Як Росія впливала на українські сади й виноградники

Унаслідок репресій і переслідувань українське садівництво та виноградарство втратило чимало фахівців, а також вправних господарів, земельні ділянки яких ставали загальним майном. Нищили сади й виноградники також опосередковано — наприклад, зводили дамби й водосховища для гідроелектростанцій. Зменшували їх кількість і законодавчі рішення, як-от сільськогосподарські податки чи антиалкогольна кампанія.

Окрім прямих способів завдавати шкоди, Російська імперія і СРСР свідомо в різні періоди вкладали ресурси у збільшення засаджених площ, виведення і класифікацію сортів тощо. Однак колонізовані народи не могли претендувати на визнання, прибуток та інші блага внаслідок цієї праці, а про свободу ухвалення рішень чи розбудову міжнародно відомих марок під егідою українськості не йшлося й поготів.

Українські виноградники

До російського впливу

Історія винограду на українських землях тягнеться ще з давніх часів, коли греки заселили південь сучасної України. Вони привезли з собою не лише лозу винограду, а й культуру виноробства. Виноградники активно росли в Криму й на узбережжі Чорного моря. Ці території стали одним із ключових регіонів виноградарства для цілої Європи. Давня історія українських виноробних регіонів та оповіді про тих, хто нині розвиває виноробство в Україні, стали темою книжки-дослідження Сергія Клімова «Нерозказана історія українського виноробства».

«Я завжди запитував себе: як так сталося, що там, де тисячоліттями вирощували виноград і робили з нього вино, сьогодні доводиться створювати виноробну галузь фактично з нуля?», — пише Сергій у книзі. Дійсно, якщо говорити про період після грецької колонізації, то ще у IX столітті, за часів Київської Русі, виноград саджали в монастирських садах. Місцеве вино, яке виробляли ченці, почали використовувати на літургіях в храмах, споживати на бенкетах князів та знаті.

У час, коли українці почали займатися виноробством на території Гетьманщини, ця культура набула нового поштовху. Козаки добре зналися на вині. У середині XVIII ст. вони споживали багато кримського вина: на рік купували його близько десяти тисяч відер, що на сучасну міру дорівнює майже 164 тисячі пляшок.

Козаки в Криму, який до 1774 року перебував під владою Османської імперії, торгували з османами й успішно переймали практики виноробства. Відомо про виноградники в гетьманських резиденціях Батурина й Глухова. Згадки про це можна знайти в численних джерелах, і німецький дослідник Петер-Симон Паллас, який подорожував територією України, засвідчує виноградники на пагорбах та берегах водойм.

Часи Російської імперії

Як оповідає «Нерозказана історія українського виноробства», коли у XVIII столітті росіяни поступово анексували українські землі, козацькі традиції виноградарства почали занепадати. Російська імперія знищувала автономію козаків, позбавляючи їх права на розвиток власних господарств. Проте навіть після ліквідації Запорізької Січі у 1775 році козаки продовжували вирощувати виноград, хоч і з обмеженнями. Відтоді вони мали ліміти обсягів на вироблення горілки з виноградних жмихів (чачі). І могли виготовляти її лише для власного споживання, а не для продажу, як раніше.

Тоді почалися спроби імперії відродити виноробство, але вже на користь загарбників. У час правління Петра I кількість виноградників на українських землях збільшилась, саджання виноградників та виноробство приносило великий прибуток імперській казні.

Для збільшення виробництва й зменшення імпорту вина Російська імперія виділяла кошти на виноградарство й виноробство, сприяла продажу місцевого алкоголю. В Україну масово запрошували переселенців з Європи, яким давали автономію, свободу віросповідання та звільняли від податків. Таких можливостей українцям, які хотіли вирощувати виноград на продаж, не давали.

Так у XVIII столітті в Криму й Причорномор’ї мешкали й вирощували виноград австрійці, угорці, німці, швейцарці, болгари та ін. Однак їхні зусилля частково знищило нашестя філоксери 1857 року — комахи-шкідника, від якого постраждало чимало виноградників Європи й України.

На момент розпаду в Російській імперії було 125 тисяч гектарів виноградників, більше половини яких належало дрібним господарствам.

Часи СРСР

Після філоксери українське виноградарство відновлювалося повільно. У 1920-х роках, опинившись в радянській окупації, приватні виноробні господарства поступово зникли, а місцеву еліту в Причорномор’ї та Криму, яка займалася виноробством, було знищено.

Совєти створювали радгоспи (радянські господарства) й винзаводи, де виробляли дешеве вино. Вирощування винограду та виноробство орієнтувалися на кількість, а не на якість. Радянська влада монополізувала всі процеси, включно з виробництвом і продажем алкоголю. Це підірвало тодішній український потенціал у світовому виноробстві, перетворивши культуру вина на невибагливий продукт для масового споживання.

Разом із приватною власністю прихід більшовиків перекреслив усю попередню виноробну історію, ще на десятки років позбавивши українців розвивати сімейне виноробство, передаючи досвід із покоління в покоління.

Ще однією тоталітарною реформою, що понищила немало українських виноградників, стала антиалкогольна кампанія Горбачова. Причина її запровадження — рекордний рівень споживання спиртних напоїв наприкінці 1970-х років. До 1984 року офіційна позначка сягнула рівня 10,5 л алкоголю на людину протягом року, з урахуванням підпільного самогоноваріння — вище 14 л.

«Сухий закон» викликав велике обурення серед населення через вирубування виноградників. Було знищено близько 30–40 % кримських виноградників, через що зникли рідкісні колекційні сорти винограду. Серед радянських республік найбільше постраждали Молдова й Україна, особливо кримські й закарпатські виноградники.

На щастя, вирубували не все. Союз був великим, чиновники любили звіти, тому часто-густо рослини викорчовувалися тільки на папері. Подекуди прибирали найстаріші частини виноградників, плодоношення яких зменшувалося, а молоді залишали й звітували про виконану роботу; в інших місцях виноград взагалі не чіпали.

Наприкінці 1980-х на місці колишніх виноградників висаджували однорічні культури. На винзаводах стали виготовляти олію, сиропи, майонез, соки, комбікорми тощо. Деякі з них просто збанкрутували й закрились.

На півдні однією з жертв кампанії став провідний біолог-селекціонер Павло Голодрига, який наклав на себе руки через цькування. Він був директором Всесоюзного науково-дослідного інституту виноробства і виноградарства «Магарач», розташованого в Криму. А також створив 43 нові сорти винограду, 23 із яких були стійкі до хвороб і шкідників. Учений намагався протидіяти партійному наказу. За саботаж і невиконання доручень керівництва його позбавили директорської посади, а згодом знищили розплідники винограду в інституті. Проти Павла Голодриги вели партійне і кримінальне розслідування.

Під час антиалкогольної кампанії на Закарпатті вирубали майже половину виноградників. Через це місцеві вимушено шукали іншої роботи: так локальна виноробна традиція суттєво занепала. Сучасні винороби кажуть, що непродумана кампанія знищила не лише лози, а й надбання поколінь закарпатських виноградарів і певні локальні сорти винограду, які неможливо відновити.

«Сухий закон» у Радянському Союзі отримав зворотний результат — різкий ріст підпільного виробництва, самогоноваріння і споживання алкоголю. Що суттєво вплинуло на економіку, оскільки алкогольна галузь значно поповнювала державний бюджет. Згодом керівництво СРСР було змушене згорнути кампанію через економічну кризу 1987 року, а також через загальне невдоволення громадян. Це призвело до відновлення продажу алкогольних напоїв у ще більших обсягах, ніж до кампанії.

Українські сади

До російського впливу

Перші відомості про сади на теренах сучасної України сягають часів Київської Русі, де плодові дерева, квіти і лікувальні трави культивували в монастирських та княжих садах, а також на землях багатих мешканців. Тоді й було закладено локальні основи знань про зонування і планування садових просторів.

У час козацтва культура плекання садів поглибилася. Козаки використовували традиційні та європейські практики в селах і гетьманських столицях. Вони вирощували плодові дерева, а між рядами стовбурів садили овочі, що дозволяло мати більший врожай.

Тоді ж як на Правобережній, так і на Лівобережній Україні формувався український бароковий сад зі специфічним колоритом. Це міг бути великий парковий простір із терасами, фонтаном або штучним озером.

До сьогодні зберігся Кочубеївський парк у Батурині, що на Сіверщині, він є пам’яткою садово-паркового мистецтва місцевого значення, входить до складу Національного історико-культурного заповідника «Гетьманська столиця». Заснував його у XVII столітті генеральний суддя Гетьманщини Василь Кочубей на основі природної діброви.

Ще три сади на правому березі Дніпра і на Монастирському острові, а також чотири млини, облаштував запорізький осавул Лазар Глоба у середині XVIII століття. Нині це центр міста Дніпро, а один із парків, закладених осавулом, носить його ім’я.

На жаль, чимало взірців того періоду зникли з українських ландшафтів. Наприклад, у 30-х роках XVIII століття біля Вишнівецького палацу на Волині був великий парк в англійському стилі. Це колишня резиденція останнього представника давнього українського роду Вишневецьких, Михайла-Сервація. Його сад, як і палацовий комплекс, неодноразово знищували і переплановували.

Часи Російської імперії

Після окупації Російською імперією значних територій України селяни знову опинилися в умовах кріпацтва, водночас з’явилось ще більше крупних землевласників, що облаштовували свої садиби й палаци декоративними рослинами. Наприкінці XVIII– протягом XIX століть розросталися тисячі розважальних садів і лісопарків. Найбільш масштабними і помітними парками цього періоду є дендропарки «Софіївка», «Олександрія» і «Тростянець».

Дендропарк «Софіївка», закладений обабіч річки Кам’янки у північній частині міста Умань на Наддніпрянщині, об’єднав в собі живописні пейзажі з віковими деревами, озерами і водоспадами, гротами й скульптурами. Його створили за кошти польського магната Станіслава Потоцького на честь дружини Софії. Він є визнаним шедевром світового садово-паркового мистецтва кінця XVIII–початку XIX століть.

Дендрологічний парк «Олександрія» розмістився над річкою Рось у південно-західній околиці Білої Церкви на Наддніпрянщині. Заснований на місці колишньої природної діброви землевласником, графом Ксаверієм Браницьким і названий на честь його дружини Олександри. Основою паркової композиції є природний лісостеповий ландшафт, а також галявини, луки та водні об’єкти. Його природні пейзажі поєднані з різноманітними архітектурними спорудами: павільйонами, альтанками, містками тощо. 

Дендрологічний парк «Тростянець», розташований в однойменному селищі на Сіверщині — один із найкраще збережених поміщицьких парків України. Цим урочищем володіла родина відомого українського полковника, діда останнього гетьмана України, мецената Івана Скоропадського. Територію парку штучно переоблаштували з рівнинної на більш рельєфну. Крім формування ландшафтів, тут проклали алеї, облаштували зони відпочинку з лавками й альтанками. Парк прикрасили скульптурами і мостами.

Уперше практичний досвід і знання з історії українського садівництва зібрали й опублікували у 1837 році. Іван Мартос видав в Санкт-Петербурзі книгу «Подробное наставление, составленное заведующим садами Киево-Печерской лавры». Її автор мешкав у Києво-Печерській лаврі, спілкувався з садівником-ченцем і зберіг ще монастирський досвід.

Часи СРСР

У XX столітті радянська окупаційна влада принесла на українські землі значні зміни, зокрема через індустріалізацію і колективізацію, що суттєво вплинули на традиційне садівництво. Після 1917 року, майже всі маєтки в Україні були розграбовані і сплюндровані, а сади й парки біля них стали закинутими або перейшли до місцевих радгоспів, шкіл-інтернатів, ПТУ або інших організацій. Через це, а також розкуркулення господарів, переведення хутірського способу життя на сільський та інші чинники Радянський Союз нівелював історичну тяглість українського садівництва.

Спровокований окупаційною владою Голодомор у 1932–1933 роках викосив мільйони життів носіїв аграрної культури різних регіонів України. А щоденна рабська праця на колгоспи і втрата престижності життя в селі створили несприятливі умови для плекання своїх садів. Подекуди цілі райони втратили свої традиції.

У радянський період художнє садівництво вважали пережитком буржуазної культури, тож його замінили спрощеною «пролетарською культурою». Замість об’єктів садово-паркового мистецтва масово створювали зелені зони у містах і селах, художньо прості парки культури та лісопарки.

Недалекоглядна радянська політика сільгоспподатків призвела до масової вирубки садів — люди знищували їх самостійно, щоб уникнути покарань, або були свідками їх знищення державними силами. Наприклад, відповідно до указу 1948 року громадяни, які мали у своєму користуванні присадибні ділянки, крім земельної ренти повинні були сплачувати прибутковий податок за посіви та багаторічні посадки на цих ділянках. Практично всім селянам податки були не під силу, тому вони йшли на крайні заходи — різали худобу, скорочували площі посівів, вирубували фруктові дерева, викорчовували кущі. Дехто намагався таємно пересадити бодай кілька кущів до лісу, щоб мати трохи ягід для дітей.

Українська літературознавиця та письменниця Зоя Жук поділилась історією власної сім’ї, яка пережила ці часи. Зоя ділиться, що в їхньому садку зрубали всі плодючі дерева та ягідні кущі, але залишили одну неродючу грушку, яка врятувала сім’ю в час Голодомору. В 1954 році, після смерті Сталіна та послаблення закону, її дідусь відновлював свою присадибну ділянку та засадив великий садок.

«Щоб змогти посадити садок із яблунь і груш, дід обійшов усі довколишні села в пошуках живців, — пише Зоя Жук, — бо плодових дерев, що вціліли — були одиниці. Найважче було відновити популяцію абрикос і горіхів — дідові молодші брати, які пішли у військові, надсилали дідові кісточки з Кавказу».

Ще одним чинником, що у радянський період значно вплинув на ландшафти низки українських регіонів, стала розбудова масштабних інфраструктурних об’єктів, як-от ГЕС. Відчутним за наслідками для українців стало спорудження Каховської, Кременчуцької, Канівської, Дністровської та інших ГЕС. Щоб створювати величезні водосховища, радянська влада розпоряджалася затопити тисячі гектарів ріллі, лук та сінокосів, сотні сіл, а разом із ними — сади і городи. Люди втратили не лише свої будинки, а й багаті присадибні ділянки, на яких вирощували все необхідне для життя. Багатьом довелося власноруч руйнувати свої хати і вирубувати сади, адже без цього матеріали й дерева могли забити дамбу.

Отже, через російську і радянську політику експлуатації, недалекоглядних експериментів, терор і спроби винищити або максимально контролювати цілі пласти населення, які прагнули жити з результатів власної праці, українське садівництво і виноградартво змінилися до невпізнаваності. І це — лише один з багатьох прикладів контекстів, де українці відчувають на собі пагубний колоніальний вплив. На жаль, Україна не може похвалитися тяглою і збереженою традицією в низці галузей, а Росія досі намагається захопити українські території і нищить все живе там, де може дотягнутися. Водночас те саме українське виноробство в часи незалежності перероджується і відкриває себе світу, українські фермери показують чудесну стійкість у складних умовах, а українців із початку повномасштабного вторгнення закликають вирощувати сади і городи перемоги. Бо на родючій українській землі завжди все росте і квітне, допоки її обробляють вільні люди.