Російські міфи про Крим

Корінне населення півострова століттями потерпає від російського терору, а окупація Криму 2014-го стала частиною систематичної політики РФ. Уже десять років росіяни провадять послідовну репресивну й дезінформаційну політику, яка має створити певну картинку навколо Криму. Росія мілітаризувала його та використала як один із плацдармів для початку повномасштабного вторгнення в Україну 2022 року. 

Тема Криму досі належно не проговорена. І в Україні, і у світі загалом бракує незаангажованої інформації про його історію та ідентичність, яка насправді не є російською. Питання Криму досі провокує дискусії на теми на кшталт «чи точно півострів не має існувати в складі Росії». Маємо роз’яснити найпоширеніші російські міфи навколо цього регіону, адже і російсько-українська війна, і будь-яка майбутня російська збройна агресія не може закінчитися, допоки окупація Криму росіянами триває. 

Міф 1. Крим завжди був російським

Самі росіяни ключовою точкою в історії Криму вважають XVIII століття, коли 1771 року російська армія вперше окупувала його. Досі в їхній уяві на цих землях не існувало нічого й нікого вартого уваги. Насправді вони застали в Криму багатоплемінне населення. Серед них були народи, які вже тоді сформувалися на півострові й проживають там понині: кримські татари, кримчаки та караїми. Вони запанували в степовій Україні та в Криму з IV століття нашої ери. Проте першими історичними народами степів України, відомими з VIII cтоліття до нашої ери, були іраномовні кіммерійці, скіфи, а згодом — сармати, алани. Починаючи з VII століття до нашої ери півострів потрапив до зони розселення давніх греків. З XI cтоліття в Крим також масово переселялися вірмени. 

До росіян степи та передгір’я півострова понад три століття займала підлегла держава Османської імперії — Кримський ханат. Початково ця держава відділилася зі складу Золотої Орди близько 1441 року, а під владу Османів потрапила внаслідок завоювання 1475 року. Південне узбережжя Криму з містом Кефе (нині Феодосія) османці залишили під власним правлінням, а з 1774 року (за кілька років до російської анексії 1783 року) воно теж увійшло до Кримського ханату. Ця держава за три століття задала необхідні політичні умови для формування корінних народів, передусім кримських татар, які представляли панівне населення. Переважання кримськотатарської та турецької мов на півострові зумовило перехід на тюркські мови караїмів і кримчаків, а також місцевих громад греків (урумів) і вірмен. Кримський ханат відзначався войовничою політикою і аж до кінця існування поставав головним суперником Російської імперії за панування в Північному Причорномор’ї.

Попри міграційні процеси на півострові під російським пануванням, Крим зберігав багатонаціональність: за переписом 1897 року тут жили греки, вірмени, болгари, євреї, німці, поляки, естонці, білоруси, турки, молдовани, азербайджанці. Як же сталося, що пам’ять про ці народи стерлася й росіяни говорять, що лише вони або переважно вони завжди були в Криму? Усе через цілеспрямовану політику колонізації. 

По-перше, керівні режими Російської імперії, Радянського Союзу та сучасної РФ проводили жорстку політику русифікації. Уже після анексії Криму 1783 року відбулися перші перейменування населених пунктів — поки що міст. З’явилися Євпаторія, Севастополь, Сімферополь, Феодосія. Після депортації кримських татар 1944 року радянський режим повністю замінив історичні топоніми вигаданими російськими назвами. 

По-друге, разом з окупаціями приходила й вимушена зміна складу населення: еміграції корінних мешканців, спричинені утисками та створенням жахливих умов життя, переселення в Крим росіян та інших народів, що перебували в складі Російської імперії, а згодом — СРСР, і депортації. Перед захопленням Криму Російською імперією відбулася й депортація греків до Приазов’я. Пізніше під час свого панування СРСР учинив злочин проти корінних народів Криму — депортував їх на схід. Кримських татар разом із місцевими греками, вірменами, німцями й болгарами 1944 року оголосили ворогами народу й вивезли в товарних вагонах переважно в тодішні Узбецьку РСР і Казахську РСР. Ті, кого депортували, не мали права повертатися на батьківщину аж до 1989 року.

У часи після депортації головною мовою в Криму стала російська, у помешкання виселених родин заселялися росіяни. Тож не дивно, що згідно з переписом населення 2001 року росіян на півострові виявилося майже 1 200 000 осіб, або 58,3 %. Росія також намагалася тримати свій військовий контингент у Криму. Часто це були лояльні до режиму люди, які після здобуття Україною незалежності не приймали цього факту й були готові співпрацювати з Росією.

Нині росіяни так само знищують історію в Криму, проводять незаконні розкопки й вивозять цінні артефакти у свої музеї. Відомий приклад — Ханський палац у Бахчисараї, який із 2017 року перебуває на так званій реконструкції. Фактично ж росіяни нищать згадки про період Кримського ханату під виглядом реставраційних робіт. На думку ексдиректорки Бахчисарайського історико-культурного заповідника Ельміри Аблялімової, ці зміни незворотні. 

Наприкінці червня 2024 року старша наукова співробітниця Інституту археології НАН України Евеліна Кравченко розповіла, що росіяни пошкодили пам’ятку ЮНЕСКО Херсонес Таврійський у Севастополі, звівши на його території новобудову. РФ часто каже про це місце як про так звану колиску російської духовності. Їхнім головним аргументом є те, що звідси київський князь Володимир Великий приніс християнство в Русь у X столітті. Проте, звісно, у своєму первинному вигляді Херсонес не працює на користь російських міфів, тож окупантам важливо зробити навіть залишки давнього грецького міста зручними для пропаганди. 

Як бачимо, життя чи цивілізація не з’явилися в Криму завдяки росіянам. Ця територія була заселена до них і без їхньої допомоги стала важливою частиною як європейского, так і тюркського світу. На ній сформувалися корінні народи зі своєю культурою, писемністю, історією. Цей спадок не зник у нікуди у XVIII столітті, хоч як його намагалися знищити протягом наступних століть. Однак Росія навмисно ігнорує реальну історію півострова й прагне утвердити у світі думку, мовляв, Крим завжди був російським.

Міф 2. Кримські татари — зайди в Криму 

Цей міф представляє кримських татар чужинцями на півострові, заперечуючи їхнє право на батьківщину. Насправді міф спирається на беззаперечний факт, що умови для формування кримських татар створилися внаслідок монгольського завоювання. Справді, сам етнонім «татарин», назва мови «татарська» й топонім «Крим» з’явилися на півострові лише з приходом монголів у ХІІІ столітті. Політичні кордони та політичне організування, у яких початково консолідувався етнос, задав Кримський ханат — прямий нащадок Монгольської імперії. А національна свідомість етносу стала формуватися під впливом ідей націоналізму з кінця ХІХ століття. Але кримських татар не можна назвати зайдами, тому що вони представляють цивілізацію кочових скотарів Євразії, яка панувала в Криму з доісторичних часів. Власне, кримські татари стали останніми представниками цієї цивілізації в Криму. Міграції, завоювання, утворення нових племен і народів були неодмінною рисою динамічного минулого степової цивілізації, що нині зникла.

Кримські татари, звичайно ж, не виникли тільки з племен, занесених на півострів монгольським завоюванням. Досить упевнено засвідчено їхню тяглість від половців, які запанували в степах західної Євразії, так званому Половецькому степу (Дешт-і Кипчак) у середині ХІ століття. Сучасники визнавали, що нащадки половців становили більшість населення степів Золотої Орди й перейняли ім’я татар. Набагато важливіше пам’ятати, що саме монгольське завоювання створило політичні умови для формування не лише кримських татар, а й сучасних росіян. Символічно, що Московське князівство утворилося одночасно з першою звісткою про місто Крим (сучасна назва — Старий Крим) — адміністративний центр Кримського тумену, що далі послугує назвою для Кримського ханату, а у ХХ столітті — і для кримських татар.

Інша річ, що корінний народ Криму, який має давнє минуле, на тривалий час зник з півострова. Це було результатом геноцидної політики спочатку Російської імперії, а далі — радянського режиму. Власне, радянський режим не лише депортував цей народ, а й знищував усі ознаки його існування. Тільки з 1989 року в умовах кризи СРСР і завдяки позиції уряду й населення Української РСР на батьківщину почали масово повертатися кримські татари. Під час перепису населення України 2001 року вони становили вже 12,03 % населення півострова.

Міф 3. Крим дістався Україні випадково: його подарував пʼяний Хрущов 

Цей міф виник уже в сучасній Росії, яка не могла змиритись із втратою контролю над Кримом. У її новітній історії півострів став частиною України 1954 року. На думку росіян, це сталося через те, що тодішній очільник ЦК КПРС Микита Хрущов нібито п’яний під час одного зі святкувань вирішив «подарувати» Крим Україні, що росіяни тепер вважають «помилкою» і «грабунком». Однак 1954 року радянський уряд, а не Хрущов одноосібно, ухвалив постанову про передання Криму. На засіданні ЦК КПРС 25 січня 1954 року, де затвердили проєкт рішення, Хрущов навіть формально не був головою. Цю роль виконував тодішній очільник уряду СРСР Георгій Маленков. 

Загалом процес передання Криму не стався одномоментно, а готувався принаймні від осені 1953 року й був суто прагматичним кроком: після війни й депортацій на півострові відбувся економічний занепад, територіально він відірваний від Москви й решти Росії, завезені росіяни не вміли обробляти кримську землю й не могли забезпечити чисту воду. Як приклад того, у якому стані перебував Крим після Другої світової війни й депортації населення, історик Петро Вольвач наводить таку статистику: наприкінці 1953 року на півострові працювало лише три хлібні магазини. Тож РРФСР було вигідно, щоб Крим як територія, що вимагає значних ресурсів (людських, сировинних для відновлення, сільськогосподарських), просто відійшов іншій республіці на повне утримання. 1954 року газета «Кримська правда» писала, що українські міста відправляють власну техніку й сировину для відновлення повоєнного півострова: з Києва — механічні навантажувачі, автоматичні дозаторні прилади для бетонних заводів, з Харкова — трактори, крани, з Миколаєва — транспортери для бетонних заводів, бульдозери, із Прилук — засоби для механізації штукатурних робіт тощо.

Проте Крим пов’язаний з материковою Україною не лише географічно — Перекопським перешийком та однаковими природними зонами степу й узбережжя Чорного моря, — а й тривалим спільним минулим. Саме воно зумовило сучасні міжнародно визнані кордони України. Власне, Крим проявляє логіку історії України. Передавання його до складу Української РСР було тільки одним з епізодів використання українців правителями Російської імперії та СРСР для колонізації та господарського освоєння степових земель — на Кавказі, у Поволжі, у Сибіру, на Далекому Сході. Зі свого боку українці протягом XIV–XX століть самі заселили колишній Половецький степ і перетворили його на український. Ключем до успіху українців було запозичення культури кочових господарів степу — сучасних їм кримських татар і турків. Вони перейняли воєнні знання та вміння, побут, політичну культуру. Українське освоєння степу завершило процес взаємодії та змагання кочової та осілої цивілізацій на теренах України й стала одним із перших прикладів землеробської колонізації степів. Донині про наслідки цих процесів нагадує слава України як європейської житниці.

Тривала взаємодія українців з тюркськими степовими сусідами залишила чимало пам’ятних прикладів і ворожнечі, і спільних дій:

— 1621 рік — кримські татари на чолі з ханом Джанібеком Ґереєм беруть участь у загальноімперському Хотинському поході під проводом султана Османа ІІ. Похід не досягнув мети відвоювати Хотин у Речі Посполитої значною мірою завдяки українським козакам під орудою Петра Конашевича-Сагайдачного. В османському тексті перемир’я, укладеного під Хотином, вживається визначення «козацький рід», що є першим міжнародним визнанням української нації;

— 1624 рік — кримський хан Мегмед Ґерей ІІІ покликав козаків на допомогу в повстанні проти османського султана Мурада IV. Союзники розбили яничарське військо під Кафою;

— 1648 рік — Богдан Хмельницький уклав союз із кримським ханом Ісламом Ґереєм ІІІ. Того самого року українсько-кримське військо здобуло перемоги над поляками в битвах під Жовтими Водами, Корсунем, Пилявцями. Цей союз приніс успіх Хмельниччині;

— 1659 рік — козацьке військо під орудою гетьмана Іван Виговського спільно з кримськотатарським військом Мегмеда Ґерея IV розбили московське військо в Конотопській битві.

Пізніше зв’язок між Кримом і Україною знайшов своє підтвердження в Конституції Пилипа Орлика 1710 року. У ній згадується, що Богдан Хмельницький зміг звільнити Гетьманщину від польського гніту за сприяння Кримської держави. У тексті також ідеться про потребу встановити дипломатичні стосунки між Україною і Кримом: «Оскільки нам завжди необхідна сусідська дружба з Кримською державою, до чиєї допомоги Військо Запорізьке для оборони своєї не раз вдавалося, то, на скільки на цей час це можливо буде, Ясновельможний гетьман через послів своїх до Найяснішої Його Милості Хана Кримського має дбати про відновлення давнього з Кримською державою братерства та єднання військового і підтвердження вічної приязні, дивлячись на яку сусідні держави не відважилися б прагнути поневолити Україну чи коли-небудь чинити над нею ґвалт». 

Окрім історії, шукати підтвердження зв’язку між народами можна в українському фольклорі. Росія ж використовує цей аргумент для підкріплення образу кримських татар як одвічних ворогів українців. Мовляв, подивіться, скільки невольничих пісень, якими прокльонами згадуються татари! Але в цьому й особливість: російського фольклору, пов’язаного з Кримом і кримськими татарами, немає. Тож росіяни просто спекулюють українським фольклором на свою користь, щоб сіяти розбрат між українцями й кримськими татарами. В українській народній творчості Крим згадується часто й по-різному. Наприклад, пісні «Де Крим за горами» притаманна характерна елегічність, що викликана тугою за коханими й рідними, які потрапили в полон. Вона також передає безсилля перед трагедією набігів: 

Де Крим за горами,
Де сонечко сяє,
Ой, там моя мила
Голубка літає.

Згадки про півострів пов’язані і з традиційним українським ремеслом — чумакуванням:

Воли ревуть, води не п’ють,
Бо в Крим доріженьку чують.
Ой Бог знає, та Бог і відає,
Де чумаченьки ночують.

Чумакування було складним, часто — небезпечним, тому в подібних піснях Крим згадується і як чужина, на якій чумака спіткало лихо:

Ой ходив чумак сім рік по Криму,
Та не було пригодоньки ніколи йому.
Ой їхав чумак з Криму додому,
Сталась йому пригодонька за всю дорогу…

Цей зв’язок народів існував і під час Української революції у ХХ столітті, коли кримські татари розуміли, що можуть зберегти автономність саме в складі України. Така тенденція збереглася й під час повернення незалежності України 1991 року. Під час Всеукраїнського референдуму 54,19 % населення Криму проголосувало за Україну як самостійну державу. Тож якщо ми говоримо про правову площину, для себе півострів обрав бути в межах суверенної України.

Міф 4. Населення Криму прагнуло «возз’єднатися» з Росією

У цьому міфі зазвичай ідеться про 2014 рік і постановний референдум. Якщо опустити згадку, що Крим проголосував за незалежність України і своє місце в ній на референдумі 1991 року, є й інші факти, які спростовують сепаратистські настрої серед кримських татар і доводять, що основне джерело цих настроїв — самі росіяни. 

Ще під час визвольних змагань 1917 року українці та кримські татари підтримували одні одних у прагненні створити власні національні держави — Українську Народну Республіку та Кримську Народну Республіку. Під час З’їзду поневолених народів Росії 1917 року в Києві кримськотатарська делегація заявила представникам Української Центральної Ради про бажання приєднатися до УНР. У цей же час у Криму працювали відділи українського товариства «Просвіта», відбувалися вистави українською мовою, концерти. А Українська Центральна Рада визнала основним суб’єктом самовизначення в Криму кримських татар. Самі ж кримські татари швидко сформували власний національний уряд — Мусульманський виконавчий комітет на чолі з муфтієм Номаном Челебіджіханом. 

Україна була і є багатонаціональною державою — так склалось історично. Проте її мешканці завжди поважали територіальну цілісність і, навіть якщо належали до інших етносів, розуміли важливість незалежності. Тому казати, що настрої на відокремлення сформувалися саме в Криму, абсолютно некоректно. Незаконний референдум і окупація, які сталися 2014 року, — результат системного впливу Росії. Він почався від моменту здобуття Україною незалежності. Уже 1992 року Верховна Рада РФ ухвалила рішення, що передавання Криму 1954-го було незаконним. Згодом Росія розміщувала на півострові свій флот, а 2003 року намагалася захопити острів Тузла, формувала й спонсорувала місцеві партії та об’єднання, які виступали за передавання Криму Росії. Тож окупація Криму 2014-го, крім безпосередньої збройної агресії, стала результатом витрат Росії на пропаганду й системної роботи проти української державності. 

Російська влада часто говорить, що так зване приєднання було безкровним, а населення не чинило спротиву. Насправді ж від 5 до 10 тисяч жителів Криму 26 лютого 2014 року зібралися біля будівлі Верховної Ради Криму в Сімферополі на підтримку територіальної цілісності України. Тоді в сутичках між проукраїнськими й проросійськими учасниками мітингу загинуло двоє людей. Згодом окупаційна адміністрація звинуватила дев’ятьох кримських татар в «організуванні й участі в масових заворушеннях» 26 лютого. А в березні вбили активіста Решата Аметова, який вийшов на одиничний пікет на головну площу Сімферополя висловити спротив незаконним діям так званих самооборони й зелених чоловічків. Були жертви й серед військовиків: під час штурму сімферопольського фотограмметричного центру російські спецназівці розстріляли військовослужбовця Сергія Кокуріна. Його вбивство вважається першою смертю в російсько-українській війні. 

Референдум, який пізніше влаштували росіяни для підтвердження нібито бажання Криму від’єднатися від України, незаконний згідно з українським законодавством. Таким його визнали й Рада Безпеки ООН та ОБСЄ. Окрім того що його фактично проводили під дулами автоматів, на цей референдум привезли громадян РФ, які голосували за приєднання. Тож називати результати об’єктивними неможливо, як і казати про бажання кримців стати частиною Росії.

У період новітньої окупації в Криму почалися репресії, такі самі, як у радянські часи. З 2014 року на півострові повністю заборонена проукраїнська позиція, за неї можуть убити або ув’язнити. За інформацією Кримськотатарського Ресурсного Центру, від початку окупації в Криму станом на квітень 2024 року зафіксовано 320 політв’язнів та переслідуваних у кримінальних справах. 217 із цих людей — кримські татари.

Росія також використовує жителів Криму у війні проти України. З 2015 року триває незаконний призов у російську армію. З вересня 2022 року почалася мобілізація. Щоб уникнути її, кримські татари покидають півострів. За словами голови Меджлісу кримськотатарського народу Рефата Чубарова, станом на квітень 2024 року таких людей від шести до восьми тисяч. Крім того, він зазначає, що станом на кінець червня 2024 року в складі окупаційної армії загинуло близько тисячі осіб, пов’язаних із Кримом. Для майбутньої служби в армії Росія мілітаризує дітей на півострові через організацію «Юнармія» та уроки «військово-патріотичного виховання».

Попри репресії, жителі Криму, яким удалося зберегти свою ідентичність, далі чинять опір. Вони провадять диверсійну роботу й співпрацюють зі Збройними силами України, розвішують синьо-жовті прапори, беруть участь у русі «Жовта стрічка».

Росія далі використовує Крим, щоби придумати вигідні їй міфи. Завдяки сфабрикованим історіям про півострів вона створює штучну тяглість власної історії, заперечує стосунки Криму з Україною і використовує це як виправдання власній збройній агресії. Нам важливо не лише усвідомлювати ці міфи, а й розповідати світові про них, щоб відновити справедливість. Росія міцно вкорінила свої вигадані права на території та ресурси поневолених народів на світовій політичній арені, і розуміння історії Криму зокрема допоможе це змінити.