Вісім років у незалежній Україні триває війна з РФ. А українські школярі, починаючи з п’ятого класу, ще донедавна були зобов’язані вивчати російських авторів на уроках зарубіжної літератури. Уже після повномасштабного вторгнення Міністерство освіти та науки частково виключило з програм росіян — однак таке рішення спричинило дискусії в суспільстві через вибірковість.
Розповідаємо, чому очистити українську освітню програму від пушкіних, достоєвських і лєрмонтових так само важливо, як звільняти наші землі з-під тимчасової окупації, і чому російська література — не така вже й велика, як про неї чують.
За останні тридцять років у предметі «Зарубіжна література» з десяток разів змінювали програму, але частка російської літератури в ній у різний час складала від 20 % до 60 %. Активне обговорення дерусифікації шкільного курсу літератури почалося після Революції Гідності та початку російсько-української війни у 2014 році. Тоді було досягнуто певних результатів на шляху відмови від російського: так, 2016 року Міністерство освіти і науки України змінило навчальну програму з читання в початкових класах. З неї вилучили майже пів сотні радянських письменників. Натомість додали твори сучасних авторів і авторок — Мар’яни Савки, Лесі Ворониної, Зірки Мензатюк, Катерини Штанко та ін. Але з програми зарубіжної літератури для 5–11 класів російські й радянські твори нікуди не поділися.
З початком повномасштабного вторгнення Росії українські урядовці та громадянське суспільство знову порушили питання виключення російської літератури з навчальної програми українських шкіл. 13 червня 2022 року робоча група при Міносвіти ухвалила рішення про вилучення російських творів із програми зарубіжної літератури для 6–11 класів. Їх мали замінити на твори малопредставлених світових авторів. Однак у серпні прес-служба МОН повідомила, що у шкільній програмі «зарубіжки» залишать російських письменників, творчість та життя яких були тісно пов’язані з Україною. Серед них: Володимир Короленко, Михайло Булгаков, Анатолій Кузнецов, Ілля Ільф, Євгеній Петров та Микола Гоголь, етнічний українець, творчість якого успішно апропріювала Російська імперія.
Щодо цього рішення в суспільстві все ще точаться дискусії. Захисники вивчення російської літератури посилаються на її міфологізовану велич, «аполітичність» і тезу про те, що буцімто твори російських класиків є базовими для будь-якої освіченої людини. Тим часом Члени експертної комісії з зарубіжної літератури закликали МОН виключити всю російську літературу зі шкільної програми у відкритому листі до міністра освіти і науки Сергія Шкарлета. «Ми твердо переконані, що половинчастих рішень у цьому питанні бути не може», — йдеться у зверненні, яке пропонують підписати.
Як змінювалася шкільна програма з літератури
Після відновлення Україною незалежності, з 1992 року, в українських школах замість предмету «Російська література» запровадили «Літературу народів світу». Однак частка російських літераторів у цьому курсі все ще складала 40,5 %. Далі бачимо тенденцію до зменшення кількості російських авторів у програмі зарубіжної літератури. У 1998 році зменшено загальну кількість творів до вивчення, а обсяги російської літератури знизили до 20,2 %, учителям надали право вибору творів у деяких розділах програми. Після того програму змінювали ще кілька разів у 2001, 2003 та 2005 роках, назва предмета теж мінялася.
У 2011 році, за каденції Дмитра Табачника на посаді міністра освіти й науки (2010–2014) предметом літературної освіти в Україні стали визнавати «твори українського, російського та світового письменства, а також письменства представників інших національностей, що проживають в Україні». Так російській літературі юридично було надано особливий статус, а у самому наказі «Про затвердження Концепції літературної освіти» про неї йшлося як про «художньо-словесне надбання, в тісній взаємодії з яким протягом декількох століть формувалася українська література». Кількість російських письменників знову різко зросла і складала щонайменше 60 % курсу, при цьому жанрово програма містила переважно малі форми: вірші й оповідання.
У 2015 році програма «зарубіжки» знову була змінена, там з’явилося більше європейських митців, а російська література вже не домінувала. Починаючи з 2016 року, із запровадженням концепції Нової української школи, з’явилося поняття «модельної програми» — тобто такої, що дає лише орієнтовну послідовність та очікувані результати навчання, без чітко визначених годин на ту чи ту тему.
Нова українська школа
Реформа Міністерства освіти і науки, розпочата у 2017 році та запланована на десятиріччя вперед. Вона націлена на те, щоб за роки навчання учні опановували не просто окремі предмети, а так звані «компетентності» і вміння застосовувати їх у житті.Революція Гідності підняла нову хвилю обговорень щодо літературної деколонізації в Україні. Але й тоді у шкільній програмі залишалися, серед інших, такі імперські письменники як Пушкін і Лермонтов. До 2022 року в програмі зарубіжної літератури було близько 23 росіян, переважно їх починали вивчати у 5 класі, з невеликими відмінностями залежно від року і програми шкіл.
Навіть після повномасштабного вторгнення деяких російських письменників не поспішають виключати з програми. Але чи можна вивчати «Собаче серце» Булгакова, ігноруючи його «Білу гвардію»? Російська література — українофобна за своєю суттю, і це видно навіть у тих «невинних» творах, які все ще пропонують до вивчення школярам.
Українофобія в російській літературі
Колоніалізм у російській літературі йде пліч-о-пліч з українофобними висловлюваннями. Наприклад, Михайло Булгаков сприймав українських військових XIX–XX ст. як бандитів. В оповіданні «Я убив» письменник наголошує, що вбивство «петлюрівця» — обов’язок чесного російського інтелігента. «Залишити Булгакова в школі — це все одно що повісити вдома портрети людей, які увірвалися в ваш дім, обплювали його і рознесли. Це питання про національну ідентичність, якою має займатися СБУ», — міркує літературознавиця Віра Агєєва.
Петлюрівці
Зневажлива назва солдатів Армії Української Народної Республіки, використовувана рос. пропагандою за іменем Симона Петлюри, першого Генерального секретаря військових справ Української Центральної Ради.Твір «Дванадцять стільців» Іллі Ільфа і Євгенія Петрова, що у списку для додаткового читання в 11 класі, — ще один яскравий приклад шовінізму російської культури, де українців називають хохлами та зневажливо їх описують:
«Жив я в одній сім’ї. Хохли запеклі! Типові власники: одноповерховий будинок і багато всілякого барахла. Треба вам сказати, що з каналізації та інших вигод у Миргороді є тільки вигрібні ями. Ну, і вискочив я одного разу вночі в самій білизні, просто на сніг: застудитися я не боявся — діло однієї хвилини. Вискочив і машинально, захлопнув за собою двері. Мороз — градусів двадцять. Я стукаю — не відчиняють. На місці не встоїш: замерзнеш! Стукаю і бігаю, стукаю і бігаю — не одчиняють. І, головне, в домі жодна сатана не спить. Ніч страшна. Собаки виють. Стріляють десь. А я бігаю по заметах у літніх спідніх… Цілісіньку годину стукав. Ледве не здох. І чому, ви думаєте, вони не одчиняли? Майно ховали, зашивали керенки в подушку. Думали, що з трусом. Я їх мало не повбивав потім». (Переклад Марії Пилипинської та Юрія Мокрієва).
У повісті «Сліпий музикант» Володимира Короленка, яку залишили серед творів на вибір в оновленій шкільній програмі для 6 класу, 10 разів вжите слово «хохол»/«хохли», ще 5 разів — прикметник «хохляцький» (наприклад, «хохляцький гумор» чи «дурний хохляцький чорт»). Короленко називає українські землі здебільшого «Юго-западный край» і «Малороссия», а українське село описує на російський манір: пише про волинську «деревню» і «избу», про «мужиков» і «дворовых девок»:
«Але з того часу як Йохимові полюбилася Марія, дворова дівка сусіднього пана, він щось не залюбив веселу скрипку. Правда, що скрипка не допомогла йому перемогти серце гострої дівки, і Марія віддала перевагу безвусій німецькій фізіономії барського камердинера вусатій “пиці” хохла-музиканта». (Переклад Віри Каталкіної).
Якщо в «Собачому серці» Булгакова російський шовінізм не так очевидно просочується крізь рядки, то в іншому його творі — «Білій гвардії» — такого хоч греблю гати. Ось, наприклад, про ставлення до української мови:
«Наволоч він, — з ненавистю продовжував Турбін, — адже він сам не розмовляє цією мовою. Га? Я позавчора питав цього поганця доктора Куріцкого, і він, бачте, розучився розмовляти російською з листопада минулого року. Був Куріцкій, а став Курицький…» (тут і далі — авторський переклад із російської, якщо не вказано іншого).
А ще у цьому романі негативно зображають гетьмана Павла Скоропадського:
«Я б вашого гетьмана за устрій цієї маленької України повісив би першим!… Хто заборонив формування російської армії? Гетьман. Хто тероризував російське населення цією мерзенною мовою, якої і на світі не існує? Гетьман. Хто розвів усю цю гидоту з хвостами на головах? Гетьман…»
Варто зазначити, що українськомовне видання того ж «Собачого серця» Булгакова з’явилося лише в 2017 році. Тобто до цього варіантів, окрім як читати російською, у школярів не було.
Роздуте его російської літератури
У світі та і в Україні дехто й досі піддається міфу про «велику російську літературу». Але звідки взялася така характеристика? Літературознавиця Віра Агеєва звертає увагу, що ніхто так не говорить про жодну іншу літературу світу, адже така риторика — це продукт імперської пропаганди та вивищення однієї нації над іншими. «Де не читаєш про російську літературу, скрізь говорять, що вона велика. Я ніколи не читала, що польська література велика, хоча польська література має ренесанс і бароко. А російська література за визначенням не могла бути великою, тому що в неї не було творів ані ренесансу, ані бароко».
В основі російської літератури — наративи колоніалізму, оспівування імперських прагнень та нормалізація ненависті і зла «малєнькава чєловєка», який не здатен взяти відповідальність за свою долю і щось змінити. Загарбання інших народів — чи не найвища цінність, оспівана російськими письменниками.
Дев’ятикласники в українських школах до 2022 року обов’язково вивчали роман Михайла Лермонтова «Герой нашого часу». Цей твір перенасичений мотивами колоніалізму, патріархальної та імперської зверхності. Ось як, наприклад, попутник головного героя Григорія Печоріна описує людей, які живуть на Кавказі:
«Так-с! Жахливі бестії ці азіати! Ви думаєте, вони допомагають, коли кричать? А чорт їх розбере, що вони кричать? Воли ж їх розуміють; запряжіть хоч двадцять, та тільки вони крикнуть по-своєму, воли все ні з місця… Жахливі крутії! А що з них візьмеш?.. Люблять гроші драти з переїжджих… Розбалували шахраїв! Побачите, вони ще з вас на горілку візьмуть. Я вже їх знаю, мене не обкрутять!» (Переклад Олександра Грязнова).
Це один із сотень прикладів ненависті росіян до корінних народів і національних спільнот, які мешкають на території РФ. Велика війна оголила цю проблему, адже саме їх політикум країни-агресорки відправляє помирати на українській землі, втілюючи так план знищення свого ж народу.
Професорка-дослідниця славістичних студій Ева Томпсон у книжці «Трубадури імперії. Російська література і колоніалізм» міркує так: «Разюча відмінність між серйозним ставленням, з яким зображуються росіяни, і вражаючою зверхністю, якою характеризуються описи місцевого населення, робить художні твори Лермонтова і Пушкіна зразками колоніальної мудрості. Росіяни тямущі й дуже людяні, тоді як вороги-черкеси нагадують чаклунського змія на уславленому портреті Жана Леона Жерома, зображеного на обкладинці першого видання “Орієнталізму” Едварда Саїда. Такий підхід принижує переможених».
Росія скрізь і завжди представляла свою літературу як «вєлікую» і досі так робить. Те, що цей самопіар добре спрацьовує, можна пояснити особливістю людської психіки. Дослідники називають цей ефект упередженням уваги, коли на наше сприйняття якогось явища впливають повторювані думки про нього. Іронічно, що про цю особливість влучно писав один із найяскравіших адептів шовінізму російської літератури, Максим Горький. В одному з його творів зазначено таке: «Якщо людині весь час казати, що вона ”свиня”, то вона врешті-решт зарохкає».
Література ніколи не була явищем, що існувало повністю поза політикою. Навпаки, суспільні процеси впливали на вибір тем письменниками, популярність певних творів, на стан обізнаності і зацікавлення тою чи тою літературою. Під прикриттям «великої літератури» РФ ввозить на території країн, що колись були у складі СРСР, своїх «троянських коней» м’якого впливу. Впевнено, вперто і головне — відкрито. Якщо ж ця стратегія підкорення провалюється, то в хід іде інша — збройна. Про приховану небезпеку зовнішньої гуманітарної політики РФ відкрито почали говорити вже у 2009 році, після окупації Росією частини Грузії.
Філософ Вахтанг Кебуладзе відзначає, що культура, зокрема література, такий же важливий складник суспільного порядку, як політика й економіка. За його словами, тоталітарні й авторитарні імперські проєкти використовують культуру для своїх цілей. «Спочатку приходить Пушкін, потім російські пушки. Пушкін — це імперець. Він використовується як зброя. При чому він не просто використовується, а він і був імперським поетом-ксенофобом. Тому доволі логічно, що його поезію і його образ використовують для поневолення інших народів». При цьому ще донедавна саме Пушкін за згадками у шкільній програмі перевершував таких європейських класиків, як Гете та Гейне. До того ж, були випадки, коли саме його портретами ілюстрували обкладинки підручників і хрестоматій із зарубіжної літератури.
Ось які ризики, на думку Вахтанга Кебуладзе, має виховання українських дітей на літературі країни-агресора: «У тих людях, які виховані лише в російській культурі, які читають російську літературу і входять у світ через ці двері, у них взагалі відсутнє уявлення про справедливість, про людську гідність, про фундаментальні цінності, які важливі для всіх цивілізованих людей. Тому що ця культура ретранслює інші уявлення про те, що таке людина. Це для нас радикально чуже і вороже. Воно намагається нас вбити та знищити фізично».
Світові стандарти та літературна деколонізація
Одним із ключових аргументів у противників виключення росіян з української шкільної програми є той, що буцімто без знання Толстого, Булгакова чи Достоєвського людину не можна вважати освіченою. Що це частина світової спадщини, і відмовляючись від неї, ми також обмежуємо своє світосприйняття, адже навіть у Європі читають російську літературу. Але якщо говорити про школи, то цифри дуже промовисті: наявність російських творів в українських програмах — це не прагнення відповідати світовим стандартам, а наслідок тривалої російської колонізації України.
За кордоном кількість російських авторів у шкільній програмі значно менша або ж вони взагалі відсутні. Так, у США в документі з ключовими показниками освіти (CCSS), прийнятим за стандарт у 40 із 50 штатів із російської літератури є «Ніс» Миколи Гоголя (9–10 класи) «Батьки і діти» Івана Тургенєва (9–10 класи), «Додому» Антона Чехова (11 клас) та «Злочин і кара» Федора Достоєвського (11 клас). У Німеччині література країн світу є не окремим предметом, а частиною різних мовних курсів, а вивчення російської мови трапляється рідко і переважно лише в приватних школах. У Великій Британії також немає світової літератури як окремого предмету.
У Польщі, яка була частково окупована Радянським Союзом, рекомендована програма налічує всього три твори російських письменників: роман «Злочин і Кара» Достоєвського (в обов’язковому списку старшої школи), казка «Про рибалку і рибку» Пушкіна та роман «Майстер і Маргарита» Булгакова (у списку додаткової літератури для молодшої та старшої шкіл відповідно). Таким чином, більшість молоді у країнах Європи читатимуть, наприклад, Толстого, тільки якщо спеціально вступлять на університетську програму, пов’язану з літературою в цілому чи Росією зокрема. А от для випуску зі школи знати росіян і що вони написали зовсім не обов’язково, навіть щоб мати відмінні оцінки.
Після початку широкомасштабного вторгнення Росії в Україну в деяких країнах активно розпочали дискусію про місце російської та української літератури у шкільній програмі. Так, у Литві в обов’язковій програмі немає жодного російського письменника, але там обговорюють потребу зменшити кількість російських авторів у списку рекомендованої літератури. Також порушили питання того, що в цьому переліку немає жодного українського автора — навіть Шевченка, який був тісно пов’язаним із Вільнюсом і прожив там три роки. У той час, коли Шевченкові встановлено найбільше пам’ятників, у низці країн він поки що не ввірвався так щільно у навчальну програму.
Не втрачаємо, а відкриваємо нове
Письменник і літературознавець Ростислав Семків відзначає фактор емоційної прив’язаності українців до деяких творів. Наприклад, дехто ще ностальгує за творами Пушкіна, бо, мовляв, його віршами вони могли освідчуватись у коханні, але не помічали його імперськості. «У чому нас намагається переконати “Полтава” Пушкіна? Мазепа ― зрадник, Пьотр I ― великий реформатор, який намагається зробити добру справу. Давайте вже розуміти, що це якийсь мазохізм ― любити письменника, який пише про твою країну такі речі. Це явна суперечність», ― пояснює Ростислав Семків.
Довгий час українські школярі в п’ятому класі вчили вступ до поеми «Руслан і Людмила» Олександра Пушкіна — «Край лукомор’я дуб зелений». Цей твір має не один варіант перекладу на українську, однак на практиці навіть вчителі заохочують до вивчення оригінальної версії. У 2019 році в Івано-Франківську був інцидент, коли в одному ліцеї вчителька не питала дітей, які вивчив вірш «Край лукомор’я дуб зелений» українською, а тим, хто вивчив російською, підвищила оцінки. Обговорення цього у соцмережах показало, що є багато проукраїнських і україномовних користувачів, які не сприймають Пушкіна українською, бо «краще читати оригінал». Більше цього, були ті, хто висміювали та зневажливо ставилися до самої ідеї такого перекладу. Шеф-редакторка російськомовного журналу «Я-українець», що видавали в Донецьку до Майдану 2014 року, Світлана Солоніна писала таке (в оригіналі російською): «Я люблю українську мову, володію нею досконало, але, зізнайтеся, її можливості все-таки обмежені. Особливо в поезії. Не уявляю, як би звучали знамениті (рядки) ”У лукоморья дуб зільоний”».
Причин того, чому українці, навіть ті, хто особисто постраждав від російської агресії, досі захищають ворожу літературу, може бути багато. Зрештою, це може бути ностальгія за молодістю і часами, коли інших книг, окрім російськомовних, фактично не було. Це також є наслідком неефективної державної політики щодо регулювання книговидання та медій, а також, звісно, тривалої і методичної культурної експансії РФ в Україні. Культивоване роками почуття меншовартості багатьом заважає побачити якісні українськомовні переклади й оригінальні твори. Однак зараз — найкращий час, щоб зрештою переоцінити своє ставлення до улюблених авторів, адже російське у будь-якому його прояві зараз є інструментом агресії та пропаганди, тому варто підтримувати інформаційну гігієну і якомога більше відмежовувати себе від ворожого контенту.
На щастя, якісної української літератури зараз достатньо багато, книжкова сфера розвивається навіть попри складні умови існування. Світову класику можна почати перевідкривати для себе українською мовою і знаходити щось нове, перечитуючи.
Відмова від російської літератури у шкільній програмі для українців зараз — це не про втрату надбання, а про набування іншого, якіснішого. Так, Пушкін багато в чому наслідував творчість Байрона, якого теж вивчають у школі, але донедавна у менших обсягах. Тепер час, виділений програмою на вивчення творчості Пушкіна в 7 класі, можна буде приділяти творчості Йогана Гете, Генріха Гайне, Адама Міцкевича, а в 9 класі — Джейн Остін, Шарлотті Бронте, Віктору Гюго і Джозефу Конраду.
Зрештою, твори росіян є віддзеркаленням Росії в різні її періоди. Російська література не впоралася зі своїми виховними функціями. «Люди, які в Бучі ґвалтували 11-літнього хлопчика, прив’язавши його маму до стільця, щоб дивилась, — це й є герої прекрасної російської літератури: звичайні росіяни, ті самі, що й сто, і двісті років тому. Ця література так само причетна до того, якими вони виросли», — так про це висловилася письменниця Оксана Забужко.
До речі, якщо вам треба пояснити знайомим, що не так із російськими письменниками й чому їх нарешті потрібно вилучити не тільки зі шкільних програм, а й із приватних бібліотек (хіба тільки ви лишаєте їх, щоб дослідити рівень імперськості й ціннісного збою такої літератури), можете скористатися чат-ботом «А Пушкин вам что сделал?». У пошуку вводите прізвище російського діяча, після цього ви побачите на екрані аргументи, що з ним чи з нею не так.
Зацікавлення певними письменниками починається з дитинства. Тому важливо, щоб дорослі усвідомлено ставилися до того, що ставлять на свої книжкові полиці та що читають самі, показуючи приклад. У час широкомасштабної російсько-української війни толерування підходу «какая разніца?» і «а шо вам Пушкін здєлал?» фактично означає підтримування країни-агресорки. Перемога на фронті неможлива без перемог у сфері освіти й культури, тому українці мають особливо ретельно подбати, щоб контент РФ більше не просочувався ані у навчальні будні українських дітей, ані в їхній побут.
