Про пам’ять та особливості процесу меморіалізації

Боротьба українців за виживання триває не одну сотню років, і в XXI столітті ми знову опинилися в епіцентрі подій, що визначають, якими ми є зараз і якими станемо в майбутньому. Нинішня дійсність формує нашу колективну ідентичність і матиме далекосяжні наслідки не лише для України, а й для всього світу. Усвідомлення того, як працює людська памʼять, допоможе нам краще зрозуміти, як ми сприймаємо, інтерпретуємо, зберігаємо або, навпаки, забуваємо різні події, факти, що нас змінюють. А ще це ключ до підтримування психоемоційного стану під час війни. І чи не найголовніше: краще розуміння механізмів пам’яті — те, що допоможе нам протистояти ворогові у його прагненні спотворити нашу історію. Адже знаючи, як формуються і згасають спогади, ми зможемо протистояти спробам маніпуляцій і фальсифікацій з боку агресора.

Ольга Балашова — мистецтвознавиця та засновниця проєкту «Культура пам’яті в повоєнній Україні» (The Post-War Memory Culture in Ukraine), який реалізують громадська організація «Музей сучасного мистецтва» та платформа культури пам’яті «Минуле / Майбутнє / Мистецтво». Разом із Ольгою Балашовою команда Ukraїner підготувала цикл інтерв’ю «Війна пам’яті», присвячений темі меморіалізації, аби краще розуміти, як українцям працювати з пам’яттю, все ще перебуваючи у вирі повномасштабної війни і після неї.

Герой першого випуску — Сергій Данилов, український учений, доктор філософії, нейробіолог із 20-річним стажем. Він — засновник і головний виконавчий директор науково-дослідного центру Beehiveor, який проводить нейромаркетингові й поведінкові дослідження вже протягом 5 років. Крім того, Сергій розробив тест Аніма, що допомагає людям краще зрозуміти свій психічний стан і пропонує поради для його підтримання.

У цьому інтерв’ю Сергій розповість про те, як формуються наші спогади, чому деякі події ми пам’ятаємо яскраво, а інші забуваємо, та яку роль відіграє хибність пам’яті та витіснення негативного досвіду. І найголовніше — як нам правильно зберегти й передати майбутнім поколінням пам’ять про сучасну російсько-українську війну, не травмуючи їх і не викривляючи реальність, а також як українському суспільству дбати про меморіалізацію в умовах війни, що триває.

Пам’ять та її функції

— У серії розмов про колективну пам’ять перша бесіда буде про пам’ять індивідуальну. Що ж таке пам’ять і навіщо вона потрібна людині?

— Першочергово варто сказати, що пам’ять потрібна не тільки людині, а будь-якій біологічній істоті. Є хороша фраза [Едуарда] Канделя про те, що ми користуємося знаннями про минуле, щоб у сьогоденні формувати майбутнє. Фактично це спосіб адаптуватися до світу, зважаючи на свої попередні помилки й досягнення.

— […] Який біологічний механізм стоїть за тим, що ми щось запам’ятовуємо, а щось забуваємо? 

— Це одне з найскладніших запитань, і точної відповіді на нього досі немає. Кожна клітина здатна щось запам’ятати шляхом структурних змін. Однак треба розуміти, що мозок людини має величезну кількість умовних поверхів, які додавалися поступово.

У нас є два способи запам’ятовувати. Перший — це коли ми інформацію перетворюємо в якісь концепції через емоції […]. Емоційність пам’яті — це найбільш примітивний тип реакції, але він дуже важливий. [Людина думає:] «Це небезпечно, [отже,] я маю це запам’ятати» […]. Емоції стають таким фоном, який, як фільтр, визначає, що запам’ятовувати чи не запам’ятовувати. Другий спосіб — це гіпокамп-залежна памʼять, коли ми навчаємося цю пам’ять розгортати в просторі. Тому що гіпокамп еволюційно — це частина мозку, яка повинна формувати просторові карти […].

Ще дуже важливий рівень розуміння пам’яті — це як ми взаємодіємо з реальністю. Наш мозок має знаходити щось незвичне та відчувати, що навколо тебе відбувається, і з цього нового робити концепції. Найвищий рівень концептуалізації — коли ми можемо слово перетворити на термін, у який вкладаємо величезну кількість інформації.

— Автор поняття «колективна пам’ять» Моріс Альбвакс у 1925 році написав книжку про соціальну структуру пам’яті, але його міркування не були академічними за сучасними мірками. Його мова надзвичайно образна, вона насичена узагальненнями, він розмірковує про метафори. Тож скажіть, чому для пам’яті так важливо працювати з цим метафоричним (образним) рівнем? 

— Ми думаємо образами, і, звісно, потім до образів прив’язуються емоції. Ми не можемо думати іншим способом. Ми цього навіть не відчуваємо. От зараз я щось говорю, але я не вдумуюсь. Мозок дуже швидко формує якусь програмку і викидає її (видає результат. — ред.). А потім мова, як інтерфейс, перетворює цей образ в стиснуту інформацію, яку я можу передати тобі чи слухачам, щоб ми одне одного зрозуміли. 

— Фактично мова допомагає ці образи упакувати в форми, які ми здатні транслювати іншим людям?

— Коли ти чуєш слово, воно знову розгортається в образи. Звісно, ці образи можуть бути не дуже синхронізовані, і це, власне, величезна проблема культури пам’яті.

Сенс пам’яті — це синхронізація […]. Для людини пам’ять не є індивідуальною в більшості контекстів. Ми синхронізуємось одне з одним за допомогою мови, символів і культурних особливостей.

— Синхронізація — це коли якісь процеси мають співпадати. Люди, коли розуміють один одного під час розмови, у них можуть синхронізуватися звуження чи розширення зіниць — і це наукові дослідження. У футболістів, які виграють, синхронізується серцевий ритм. Якщо за 5 хвилин щось піде не так, гра почне розвалюватися — вони розсинхронізовуються.

Суспільство чи група людей, які здатні досягти чогось, синхронізовані не тільки на рівні спільних знань, сенсів, а й на рівні емоцій, на рівні того, як їхня фізіологія в цей момент працює. Саме це відчуття синхронізації рухає суспільство вперед.

Чи можуть спогади бути хибними

— Усі люди, з якими ти бачився після 24 лютого [2022 року], перша зустріч, перша розмова, завжди всі переказують, що з ними було в той день і як вони провели перші тижні чи місяці війни. Це дуже сильна спільна точка, яку всі пам’ятають у деталях. 

— Треба розуміти, що 25 % із них, скоріш за все, пам’ятають те, чого не було. Ще 25 % будуть пам’ятати точно, а інші 50 % пам’ятатимуть плюс-мінус те саме, залежно від того, яку вони історію перерозповідають, яка історія виявилася сильнішою. Тому що є конфабуляції — це нормальна частина [людського буття], коли ти вигадуєш пам’ять.

Однак є багато різних цікавих штук, наприклад криптомнезія, коли ти чужу пам’ять [ніби] присвоюєш і тобі починає здаватися, що вона твоя. Зазвичай це трапляється, коли ця пам’ять важлива для тебе, щоб передати своє емоційне ставлення до чогось. Власне, тому я й говорю, що є дві історії — емоційність і контекст. Контекст може викривити будь-яке сприйняття […].

— […] А як бути із забуванням? Адже це дуже важлива частина пам’яті. Дослідники колективної пам’яті теж говорять: щоб щось пам’ятати, нам щось потрібно забути. То як ми забуваємо і як забування пов’язане із цим конструюванням?

— Є принцип [Германа] Еббінгауза, який досліджував, скільки та як утримується пам’ять. Він установив, що 90 % інформації за першу добу просто повністю зникає. Відповідно, якщо не було достатньої сили сигналу, частоти його повторів, щоб мозок затримав це в пам’яті, то ми цього не запам’ятаємо.

Потік інформації має перетворитися на концептуальне знання, а потім — на мудрість. Це не завжди відбувається, але в ідеалі було б непогано, так? Якщо я тільки натрапляю на інформацію, в мене просто немає ресурсу перетворити її на мудрість, тому що мені треба відфільтрувати зайве.

Існує також гіпермнезія — це хворобливий стан, коли людина не може забути чогось. У [Хорхе Луї] Борхеса (аргентинський письменник. — ред.) є новела «Фунес пам’ятливий» — про хлопця, який нічого не забуває. Він живе в будинку, в якому навіть штори закриті, щоб не бачити нічого нового. Будь-яка нова інформація, як шум, не дає йому зосередитися ні на чому. Він не може нічого обробити, не може з інформації створити знання. Тому основна функція нашого мозку — це фільтри, які вибирають, що важливе, а що ні. Виходячи з цього, забування — це видалення зайвого, фільтрування інформації, концептуалізація. 

— Американська дослідниця та психологиня Елізабет Лофтус майже все життя присвятила дослідженню того, що індивідуальні спогади, навіть суто особисті, можуть бути кимось сконструйовані. При цьому ти можеш переживати їх так само, як власні. Її дослідження, наскільки я знаю, навіть вплинули на систему судових рішень, адже з’ясувалося, що ми не завжди можемо довіряти очевидцям подій. Яким чином ми можемо повірити в щось, що з нами не відбувалося? 

— Функція пам’яті — не запам’ятовувати […]. Головне — це конструювання майбутнього на основі такої інформації, щоб воно було зручним для людини.

Наприклад, ми тільки що казали про синхронізацію. Якщо мої спогади не співпадають зі спогадами оточення, потім у мене будуть проблеми, як мінімум — конфлікти. Мені потрібен конфлікт? Інколи потрібен, інколи ні, але в більшості випадків не потрібен.

Лофтус побачила, що якщо близькі люди транслюють, що з тобою таке сталось, ти майже автоматично підхоплюєш це знання і вбудовуєш у свою пам’ять. Ми запам’ятовуємо переважно образи не в той момент, у який відбулася подія, а тоді, коли ми до цих образів багато разів повертаємося […]. Тобто пам’ять не формується відразу й назавжди. Щоб вона сформувалась, треба багато разів повертатися до цієї інформації. Так, кожен раз ми її перетворюємо та запам’ятовуємо наново. Це і є консолідація пам’яті […].

Коли ми кажемо про культуру пам’яті, це про створення шаблонів, до яких я буду повертатися і які автоматично допомагатимуть синхронізувати все суспільство. Так само, коли ми кажемо одне одному «а пам’ятаєш?», ми ущільнюємо цю пам’ять і робимо її сильнішою.

— Так ми наговорюємо оцей спільний контекст, який починаємо поступово розділяти одне з одним, і фактично формуємо цю колективну ідентичність?

— Так, ми намагаємось об’єднати свій досвід […]. І якщо є якісь втручання в цей процес […], то люди це приймають — «окей, таке було» — і вбудовують у свою пам’ять.

Чому важлива пам’ять про погане

— Пам’ять — це те, що дозволяє мені як людині пронести через життя свою ідентичність, сформувати її та мати приналежність до певного контексту, середовища. Чому, на твою думку, для цієї ідентичності дуже часто саме травматичний досвід стає таким тригером, а колективна пам’ять взагалі формується з трагедій і переживань? 

— Тому що негативна інформація більш важлива. Ми запам’ятовуємо її набагато більше і швидше. Але тут є такий дивний баланс, який формує наш мозок. Якщо на одну позитивну емоцію в середньому у нас за день [виникає] одна негативна, це значить, що у людини вже депресія. Баланс емоцій має бути три позитивні емоції до однієї негативної.

Ідентичність дуже пов’язана з емоціями. Ми знаємо дослідження, що якщо людині надавати інформацію, яка протирічить її політичним переконанням, то вона реагує на це агресивно. Це сприймається як загроза її політичним переконанням, як загроза персональна, навіть фізична […].

— Часто люди, які пережили травматичний досвід, хочуть його забути […]. Чим це може обернутися? Чи це абсолютно нормальний і природний процес? 

— Якщо дивитися на це з погляду користі саме для людини, то треба розуміти, що намагання уникнути чогось неприємного — це не погано. Проблема лише в тому, чи призводить це до проблем, чи не призводить […]. Наприклад, у людини на шкірі з’явилась пляма, яка здається небезпечною. Можна кожен день думати: «А може, в мене рак?». Але постійно в цих переживаннях жити не можна. Або людина, навпаки, уникає цих думок, але це теж не є правильним, адже не зменшує ризики захворіти на рак. Нормальною поведінкою вважають таку: людина записується до лікаря й до візиту не думає про можливу проблему. Це корисно. А не думати про проблему, не записавшись до лікаря, — не корисно.

Люди з ПТСР не можуть відсторонитися від цієї травматичної інформації. Вона просто вривається в їхнє життя в будь-який момент, це називається інтрузія. Таким людям дуже важко взяти й силою контролю спогадів відсунути негативні образи. У них не вистачає ресурсів керувати власною увагою.

Меморіалізація пам’яті

— Ми все ще всередині трагедії. Ми не знаємо, як вона завершиться, чим вона обернеться, зрештою, для нас і для всього світу. Як нам працювати з меморіалізацією, розуміючи, що є дуже багато травмованих людей, які не хочуть повертатися до цих спогадів і витісняють їх? Як нам етично працювати з цим?

— Ми проводили дослідження, як люди себе почувають, визначали їхній рівень тривоги та депресії на виставці «Ти як?», яка стосувалася подій війни […]. Людям, яким було важко, стало після відвідування події краще. Натомість відвідувачам, які виглядали найбільш щасливими та заперечували тривожність і депресію, після виставки ставало гірше. Адже виявилось, що фактором, який робив їх щасливими в той момент, було уникання. 

— Як зрозуміти, що ти уникаєш [осмислення травматичного досвіду]?

— Треба розмовляти з самим собою, власне, для цього ми робимо тестування. Уникання — це захист ресурсу, це корисна штука. Коли в тебе нема сил, ти маєш відсторонитися від неприємної інформації, перезавантажитись. Однак ти не можеш від неї бігти, якщо вона є частиною твого життя, ти не можеш на неї не зважати. 

— Як працює травматизація та як нам діяти з суспільством, яке знаходиться в травмі, в дуже складному емоційному стані?

— Саме поняття психологічної травми відносно нещодавнє. Ми досі досліджуємо, що таке посттравматичний стресовий розлад, що взагалі таке психологічна травма. До кінця не зрозуміло, чи доречно взагалі користуватись терміном «травма суспільства», тому що він не переносить ці концепції напряму на людину. Зараз є дуже багато досліджень із цієї теми.

У більшості людей, які переживають травматичні події, вистачає стійкості, її ще називають резилентністю, щоб подолати стресові ситуації. […] Не треба очікувати, що якщо була якась травма, то всі будуть травмовані. Це залежить від того, які умови ми створюємо та як оброблюємо інформацію.

Негативна інформація страшна, але її треба перетворювати в знання. Так ми будемо розуміти, як зробити так, щоб це не повторилось, тоді травми не буде.

Образи, яких потребує пам’ять

— Якщо ми зведемо концептуалізацію до певних формул чи слів, то вона може розпакувати цілий об’єм сенсів, які можуть змінюватися з часом. Наприклад, Батьківщина-Мати, яка стала Матір’ю-Україною (офіційно рішення так і не було ухвалене. — ред.) через зміну символу на щиті […]. Очевидно, що це один із потужних радянських символів. Але вона завжди відсилала до цього дуже київського образу Оранти, який є в Софійському соборі. І саме так вона підіймає руки, і саме [подібними] мозаїками оформлені інтерʼєри Музею Другої світової війни […]. І референсами були мозаїки давньоруських часів, які є прикметною рисою взагалі київського контексту […]. Які образи, на твою думку, здатні приховувати за собою той об’єм сенсів? Які провокують нас пам’ятати?

— Формування культури пам’яті — це елітарна функція, тобто цим займаються люди, які докладають зусиль. Оскільки пам’ять формується, якщо багато разів повторювати одну й ту саму інформацію, думку чи образ. Він має закарбуватися, на це потрібен час. У цьому випадку синхронізація — це саме той спосіб, який дозволяє побачити разом одне й те саме в дуже складних, абстрактних образах. 

Для більшості людей пам’ять — це емоційна штука, в якій немає цього рівня концептуалізації. Якщо я на меморіалі побачу ім’я близької людини, то для мене це буде дуже сильний емоційний образ. Одразу здається, що він вже виконує якусь функцію, але для інших людей це ім’я переважно нічого не значить. Нам треба знайти спосіб, щоб до нього додати інформацію через контекст […].

Для мене буде важливіше […], щоб знали, що й навіщо вона (людина, чиє ім’я викарбувано на меморіальній табличці чи пам’ятнику. — ред.) робила, про що мріяла, чого ми, як суспільство, позбулися (втратили. — ред.), коли втратили її. Нам потрібно розгорнути цей образ для розуміння, що ми всі разом були в цій історії та опиралися ворогу. 

Що з цим усім робити?

— […]З чого нам потрібно починати меморіалізацію, враховуючи, що війна ще триває? Що ми зараз маємо робити, щоб не втратити можливості?

— Коли ми обираємо якийсь вектор, повинні розуміти ризики. Ризики, що коли синхронізуємо інформацію, вона стає політичним актом і міфом. Наратив, який ми створюємо, каже про те, що ми думаємо самі про себе.

Власне, чому беруться конфабуляції? Тому що ми намагаємось думати про себе краще, ніж є насправді, це одна з основних причин. При цьому не можна забувати про проблеми, які, може, неприємні, але таки щось про нас кажуть.

Ми маємо думати не про себе, навіть не про свої відчуття. Це дуже важливо — дати людям виразити свої відчуття, але маємо думати про тих людей майбутнього, які цього не переживали й отримають цю інформацію. Тому що ця інформація може спровокувати нову війну або зробити нас беззахисними, залежно від того, який вектор думки ми виберемо.

— Але для цього нам потрібно уявити, в якому світі ці люди будуть жити та що буде для них важливо. Тобто маємо вже зараз якось це спрогнозувати? 

— Суть концептуалізації в тому, що ти в одне слово можеш вкласти величезну кількість сенсів. Відповідно, не питання думати про те, як вони (нащадки — ред.) будуть жити в майбутньому, питання думати про те, чого ми хочемо від цього майбутнього. 

Приховати можна тільки ту інформацію, яка не є важливою. Це несвідомий процес, вона сама відфільтровується. Ми не можемо приховувати інформацію, яка, наприклад, була зв’язана з трагедіями та помилками, які призвели до них, інакше вони можуть повторитись.

— Тобто, думаючи про майбутні покоління, треба створювати максимально цілісну картину з того, що взагалі нам відомо?

— […] Наша задача — зробити концепцію, в межах якої ми не уникаємо інформації та не зациклюємось на ній надмірно, а розуміємо, як з нею працювати. Ми можемо працювати з емоціями дивним способом. Наприклад, горе перетворювати в ностальгію. Це вже буде позитивна зміна, оскільки ностальгія дає людині силу рухатися вперед, спираючись на минуле. Питання в тому, чи є в нас достатня синхронізація, чи ми можемо домовитись про те, що хочемо сказати в майбутньому. 

— Напевно, наша головна задача зараз, як людей, які працюють з меморіалізацією, — це піти від емоційного реагування і спробувати сформувати той простір, у якому може відбуватися свідоме напрацювання тих образів, сенсів та ідей, які будуть працювати на майбутнє, яким ми прагнемо його бачити.

— Коли я опиняюсь перед цим символом пам’яті, в мене має відбуватися та сама емоційна синхронізація з іншими людьми, коли всі разом відчувають, що та як їм треба робити далі, як сприймати ситуацію.

Ми залишаємося суспільством тільки тоді, коли в нас є достатній рівень синхронізації, щоб розуміти одне одного і разом ставити спільні цілі.

— У нас зараз доволі чорно-біла картинка: ми ведемо праведну війну, виганяємо ворога зі свого дому. Але є речі, які нам не хотілось би пам’ятати, тому що в тому рівні напруги й насильства також можуть бути неправильні вчинки з нашого боку. Чи варто їх включати в процес меморіалізації та говорити про них? Чи ми, навпаки, маємо зберегти для нащадків цей абсолютно чистий образ без неприємних домішок?

— Наше мислення зав’язане на контексті. Цінності під час війни та під час мирного життя можуть відрізнятися […]. Під час війни хтось може виявитися зрадником, і в таких умовах у нас нема часу розбиратися: оскільки людина небезпечна для суспільства, її треба будь-яким чином ізолювати, вона має відповісти за законом. Але після [війни] може статися так, що поведінка цих людей буде переоцінена. Ми не маємо залишитися суспільством війни назавжди, а маємо побудувати мирне життя й переоцінити поведінку цих людей, щоб такого більше не повторювалось. Щоб плюралізм був у тих межах, які, з одного боку, захищають суспільство, а з іншого, все ж таки дають гнучкість і можливість висловлювати власну думку.

— У мене складається сильне враження, що зараз це один спосіб дії, реакції та те, що працюватиме на наше виживання в суто біологічному сенсі […]. Однак щойно ця загроза зникне, почнуться процеси меморіалізації, ми вийдемо на зовсім інші задачі, зокрема побудови справедливого суспільства. Там виникає зовсім інша ієрархія цінностей, якій має підкорюватись цей процес. І складність нашого виклику в тому, що нам потрібно зараз думати про обидва етапи. 

— […] Ми дуже амбівалентні, контекст може впливати на вибір, на прийняття рішення дуже сильно, але в нас має бути набір цінностей, заради чого це робиться, як під час війни, так і після неї. Якщо створюємо щось зараз, зважаючи тільки на одну частину, то, умовно, через 20 років воно може вже не спрацьовувати, бо емоція, яку відчуваємо зараз, потім не буде такою ж. 

Емоція — це найкращий швидкий спосіб реагування, але це не значить, що він найправильніший. Нам потрібно давати собі час: зловити цю емоцію, але зупинитися й подумати, до чого вона може призвести. Тобто розкладати мислення на «тут і зараз» та перспективне мислення — як ми будемо використовувати цю емоцію. Емоція дуже пласка й обмежена по задачах, які вона виконує саме з біологічного погляду. Якщо ми зосередимось тільки на ній, ми можемо втратити сенс, тому що він створюється не емоцією, а планами на майбутнє.

Коли ми кажемо про такі події та про меморіалізацію, туди має вкладатися та частина перспективної пам’яті, [що відповідає на питання] «які ми маємо зробити висновки?», «яка у нас мета?». По суті, дати певні зобов’язання на майбутнє, зобовʼязання перед людьми, які загинули заради цього майбутнього.