Share this...
Facebook
Twitter

У публічному просторі досі побутують міфи про «російськість» сходу України, зокрема «Донбас, який годував всю країну і тепер встав із колін». І головний: що нібито ці землі завжди були частиною Росії. Насправді ж це — лише наративи російської пропаганди, які не мають реального історичного підґрунтя. Розповідаємо, як країна-агресорка намагалася зросійщити схід України і як робить це зараз.

Усі створені Росією наративи про схід України мають одну мету — роз’єднати українців та виправдати війну, розпочату в 2014 році та її повномасштабну фазу в 2022 році. Вони допомагають російським пропагандистам глибоко вкорінювати й підживлювати ідею про «адін народ». Такі міфи не з’явилися з повітря: Росія століттями впроваджувала загарбницькі політики щодо цього регіону, стирала ідентичність та (або) фізично знищувала місцеве населення. Інструментами цього слугували депортації, геноциди, паспортизація, навіть насаджування мови. Це — лише частина великого плану зросійщення сходу України, де кінцева мета — не тільки ментальне, а й буквальне його загарбання.

Імперськість у словах

Російська пропаганда починається вже на рівні понять. Навіть просто називаючи території на cході України «Донбасом», ми мимоволі користуємося продуктом російських міфів.

Спершу розберімося з назвою «Донбас», що, на жаль, широко вкорінилася не тільки в побутову лексику українців, а й у мову медіа. Нею Росія означує територію Донецької та Луганської областей, виокремлює і протиставляє решті України як чужорідні. Такий прийом чудово працює і для маніпулятивних розповідей про «громадянську війну на Донбасі».

Насправді ж назва «Донбас» — не дуже коректна, якщо йдеться про історичний регіон України, бо так називають місце поширення корисних копалин — Донецький вугільний басейн. Це поняття — винятково геологічне. Коректно натомість говорити саме про Донецьку та Луганську області. На карті Ukraїner ці дві області — частина історико-географічного регіону Донеччина. Назва «Донеччина» походить від річки Сіверський Донець, у басейні якої розташована більша частина регіону.

Також у суспільстві ведуться дискусії щодо коректності назв «Східна Україна»/«Схід України» (та відповідних їм пар «Західна Україна»/«Захід України»). У правописі вживання їх на позначення частини держави чи регіону є цілком нормативним. Однак, наприклад, Центр протидії дезінформації РНБО радить використовувати поняття «Схід України», «Захід України» замість «штучно створених топонімів, якими російські пропагандисти намагаються розширити територіальне сприйняття війни» — «Східна Україна», «Західна Україна».

Згадки «Східної» і «Західної» України також викликають у деяких мовців асоціації з розділеними країнами — за аналогією, наприклад, із Північною та Південною Кореєю, Західною та Східною Німеччиною. У таких словосполученнях прикметник ніби відокремлює територію, а іменник навпаки, підкреслює, що це частина цілого. Нам важливо навіть у мові означувати, що Україна — нероздільна. Всі ці території формують унітарну державу, яка століттями намагалася вибороти чи відстояти свою незалежність. Зрештою ані «Східна Україна», ані «Схід України» не мають загальновизначених кордонів, тому такі поняття недостатньо функціональні: для чіткішого означення територій варто використовувати адміністративні назви областей або ж історичні й етнокультурні назви регіонів, як-от Слобожанщина, Приазов’я.

Заселення росіянами

Розселення своїх громадян — дуже популярна російська практика на всіх захоплених територіях, не лише українських. Влада РФ будь-яким чином намагається стерти кордони (буквальні й ментальні) між поневоленими народами і своїми громадянами, щоб створити історію про «адін народ».

Поширення ця практика набула ще у XVI – сер. XVII ст. Тоді в майбутній Слобідській Україні мали свої зимівники козаки. Росіяни почали «освоювати» територію, яка формально належала Московській державі. Наприкінці XVI–XVII ст. було створено Бєлгородскую чєрту — лінію укріплень для захисту південного кордону Московії. Це була низка міст-фортець, оборонних пунктів на шляхах, укріплень у польовій та лісовій місцевості. Фортеці будували зокрема на вже обжитих козаками місцях, а прикордонні загони комплектували з українських козаків і селян та російських солдат, зокрема із північних областей.

Зимівники
Маленькі поселення, де козаки проводили зиму. Виникли в першій пол. XVI ст. спочатку як місця для утримання худоби взимку.

Наступний етап заселення росіянами почався після програшу Івана Мазепи Петру І (в Полтавській битві), у XVIII ст., коли конфісковані маєтки мазепинської старшини переходили переважно до російських землевласників. Вони ж перевозили туди і своїх кріпаків. Розселялися там активно й російські купці, адже Російська імперія поступово витіснила українських конкурентів: Гетьманщині було заборонено торгувати напряму із Західною Європою, запроваджено монополію росіян на продаж більшості товарів, водночас заборонили й імпорт фабричної продукції.

Після ліквідації Запорізької Січі в 1775 році та повного скасування автономії Гетьманщини у 1783 році на українські землі переселялися російські службовці, військові, поміщики, торговці, ремісники та ін. Сюди ж прибували росіяни-втікачі, наприклад, кріпаки, військові дезертири, яких прихищала адміністрація, зацікавлена в скорішому заселенні земель.

Показово те, що в південно-східному регіоні переважали українці. Наприклад, у створених у 1802 році Катеринославській та Херсонській губерніях станом на 1851 рік українців проживало 70 % (703 699 осіб), а росіян 3 % (30 000 осіб). У кінці XIX ст. почався розвиток центрів важкої промисловості на території Донецького басейну, у Дніпровському промисловому районі та Харкові. Таке виробництво означало, що ці території швидше індустріалізувалися, ставали більш привабливими з економічного й соціального погляду, тому в ці регіони збільшився прилив росіян. Наприклад, у 1897 році вони становили 68 % робітників у великій промисловості тодішньої Катеринославської губернії — при тому, що загалом у губернії за переписом того ж року частка українців становила 69,7 %, а росіян — усього 17,3 %.

Ще один етап переселення росіян пов’язаний із більшовицькою окупацією України після 1921 року. Заселення українських земель, зокрема сходу, стало можливим і через винищення корінного українського населення геноцидами й репресіями. Так, після оприлюднення деяких архівних документів стало відомо, як радянська влада заохочувала росіян переселятися у вимерлі від Голодомору села. У другій половині 1933 року та впродовж усього 1934 року на переселення до України 21 тисячі сімей російських колгоспників було виділено 15 млн 500 тис. рублів. На місці переселенцям надавали різноманітні пільги, це працювало як заохочення до зміни місця проживання. Однак ця політика не була дуже успішною, її вплив на демографічну ситуацію на сході України не можна назвати вирішальним: історик Станіслав Кульчицький, посилаючись на дослідження Інституту історії НАН України, зазначає, що більше половини з тих, хто переселився з Росії на територію України в тих роках, повернулися назад, адже побачили, що українських селян пригноблювали набагато більше, ніж центральноросійських.

Відтоді й аж до 1950-х років росіяни мігрували в основному у великі українські міста та промислові центри. І робили це активніше, ніж українці. Частка росіян серед міського населення зростала: з 25 % у 1926 році до 29 % у 1959 році. Загалом протягом радянської доби кількість росіян в Україні збільшилася з майже 3 млн у 1926 році до більш ніж 11 млн у 1989 році. Однак на ці цифри не можна повністю покладатися, адже імперія також активно застосовувала паспортизацію як інструмент зросійщення.

Паспортизація

У часи Радянського Союзу з 1932 року поширеною була політика паспортизації населення. Окрім обліку громадян вона мала ще й менш безневинну функцію. По-перше, внаслідок паспортизації окремі верстви населення, наприклад, селяни, стали по суті кріпаками. Вони не отримали паспорти, а отже не мали права виїздити з села, змінювати діяльність і фактично не мали ніяких прав радянського громадянина.

Також паспорти значною мірою впливали на показники національного складу населення. Оскільки в містах їх в основному видавали росіянам і зазначали у графі національності «росіянин», зрозуміло, що за переписами населення саме представників цієї нації на території України було більше. Часом українців без їхньої волі записували як росіян або створювали умови, за яких погодитися на це було вигідно. Це видно на прикладі прізвищ: у багатьох сім’ях є історії, як українські прізвища зросійщували, додаючи до них характерні російські суфікси -ов-, -єв-. Так документи «перетворювали» українців на росіян. Або ж люди самі прагнули змінити прізвище, щоб мати шанс на краще життя: бо, наприклад, у 1930-х, під час згортання політики коренізації, українці мали значно менші шанси обіймати державні посади. У літературі є яскравий опис цих процесів: головний герой п’єси Миколи Куліша «Мина Мазайло» хотів змінити українське прізвище на російське «Мазєнін», щоб його підвищили по роботі і взагалі більше поважали.

Коренізація
Назва політики радянського уряду у 20–30-х роках ХХ століття. Вона була спрямована на укріплення позицій правлячої партії у регіонах за рахунок показового залучення до влади місцевого (корінного) населення.

Зараз Росія також не відмовляється від політики паспортизації, розуміючи, що це сильний і важливий інструмент влади. Наприклад, після звільнення Київщини від російських військових, українські правоохоронці знайшли паспорти часів СРСР. РФ планувала створити окупаційну адміністрацію на цих територіях і вести облік місцевого населення завдяки паспортам. І, звісно ж, у майбутньому мати підстави говорити про «ісконно рускую тєріторію».

Ще з 2014 року на тимчасово окупованих територіях Донецької і Луганської областей РФ видає паспорти так званих ЛНР і ДНР, які використовує як засіб тиску і маніпуляції. Сама держава-терористка не визнає їхньої юридичної сили, проте змушує людей отримувати «громадянство». Цей «документ» РФ буквально використовує для знищення українців, адже наприклад, під мобілізацію на тимчасово окупованих територіях Луганщини в першу чергу підпадають чоловіки з паспортами «ЛНР».

Примус до зміни прізвища — все ще дієвий інструмент імперськості на територіях, де Росія домінує економічно: наприклад, у Киргизстані молодь русифікує свої імена та прізвища, щоб отримати роботу в Росії або банально мати можливість перетнути її кордон.

Депортації українців

Паралельно з розселенням росіян відбувалися постійні депортації українців. Особливо поширеною практика насильного переселення стала за радянської влади. З 20-х до 60-х років ХХ ст. було здійснено близько 10 депортацій. Страждали від них в основному українці та кримські татари, але також й інші народи: німці, чехи, поляки, вірмени.

Східні території України найбільше постраждали в 20–30-х роках ХХ ст. Тоді відбувалися так звані «куркульські висилки». Більш заможних селян відсилали вглиб Росії, відбираючи перед цим їхнє майно. Тільки у 1930–1931 роках до Уралу, Східного та Західного Сибіру, Далекого Сходу та Якутії депортовано 63 817 селянських сімей із УРСР, багато з яких зовсім не були заможними, а мали лише, наприклад, корову.

Під час Другої світової війни українців зі сходу відправляли в Німеччину на примусові роботи. Їх називали «остарбайтерами» (з нім. die Оstarbeiteren – «східні робітники»). Саме з харківського вокзалу відправився перший ешелон з «остарбайтерами» в січні 1942 року.

Основна мета всіх депортацій — асиміляція народів і цілковите знищення їхньої ідентичності. Так країни-агресорки довго та холоднокровно знищують тих, кого, на їхню думку, не має існувати. Як показує сучасність, Росія продовжує активно застосовувати цю практику і грати на пропагандистських наративах, створених століття тому.

Деукраїнізація культури й побуту

Окрім всього, Росія завжди намагалася заборонити українську мову. Відомі Валуєвський циркуляр (1863) та Емський указ (1876) — лише маленька частина цієї цензури. В основному заборонялося книгодрукування українською, церковні служби, зі шкіл вилучали українські букварі. Ці процеси почалися ще у кінці XVII ст., мали різну інтенсивність та успішність, але охопили майже всю територію сучасного лівобережжя України. Інструменти асиміляції використовувала і Річ Посполита, і Румунія, і Австро-Угорщина, тому українцям в умовах бездержавності жилося важко всюди. Однак Московське царство відзначилося жорстокістю й інтенсивністю мовної політики, яка залишила непоправний слід на східних теренах сучасної України.

За радянських часів з’явилася нова практика. Росія не просто забороняла мову, вона робила все, щоб російська стала престижною і люди самі обирали її. Нею навчали в університетах, вона стала вважатися мовою міста й інтелігенції. Російськомовним було легше просуватися кар’єрною драбиною. Тому часто люди або самостійно відмовлялися від української, або робили все, щоб це зробили їхні діти. Наслідки цього ми відчуваємо досі, адже російська політика мовної асиміляції була настільки успішною, що сучасні українці можуть вважати російську мову своєю рідною — хоча вона з великою ймовірністю була вимушеним вибором їхніх предків, альтернативою якому було фізичне знищення.

Усі ці практики стали пропагандистським підґрунтям для спочатку гібридної, а згодом і технологічної війни. Вони дали можливість говорити про схід України як частину Росії, про «ущємлєніє» російськомовних, коли насправді «російськість» регіону пов’язана зі століттями спланованої русифікації. І, що найважливіше, сучасна Росія продовжує так вести свою політику на тимчасово підконтрольних їй територіях. За першої ж нагоди окупанти знімають українськомовні вивіски, пошкоджують і демонтують пам’ятки історії, вилучають українськомовні книжки з бібліотек, нищать шкільні підручники.

Нам важливо пам’ятати, що ворог один — Росія, і в жодному регіоні України його не чекають з відкритими обіймами. РФ століттями веде загарбницьку політику, скоюючи воєнні злочини і злочини проти людяності. Наша мета — зрозуміти, як це відбувається, і не дати росіянам жодної можливості повторити це знову.

за підтримки

Цей матеріал створено за підтримки International Media Support (IMS).

Над матерiалом працювали

Автор проєкту:

Богдан Логвиненко

Авторка:

Софія Панасюк

Шеф-редакторка:

Аня Яблучна

Редакторка:

Анастасія Гулько

Більд-редактор:

Юрій Стефаняк

Автор обкладинки:

Антон Скиба

Контент-менеджерка:

Катерина Юзефик