У проєкті «Фермерство під час війни» розповідаємо, як українські аграрії справляються з наслідками російської агресії. Цей матеріал — про досвід Людмили та Юрія Альгіних, а також їхнього приятеля Ігоря Князєва, які після деокупації слобожанського села Довгеньке повернулись у зруйновані окупантами домівки. Їм довелося відбудовувати свої господарства з нуля й ризикувати життям, власноруч розміновуючи землі.
У вересні 2022 року українські війська розпочали контрнаступ на сході України, звільняючи села й міста від російських окупаційних сил. Тоді вдалося вибити загарбників зокрема із села Довгеньке на Слобожанщині. У цей населений пункт, що перебував під контролем армії РФ із червня 2022-го, незабаром почали повертатися люди. Тільки замість охайних осель на них чекали зруйновані обстрілами будинки, заміновані землі й розруха, яку залишила по собі російська армія.
Серед тих, хто повернувся було подружжя Альгіних та їхній товариш Ігор Князєв. Пара не вперше втікала від війни: 2014 року вони переїхали з Горлівки на Донеччині, де народилася й жила Людмила, у Довгеньке — рідне село Юрія. Там вони й потоваришували з Ігорем. Повномасштабна війна змусила фермерів покинути власні господарства й виїхати в інші міста України, рятуючись від окупації.
Тепер, після звільнення Довгенького, Людмила, Юрій та Ігор рятують власні землі від наслідків російської навали, насамперед від мін і снарядів, що не розірвалися. За даними Міністерства внутрішніх справ, потенційна площа замінованих територій в Україні складає близько 174 тисяч км². Це більше, ніж територія деяких країн, як-от Болгарії чи Греції. Нині активно триває розмінування Слобожанщини; за тиждень сапери можуть знищувати до кількох тисяч вибухонебезпечних предметів. Мінування територій значно обмежує фермерську діяльність, однак деякі з аграріїв, як-от сім’я Альгіних та Ігор вирішують не чекати допомоги держави з розмінуванням і відбудовою.
Полюбити село
Людмила з Юрієм зустрілися, коли їм було по 13 років. Дівчина тоді приїздила в Довгеньке до бабусі й там познайомилася з майбутнім чоловіком. Згодом доля розлучила їх на 15 років, і коли вони зустрілися знову, то вирішили більше ніколи не розходитися.
Жінка розповідає, що після переїзду з Горлівки в Довгеньке у 2014 році їй було нелегко: вона звикла до міського життя й перелаштуватися на ритм села було складно. Її мама мала невеликий город, але сама Людмила ним не займалася — не хотіла. Після переїзду в Довгеньке Юрій почав прививати дружині любов до землі й господарства: вони завели курчат, гусей, висадили перший город. Людмила каже, що їй сподобалося бачити результати своєї праці:
— Той рік був такий урожайний, через те й сподобалося, що віддача була хороша, що дуже багато труда вклали, а земля нам віддячила. І із-за цього ще хотілося, не тільки для себе [садити], а й на продажу.
До повномасштабної війни Альгіни садили п’ять городів, а загалом робота в них була сезонною: навесні Людмила продавала гусей у своєму селі й сусідніх населених пунктах, зокрема у Слов’янську та Краматорську; влітку вирощували та продавали цукрову кукурудзу, а з кінця осені й до початку весни коптили рибу й торгували нею у Слов’янську.
Людмила зазначає, що продаж власної продукції був для них із чоловіком основним прибутком, адже іншої роботи в селі немає (тут і далі — перекл. цитат із рос.):
— У нас дві великі агрофірми, але в них напрацьований штат. І так більше ніякої роботи нема. Працювати в селі доводиться тяжко, щоб добре жити. І працювати треба, можна сказати, вдень і вночі, і цілий рік. Вихідних не буває в селі.
Серед кукурудзи, яку вирощувала Людмила, була й екзотична. Один сорт мав зернята бордового кольору і, як каже жінка, міг лікувати другу стадію цукрового діабету. Цю кукурудзу вона замовляла аж із Мексики, планувала отримати з неї гарний урожай. У іншого сорту зернята були темно-фіолетового й білого кольорів. Людмила каже, що прагнула вирощувати таку кукурудзу, якої більше ні в кого не було.
Альгіни до вторгнення РФ також мали велике господарство — 160 курей і 60 гусей, яких вдавалося годувати завдяки тому, що подружжя володіло великими частками землі. Зі слів Людмили, щороку вони збирали 3–4 тонни кормової кукурудзи для своїх птахів. На одному з городів вони також садили пшеницю. Для цього спеціально наймали людину з комбайном. Але внаслідок російської окупації всі приміщення, де Альгіни займалися господарством були зруйновані, а знайти необхідну техніку в селі стало фактично неможливо.
Початок російського вторгнення
У перший день повномасштабного вторгнення Людмила їхала на оптову базу в Краматорськ. Новин тоді не читала, але дорогою до міста вже відчувала, ніби щось негаразд: на трасі не було машин, а ще побачила червоний спалах, наче ракета пролетіла. Уже в Краматорську жінка дізналася про напад Росії на Україну. Вона згадує метушню й паніку, яку побачила, коли заїхала у Слов’янськ:
— На заправках від 50 до 100 машин було. На ринках все гребли, техніка вже почала ходити, солдати летіли на машинах, на камазах, стрімголов. Таке діялося, такий бардак, ажіотаж, це було дуже страшно. Зв’язку не було. Мені чоловік ледве додзвонився, сказав: «Бігом додому». Я йому: «Так мені ще розпродатися треба». Він каже: «Яке розпродатись? Бігом додому, я сказав».
Людмила з чоловіком облаштувалися в погребі, де прожили шість днів. Незабаром село залишилося без газу та світла. Зв’язку також майже не було, заледве вдавалося надіслати повідомлення рідним. Жінка пригадує:
— Зв’язок з’явився, два слова [кажеш] і переривається. Але хоч би для того, щоб сказати мамі, що ми живі. І все. «Мамо, ми живі». Лише два слова.
Додає, що в ніч на 13 березня російська авіація вперше почала бомбити Довгеньке — цілилися в аграрні фірми. Одного дня в них попросився переночувати знайомий волонтер, який приїхав у село. Тоді, зі слів Людмили, він запитав, чому вони не виїжджають, адже російська армія поступово наближалася, окуповуючи й руйнуючи сусідні населені пункти. Після цього Людмила і Юрій задумалися про евакуацію, а вже наступного дня виїхали з Довгенького. Зупинилися за 70 кілометрів від села, між містами Лозова й Барвінкове на Слобожанщині.
Перший «урожай» після деокупації
У Довгеньке подружжя повернулося у вересні 2022 року. Перші чотири дні приїжджали додому вдень, а ночувати їздили до друзів, які мешкали у селі Болдирівка, що трохи більш ніж за 100 кілометрів від Довгенького. Людмила каже, лише на четвертий день усвідомила, що вона вдома. Їй складно було змиритися з тим, що її дім понівечили російські окупанти:
— Ми колись перший день приїхали у вересні, того року (2022. — ред.), додому, чоловік жваво побіг у двір. Я над дорогою стояла, плакала, не могла зайти. Кажу: «Куди ти пішов?» А він каже: «Як? До себе додому». А я говорю: «Ти так ходиш, ніби у себе вдома». [Він відповідає]: «Та я вдома». Я говорю: «Так у тебе тут 7 місяців гості були, інші господарі. Не можна так ходити сміливо подвір’ям після такого».
Після приїзду подружжю довелося позбуватися наслідків російської окупації: з усіх їхніх птахів уціліло лише вісім курей, подвір’я було завалене уламками шиферу, а ще вони знайшли повно патронів, які передали українським військовим. Людмила пояснює: не хоче, аби щось нагадувало про війну, хоча від цього нікуди не подітися.
Першу зиму вони з чоловіком жили у вагончику, який їм передав капелан зі Слов’янська. Місцева влада пообіцяла навесні допомогти з розмінуванням тим людям, які збиралися знову осісти в Довгенькому. Але, зі слів Людмили, очікуваної допомоги вони не дочекалися, тому вирішили брати справу у власні руки:
— Чоловік сказав, що самі розміновуватимемо. Я говорю: «Я боюся», тоді він каже: «Навіщо ми тоді будемо ось це все? Навіщо ми тут промучились зиму?». І ми пішли потихеньку.
Так Людмила і Юрій зібрали свій перший «урожай» — уламки від снарядів, які були розкидані по території. Окрім цього, глибоко в землі на одному з городів застряг снаряд із реактивної системи залпового вогню «Ураган». Людмила жартома називає його кабачком.
Юрій згадує, як вони з дружиною розміновували свою землю:
— Ми [на] ці огороди, як рвали бур’яни, ходили як на каторгу. Ідеш і не знаєш, прийдеш ти додому чи не прийдеш. Оце таке в нас було розмінування.
Також подружжя знайшло на своєму подвір’ї багато фосфору. Людмила розповідає, що через нього земля подекуди була така випалена, що на ній нічого не сходило. Зібраний фосфор вони палили або використовували для розпалювання багаття.
Ще однією проблемою для фермерів стали миші. Кожен день Людмила починала з того, що збирала їх із розставлених по подвір’ю пасток. Жінка пояснює, що раніше мишей не було так багато, вони боялися оброблених котів і їх ловили коти. Утім, коли мешканці Довгенького вимушено виїхали із села, гризуни отримали свободу і стали сильно дошкуляти тим, хто повернувся господарювати.
До повномасштабної війни Альгіни купили собі ще один дім у Довгенькому, який переважно використовували як склад: тримали там необхідні інструменти, складали урожай, вирощували курчат і перепілок. Під час окупації в будинку жили російські військові, які після відходу залишили бруд і безлад, а також написи на стінах зі згадкою про Бога.
— Такий дім погожий, звідси не хотілося йти. Я тут сідала на сходинки, могла годину просидіти і потім сама себе запитувала: «Про що ти думала?». Я не можу відповісти. Ось мені так не хотілося йти звідси. А тепер мені не хочеться заходити сюди.
Людмила, однак, згадала зворушливу історію про те, як у їхньому домі перебував український військовий. Коли жінка повернулася в Довгеньке після деокупації, то зняла відео в тікток, у якому розповіла про свою оселю. Тоді один захисник відписав їй: «Я дуже добре знаю цю хату, я прожив у ній два місяці». Людмила зідзвонилася з ним і вони аж дві години розмовляли про те, що відбувалося в Довгенькому. Військовий також розповів, що носить із собою ложку з дому Альгіних — це його талісман. Він пообіцяв повернути її за першої нагоди, проте Людмила відмовилася і сказала, що коли то його оберіг, то нехай лишається з ним до кінця війни.
Подальші плани
Фермерка розповідає, що іншим мешканцям села також тяжко господарювати через замінування й нестачу техніки. Переважно люди засаджують невеликі ділянки городу для себе, щоб мати згодом якусь їжу. Так само на початку робили й Альгіни, а пізніше почали знову вирощувати кукурудзу на продаж і за виручені кошти поволі відбудовувати дім.
Роздобувати насіння їм допомагали зокрема волонтери. Серед них був і благодійний фонд «Волонтерська UA». Вони приїжджали в Довгеньке, щоб підсобити з ремонтом дахів будинків, і одного дня Людмила вирішила пригостити їх своєю вареною кукурудзою. За словами фермерки, волонтерам вона настільки припала до смаку, що вони придбали в неї 1050 качанів і передали до харківських ресторанів. У закладах її маркували так: «Кукурудза від Люди, село Довгеньке». Так волонтери підтримали фермерку.
У подальших планах подружжя — знову завести птахів і розмінувати інші ділянки городів, щоб господарювати. Людмила каже, що зараз у Довгенькому люди активно намагаються повернути колишнє життя.
— Українці як мурахи. Розбомбили їм мурашник, вони хоп-хоп — збудували назад. Так швидко ми, звичайно, все не збудуємо, але ми сильні. Ми витерпимо ці руїни, це все важка праця. Але хлопці, молоді хлопці гинуть. Ось це дуже тяжко. Оце ніколи не вилікується, ніхто нам їх не поверне.
Відбудувати дім із нуля
До повномасштабної війни Ігор Князєв розвивав власне фермерське господарство. Переважно вирощував овочі, бо, садячи зернові культури, складно було конкурувати з холдингами. Працював у парі з батьком, інколи йому допомагав брат і сусід.
Після повномасштабного вторгнення в лютому 2022 року Ігор із родиною виїхали в Одесу, а у вересні, після деокупації, повернувся з батьком в Довгеньке. Узимку вони з ним жили в погребі. Ігор шукав житло в Ізюмі й потрохи перевозив туди родину. Унаслідок російської агресії чоловік залишився без будинку й господарства: втратив 80 баранів і 12 одиниць техніки.
— Я був в надєждє, що, може, щось осталось з того. Я заїхав до себе домой — нема нічого вообще. Полностью всьо сгорело.
Тепер Ігор вимушений власноруч відбудовувати дім. Запевняє, що може впоратися з цим без сторонньої допомоги, але от фінансової підтримки йому бракує. Утім, каже, що вже навіть такої підтримки не очікує.
Він, як і Людмила з Юрієм, самостійно розміновує свої поля, використовуючи для цього металошукач. Раніше Ігор вишукував ним старовинні монети, а тепер — вибухонебезпечні предмети. Своє перше поле розміновував три дні, а знайдені снаряди й міни складав у підвал.
— Каждий метод, каждий квадратний метр проходив. Проводив лінію, колишок забивав і проходив.
Розміноване поле фермер засадив картоплею, часником і солодкою кукурудзою. Весною хоче спробувати виростити ще якусь городину, але все залежатиме від розмінування та стану ґрунту. Каже, що раніше міг на кілька років вперед розпланувати, що буде сіяти та садити, але через наслідки війни це вже неможливо.
А ще Ігор почав зводити дім із незвичних матеріалів — ящиків з-під «Градів». Один такий сягає майже трьох метрів. Чоловік заповнює їх пінопластовою крихтою та скріплює між собою. Так і планує відбудувати дім.
На думку Ігоря, для держави фермери зараз не є пріоритетними, тож потрібно брати все у свої руки. Чоловік переконаний: попри всі страхи, треба повертатися до попереднього життя.
— Смисл сидіть? Да, замініровано, не надо тєрять бдітельность. Даже тот, хто нічого не дєлаєт, може підорваться. Но смисл сидіть? Всі будуть сидіть — що ж воно буде? Просто надо шота дєлать. Ложить етот кірпіч, по одному кірпічу можна вже було виложить і то, і сьо, і третє, і четвьорте. От в мене не було нічого. Подвал там. В мене нема нічого. Шчас ви бачите, що стоїть?
