Як російські «опозиційні» медіа показують росіянам війну

Навіть після майже десяти років неспровокованої російської війни в Україні та її повномасштабної фази терору на виснаження українці здебільшого погоджуються, що встановлення стабільного і тривкого миру можливе тільки за умов виконання Росією низки вимог. Серед них — повний вихід військ РФ із території України, відновлення справедливості через покарання воєнних злочинців та вищого військового керівництва країни-агресора, відшкодування всіх збитків, завданих Україні, а також повернення додому українських громадян (полонених і депортованих). А от «опозиційні» російські політики з Антивоєнного комітету, Форуму вільної Росії та команди Навального, як свідчать попередні дослідження «Опори», хоч і намагаються транслювати західній авдиторії демократичні цінності, щоб відмежуватися від диктатури РФ, та все ж здебільшого керуються власними інтересами. І часто ці інтереси не збігаються з поглядами України щодо повоєнної трансформації Росії та українсько-російських відносин.

Утім, головне, на чому сходяться всі три політичні групи, — це необхідність демократизації повоєнної РФ з усією повнотою влади в руках її народу. Видання «Медуза», до прикладу, підсвічує, мовляв, «демократичну генетику громадян Росії неможливо пропити» (тут і далі — авт. перекл. із рос.). Звісно, згадати щонайменше 7 воєн, які розпочала їхня країна за останні 30 років, це медіа чомусь не наважується. Тож можна припустити, що після падіння режиму Путіна майбутнє РФ визначатиме саме її «демократична більшість». Однак який він, цей російський «демократ»? Які думки й погляди щодо майбутнього рідної йому країни циркулюють у його інформаційному просторі? Як ставиться до санкцій та обмежень, які вводить «колективний Захід» у відповідь на російську агресію? Що думає про наслідки повномасштабної війни, яку почала його «страна радная» в Україні? Чи замислювався про репарації та передання воєнних злочинців до міжнародного трибуналу?

Дослідниці помічали, як протягом майже двох років повномасштабної війни російські «опозиційні» медіа періодично проколюються у своїй «ліберальності». Так, наприклад, медіа «Дождь» полюбляє нарікати на важке життя російського емігранта й повсюдну ксенофобію до «хороших росіян», а «Медуза» подекуди висвітлює, як ЗСУ буцімто обстрілюють українські окуповані міста, вважаючи ватажка так званої ДНР надійним джерелом інформації. А ще «ліберальні медіа у вигнанні» отримують фінансову підтримку, яку могли б отримати українці. Загалом на «опозиційні» ЗМІ посилаються знані міжнародні видання в матеріалах про Україну. Ці російські медіа, на жаль, досі читають й українці: наприклад, для сайту «Дождя» користувачі з України складають 15 % трафіку (згідно з даними Similarweb). Саме тому ми навіть через два роки повномасштабної війни мусимо пильно стежити, які погляди й очікування «ліберальні» медійники формують у своєї авдиторії.

Оскільки репрезентативна соціологія в РФ зараз неможлива через каральну цензуру російського режиму, єдиний спосіб скласти хоча би приблизне враження про погляди росіян на майбутнє Росії, України та регіону в цілому — подивитися, що пишуть видання, найпопулярніші серед російської «опозиційної» авдиторії. Адже саме медіа формують інформаційний порядок денний: обирають, які новини висвітлювати, а які ні; жонглюють сенсами (створюють їх, активують чи деактивують наявні); беруться пояснювати й інтерпретувати, а отже, впливають на те, що думатиме, відчуватиме і як діятиме їхня авдиторія. Крім того, медіа обирають теми, на які вони мовчать. 

Тож дослідниці «Опори» з’ясували, як ключові «опозиційні» медіа РФ висвітлюють стратегію виходу Росії з війни в Україні. 

Досьє «опозиційних» медіа (станом на грудень 2023 року)

Для аналізу обрали п’ять основних «опозиційних» онлайн-медіа: «Дождь», «Настоящее время», «Медуза», «Новая газета» та «Медиазона». Вони мають велику авдиторію в більшості соцмереж і певною мірою задають тренд у російських «опозиційних» колах.

«Дождь» — медіахолдинг, до якого входять однойменні телевізійний канал та інтернет-видання. Заснований 2010 року, а з 2022-го працює в Нідерландах. Засновниця й генеральна директорка — Наталія Сіндєєва.
Сукупна авдиторія в соцмережах — 8,4 млн.

«Настоящее время» — російськомовний медіахолдинг із редакцією в Празі, спільний медіапроєкт «Радіо Свобода» та «Голосу Америки». Заснований 2017 року. Керівник проєкту — Павло Буторін.
Сукупна авдиторія в соцмережах — 5,4 млн.

«Медуза» — інтернет-видання, що працює з Риги. Створене 2014 року експрацівниками новинного інтернет-видання Lenta.ru. Генеральний директор — Галина Тимченко.
Сукупна авдиторія в соцмережах — 4,8 млн.

«Новая газета» — засноване 1993 року групою колишніх журналістів газети «Комсомольская правда». Власниками в різний час були російський підприємець Олександр Лебедєв й експрезидент СРСР Михайло Горбачов. Головний редактор — Дмитро Муратов.
Сукупна авдиторія в соцмережах — 1,6 млн.

«Медиазона» — інтернет-видання, яке створили 2014 року учасниці російської панк-рок-групи Pussy Riot Марія Альохіна, Надія Толоконнікова та чоловік Надії Петро Верзілов. Зосереджується на правозахисній темі. Головний редактор — Сергій Смірнов.
Сукупна авдиторія в соцмережах — 770 тис.

Контент на сайтах обраних медіа аналізували з 24 лютого 2022 року по 7 лютого 2023 року. Фокусувалися на повідомленнях із будь-якими згадками стратегії виходу Росії з війни. Це такі 9 тем:
– запровадження санкцій проти компаній і громадян РФ;
– підтримка постачання зброї Україні чи, навпаки, заклики до його припинення;
– потреба в перемовинах між Україною та РФ і умови їх проведення;
– виплата репарацій Україні після завершення війни (обсяги компенсацій, механізми їх підрахунку й виплат, а також джерела надходжень) та відшкодування інших збитків (наприклад, завданих обʼєктам історичної чи культурної спадщини);
– колективна відповідальність росіян (хто винен у розвʼязанні війни в Україні та які погляди на політику покаяння у випадку перемоги України);
– суд над російськими воєнними злочинцями;
– вихід РФ із тимчасово окупованих територій (ТОТ) України (не лише військових, а й політикуму);
– повернення депортованих громадян України;
– бачення майбутнього РФ (імовірність зміни кордонів, громадянської війни, потенційні внутрішні реформи тощо).

Дослідниці сформували список ключових слів за кожною з тем і завантажили всі статті обраних медіа, що містили ці слова в заголовку чи в тексті. При цьому згадка котроїсь із тем не означає, що медіа висвітлювали, наприклад, питання репарацій у контексті справедливості й відшкодування завданих Україні збитків. У цьому дослідженні враховували лише текстові матеріали, тож будь-які відеоінтерв’ю, подкасти, прямі ефіри тощо не ввійшли до кінцевого масиву даних. 

Дані із сайтів обраних «опозиційних» медіа збирали за допомогою вебскрейпінгу (англ. scraping — вишкрібання; автоматизоване створення бази даних статей конкретного інтернет-ресурсу). Загалом було завантажено 65 346 статей із визначеними ключовими словами. На основі всього масиву отриманих даних дослідниці сформували рандомізовану вибірку з 500 статей за кожною з тем, тож разом для детального аналізу вийшло 4500 публікацій. Кожне «опозиційне» медіа в кінцевій базі даних було представлене так само часто, як і в початковій базі даних.

Серед 4500 статей на сайтах проаналізованих російських інтернет-видань виокремили ті, в яких були згадки стратегії виходу РФ з війни. Таких виявилося 815 (18 % від загальної кількості матеріалів у вибірці). Частина матеріалів стосувалась одночасно декількох тем: наприклад, у статті йшлося і про санкції, і про бачення майбутнього РФ. 

Колективна відповідальність росіян

У досліджувану вибірку потрапило 226 матеріалів, у яких так чи інакше порушено тему колективної відповідальності росіян за війну в Україні. Найчастіше її згадували «Медуза» (101 стаття) та «Настоящее время» (79), рідше — «Медиазона» (26) та «Новая газета» (20). Серед публікацій «Дождя» зафіксовано лише 2 згадки цієї теми.

Матеріалів, у яких так чи інакше порушено тему відповідальності росіян за війну чи то на індивідуальному рівні (наприклад, герої інтерв’ю розмірковують про власну відповідальність за злочини, скоєні співвітчизниками в Україні), чи то на рівні суспільства, абсолютна більшість. Проте говорять медіа про це несміливо. Передусім це розповіді про «важку долю» російського опозиціонера, над яким постійно нависає так званий закон про фейки, і про «буденну сміливість» росіян, які наважуються якось висловити свій супротив режиму, наприклад, написати якийсь пост у соцмережах чи намалювати десь графіті «мир». Це підтвердило здогадку дослідниць, що рупори російської «опозиції» все ще не навчилися брати на себе відповідальність. Медіа продовжують підтримувати «теплу ванну» для росіян, що достатньо мати «нєт войнє» в серці, щоб видати собі моральну індульгенцію за злочини своїх співвітчизників і влади, яка їх представляє. Тому робочі години та креатив «опозиційних» журналістів ідуть не на формування агентної і проактивної позиції, не на обʼєднання проти чинної влади, а на турботу про нервову систему читача.

На сайті видання «Медуза» дослідниці часто натрапляли на банер із фразою «Вчимося не боятися разом». На їхній погляд, вона влучно описує те, як «опозиційні» ЗМІ висвітлюють тему відповідальності, адже в матеріалах аналізованих медіа дослідниці бачили переважно захват «сміливістю» дрібних актів непокори російській цензурі, тужливі розповіді про самотність таких опозиціонерів, які змушені жити у «промитому пропагандою» суспільстві, і намагання кореспондентів з’ясувати, як цим активістам вдалось набратися сміливості, щоб написати в соцмережах слово «війна», а не «СВО» («спеціальна воєнна операція»). 

У більшості випадків кореспонденти медіа «Медуза» разом із героями своїх матеріалів намагаються розгадати «загадкову російську душу» та знайти пояснення, чому ж росіянам усе ж не вдається «навчитися не боятися». Ще розповідають, що в РФ чинити опір «занадто небезпечно», а пересічний громадянин їхньої країни насправді не підтримує так щиро війну — просто він або боїться репресій, або повторює панівну думку. Деякі герої вважають, що через недоступність альтернативних поглядів звичайний росіянин просто не здатен розібратися в реальності довкола нього.

Аналіз російського контенту свідчить про те, що росіяни виправдовують свою пасивність, зводячи все до думки «дурні, бо бідні, а бідні, бо дурні». Небажання громадян РФ протидіяти путінському режимові пояснюють тим, що в більшості населення не закриті базові потреби, а на голодний шлунок рефлексувати над правами людини непосильно важко. До речі, у цьому контексті трапляються поодинокі спроби розмірковувати про майбутнє: наприклад, у розлогому інтерв’ю виданню «Медуза» («Російська зовнішня політика — це купання п’яного ведевешника у світовому фонтані») російський письменник Дмитро Глуховський переконує, що, мовляв, нещасні росіяни позбавлені агентності, а тому Путін несе одноосібну відповідальність за розпочату в Україні війну. На противагу цьому в інших матеріалах спорадично представлені думки росіян (так би мовити, простих громадян, інтелектуалів і бізнес-еліти) про те, що нести відповідальність за війну й розплачуватися за неї мусять всі жителі РФ. Однак ці поодинокі голоси губляться в болотах російського боягузтва.

Прямо чи опосередковано колективна відповідальність згадується й у статтях про російських військових та їхні сім’ї. Тут дослідниці побачили черговий шквал історій про «мальчіков в трусіках», тобто матеріали з критикою влади РФ, яка відправляє їхніх «хлопчиків» на фронт без належної військової підготовки й забезпечення. Також є багато інтерв’ю з родичами загиблих чи поранених російських солдатів, де їхні близькі переконують, що син не знав, куди їхав, а якщо й знав, то їхав із солідарності з «хлопцями на фронті»; або ж для самоствердження у власній мужності, а взагалі йому «не довелося жодного разу на курок натиснути», а якщо й довелося, то він, мовляв, точно не міг вчиняти злочинів чи віддавати злочинні накази.

Ще було чимало співчутливих текстів про те, що російська влада не турбується про військових та їхні сім’ї — уникає соціальних виплат чи позбавляє солдатів соціального пакету. Тобто, читаючи «опозиційні» медіа РФ, складається враження, що їхні військові — лише заручники різних непереборних обставин, як-от примус із боку влади, відсутність кар’єрних можливостей, окрім армії, чи перспектив довести власну маскулінність без зброї в руках.

Водночас аналізовані медіа висвітлюють діяльність нечисельних громадських організацій, що допомагають росіянам ухилитися від мобілізації, демобілізуватися чи навіть дезертирувати. Однак і ці ГО зазвичай досить обережні у своїй риториці: уникають теми відповідальності військових і так подають та інтерпретують інформацію, що йдеться здебільшого про збереження життя тих, для кого працюють, аніж про злочинність війни в Україні. Наприклад, деякі герої таких історій прямо говорять, що війна з’явилася в їхньому житті лише тоді, коли прийшла повістка.

Санкції проти Росії та постачання зброї Україні

Накладання санкцій на громадян РФ і постачання зброї Україні — теми, думки щодо яких у російському «опозиційному» середовищі збігаються рідко. Обмеження, які вже застосовані до Росії, впливають не тільки на її керівництво, а й на «звичайний народ», який у свідомості багатьох «опозиціонерів» залишився невинним у злочинах його держави. А західна зброя, як виявляється, вбиває і співгромадян, із чим російській людині іноді теж важко змиритися. 

У досліджуваній вибірці — 199 матеріалів, де приділено увагу санкціям. Найчастіше це робить «Настоящее время» (89 статей), трішки відстає «Медуза» (71 стаття), значно менше згадок у «Медиазоны» і «Новой Газеты» (18 і 19 відповідно), найменше — у «Дождя» (2). 

Через те що санкції прямо впливають на рівень добробуту громадян, найбільше матеріалів — новинні, тобто просто повідомляють про факт введення обмежень. Медіа переважно буденно звітують про поступове погіршення рівня життя росіян, уникаючи уточнення контексту, як так сталося. До санкцій щодо російських політичних і бізнес-еліт ставляться з розумінням. Утім, щодо впливу цих обмежень на населення країни медійники проявляють більше емпатії до «простого росіянина» та його платоспроможності, аніж до простого українця, який несе податковий тягар за неспровоковану російську війну протягом останніх 10 років. В аналізованих матеріалах дослідниці не побачили конкретних пропозицій рішень, як РФ досягти зняття санкцій. Проте трапляються й аналітичні тексти. Їхні автори, з одного боку, розмірковують про ризик дефолту в Росії та ймовірність повернення її у «лихі 90-ті», а з іншого — намагаються зрозуміти, як економіка країни досі тримається на плаву.

У деяких матеріалах ідеться про вихід іноземних компаній та їхніх продуктів з російського ринку. Однак здебільшого в медіа іронізують зі спроб влади й бізнесу РФ замінити іноземні товари. Наприклад, серйозне розмірковування над примусовим ліцензуванням фільмів і перетворення «Бетмена» у їхньому піратському прокаті на «Летючу мишу» в опозиційних журналістів викликає приховані (або не дуже) насмішки й довгі роздуми про те, як Росія намагається стабілізувати ринок, який колись був заповнений переважно іноземним продуктом. 

Нерідко для аналізованих видань коментарі дають експерти-економісти. Частина з них, відповідаючи на запитання журналістів про вплив і причини санкцій, зазначають, що ці обмеження — очікувана відповідь на злочинні дії РФ в Україні, і єдиний спосіб їх зняти — це зупинити війну та відшкодувати всі завдані збитки. Інші ж, без жодних згадок про війну й відповідальність за неї, розмірковують, як зменшити вплив економічних обмежень та «оживити» російську економіку. Так, у коментарі для «Новой газеты» економіст Олександр Зотін розчаровано запитує: «Як наші економісти могли допустити такий провал?». Під провалом він має на увазі непідготовленість російської фінансової системи до санкційних обмежень. У тексті Зотін сварить Центральний банк РФ за те, що той погано «підкував» фінансову систему до наслідків «кризи». 

«Опозиційні» медіа також обговорюють шкоду санкцій для російської медицини, освіти та освоєння космосу. Та все ж лейтмотив усіх матеріалів — вплив таких обмежень на якість життя звичайних громадян. До прикладу, нарікають на проблеми в отриманні медпослуг — через транспортні й економічні обмеження стало складно доставляти та оплачувати імпортні ліки. У російському інфопросторі така ситуація — чи не найпопулярніша ілюстрація несправедливого санкційного впливу на життя тих самих звичайних громадян. Наприклад, в інтервʼю виданню «Медуза» директорка одного з благодійних фондів РФ жаліється, що війна вдарила по її організації сильніше, ніж пандемія CoViD-19, і що через санкції в неї «купа хворих дітей, яких політика ніяк не стосується». У цьому ж матеріалі інша благодійниця зазначає: «У мене не вкладається в голові, чому медичні компанії заморожують проєкти й відмовляють у лікуванні. Мене шокує відмова від роботи медичних компаній — я завжди вважала, що медицина має бути вищою за політику, вищою за національності та все інше. Для мене незрозуміло, як можна відмовляти в допомозі хворим людям». 

Тема постачання зброї Україні менш популярна. Медіа згадують про неї лише в 70 статтях: «Настоящее время» — у 47 матеріалах, «Медуза» — у 19, а «Медиазона» та «Новая газета» — у 3 та 1 відповідно. Здебільшого всі публікації про збройне підсилення України написані в новинному форматі: медіа переказують колонки іноземних видань та обіцянки західних політиків про передання зброї, розповідають, хто, що і в якій кількості планує надати. Також «опозиційні» медіа прояснюють особливості лендлізу, поширюють висловлювання відомих іноземців із закликами військової допомоги Україні та цитату Лаврова (міністр закордонних справ РФ), де той говорить, що Росія бʼє по критичній інфраструктурі України, щоб та не отримувала військової допомоги від Заходу. Деякі видання аналізують політичні й військові аспекти надання озброєння Україні, наприклад, чому ті чи ті партнери затримують передавання різних видів озброєння та як нові поставки зможуть зміцнити її позиції. Здебільшого експерти, яких медіа запрошують до обговорення цієї теми, ставляться до постачання зброї Україні позитивно та сварять країни Заходу за повільну реакцію на російське вторгнення. Натомість матеріалів про звеличення російської армії та розгляду оборонного комплексу РФ у вибірці не траплялося.

Складається враження, що російські «опозиційні» медіа в питанні постачання зброї Україні намагаються суто тримати своїх читачів в курсі справ. Ніякої критики надання Україні озброєння, як і збільшення обсягів підтримки, дослідниці у вибірці не зафіксували. Однак деякі запрошені експерти видань все ж не гребують можливістю роздавати поради російській армії про те, як їй ефективніше вбивати українців.

Суд над воєнними злочинцями

Серед досліджуваних матеріалів було 174 тих, що стосуються суду над воєнними злочинцями. Розподіл вийшов такий: у «Настоящее время» — 98 згадок, «Медуза» — 42, «Медиазона» — 27, «Новая газета» — 4 і «Дождь» — 2.

Здебільшого суд згадується опосередковано. Наприклад, коли йдеться про колективну моральну відповідальність росіян чи санкції, то іноді говорять про юридичну відповідальність РФ і можливість притягнення її до відповідальності в Міжнародному кримінальному суді чи Міжнародному суді ООН.

Утім, у деяких матеріалах розслідування воєнних злочинів і трибунал над винними — основна тема. Так, «опозиційні» медіа наводять коментарі української влади й іноземних політиків про невідворотність суду над Путіним, а також новини про підготовку Європи до трибуналу над РФ. У виданні часто згадують про злочини російської армії в Бучі (наприклад, залучають юристів для розмірковувань про кваліфікацію злочинів та їхнє розслідування), розповідають про вбивство російськими військовими далекого родича так званого опозиціонера Олексія Навального тощо. А «Настоящее время», наприклад, розповідало про вбивство українських військовополонених в Оленівці й розслідування цього злочину міжнародними експертами з ООН.

Трапляються матеріали зі спробами оцінити дії українських військових. Скажімо, на сторінках «Новой газеты» воєнний експерт і постійний коментатор видання Валерій Ширяєв на прикладі ймовірного розстрілу полонених у Макіївці (Донеччина) розмірковував про те, що Україні невигідно розслідувати воєнні злочини своєї армії. Ідеться про відео, що зʼявилося в мережі наприкінці листопада 2022 року. У кадрі — розстріл 12 російських військовослужбовців. Як зазначають правозахисники Zmina.info, у ролику видно, що, здаючись у полон, один із військових РФ, імовірно, відкрив вогонь. Справжність відео підтвердили в ООН і журналісти New York Times, однак щодо його змісту триває розслідування. Колонка воєнного експерта вийшла з приміткою редакції: «Цей епізод не має піти в забуття. Як і мають бути ретельно розслідувані всі подібні свідчення — незалежно, хто є катом, а хто — жертвою». Тільки так, на думку редакції, можна уникнути «нових воєнних конфліктів у майбутньому».

«Медуза» ж, наприклад, критикує голову Харківської ОВА Олега Синєгубова, який звинуватив російських військових в обстрілі будинку в Ізюмі в березні 2022 року й назвав імовірну кількість жертв, але не повідомив джерела цієї інформації. Видання періодично додає у своїх матеріалах примітки, що «під час війни оперативно перевірити навіть офіційну інформацію представників сторін, що конфліктують, неможливо». Так воно відмовляється прямо назвати агресора і ставить під сумнів українські свідчення. Читач залишається з висновком, що «хтось» убив більше 40 цивільних українців. Можливо, росіяни, які напали на Україну. Але це не точно.

Хоч «опозиційні» медійники і згадують про воєнні злочини, однак прямо заявляти наважуються лише про найбільш резонансні й обговорювані у світі приклади, як-от бомбардування пологового та драмтеатру в Маріуполі чи різанину в Бучі. А про регулярні обстріли цивільної інфраструктури говорять обережніше, уникаючи теми відповідальності росіян за загиблих і постраждалих українців. 

Перемовини про припинення війни

Тема перемовин із Росією трапилася у вибірці в 60 публікаціях, здебільшого в медіа «Настоящее время» (32 матеріали) та «Медуза» (17). «Новая газета» й «Медиазона» говорили про переговори значно рідше (6 та 4 відповідно). Більшість матеріалів мала новинний характер, тобто в них фіксували факт переговорів про обміни полоненими чи відмову від них. Траплялися й аналітичні статті та інтерв’ю з різними експертами про те, чи можливо закінчити війну дипломатичним шляхом і чи можна довіряти РФ за столом переговорів. Загалом у вибірці матеріалів, яку аналізували дослідниці, позиція російських «опозиційних» медіа збігається з думкою української сторони: поки війська РФ будуть на території Україні, про відновлення її кордонів у межах 1991 року не може йтися. Думки сходяться, бо більшу частину цих матеріалів складають передруки заяв представників української влади. Водночас, у тональності авторів публікацій і коментарях російських експертів переважає нотка безвиході, адже замороження конфлікту чи територіальні по́ступки України на користь РФ лише відтягнуть наступну війну, а примусити Путіна поступитися амбіціями не може ніхто.

Водночас тема переговорів у проаналізованій вибірці матеріалів не з вуст воєнних чи політичних експертів трапилася лише раз — в інтерв’ю представниці російської організації «Совет матерей и жен», яка в контексті своєї боротьби за права військових РФ згадала і про важливість вимагати від Путіна мирних переговорів як головного інструменту захисту росіян від мобілізації та смерті на фронті.

Однак дослідниці зафіксували один випадок відхилення від проукраїнської риторики. Йдеться про розмову кореспондента видання «Новая газета» з тодішнім послом США в РФ Джоном Салліваном. Інтерв’юер, спілкуючись про перспективи перемовин між Росією та Україною, поставив під сумнів надійність України як переговірника. Він згадав досвід Мінських угод і намагався переконати Саллівана, що цей формат провалився, зокрема, з вини України, яка, на думку журналіста, також порушувала дані Росії обіцянки. Дипломат двічі повторив журналістові, що він не погоджується з такою тезою, однак не хоче дискутувати про це в межах інтерв’ю. Двічі, адже журналіст «Новой газеты» проігнорував першу відмову Саллівана погодитися з тезою про провину України та продовжив наполягати на своєму баченні подій.

Повернення тимчасово окупованих українських територій

Питання ТОТ України хоч і не було найпопулярнішою темою, яку обговорювали російські «опозиційні медіа», та все ж отримало від них певну увагу. У межах вибірки зі згадкою про це була 141 стаття. Найбільше про теперішнє і майбутнє ТОТ писали «Настоящее время» (85 публікацій) та «Медуза» (34). Значно менше уваги цьому питанню приділили «Медиазона» (17 матеріалів) та «Новая газета» (5). 

«Опозиційні» медіа найбільше висвітлювали те, як РФ управляє нещодавно захопленими українськими територіями й установлює там власні порядки. Зокрема, вони пишуть, що російська влада шокована тим, що українці на початку так званої спеціальної воєнної операції не зустрічали їхніх військових із квітами. Паралельно із цим медіа описують, як РФ проводить комплексну експансію: вводить на ТОТ рублі, витісняючи українську валюту, примушує місцеве населення отримувати російські паспорти, декриміналізує злочини на цих територіях, виплачує жителям компенсації за рідних, які загинули «внаслідок обстрілів ЗСУ», і здійснює культурну окупацію. Крім того, видання наголошують, що Росії на загарбаних 2022 року територіях важко знайти людей, які погоджуються співпрацювати з окупантами (неочікувано, але так, досліджувані ЗМІ послуговуються цим поняттям щодо військових РФ). Через це росіяни змушені шукати необхідний персонал для своїх органів влади, шкіл і лікарень на окупованих раніше територіях або в РФ.

Також згадують про те, що Росія незаконно мобілізує до лав своїх збройних сил українців, які мешкають на ТОТ: до прикладу, в одному з матеріалів «Медуза» розповідає про «шахти Донбасу», які зараз не працюють через призов більшості працівників, і, як пише видання, згодом це може призвести до техногенної катастрофи.

Друга за популярністю тема — процес «приєднання» захоплених українських територій до РФ. Однак тут медіа рідко виходять за межі новинних повідомлень: здебільшого розповідають про оголошення підготовки до «референдуму», процес його проведення, прохання так званих очільників ЛНР, ДНР, Херсонської та Запорізької областей доєднатися до РФ, рішення Конституційного суду РФ про конституційність такого приєднання, а також реакцію міжнародної спільноти на загарбання українських територій. Утім, серед матеріалів медіа було й кілька інтервʼю. До прикладу, наразі полонений (станом на кінець березня 2024-го) мер Херсона Ігор Колихаєв, який певний час працював в окупованому місті, говорив, що Росія навряд чи зможе провести на Херсонщині справжній референдум, бо для цього вона має спершу змінити мислення місцевих і зафіксувати лінію зіткнення з українськими військами. А в інтервʼю виданню «Настоящее время» російський політолог Кирило Рогов роздумує, що РФ не вдалося інтегрувати окуповані території України, а тому проведення будь-якого референдуму не має сенсу, адже міжнародна спільнота все одно вважатиме українські регіони окупованими.

Також «опозиційні» медіа приділяють багато уваги опису життя українців в окупації. Зокрема, розповідають історії людей, що пережили загарбання Маріуполя, Балаклії, Ізюма й Херсона, а також показують, як живуть Сєверодонецьк і Севастополь. Крім того, трапилося також інтервʼю російського будівельника, який приїхав «відбудовувати» зруйнований Маріуполь, однак без уточнень того, хто ж це місто зруйнував (були лише згадки, що більшість забудови цього населеного пункту стала непридатною для проживання). 

Утім, медіа розповідають і про українців, які чинять спротив російським військовим на ТОТ: виходять на мітинги та протести, створюють партизанські рухи й часто потрапляють до рук ФСБ. Показово, що проаналізовані медіа не проводять жодних паралелей між мітингами та спротивом російській окупації на ТОТ й антивоєнними мітингами всередині РФ.

Майбутнє окупованих територій України обрані медіа висвітлюють у статтях здебільшого доволі поверхово. З одного боку, у їхніх матеріалах, що потрапили у вибірку, є твердження, що всі окуповані українські території мають повернутися під контроль України, а також обговорення суто воєнного складника деокупації. З іншого боку, є згадки про три можливі моделі завершення війни:

– вихід України на межі, що були до 24 лютого 2022 року;
– деокупація Донецької та Луганської областей, але продовження окупації Криму (дані станом на початок повномасштабного вторгнення);
– вихід військ РФ з усієї території України. 

І хоча медіа зазначають, що це суперечить офіційній українській позиції, вони все ж поширюють сумніви в тому, що Україна здатна відвоювати всі свої території. Крім того, «Медуза» скептично ставиться до політики України щодо колаборантів — до прикладу, розмірковує, чи варто судити вчителів історії та інших гуманітарних предметів, які погодилися викладати за російською програмою.

Загалом хоч російські «опозиційні» медіа говорять про ТОТ України і часто розповідають, як Росія знущається там з місцевих мешканців, та все ж доволі рідко приділяють увагу тому, що станеться із цими землями після завершення повномасштабної війни. Звісно, проаналізовані медіа здебільшого дотримуються позиції, що всі українські території мають бути звільнені. Однак це лише перший крок деокупації. Що повоєнна Росія має робити з українськими громадянами, які отримали російський паспорт? Чи вважатиме їх своїми громадянами й вивозитиме до РФ? Чи захищатиме колаборантів? Ці й інші питання, які є критично важливими для встановлення справедливості й миру, «опозиційні» медіа на загальне обговорення не висувають.

Бачення майбутнього Росії

Роздуми про майбутнє Росії траплялись у матеріалах вибірки значно рідше, ніж інші теми. Зафіксовано лише 61 статтю, де розглядали можливі сценарії подій у РФ після завершення війни в Україні.

На відміну від практично всіх інших тем, про майбутнє Росії «опозиційні» медіа пишуть не коротко й «фіксуючи момент», а є багато великих інтервʼю та аналітичних матеріалів. У них гості роздумують над тим, як саме завершиться російсько-українська війна, як Росія буде змушена переформатуватись і яка перспектива відновлення відносин з Україною та країнами Заходу.

Найбільше про «прекрасну Росію майбутнього» писала «Медуза» (27 статей), дещо менше — «Настоящее время» (17) та «Новая Газета» (11). «Медиазона» на сайті мала 5 таких публікацій, а «Дождь» — всього 1.

Про майбутнє РФ «опозиційні медіа» розмірковують із двох перспектив: короткострокової (потенційні варіанти завершення війни) та довгострокової (зміна режиму тощо).

З погляду короткострокової перспективи в аналізованих виданнях здебільшого траплялися побажання перемоги Україні, розмови про те, що єдиним корисним варіантом для РФ може бути воєнна поразка і, як наслідок, втрата влади Путіним (зокрема, часто згадують потенційний палацовий переворот), а також прогнози початку громадянської війни. Згадували і про потенційну ядерну війну — щоправда, жоден зі співрозмовників російських медіа не сказав, що вірить у те, що вона станеться (як, напевно, не вірили й у можливість повномасштабного вторгнення, тому не протидіяли йому). Утім, дехто все ж сумнівається, що після війни в РФ щось зміниться, мовляв, країни Заходу не зацікавлені в такій революції, тож російська влада залишиться й надалі звинувачуватиме у своїх провалах Захід, а успіх і процвітання «невпокореної України» буде головним подразником.

З погляду довгострокової перспективи проаналізовані медіа говорять про те, що Росія неминуче стане демократичною державою, а вибудуваний імперський устрій вичерпає себе. Трапляються й песимістичні прогнози, як-от остаточний перехід РФ до тоталітаризму або самовідтворення путінського режиму, який буде чинним іще десятки років, і застереження для Заходу, мовляв, той не має скотитися до морального вивищення над РФ, а повинен звернути увагу на власні помилки.

Не менш активно «опозиційні» медіа говорять і про економічне майбутнє РФ — здебільшого переконують своїх читачів, що все найгірше для російської економіки лише попереду. До прикладу, в одному з матеріалів «Новая газета» стверджує, що їхня влада витрачає мільярди рублів на створення ілюзії стабільності економіки, але завершує статтю словами «Кризу не подолано. Її лише відкладено». «Опозиційний» політик Дмитро Гудков підтверджує цю думку в інтервʼю для видання «Настоящее время»: «Санкції зруйнують російську економіку, можливо, не найближчим часом, але це відбудеться в горизонті 3–5, може, 7 років». А от економіст Сергій Алексашенко в інтерв’ю тому ж медіа додає росіянам трохи позитиву: «Але сказати, що вона (економіка. — ред.) померла, впала, лежить на дні та не рухається, буде неправдою, так не буває. Подивіться на іранську економіку, вона там після введення санкцій років пʼятнадцять лежала на одному рівні. А потім потроху почала зростати, всупереч всім санкціям».

Також «опозиційні» медіа часто цікавляться у своїх співрозмовників, які здебільшого перебувають за межами РФ, чи планують ті повертатися. Відповіді різняться. Одні говорять, що хочуть додому, але тоді, коли все заспокоїться і «щось зміниться після відходу однієї людини». Аргументують це тим, що вони «не в тому стані, щоб виходити з вилами на вулицю, це неможливо — проти озброєної підготованої армії», або що повернуться, «коли біля Кремля палатимуть шини». Натомість інші говорять, що вони чи їхні знайомі їхати додому не планують, хоч в еміграції, мовляв, їм живеться дуже тяжко, бо «кожне покоління предків мало тікати з Росії. Коли все заспокоювалось, вони поверталися, щось відновлювали, а потім їхнім дітям знову доводилось тікати». Схоже на те, що логічного звʼязку між цими цитатами росіяни воліють не бачити, адже тоді доведеться взяти на себе відповідальність і щось зробити. 

Між іншим, деякі опитані погоджуються зі словами покійного російського політика Бориса Нємцова про те, що «Україна повинна допомогти Росії стати вільною», і коментують його так: «Україна допомагає зараз… Але ми не знаємо, допоможе чи ні». Так «опозиційні» медіа продовжують проговорювати наратив, що українці мали б, окрім оборони власної країни, ще й росіянам допомогти свою врятувати. Ця ідея допомагає їм не просто зняти із себе відповідальність, а й перекласти її на наші плечі.

Ще одна важлива тема, про яку час від часу згадують «опозиційні» видання, — майбутнє українсько-російських відносин, політика покаяння росіян за скоєні в Україні злочини та необхідність перебудови суспільства РФ. Загалом медіа іноді розмірковують над тим, що після завершення війни російське суспільство опиниться в «моменті протверезіння» (як саме — не уточнюють, певно, лишають простір для читацької фантазії). І хоча вони розповідають про досвід постнацистської Німеччини й політики покаяння в цій країні, здебільшого у статтях траплялися сумніви в тому, що росіяни почуватимуться винними й перепрошуватимуть в України: навпаки, «просто вдадуть, що це були не вони». Від українського суспільства росіяни очікують «лише попіл і ненависть». Утім, вони й досі вважають українців братами, бо «влада, режими, ідеології приходять і йдуть, а Росія та Україна завжди будуть поруч. Нас не розвести по різних планетах».

Повернення депортованих з України дорослих і дітей

Тема депортації українців до РФ загалом досить табуйована серед російської «опозиційної» медіаспільноти. У двох попередніх дослідженнях «опозиційних» політичних груп РФ дослідниці виявили сукупно менш як 30 твітів, присвячених примусовому переміщенню українських дітей на територію країни-агресора. «Опозиціонери» взагалі не згадували вивезення до РФ дорослих українців і те, як планують розв’язувати цю проблему, якщо зрештою візьмуть владу у свої руки. Тому дослідниць здивувало, що у проаналізованій вибірці цієї розвідки було аж 63 згадки депортації українців від трьох «опозиційних» медіа. Ба більше, 42 з них присвячені примусовому вивезенню до Росії дорослих громадян України: 26 статей опублікувало «Настоящее время», 10 — «Медиазона», 7 — «Медуза». Натомість «Новая газета» та «Дождь» про примусово переміщених українців не згадували, принаймні в межах вибірки цього дослідження.

Значна частина згадок про депортацію українців зумовлена спробами хоч приблизно оцінити масштаби примусових переміщень, тому медіа публікували повідомлення як українських, так і російських органів влади, зазначаючи, що перевірити дані обох сторін неможливо. Здебільшого ці матеріали супроводжувалися примітками на кшталт «українська сторона наполягає, що більша частина з них була вивезена примусово, й називає це депортацією». Досить часто трапляється твердження, що виїзд до РФ для багатьох українців був вимушеним, та все ж добровільним кроком. «У критичний момент це була єдина можливість врятуватись та евакуюватися зі зруйнованого міста» — так коментує виїзд маріупольців «Настоящее время», оминаючи увагою російську блокаду й відмову РФ надати «зелені коридори» для цивільних. Водночас примусове переселення українців із тимчасово окупованого правобережжя Дніпра на півдні під час контрнаступу ЗСУ 2022 року медіа називають «добровільно-примусовою депортацією».

Найбільше матеріалів «опозиційних» медіа на цю тему — опис досвіду депортованих громадян України. Багато уваги присвячують фільтрації, яку змушені проходити всі українці при виїзді з ТОТ: у них забирають телефони й документи, роздягають, перевіряють на наявність патріотичних татуювань, розділяють батьків і дітей, якщо хтось із них видається російським військовим «ненадійним». У таких статтях медіа також наголошують, що у випадку «успішного» проходження фільтрації людей не залишають у прикордонних регіонах РФ, а вивозять вглиб країни. 

Про життя в РФ депортованих українців медіа теж згадують. До прикладу, «Настоящее время» пише про фактично примусову паспортизацію, адже без російського паспорта депортовані громадяни України не можуть отримати ані житла, ані виплат, ані соціальних пільг. Під виплатами вони мають на увазі обіцяні російською владою 10 000 рублів (близько 3500 гривень). Між іншим, жодне «опозиційне» медіа не згадало, що прожити на цю суму людині без житла й іншого стабільного доходу нереально. Проте, як пише «Медиазона», навіть ці мізерні кошти депортованим українцям інколи отримати не вдається. 

Крім того, проаналізовані медіа час від часу писали про те, що трапляється з цивільними українцями, які не пройшли фільтрацію: викрадення, катування, ув’язнення в російських тюрмах, вербування до армії РФ. Йшлося і про те, що Росія переміщує на свою територію або на ТОТ України українських злочинців. Цікаво, що іноді трапляються статті про російські організації, які допомагають депортованим українцям: одні — облаштуватися в Росії, інші — виїхати до країн Європи.

А от про депортацію українських дітей із ТОТ, як виявилося, медіа згадують значно рідше — у вибірці була лише 21 стаття зі згадками цієї теми. Найчастіше про примусове вивезення дітей до Росії писало «Настоящее время» (12 статей), дещо менше згадок знайдено на сайті видань «Медиазона» (5) та «Медуза» (4). 

Здебільшого «опозиційні» медіа про депортацію з України дітей згадують у новинному форматі: переказують повідомлення української влади про кількість неповнолітніх, вивезених до РФ чи Білорусі; розповідають їхні історії порятунку й повернення додому; описують, як вони проходять фільтрацію та примусову евакуацію тощо. Також приділяють увагу тому, що РФ не просто вивозить дітей, а й шукає їм прийомні сімʼї (навіть за умови, що в депортованих дітей є батьки в Україні). 

Зазвичай проаналізовані медіа повідомляють про ці події нейтрально, дещо рідше — прямо чи опосередковано засуджують дії російських держслужбовців. Наприклад, «Медиазона» наводить слова чиновників Краснодарського краю про «понад 1000 малюків зі звільненого (від українців. — ред.) Маріуполя, які вже знайшли нові родини в Тюмені, Іркутську, Кемерово та Алтайському краї», а в матеріалі «Медузы» йдеться про щонайменше 14 дітей-сиріт, яких викрали з Херсона й перевезли до дитячого будинку в окупованому Криму (цей дитбудинок раніше навіть російські медіа порівнювали з концтабором через жорстоке ставлення до вихованців). Натомість у двох статтях «Настоящего времени» дослідниці знайшли визнання того, що депортація дітей — це порушення Женевської конвенції та ознака геноциду українського народу, а також натрапили на слова голови Агентства ООН у справах біженців Філіппо Гранді про те, що Росія порушує «основоположні принципи захисту дітей у воєнний час, даючи українським дітям російські паспорти та віддаючи їх на всиновлення до Росії». 

Утім, навіть у питанні примусового, протизаконного вивезення малолітніх осіб до країни-агресора «опозиційні» медіа знайшли можливість сказати, що «не все так однозначно». До прикладу, «Медуза» писала, що «Україна називає вивезення людей з окупованих територій до Росії депортацією; РФ інтерпретує це як евакуацію». А в інтервʼю російського режисера Олександра Роднянського на порталі «Медиазона» можна прочитати історію про десятирічного українського хлопчика, який втратив ногу, але лікується в Туреччині за кошти «у минулому дуже успішних російських підприємців, які відчувають жахливий сором за те, що відбувається». Деталей про те, як саме хлопчик опинився в Росії та чому отримав травму, у тексті, звісно, немає.

Хоч «опозиційні» російські медіа й не замовчують депортацію українців до РФ, вони все ж присвячують їй досить мало уваги. Утім, найважливіша проблема — відсутність обговорень того, як росіяни вирішуватимуть цю проблему в майбутньому. Попри те, що дослідниці зафіксували згадку слів Володимира Зеленського, що необхідною умовою завершення війни є, крім всього іншого, повернення всіх депортованих українців додому, «опозиційні» медіа все ж здебільшого зосереджені на тому, щоб «зафіксувати момент», а не стимулювати обговорення, як саме після падіння режиму Путіна буде відбуватися, до прикладу, повернення до України вже всиновлених росіянами дітей.

Виплата репарацій і відшкодування культурних збитків

Здебільшого проаналізовані «опозиційні» медіа погоджуються, що РФ має виплачувати репарації Україні, проте відшкодування збитків українському народові — не є в них найпопулярнішою темою. У деяких матеріалах вони взагалі не вірять, що Росія погодиться (добровільно або під тиском) виплатити компенсації.

У досліджуваній вибірці — 45 статей зі згадками про репарації. Найбільше їх у «Настоящего времени» (26), значно менше в «Медузы» (11) і зовсім мало в «Медиазоны» (5), «Новой газеты» (2) і «Дождя» (1).

Більшість матеріалів — це висловлювання політиків з України, Росії та країн Заходу про необхідність (а у випадку російської сторони — небажання) виплати репарацій. У досліджуваних статтях медіа розмірковують, чи вистачить у РФ грошей на це, а також описують їх виплату як один зі способів країни «впоратися з важким минулим». Цитують російських політиків, які критикують резолюцію ООН, повʼязану з репараціями, і називають це «крадіжкою російських активів», що їх українці використають на зброю проти них же. Що важливо, у публікаціях згадано виплату репарацій за шкоду довкіллю, однак лише в перекладі статті американського журналу Wired. А в матеріалі «Новой Газеты» російський юрист Гліб Богуш зазначає, що виплата репарацій необхідна для відновлення повноцінного міжнародно-правового стану РФ. Хоча й наголошує, що змусити Росію зробити це можна тільки через суд, а на резолюцію ООН сподіватися не варто.

У деяких матеріалах медіа навіть не мають надії на те, що Росія погодиться виплачувати репарації. Адже для цього, скажімо, на думку авторів щотижневої розсилки «Сигнал» від «Медузы», РФ має визнати себе винною. У цьому медіа кажуть: якщо Росія відмовиться відшкодовувати заподіяні збитки, ніхто не зможе змусити її це зробити, бо «санкції і політичний тиск на постійного члена Ради Безпеки ООН та ядерну державу мають очевидні межі ефективності». Тому «Медуза» радить світу шукати інші способи, щоб змусити РФ виплачувати репарації, наприклад запровадити потужніші санкції або знайти шляхи, щоб відібрати її заморожені активи. У статті «Настоящего времени» запрошений економіст Владислав Іноземцев не вірить у можливість виплат від Росії: «Для того, щоб стягнути гроші на відновлення України, ніхто в Москву танкові дивізії надсилати не буде».

Щодо викрадення культурної спадщини, то згадок про це у вибірці найменше — лише 7. Із них у «Настоящего времени» — 4, у «Медузы» — 2, у «Медиазоны» — 1. Два матеріали — це новини про знищення Росією музеїв: Національного літературно-меморіального музею Г. Сковороди в селі Сковородинівка на Слобожанщині (більшість експонатів працівникам вдалося евакуювати) та Художнього музею ім. Куїнджі в Маріуполі. Про те, що росіяни вивезли з музею Куїнджі картини, у тексті не згадано, хоча ще у квітні 2022-го про це розповідав радник мера міста. 

Також у «Настоящего времени» та «Медиазоны» є новина про вивезення золотих експонатів скіфської доби з музею в Мелітополі з посиланням на Генпрокуратуру України. На сайті «Медузы» трапився переказ матеріалу українського видання «Ґрати» про те, як росіяни перед відступом із Херсона «евакуйовували» історичні й культурні цінності міста, а потім працівники Херсонського художнього музею помітили їх в одному з музеїв Сімферополя. Згодом «Медуза» опублікувала фоторепортаж про стан пограбованого музею після деокупації: з пустими вітринами та стелажами. «Настоящее время» теж розповідали про вивезення цінностей із Херсона й Маріуполя на територію РФ і взяли інтервʼю в директорок київського та херсонського музеїв.

Ще в жовтні 2022 року тодішній міністр культури та інформаційної політики України Олександр Ткаченко розповідав, що пограбованих російськими військовими музеїв майже 40. Та попри те, що «опозиційні» медіа країни-агресора хоч рідко, але розповідають про випадки вивезення на територію РФ та окупованого Криму музейних експонатів, вони майже не говорять про способи повернення награбованих цінностей Україні й відновлення знищених культурних обʼєктів. Українці мають багато й довго працювати, щоб повернути свою культурну спадщину.

Зламана платівка «опозиційної» медіаспільноти

Загалом будь-які спроби «опозиційних» медіа говорити про повоєнну Росію та українсько-російські відносини залишають відчуття певної недомовленості. Складається враження, що ідеї необхідності покаяння росіян перед Україною, виплати репарацій і в цілому підтримки радикального проукраїнського погляду на майбутнє лишаються маргіналізованими й отримують мало схвалення як від політичних діячів, так і від російського суспільства.

Аналіз контенту «опозиційних» медіа дещо привідкрив цю завісу. Проблема, як помітно, не лише в тому, що самі російські «опозиціонери» бояться висловлюватися занадто «проукраїнськи», — такі погляди абсолютно незвичні навіть «продемократичній» російській аудиторії, а отже, уникати їх безпечніше, аніж розхитувати загальний консенсус. Тож тема репарацій чи депортації продовжує існувати переважно як один-два рядки посеред величезної новинної статті.

«Опозиційні» медіа РФ формують погляди й очікування серед «опозиційної» російської спільноти. І хоча в проаналізованій вибірці статей і було декілька спроб стимулювати суспільну дискусію про те, чи дійсно всі росіяни мають нести відповідальність за розвʼязану війну або чи заслуговує їхнє суспільство на тягар санкцій, накладених країнами Заходу, більшість із них все ж зводилися до думки, що ні, не має, і ні, не заслуговує. Крім того, проаналізовані медіа уникають обговорень складних питань, як-от: що після завершення війни робити з депортованими українськими дітьми, яких уже всиновили російські сім’ї, або як варто вчинити з формально російськими громадянами, що отримали російський паспорт на ТОТ. Усі ці дискусії у РФ досі відкладаються на потім зі сподіваннями, що це буде вирішено саме собою або якимось іншим лідером їхньої країни.

Зрештою, в аналізованих російських «опозиційних» медіа були десятки матеріалів, де йшлося про репресії проти російських противників війни, зокрема тих, хто, на думку влади РФ, поширював фейки про російську армію. Висвітлення і спроб росіян висловлюватися проти розвʼязаної Росією війни в Україні, і покарань, застосованих до них російською владою, — цілком очікуване й необхідне для російського медійного простору. Проте «опозиційні» медіа уникають прямих закликів до дій чи рефлексій про різні сценарії, як такий стан справ можна було би змінити. Це свідчить лише про те, що російська «опозиційна» спільнота й досі не збагнула, що єдиний шанс для завершення війни й остаточного зникнення репресій у РФ — це перемога України, справжнє покаяння й визнання російським суспільством злочинів, скоєних проти більшості сусідніх країн. А тому ми не можемо бути впевнені, що після знищення режиму Путіна в РФ не зʼявиться наступний диктатор, що знову прагнутиме пролити кров непокірних «братніх народів».