Румуни України. Хто вони?

Нуцу Батяла щодня прокидається о третій ранку, щоб доглянути овець, накосити сіна, надоїти молока та сформувати десятикілограмові голови сиру. Тричі на тиждень вони з дружиною відвозять вурду на базар у Солотвино, Середнє Водяне чи Великий Бичків. Нуцу — вівчар і ватаг у закарпатському селищі Солотвино. Таких тут залишилися одиниці.

— Я з малого вівцями займаюся. З семи років, коли ще був тут колгосп. Тепер у нас тут мало хто держить овець. Тут я майже один. Там, нижче, ще один є вівчар, та він до 100 овець має, та й всьо.

Нуцу родом із Середнього Водяного (колишня назва — Середня Апша, рум. Apșa de Mijloc). Народився в змішаній родині: мама — румунка, а тато — українець. Понад 20 років тому, після одруження, переїхав у Солотвино й згодом започаткував тут власне фермерське господарство. Тепер його велика сім’я допомагає йому вести справи.

— Донька, зять, онук, жона. Усі наші, ніяких немає чужих. Усі, хто зараз доїть, — всьо наші. Я помалу вчив жінку, доньку, щоб знали, як доїти.

Однієї зими на фермі Нуцу сталася пожежа. Разом із фермою згоріли всі запаси сіна, довелося купувати, аби вівці того року вижили.

— Так вівці ревали, бо ж бачать — нема ферми вже. Та я начав тоже ревати, бо нема що їм дати їсти.

Тоді з сусідніх сіл приїжджали румуни, щоб допомогти Нуцу відновити ферму. Зараз у нього найбільша овеча ферма в околицях — 300 овець, а починав він із поголів’я у 20–30 особин.

— Дою їх три рази на день. Рано у три, в обід в одинадцятій та ввечері о п’ятій. Коли дощить, я однаково мушу доїти, бо як не дою — вони казяться.

Вдома Нуцу говорить румунською. Українську добре знає, бо вчив її у школі, а ще тому, що часто спілкується з українцями на полонині та на базарах.

У процесі варіння вурди утворюється майже прозора, багата на поживні речовини сироватка, яку родина вівчара залюбки п’є.

— Я рідко коли п’ю воду. А ця варена, після вурду, я замість води її п’ю. Беріть, беріть.

Свій сир Нуцу продає на базарах і поміж знайомих вже має постійних клієнтів. Часто й сусіди купують.

— Привикли уже, бо продукт чистий. І як були дідо, такий робили постоянно. Тепер уже кладуть оту хімію, та й їжте. Ітак уже і воздух скажений, і ще й продукти скажені.

«Сир, солонина, вурда, цибуля — се наша їда», приказує вівчар.

Од малинкий любив

Нуцу розповідає, що у навколишніх селах тепер мало хто овець тримає. Раніше були знайомі вівчарі (румуни й українці) у Діброві (Нижня Апша), Середньому Водяному, Рахові, Тячеві, у Дубовому.

У Рахові Нуцу Батяла знає багатьох молодих хлопців, які з дідом, з батьком доглядають овець. У Солотвино ж більшість ще донедавна працювала в соляній шахті, поки у 2012 році її не закрили. Старі вівчарі, каже, повмирали, а молоді не хочуть цим займатися.

— Не хочуть, бо тяжко, рано вставати, по дощу з вівцями ходити. Тепер комп’ютери, телефони. А сир їсти хочуть. Ще кажуть дорого.

Фермер свою справу любить і залишається вдома, у рідному Солотвино.

— Я змалку любив овець. Коли чую їхні дзвоники — мені волосся дибки піднімається. На заробітки не ходив, бо змалку любив трембітати, любив доїти, робити сир. А куди йти? Хіба за кордон, а старому куди вже йти? Уже коло дому.

Трембіта в нього металева й така коротенька, що її можна покласти в машину та їхати куди заманеться. Є ще одна — триметрова, ця в машину вже не вміщається. Нуцу розповідає, що в давніші часи тут було більше таких трембітарів, які грали на полонинах.

Згадує, що звуки трембіти раніше слугували місцевим вівчарам замість годинника: трембітали на полонинах і так визначали, що вже час овець доїти. Грати Нуцу вчився у старих трембітарів.

— Були такі старі люди, я був з ними. Там брат мій був, і батько був. Мені це змалечку подобалося, вже майже 37 років граю.

Нуцу Батяла вважає себе румунським українцем.

Питаємо, чи не бувало у нього так, щоб вівці заходили в Румунію? Адже кордон поряд. Відповідає: «Нє, нє, бо ми їх сокотимо (доглядаємо. — ред.), знаєте, сокотимо.»

Прикордонне Солотвино

Історик Віталій Она — етнічний румун, родом із Солотвино. Вчився спершу в Одесі, а тоді — у Румунії на магістра історії. Румунія для нього, як і для мешканців інших прикордонних селищ — «країна через річку».

— Так склалося, що мама у мене із сусіднього селища — Нижньої Апші, а рід батька — з Білої Церкви, а я так вийшов посередині — в Солотвино. Якраз як географічно склалося (Солотвино розташоване посередині між цими двома селами. — ред.) — так само і живу я.

Через прикордонне селище пролягає дорога до КПП «Солотвино — Сігету Мармацієй» (рум. Sighetu Marmaţiei, укр. Сигіт-Мармароський), яку щодня перетинає чимало людей. Для солотвинців, каже Віталій, піти в сусіднє місто Сигіт — те саме, що піти на сусідню вулицю.

Колись це була одна земля — Мармарощина (рум. Maramureş, що означає Великий Муреш), яка з XIV століття була у складі спершу Угорського королівства, тоді — Польщі, Османської та Російської імперій, Австро-Угорщини.

Після Першої світової війни і розпаду Австро-Угорщини Мармарощину розділили: південна частина відійшла до Румунії, північна — до Чехословаччини. Кордон провели по річці Тиса. Багато українців лишилося за Тисою, на румунській території. Так само багато румунів лишилось по інший бік кордону.

Потім — Друга світова війна, і знову геополітичні зміни: Радянський Союз підписує угоду з Чехословаччиною, і Закарпаття (разом з Північною Мармарощиною) стає частиною УРСР. Так румуни Закарпаття потрапили до незалежної України — не покидаючи власних домівок, у яких жили поколіннями.

Закарпаття — це історія про стерті кордони. Зараз це найбільш багатонаціональний регіон України. У Солотвино віддавна поруч жили українці, румуни, угорці та представники інших національних спільнот.

— Ми живемо в розумінні з угорцями, українцями, росіянами, євреями, німцями. Типове Закарпаття, що можу сказати.

Румунів та угорців було приблизно порівну, але в 90-ті багато угорців мігрували в Угорщину. Зараз більша частка населення селища — етнічні румуни.

— У нас не дивляться, угорець ти чи румун. Спокійно румун жениться на угорці, угорка вийде заміж за румуна чи навпаки. Тобто у нас тут все змішано. Володіти чотирма-пʼятьма мовами тут — це нормально.

Віталій Она розповідає, що на будівлі селищної ради Солотвино донедавна майоріло три прапори: посередині румунський, бо голова ради — румун. З боків — угорський та український, бо замголови — угорець, а секретар селищної ради — українець.

— Та вже у нас три прапори стояли, було спокійно, нормально. Дуже приємно те, що у нас живуть у розумінні.

Сіль та румунські хати

На території Солотвино ще з часів Римської імперії добували сіль. Пізніше соляний промисел тут розвивали угорці. Це місце було «Ельдорадо солі для Угорщини», як каже Віталій.

Останні кілька десятків років через активний видобуток солі рельєф у селищі карстується, утворюються провалля, шахти затоплює вода і їх закривають. В зоні ризику також перебувають житлові будинки та готелі, зведені на берегах соляних озер.

— Там твориться прірва. Там досить небезпечно, але дуже багато там досі ходять, фотографуються. Відколи шахту перекрили — це як перекрите в людини повітря.

З 2013 року курорт у Солотвино через постійні провали ґрунту визнали зоною надзвичайної ситуації. Але солотвинці відмовляються переїхати в евакуаційне містечко в сусідній Тереблі.

Половина телесюжетів про румунів Закарпаття — про їхні великі будинки, справжні палаци з десятками кімнат. Найчастіше так висвітлюють Нижню Апшу (Діброва), в якій живе багато підприємців. «Зробити дім хоча б на цеглину вищим за сусідський» — цей постулат розтиражовано скрізь. Так говорять і самі місцеві. Віталій впевнений, що це традиція побутує саме серед румунів Закарпаття.

— Дуже багато місцевих (у Нижній Апші) в 90-х роках працювали на заробітках в Росії. Ця тенденція — з Рубльовки. Звісно, там великі будівлі і кожний хотів показати свій авторитет. І в нас з’явилася схожа традиція: у кого більша хижа, той і пан кращий.

Румуни України

Звідки походять румуни як етнос, для істориків загадка. Історичних джерел збереглося мало, але є загальноприйнята версія, що румуни й молдовани — це нащадки волохів, які ще за Середньовіччя вели на цих землях напів кочовий спосіб життя.

В Україні мешкає понад 150 тисяч етнічних румунів. Найбільше їх — 114 тисяч — живе на Буковині, навколо Чернівців. Там румуни посідають друге місце за чисельністю після українців. Одне з найвідоміших буковинських румунських сіл — Красноїльськ, де щороку проходить карнавал — Красноїльська Маланка. Також румунські поселення є на Бессарабії та на Закарпатті.

На Закарпатті румунів понад 30 тисяч, і є кілька селищ, де вони проживають компактно: Діброва (Нижня Апша), Середнє Водяне (Середня Апша), Солотвино, Глибокий Потік, Топчино, Біла Церква та Плаюць. У селах Тячівського та Рахівського району кількість румунського населення становить подекуди 98 %.

Самоназва «румуни» з’явилася лише у XVI столітті, а Румунія як окрема держава сформувалась у XIX ст. внаслідок об’єднання трьох земель: Валахії, Молдови і Трансильванії.

Як і маленька їхня частина — Мармарощина, всі ці великі землі століттями перебували у складі різних держав, час від часу отримуючи незалежність або автономію у складі імперій.

У той самий час, коли утворилася румунська держава, у Трансильванії з’явилася перша організація, яка поставила собі за мету зберегти румунську культуру — «Трансильванська асоціація румунської літератури і народної культури Румунії». Ця організація заснувала перший в Румунії музей.

На території України є люди, які й сьогодні переймаються збереженням румунської культури. Якщо першопрохідці хотіли віднайти свою ідентичність, то зараз українські румуни мають іншу причину: вони бояться її втратити.

У буковинських Чернівцях діє редакція румуномовної газети «Конкордія» та виходять програми румунською мовою на UA: Буковина. На Закарпатті ж для румунів видаються газети «Мараморошани» і «Апша», є румуномовні радіо й телебачення. Суспільний мовник UA: ЗАКАРПАТТЯ випускає програми мовами національних спільнот, у тому числі й румунською.

Біла Церква. Мугурел

Румунська школа в селі Біла Церква розташовується в будинку культури, на другому поверсі. Марія Мігалі викладає тут румунську мову і останні кілька років керує ансамблем народного танцю «Мугурел» (рум. mugurel — брунька), який існує вже сорок років. Марія була ученицею колишнього керівника ансамблю Івана Алба, а тепер продовжує його справу.

— Для мене це честь, що я можу їх (дітей. — ред.) чомусь навчити. Сама я танцювала, дуже люблю народні пісні, народну музику, народні танці. І я від своїх батьків багато що знаю, від моїх дідусів, і хочу передати це нашій молоді.

Однак, Марія каже, сьогодні зацікавити дітей традиціями не просто. Місцева молодь після закінчення школи переважно їде за кордон: хто на навчання, а хто — задля сезонного заробітку.

— А поки діти ще в школі, вони ще наші. Я хочу їм допомогти, щоб вони не забули, хто вони такі, чим мають пишатися, свою рідну мову і традиції. Щоб ми не губилися в цьому великому світі. Я хочу, щоб вони не забували, звідки ми йдем, і йшли далі.

Василь Ціпле разом із Марією приїхали підтримати учнів своєї школи під час складання ЗНО. Василь — їхній класний керівник. Він, які і Марія, викладає румунську мову і танці. Лиш не народні, а сучасні. Хореографічної освіти хлопець не має, але танцює і вчить молодь дуже вправно.

У білоцерківській школі Василь працює вже сім років. Йому подобається ставити танці на випускних вечорах, організовувати події для підлітків. Два роки тому Василь Ціпле заснував ГО «Спілка молодих румунів Закарпаття», щоб на її базі проводити різні заходи для школярів та молоді. Йому допомагає студентка Маріна-Андрея Она, співзасновниця спілки, вона виконує секретарські функції.

— Стараємося все зробити для молоді, тому що в наших краях молодь часто їде за кордон, тут їм не цікаво. І ми стараємось заради них, щоб вони лишалися вдома.

Спілка організовує зустрічі молоді з літніми людьми, які розповідають про румунські традиції; влаштовує благодійні заходи, дискотеки, екскурсії, поїздки в інші міста України та за кордон.

Маріна та Василь родом з Білої Церкви, як і їхні батьки. У обох у сім’ях — самі румуни. Маріна поки що переїжджати до Румунії не планує.

— Україна — це моя країна. Тому що я тут народилась, виросла, тут моя родина. І я сподіваюся, що вона стане країною, де вся молодь, ми всі зможемо жити краще.

Василь Ціпле навчався в Ужгороді на румунській філології. Українською йому говорити важко. Він знічується, але старається.

У Білій Церкві є угорська, румунська та українська школи, румунський ліцей та школа-інтернат. У школі, де працює Василь, викладають румунською. У побуті майже все румунське населення теж спілкується нею. Українську практикують хіба що на уроках української, коли спілкуються з етнічними українцями або ж коли їдуть на навчання до Ужгорода.

Співвідношення румунської та української мови викладання в освітніх закладах Білої Церкви та інших румунських поселень Закарпаття нині регулюється двома законами. Перший — це закон «Про освіту». Згідно з ним, із 2023 року в місцевих угорській та румунській школах мають збільшити кількість предметів, які викладаються українською. Другий закон – «Про забезпечення функціонування української мови як державної» Він набув чинності у липні 2019 року. З 5 класу мінімум 20 %, а до 9 класу — щонайменше 80 % навчання має вестися українською мовою.

Тож сьогодні закарпатські румуни мають ще більше стимулів до збереження своєї мови та культури.

— Я — українець, але розмовляю румунською мовою, викладаю дітям румунською мовою, тому що вважаю, що кожна дитина має право вчитись бажаною мовою, або правильніше — рідною, має право носити і передавати культурну спадщину своїх предків наступним поколінням.

Василь залишатиметься в Україні, поки працює їхня спілка та поки його діти малі.

— У мене були пропозиції поїхати, але вирішив залишитись вдома з тих пір, як у мене з’явилась своя родина. Саме це мене мотивувало. Але я не виключаю можливість переїхати в місто або в іншу країну, де у мене було б більше опцій. На даний момент я бачу цю Спілку як опцію. Тому я бачу себе тут. І дуже б хотів, щоб мої діти залишились тут як можна довше. Я б хотів, щоб вони отримали свою основу тут, а потім рухались до своєї мети там, де їм захочеться.

Василь щось записує у блокнот, викреслює, підбирає правильні слова українською.

— Навіть якщо я говорю румунською, відчуваю румунською, думаю румунською та вчу румунською, все одно Україна є моєю країною. Я тут народився. Ці землі, ці місця належать Україні, тому я пишаюся тим, що я — українець. Українець з румунською душею.