от, шо там звучать по радіо, по телевізору – скрізь, то я тих не знаю. Там, може, який пріпєв, куплєт. А народних — то дуже багато. Воно якось, хоть і призабудеться, станеш співати — то десь воно та шухлядка відкривається і згадується.

Людмила згадує, як колись не було мобільних телефонів, тому дівчата завжди співали: як ішли в клуб та з нього. А хлопці вже по голосу могли визначити, «чия іде».

Людмила Маліновська живе і працює в Кузнєцовську, та каже, що її щораз дужче тягне саме до батьківської хати, адже всі найтепліші спогади — саме звідти:

— Приїжджаєш — тут кожен куточок, кожне деревце рідне, стільки спогадів пов’язано з тим всим. Якшо сон сниться — чогось сниться імєнно батьківська хата. Чого так — не знаю. Видно, шо воно десь закладено так глибоко.

Сестри. Світлана

Світлана Романюк усе життя працювала державною службовицею у податковій службі міста Кузнєцовська. Після смерті чоловіка та матері жінка повернулася в рідне село. Співати, як і сестри, навчилася від батьків, бо завжди чула, як ті затягували пісню на два голоси на свята. Тоді співали або на вихідні, або на свята, бо родина мала велике господарство та чимало роботи біля нього. Але якщо збиралися гості — без пісні ніяк:

— Дуже батьки в нас були гостеприїмні. Якщо людина зайде в хату, то просто так не випустять. Вони обов’язково ладнали стола, шуршали, накривали, пригощали. А раз вже випили чарку-другу якусь, то вже хотілося співати. Або шо — це єдина розрада в селі на той час була.

У Світлани двоє доньок та четверо онуків. Та доньки не співають, як Світлана не старалася їм привити любов до пісні. Виходило співати у внучки, але та пішла в школу і відтоді соромиться співати народних пісень. Світлана Романюк хвилюється за майбутнє колективу та вважає, що «Родинонька» має долучати молодь до пісні:

— Я боюся, щоб на нас часом і не закінчилося. Можливо, ще вдасться когось залучити, переконати — будем надіятися. Хотілося б, просто нема кому передать. Треба вчити молодь, бо таке життя. Хай трошки співають, поки ми є. Поки ми живі, хай навчаються.

Світлана іноді складає вірші та привітання на свята:

— Коли натхнення найде, то могла вірші. Наприклад, їду на день народження, сідаю в автобус чи маршрутку; поки я там півгодини їду, я вже привітання можу скласти на п’ять стовпчиків. Як тільки приїжджаю, стараюся не забути, занотувати собі. Завжди старалася не то шо там таке привітання: «щастя, здоров’я» — це все банально, я намагалася так, щоб пов’язати історію дружби чи родини. Щоби завжди якось задушевно це було.

Віра

Віра Дембовська — рідна тітка Галини, Людмили та Світлани, сестра їхньої мами Олени, на яку в селі казали «Льоня». Віра співає змалечку. Називає себе «вихором» та згадує, як весело жили з чоловіком:

— Він на гармошці грав, по весіллях ходили завше. Він грає, я частушки співаю.

Віра розповідає, що мати не пустила її вчитися, бо було багато роботи вдома по господарству, тому вона все життя пропрацювала «чорноробочою». Жінка має багато талантів: співає, вишиває, тче доріжки та рушники, в’яже:

— Я не можу сидіти, мене мучить, коли я сидю. Так само і співати: якщо щось таке напливе на душу, знаєте, думка всяка поганяє. Збиралися на вечоркі (вечорниці. — ред.) і завше співали. На весіллях співали, до короваїв співали.

Віра Дембовська жартує, що колись підхоплювала пісні з повітря:

— Це колись люди співали, а ми їх переймали. Вже цих людей давно на світі немає. А пісня — ось, то там почули, то там. А я ще була така пам’ятуща. Тепер я так не можу зробити пісні. А колись аби десь почула — і всьо, іменно це вже від мене не втече. Я не знаю, чи я така заворожена, не знаю.

Тепер, каже Віра, глуха вулиця в селі. І називає причину — телевізор:

— Каждий сяде, телевізора включить, в телевізорі все бачить, конкурси всякі — нащо йти куди співати? В каждого свій телевізор.

Євгенія та Іван

Євгенія та Іван Шуриберко разом уже 51 рік. Подружжя прийшло співати в «Родиноньку» на запрошення Галини. І співають в ансамблі вже 15 років. До того співали на весіллях, заручинах, хрестинах, проводах в армію. Євгенія навчилася співати від матері, а Іван — коли пас корів:

— В школі співали, в гуртки грали. Вчили музики і співів. Ми навчалися, то там перший отдєльно був голос, другий — отдєльно.

Іван розповідає, що колись жити було веселіше:

— Старовинні пісні були, колишні. То воно зараз всі в селі живуть, а то були хутора, хутора. От, неділя чи субота — в тому кінці співають пісню, в тому, в тому. В общем, як ото соловей: то там співає, то там співає.

У сім’ї Євгенії та Івана ніхто не хоче співати. Лише менша внучка іноді запрошує діда співати разом. Уже її дід та бабуся навчили пісні «Несе Галя воду»:

— Всі співають. Да, на Поліссі всі співають. Як от раньше йде дитина в армію — всі співають. То тепер ніхто нікого не випроводжає.

Фрагмент з народної пісні “Посіяла огірочки”:

Посіяла огірочки
Близько над водою,
Поливала огірочки
Дрібною сльозою.

Ростіть, ростіть, огірочки,
В чотири рядочки
Не бачила миленького
Аж три вечерочки!

Фрагмент з народної пісні “Бадьор”:

Біда мене та заставила
Вийти заміж та за старого.
Ой, дьор я гуляла, на бадьор я гуляла,
Із бадьором стояла, на бадьора моргала.
На музики я збиралася,
У постоли узувалася.