«Щедрик». Відома пісня з невідомою історією

Розповідаємо досі невідому історію однієї з найвідоміших у світі пісень. Ця розвідка стала можливою завдяки опрацюванню архівних матеріалів, доступ до яких був заборонений більш як на пів століття. За справу взялася Тіна Пересунько — наукова співробітниця Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. Грушевського НАН України, засновниця Інституту Леонтовича та авторка книги «Культурна дипломатія Симона Петлюри: “Щедрик” проти “русского мира”. Місія капели Олександра Кошиця (1919–1924)». Вона вперше дослідила історію інтернаціоналізації «Щедрика» й показала, як події столітньої давності відгукуються досі.

«Я не скаржуся. Для справжнього митця життєвим заповітом
повинна бути праця на повну силу за будь-яких обставин.»
Микола Леонтович

Ця пісня стала символом Різдва. Її виконують найвідоміші музиканти по всій планеті, вона звучить у фільмах та рекламі, її вистукують м’ячами баскетболісти NBA. Це — колядка Carol of the Bells, що приносить радість усім народам, які святкують Різдво.

Однак у світі досі мало хто знає, що пісня має дохристиянське коріння і походить з України. Її автентична назва — «Щедрик». А музику на основі прадавньої української мелодії написав талановитий український композитор Микола Леонтович. Перш ніж стати символом Різдва, мелодія була хітом української дипломатії в Європі й навіть інструментом української боротьби за незалежність від Росії. 1919 року пісня уперше прозвучала у Празі, а 1922 року — в Нью-Йорку. І лише в 1936 році з’явилася на світ її англомовна версія — Carol of the Bells.

Від щедрівки до колядки

«Carol of the Bells — українська різдвяна колядка; автор музики — М. Леонтович; слова й аранжування — П. Вільговський». Так зазначено в партитурі, що вийшла друком у Нью-Йорку 1936 року в музичному видавництві Carl Fisher. Те саме зафіксовано в численних нотах пісні Carol of the Bells, які щороку на Різдво розгортають її виконавці в усіх куточках планети. Однак, як не дивно, цей музичний твір до Різдва не має жодного стосунку, не є колядкою і навіть не пов’язаний із зимою.

Це давня українська обрядова пісня, яку співали навесні: в березні, коли додому поверталися ластівки. Належить вона до жанру щедрівок — питомо українських новорічних пісень, що їх виконували на території прадавньої України ще до прийняття християнства. Тоді на наших землях Новий рік зустрічали в березні. Тому в оригінальному тексті, на відміну від англомовного, йдеться про ластівку, а не дзвоники (англ. bells — дзвіночки), а справжня назва пісні — «Щедрик», від слова «щедрий», що також означає плідний, життєдайний. Упродовж століть це була проста одноголоса мелодія на чотири ноти.

«Щедрик» лунав на Щедрий вечір, коли за столом збиралася вся родина і зустрічала Новий рік. На столах було повно смачної їжі, а щедрівники — молодь або діти — ходили від хати до хати і співали під вікнами:

Щедрик, щедрик, щедрівочка,
Прилетіла ластівочка,
Стала собі щебетати,
Господаря викликати:
Вийди, вийди, господарю,
Подивися на кошару,
Там овечки покотились,
А ягнички народились.
В тебе товар весь хороший,
Будеш мати мірку грошей.
Хоч не гроші, то полова,
В тебе жінка чорноброва.
Щедрик, щедрик, щедрівочка,
Прилетіла ластівочка.

На відміну від схожого обряду колядування на Різдво, коли прославляється народження Христа, в щедрівках величали господаря та його дружину з дітьми, бажали родині достатку, доброго врожаю і приплоду худоби в новому році. Взамін щедрівники отримували винагороду: їжу або гроші.

Із перенесенням святкування Нового року на зимовий період щедрівки почали співати в січні, через тиждень після Різдва.

Поява «Щедрика» в обробці Миколи Леонтовича

Тривалий час пісня побутувала в українському фольклорі, поки на зламі XX ст. її не почув талановитий український композитор Микола Леонтович (1877–1921). На основі простої одноголосої мелодії він написав той хоровий шедевр, який нині співає на Різдво весь світ.

За текстову основу пісні Микола Леонтович узяв волинський варіант «Щедрика», що був записаний фольклористами в місті Краснопіль на Поліссі й опублікований в одному зі збірників українських пісень. Хоча популярна щедрівка могла звучати й на Поділлі, звідки родом композитор. Можливо, він і сам наспівував її в дитинстві попід хатами.

Українським фольклором тоді захоплювалося багато українських композиторів. Вони ходили по селах, записували з вуст простих людей народні пісні, на їх основі створювали власні хорові твори. Під час навчання в Подільській духовній семінарії Микола Леонтович здійснив не одну таку фольклорну експедицію, створивши на їх основі понад сто хорових шедеврів. Більшість українських народних пісень були зразками чудової поліфонії, тобто багатоголосся. Композитори лише вдосконалювали це. Втім, музичний характер деяких творів, зокрема «Щедрика», був доволі простим, тому його обробка означала створення самостійного музичного твору.

Над своїм шедевром Микола Леонтович працював роками. Аж через шість років, у серпні 1916, він надіслав рукопис «Щедрика» (пісні для мішаного хору a капела, тобто співу без музичного супроводу) відомому київському диригенту Олександрові Кошицю. За кілька місяців пісня вперше прозвучала в Києві.

Відбулося це 29 грудня 1916 року під час різдвяного концерту в залі Купецького зібрання (нині — Національна філармонія України). Щедрівку виконав студентський хор Київського університету Святого Володимира під орудою Олександра Кошиця. Диригент згадував, що виступ був дуже вдалий, а пісня одразу викликала захоплення публіки.

Втім, як «Щедрик» потрапив за кордон? Тут від культури переходимо в політику.

«Щедрик» у боротьбі за незалежну Україну

Через три місяці після київської прем’єри пісні в історії українського народу відбулися тектонічні зрушення. У лютому 1917 року в Російській імперії, куди на той час входили українські землі, відбулася революція. Російський цар Микола ІІ зрікся престолу, а поневолені імперією нації почали боротьбу за незалежність.

Першою з «тюрми народів» вирвалася Фінляндія, декларувавши самостійність у грудні 1917 року. Другою, 22 січня 1918 року, проголосила свою державну незалежність Українська Народна Республіка (УНР). За ними — країни Балтії, Південного Кавказу та Польща.

Одразу ж у Києві було створено перший національний уряд, куди запросили на роботу і Миколу Леонтовича. Разом із «хрещеним батьком» «Щедрика» Олександром Кошицем та іншими українськими композиторами він працював допізна в музичному відділі українського Міністерства освіти та мистецтв. Чиновники писали й видавали українські музичні посібники, засновували національні хори, відкривали українські школи — робили те, що донедавна було б миттєво заборонено царською Росією як прояв «сепаратизму».

Однак недовго грала українська музика. У жовтні 1917 року владу в Москві захопили більшовики. Попри декларування права неросійських народів на самовизначення, вони розгорнули гібридні війни проти держав, утворених на теренах колишньої Російської імперії. З особливим завзяттям взялися за окупацію України, називаючи це її «звільненням» від «шовіністів».

Спочатку «визволителі» захопили Харків, проголосивши там маріонеткову Українську Народну Республіку Рад. Невдовзі почали повномасштабний наступ на Київ під гаслом «нас там нєт». Мовляв, це внутрішньоукраїнський конфлікт: між харківською владою та урядом «київських шовіністів».

Здавалося б — ось допомога Україні! Однак це було сприяння іншим російським імперіалістам — білогвардійцям, колишнім царським генералам, які прагнули відродити велич і «лице» дореволюційної Росії. Це ж, звичне Заходу обличчя, прагнули повернути Росії її західні партнери, а особливо — Франція.

Для цього, як запевняли Захід російські пропагандисти, потрібно здолати не лише більшовиків («поганих» росіян), а й усіх російських «сепаратистів», зокрема українців, мовляв, такої нації не існує. Це «малоруская вєтвь руской народності» — заявляв очільник білої армії Антон Денікін. А Україна, за його словами, то — неспроможна недодержава, витвір німецького генштабу. Як наслідок, разом із «червоними» рушили «визволяти» Київ — «мать городов рускіх» — ще й «білі» росіяни за збройної підтримки Заходу.

Як вирватися українцям з цих «братніх обіймів»? Як переконати Захід, що вони — окрема від росіян нація? Тут на арену української дипломатії виходить пісня.

Музична дипломатія України

Відкрити світові Україну треба через культуру, вирішує тодішній глава української держави і головнокомандувач армії Української Народної Республіки Симон Петлюра (1879–1926). І відсилає на Захід хор.

А ще Симон Петлюра любив концерти. На одному з них він і почув пісню Миколи Леонтовича. Не «Щедрика», а «Легенду». Цей твір композитора 1 січня 1919 року виконав хор під орудою Олександра Кошиця. Пісня настільки вразила українського очільника, згадували сучасники, що він одразу доручив диригентові вирушати на гастролі до Європи.

Їхати хористи мали терміново, насамперед — до Парижа. Адже за кілька тижнів там починалися засідання Паризької мирної конференції — найбільшого тогочасного дипломатичного конгресу в Європі, де лідери держав-переможців у Першій світовій війні збиралися кроїти мапу повоєнного світу. На цій конференції, як обіцяли Україні західні політики, мало вирішуватися і питання її міжнародного визнання.
Оскільки базовим критерієм нового світоустрою було заявлено принцип права націй на самовизначення, задекларований напередодні президентом США Вудро Вільсоном, українці сподівалися, що їхнє право на незалежність визнають так само, як права поляків, фінів чи литовців.

Аби довести світові, що українці — самобутня нація, в країні оголосили «талант-шоу»: з усіх куточків України скликали найкращих співаків, до співпраці запросили найвідоміших композиторів, із бюджету терміново виділили кошти на турне хору Європою.

Звернулися тоді й до Миколи Леонтовича з проханням дати його пісні для європейських гастролей. Однак, як згадували очевидці, той скромно відмовився: «Мої пісні так недоладно скомпоновані, що їх не випадає співати на празькій чи паризькій сцені». Часу на вмовляння не було: російська армія підступала до столиці, тож хористи, як згадував один із них, взяли без дозволу твори композитора. 4 лютого 1919 року музичні посланці УНР останнім евакуаційним потягом вирушили на Захід. Наступного дня армія російських окупантів вдерлася до Києва.

«Я співаю, отже існую»

Прем’єрний виступ хору Олександра Кошиця відбувся 11 травня 1919 року у Празі — через три місяці після виїзду з Києва. А все тому, що прориватися за кордон було складно. В Україні оголосили воєнний стан: залізниці зруйновані, міністерства в евакуації, отримати обіцяні урядом кошти непросто. Російська армія наздоганяє, імовірність опинитися в полоні чи на окупованій території — справа кількох годин. Тож майже тисячу кілометрів до західного кордону співакам довелося долати ледь не пішки.

Попри виснаження, прем’єра українцям вдалася на славу. В цей день «Щедрик» Миколи Леонтовича вперше прозвучав за кордоном.

«Ану, панове модерністи, яким для виявлення своєї нікчемної думки потрібно 20 рядків партитури, спробуйте це зробити на 4-х рядках, як українські композитори!», — захоплено казав після концерту професор Карлового Університету Зденек Неєдли.

Багатоголосся українських пісень і водночас їхня простота й ритмічність одразу підкорили чеських музикантів. Особливо всім сподобався «щебетливий Щедрик» (чеськ. štěbetavý Ščedryk), що, як писали критики, нагадав їм чеські колядки.

Симпатія до українського фольклору пробудила, як і сподівався Симон Петлюра, цікавість до самої України. Відомий чеський диригент Ярослав Кржічка, котрий раніше не поділяв прагнення України до незалежності, після концерту хору у Празі писав у журналі Hudebni revue: «Тяжко руці писати критику, коли серце співає хвалу. Українці прийшли й перемогли. Я думаю, ми мало про них знали й тяжко кривдили, коли несвідомо й без інформацій з’єднували їх проти волі в одне ціле з народом російським. Саме наше бажання “великої і неподільної Росії” є слабким аргументом проти природи цілого українського народу, для якого самостійність є всім, як була колись і нам».

Після гастролей у Чехословаччині хор переїздить до Австрії та Швейцарії. Українські концерти проходять у Відні, Бадені, Лозанні, Цюріху, Женеві, Базелі та Берні. Всюди преса не стримує захвату: «які ж гарні ці пісні», «перед нами справжній феномен», «їхніми устами говорить душа цілого народу». «Щедрик» Миколи Леонтовича і тут здобуває визнання.

«Твір під назвою “Щедрик” із його безперервним повторенням чотирьох нот, із безкінечно розмаїтим супроводом та гармонізацією — такі веснянки абсолютно вишукані», — писав кореспондент женевської газети La Suisse.

Концерти хору й надалі відкривали західній публіці Україну. Багато критиків, а надруковано було вже більше кількасот рецензій, усе активніше підтримували українців у боротьбі за самостійність.

«Українська Республіка прагне відновити свою незалежність, — писав кореспондент швейцарської газети La Patrie Suisse, — а тому вирішила наочно показати, що вона справді є. “Я співаю, отже я існую” — потверджує вона. А співає вона дивовижно».

«Культурна зрілість України має легітимізувати світові її політичну незалежність», — резюмувала віденська преса.

Такі б відгуки — та від паризьких журналістів. Однак українців, як представників невизнаної держави, у Францію не пускають. До участі в засіданнях Паризької мирної конференції тоді не допустили навіть офіційну дипломатичну місію УНР. Про Україну західні лідери воліли говорити без України.

Але прорив нарешті стався — на українському концерті в Берні побував посол Франції. Захоплений українським співом, він терміново написав рекомендаційного листа французькому міністрові закордонних справ, і той у жовтні 1919 року таки дав хористам дозвіл на гастролі.

«Приречені на смерть вітають тебе!»

Аж через дев’ять місяців після від’їзду з Києва, 3 листопада 1919 року, українські співаки прибувають до Парижа. Втім, за Україну тут уже майже все вирішили. За згодою лідерів Антанти українські землі ділять між сусідами: центральну Україну віддають «єдиній і неподільній Росії» (білогвардійцям), Галичину — Польщі, Буковину — Румунії, а Закарпаття — Чехословаччині. Незалежність України західний світ не визнає. Правом сорокамільйонної української нації на самовизначення знехтувано.

Навіть тоді Симон Петлюра не втрачав надії на міжнародну підтримку. Восени 1919 року, коли українська армія перебувала в оточенні ворогів, він просив лідерів Антанти дати Україні якщо не зброю, то хоч медикаменти, та бодай доправити до поранених українських воїнів представників Червоного Хреста.

«Три четвертини наших козаків без чобіт і одежі; однак їх дух не погас! — писав Симон Петлюра голові Бюро національностей французького парламенту Жану Пелісьє. — Ми не маємо ліків; тиф десяткує ряди нашої армії, багато зранених вмирає, бо не маємо ні медикаментів, ні білля (білизни. — ред.). А антантські держави, які проголошують високі принципи, забороняють Червоному Хрестові прибути до нас! Ми вмираємо, а Антанта, мов Пилат, вмиває руки, й нам не остається більш нічого, як кликнути їм: “Morituri te salutant!”».

Концерти хору в Парижі були водночас сумним і грандіозним видовищем. 6 листопада 1919 року українські співаки виходять на сцену паризького театру Gaveau, а в повітрі витає: «Приречені на смерть вітають тебе!». І навіть попри це російські емігранти намагалися зірвати прем’єру: хотіли освистати гімн України й оголосити хористів ворогами Франції. Та їм це не вдалося.

«Ще жоден хор, ані французький, ані іноземний не презентував тут нічого подібного», — писав приголомшений критик газети Le Nouvelliste. «Цей хор став для нас одкровенням, він належить до найвищого гатунку», — відгукнулися журналісти газети Le Figaro.

Пісня Миколи Леонтовича й тут здобуває особливу прихильність публіки. Кореспондент The New York Herald у Парижі зазначав: «У репертуарі українців найбільше нам сподобалась градація мотивів, їхній характерний орієнталізм, а також вибухи щирої веселості, особливо в “Щедрику” — пісні, що починається з раптового наступу, і в якій ефекти справді чудового гумору формуються шляхом простої градації голосів».

Окрім щедрівки, паризька публіка захоплюється й іншими піснями композитора: «Ой пряду, пряду», «Ой там за горою», а особливо — кантом (церковна пісня для хору) «Почаївській Божій Матері». Парижани переклали його на свій манер — Notre D`ame de Potchaїv. Цей давній твір Микола Леонтович записав іще студентом із вуст лірника в одному з українських сіл на Поділлі.

Звучали на концертах й інші українські пісні в аранжуванні відомих композиторів. Серед найпопулярніших: «Ой на горонці» Кирила Стеценка, «На вулиці скрипка грає» Олександра Кошиця, «По опеньки ходила» Миколи Лисенка, а також гімни України та Франції.

«Ваші хористи перевершили всі мої очікування… — писав у листі до Олександра Кошиця професор Сорбонни Шарль Сеньобос. — Щось подібне я відчував дуже давно, коли слухав у Мюнхені твори Вагнера. Жодна пропаганда не може бути ефективнішою для визнання української нації».

Однак «пропаганда» виявилась запізнілою — надто довго уряд Франції зволікав із візами для співаків. Тепер Україна була окупована, тож їм не лишалося нічого іншого, як далі нести у світ українське мистецтво. Тим більше, що попит на нього зростав рівнопропорційно до втрати сподівань на міжнародну підтримку України.

«Чому ця музична школа досі не була нам відомою?»

У листопаді-грудні 1919 року хор Олександра Кошиця виступив у Бордо, Тулузі, Ліоні, Марселі й Ніцці. Всюди, як і сподівався Симон Петлюра, французька публіка доходила політичних висновків. Професор Тулузької консерваторії Жорж Г’юро писав після прем’єри в Тулузі: говорили, що Україна — це частина Росії, чому ж тоді російський уряд приховував від європейців українську музику?

«Ми знаємо імена знаменитих російських композиторів — Бородіна, Римського-Корсакова, Мусоргського, — зазначав він у своїй статті в газеті L`express du Midi, — але ніколи не було й мови про українських композиторів. Чому ця музична школа досі не була нам відомою? Невже її зруйнувала вага слави великоросійських колег?»

Російський уряд і справді тривалий час не тільки приховував українську музику від усього світу, а й забороняв її виконувати самим українцям. Іще 1863 року міністр внутрішніх справ Росії Петро Валуєв видав циркуляр (Валуєвський циркуляр), що забороняв українцям друкувати не лише українськомовні книжки, а й тексти українських народних пісень. Ще один такий документ — Емський указ — у 1876 році видав цар Олександр ІІ. Забороняли навіть українськомовні вистави й концерти з українським музичним репертуаром. Фундатора української музичної школи Миколу Лисенка (1842–1912), учителя Миколи Леонтовича, чиновники царської Росії називали «композитором-сепаратистом», а його твори цензурували. Навіть Симона Петлюру вигнали 1901 року з останнього курсу семінарії через те, що студентський хор під його орудою несанкціоновано виконав заборонену владою кантату Миколи Лисенка «Б’ють пороги».

Тож тільки з незалежною Україною, промовисто натякав французам український хор, українська культура може бути присутньою у світі та й узагалі існувати.

У якусь мить українцям майже вдалося донести це до політичного керівництва Франції: концертами хору захопилася Тереза Клемансо, донька прем’єр-міністра Франції Жоржа Клемансо, який головував на засіданнях Паризької мирної конференції. Вона пообіцяла Олександру Кошицю організувати виступи хористів у паризькій Національній опері та привезти туди батька, прибічника «єдиної і неподільної Росії».

Проте українцям знову відмовили — мовляв, виступ хору в державному театрі Парижа буде прирівняний до політичного визнання Францією української незалежності. «Я розпитала щодо оперної зали, — писала Клемансо хористам. — Справді, залу в підтримуваних нами театрах надати Вам не зможемо».

Українські щедрівники зосталися ні з чим. Як і українська держава. Як і композитор Микола Леонтович, який у цей час був вимушений переховуватися від терору росіян в окупованому Києві.

Російський терор у Києві

А переховуватися Миколі Леонтовичу було від чого. Після загарбання української столиці в лютому 1919 року російська більшовицька армія влаштовує тут терор. Свідомих українців розстрілювали та ховали у братських могилах.

Червоний терор змінився білим, коли в серпні 1919 року Київ «визволили» підтримувані Заходом російські білогвардійці. Ті заборонили українцям вживання назви «Україна», познищували портрети національного поета Тараса Шевченка, почали переслідування українських діячів. У листопаді 1919 року вони розстріляли українських письменників Гната Михайличенка й Василя Чумака — співробітників журналу «Мистецтво».

Тоді ж Микола Леонтович вирішив тікати зі столиці. «Шукали мене чорносотенні: так що прийшлось покинути Київ», — розповідав він своєму товаришеві Якиму Греху.

І навіть за таких умов Микола Леонтович продовжував творити. Одразу ж після втечі з Києва він взявся за написання першої у своєму житті опери. В роботі та злиднях композитор навіть не здогадувався про масштаб своєї міжнародної слави. А вона була грандіозною.

«Щедрик» — на біс!

«Щедрик в аранжуванні Леонтовича — це шедевр народного мистецтва», — писав кореспондент брюссельської газети Le XX Siècle 10 січня 1920 року.

«Багато пісень були виконані на біс. Серед найбільш оригінальних і красивих можна назвати “Щедрик” і “Ой там за горою” — обидві створені Леонтовичем». Це відгук лондонського видання The Daily News and Leader за 4 лютого 1920 року. «Публіка зазначила, що найбільше їй сподобались аранжування Леонтовича, котрі часто викликали на біс», — писали в барселонському часописі Das Noticias за лютий 1921 року.

Те саме діялося на вулицях Варшави. Керівник департаменту мистецтв українського міністерства культури Павло Зайцев писав у спогадах: «Упродовж кількох місяців з усіх домів, де були піаніна, тільки й чути було “Щедрика”».

У Берліні німецька професура назвала щедрівку Леонтовича «гашишем» — таку вона мала наркотичну дію на авдиторію. У Лондоні редакція сатиричного журналу The Punch оголосила кризу «Коледжу правильної космополітичної вимови», бо їхні члени не змогли вимовити назву «Щедрика» — «однієї з найпрекрасніших композицій програми».

У бельгійському місті Льєж майбутній чотириразовий номінант Нобелівської премії з літератури Франц Гелленс після прем’єри хору в Королівській консерваторії писав: «Завдяки народній поезії Україна розкривається як один із найбільш мальовничих народів Східної Європи». І поруч подавав зразок цієї презентаційної поезії — «Щедрика» в перекладі французькою.

У столиці Бельгії Брюсселі прем’єри «Щедрика» викликали особливе зацікавлення фламандців — жителів Фландрії. Вони захопилися не лише піснею Миколи Леонтовича, а й цілим проєктом музичної дипломатії України. «Симон Петлюра інтернаціоналізує українське питання піснею», — писав кореспондент газети Ons Vaderland і опублікував текст «Щедрика» фламандською мовою, яку жителі Фландрії вважають рідною.

«Ми гадаємо, що й у нас є пісні, які так само можуть показати світові, що ми, як і українці, прагнемо високо тримати голову, — писав журналіст іншої брюссельської газети De Volksgazet. — Українці дали нам не тільки красу, а й лекцію національної самосвідомості».

Навіть бельгійський міністр закордонних справ Поль Гайманс, котрий був проти самовизначення фламандців (як і українців), мусив підтримати хор УНР. А все тому, що його співом захопилася королева Бельгії Єлизавета (1876–1965). Після українського концерту в Брюсселі вона заявила диригентові Олександру Кошицю: «Усі мої симпатії на боці вашого народу» і залишила автограф у книзі відгуків хору. Згідно з протоколом, усі присутні на концерті міністри теж мали поставити свої підписи.

За два роки європейських гастролей хор Олександра Кошиця виступив у 45 містах 10 країн Західної Європи як культурний амбасадор України. За цей час в іноземній пресі вийшло близько 600 рецензій із відгуками про Україну й українську культуру. «Щедрика» переклали англійською, французькою, німецькою, польською, чеською, фламандською та іспанською мовами. Пісня стала голосом українського народу в боротьбі за незалежність. Ба більше — «криком нації», як писали про гастролі українців у Швейцарії.

Миколу Леонтовича європейські критики назвали «Гомером у музиці», Симона Петлюру — «залюбленим у мистецтво головнокомандувачем», Олександра Кошиця — «одним із найкращих хорових диригентів у Європі».

Усюди українські музичні посланці м’яко, але переконливо доносили до європейської авдиторії: Україна бореться за незалежність; Україна — не Росія; український фольклор — це доказ існування української нації. Не політичними промовами, а шармом українських пісень і своєю відданістю на сцені вони схиляли світ на користь України. У відповідь отримували гори листів підтримки: від небайдужих європейських послів і депутатів, директорів музичних академій, відомих диригентів і композиторів, музичних критиків і пересічних слухачів.

«Я вже мала гарячу симпатію до Вашої славної Батьківщини, — писала хору одна з француженок, — і хотіла щось зробити для неї, але не знала, що саме. Зараз я знаю: я буду молить Бога, щоби Віра, яка підіймає народи, підняла народи всього світу, щоб вони допомогли Вам установити Вашу незалежність».

Якоїсь миті молитви тисяч небайдужих були почуті. Уклавши з Польщею військово-політичний союз, Симону Петлюрі вдається у травні 1920 року відвоювати Київ від російський окупантів. Українські діячі одразу ж повиходили з підпілля і взялися за творення національного життя. Однак знову ненадовго. Вже за два місяці росіяни відтіснили союзників до західних кордонів України, погрожуючи цього разу вторгненням не лише Варшаві, а й Парижу, Лондону та Берліну. Лише озброєній Антантою польській армії за підтримки вояків армії УНР вдалося зупинити російську навалу під Варшавою. Цей бій назвуть «Чудом над Віслою».

Проте для України чуда не стається. Знесилені війною з більшовиками, поляки в жовтні 1920 року укладають з ними перемир’я. Польща визнає незалежність створеної більшовиками маріонеткової Української Совєтської Соціалістичної Республіки, погоджуючись на російську окупацію наддніпрянської України. Західноукраїнські землі відходять Польщі. Симона Петлюру до перемовин не запросили. І хоча пізніше глава польської держави Юзеф Пілсудський (1867–1935) проситиме у воїнів української армії вибачення, українську державність було вкотре втрачено. Єдина компенсація від союзника — політичний прихисток для уряду і війська УНР.

Убивство Миколи Леонтовича

У січні 1921 року хор Олександра Кошиця на останні гроші уряду вирушає з повторними гастролями до Парижа. Проте цього разу гроші й державна підтримка хористам не були потрібні. За них змагалися найвідоміші імпресаріо Європи. «Я б дуже хотів керувати цими гастролями», — писав до Олександра Кошиця голландський імпресаріо Геза де Коос. «Концерти, організовані не під моїм проводом, не принесуть вам таких фінансових результатів, які пропоную вам я», — переконував диригента представник лондонського агентства Keith Prowse & Co. Ltd.

Зрештою українці домовилися з Джозефом Шурманом — відомим імпресаріо, який перед тим продюсував гастролі Енріко Карузо, Айседори Дункан, Аделіни Паті, Французької та Англійської оперет та інших зірок світової сцени. Українцям він запропонував виступи в одному із найпрестижніших паризьких концертних залів — Театрі Єлисейських Полів (фр. Théâtre des Champs-Elysées), а потім — гастролі в інших європейських містах.

На відкриття українського сезону в Парижі зібралися вершки французького суспільства: генерал Моріс Пелле, балерина Айседора Дункан, директор Театру Єлисейських Полів Жак Еберто, відомі композитори й музичні критики. «Смокінги, фраки, туалєти від Палєна й Ворта. Перфуми й бріліянти з Rue de la Paix… Під дверима театра шелестять лімузіни й Rolls-Roiss`u з шоферами в лівреях й, частенько, з коронами на шапках», — писав захоплено кореспондент українського журналу «Воля» (авторська орфографія збережена). Як завжди твори Миколи Леонтовича публіка приймала на біс.

Айседора Дункан написала у книзі відгуків хору «Браво!» і закликала Олександра Кошиця до співпраці.

«Пропонувала з’єднать своє мистецтво з нашим і утворить симфонію хореографії з хоровим співом», — писав у звіті українському уряду Олександр Кошиць. «З’єднатися» з українським співом хотіли й відомі в Парижі російські діячі — антрепренер Сергій Дягілєв і композитор Ігор Стравинський. «Пропонували федеріровання (об’єднання. — ред.), — іронізував диригент. — Ми ухилились».

23 січня 1921 року, в неділю, українці дають в Театрі Єлисейських Полів заключний концерт-матіне (ранковий концерт) із серії паризьких прем’єр. «Велика й непереможна нація українців заслуговує на здобуття дружби всіх вільних народів», — реагує того ж дня в газеті Le Petit Parisien французький критик і драматург Адольф Адере.

Але ніхто із присутніх на концерті не здогадувався, що вранці цього ж дня на окупованому більшовиками Поділлі агент російської ЧК (Всеросійської надзвичайної комісії по боротьбі з контрреволюцією і саботажем) пострілом із гвинтівки вбив Миколу Леонтовича. Вбивця говорив «російською, солдатською мовою», згадував батько композитора. Свою оперу Микола Леонтович так і не дописав…

Бо є на світі один народ, якому не потрібна «велика і непереможна нація українців». Йому потрібна «безграничная Россия».

«”Самостійники” може й намагаються своїм “покровительством” хору пана Кошиця здійснити деяку політичну демонстрацію, — писав про українські виступи в Парижі кореспондент місцевої російської газети «Общее дело», — але насправді присутні на концерті українського хору, отримуючи величезне художнє задоволення, мають в черговий раз переконатися лише в різноманітті й широті художньої творчості в різних регіонах безмежної Росії».

Поява «Щедрика» у США

Так і не здобувши Україні міжнародної підтримки, у вересні 1922 року хор Олександра Кошиця назавжди залишає Європу та переїздить до США. За кілька місяців на окупованих Росією теренах України, Білорусі, Вірменії, Грузії й Азербайджану більшовики проголошують створення нової російської імперії — СССР.

Отак «Щедрик» потрапляє на американський континент. Після вбивства автора цього твору й російської окупації України. А також після того, як пісня стала музичним брендом України в десяти країнах Західної Європи.

Але на політичній карті світу України вже не було. Підтримувати заокеанські гастролі хору Олександра Кошиця український уряд не міг. Для цього не було ресурсу: ані грошей, ані дипломатичних каналів. Офіційний Вашингтон не визнав української незалежності і не прийняв у 1919 році прибулу сюди дипломатичну місію УНР. Єдиним і дієвим каналом популяризації української ідеї надалі залишалося мистецтво.

Організовує гастролі українських хористів у США відомий американський імпресаріо Макс Рабінов (1878–1966). Він народився в місті Могильові (нині — територія Білорусі), де проживало багато українців, тому з самого дитинства міг чути українську мову й пісні. Коли ж випадково натрапив на концерти хору в Європі, одразу загорівся ідеєю організувати його гастролі Америкою.

«Я почув український національний хор у п’яти різних країнах Європи, — казав він в інтерв’ю газеті The Washington Times, — і кожного разу вони здобували такі овації, які я рідко бачив. Я вирішив: Америка повинна знати це прекрасне мистецтво».

26 вересня 1922 року українські співаки прибувають до Нью-Йорка на великому трансатлантичному кораблі «Каронія» й одразу поринають в гастрольне життя. Цілий тиждень вони записували найкращі пісні зі свого репертуару на платівки рекордингової компанії Brunswick, серед них — і «Щедрика».

І хоч у студії тоді записували не вісімдесят співаків (таким був склад хору під час європейських концертів) і навіть не п’ятдесят (скільки приїхало до Америки), а лише близько двадцяти обраних хористів, цей аудіозапис пісні Миколи Леонтовича — унікальне свідчення першого виконання у США мелодії майбутньої Carol of the Bells.

Врешті настає день прем’єри. 5 жовтня 1922 року до найпрестижнішої концертної зали Нью-Йорка — Carnegie Hall (Карнеґі Голл) — з’їжджаються тисячі охочих послухати український спів: знамениті американські музиканти, політики, преса. Також у залі повно українців. Ще з 1919 року вони активно вболівали за своїх земляків у Європі, стежачи за відгуками про їхнє турне у пресі. Сьогодні вони прибули на концерт не лише з Нью-Йорка й передмістя, а й з усіх сусідніх штатів.

«Дай Боже, щоби на вольній землі Вашінгтона виспівали волю Україні!», — писав напередодні в газеті «Свобода» місцевий український священник Лев Сембратович.

І ось щедрівка Миколи Леонтовича вперше звучить на американському континенті. «Квіти посипались на сцену… — писав оглядач нью-йоркської газети The Sun. — Публіка підтримала прийом великими оваціями. “Щедрика” викликали на біс».

Саме так, російських виконавців. Адже імпресаріо Максу Рабінову таки вдалося «федералізувати» українців із росіянами. Уродженцеві колишньої Російської імперії, який привозив до США російський оркестр балалаєчників і балет Анни Павлової, була ближча ідея «вєлікай руской культури» більше, ніж проєкт незалежної України. Тож він увів до складу українського хору двох російських виконавиць — солістку Петроградської опери Оду Слободську й Ніну Кошиць із Московської опери (насправді українку, племінницю Олександра Кошиця). В перерві між українськими піснями вони виконували твори російських композиторів — Модеста Мусоргського, Михайла Глінки, Сергія Рахманінова та інших. Однак, як зазначали американські критики, під час цих довгих композицій публіка нудилася, а на біс просила українські пісні.

Через таке «вливання» американська преса почала називати всіх українських співаків росіянами, а Україну — Малоросією (англ. Little Russia). Хористи обурювалися. «Ваші газети називають нас росіянами, — скаржився в інтерв’ю The Dallas Morning News тенор хору Леонід Троїцький, — але вони помиляються — ми українці, хоч совєти й урядують в нашій країні».

Не припиняв наголошувати на українській місії хору і президент Симон Петлюра. «Коли Вас будуть інтерв’ювати — писав він диригентові Кошицю напередодні приїзду хору до США, — незамітно говоріть: українська музика – пісня – незалежна – своя – непохожа – своєрідна – є частиною незалежної України».

Після прем’єри в Нью-Йорку українці продовжують гастролі в Чикаго, Вашингтоні, Філадельфії, Сент-Луїсі та ще в пів сотні великих міст США. Хор виступав не тільки в найпрестижніших концертних залах, а й у розкішних авдиторіях відомих американських університетів (Єльському, Принстонському та ін.).

«Ми навіть не підозрювали, що вони мають довершене знання мистецтва», — визнавав кореспондент американської газети St. Louis Globe Democrat. «Якщо хтось співає тільки голосом, то цей народ — власною історією», — реагували критики у The Pittsburgh Post. «Цей виступ є втіленням найвищої форми мистецтва, — писав Максу Рабінову ректор Принстонського університету Джон Гріг Гіббен. — Наша принстонська авдиторія зустріла їх з ентузіазмом».

Аби завоювати ще більшу прихильність американської публіки, диригент Олександр Кошиць вирішив вивчити з хором кілька пісень американських композиторів. Окрім «Щедрика» й інших українських композицій, хористи почали виконувати під час гастролей пісні «О, Сюзанна» (англ. Oh, Susanna) та «Старенькі вдома» (англ. Old folks at home) «батька американської музики» Стівена Фостера (1826–1864), а також пісню «Слухайте агнців» (англ. Listen to the Lambs) афроамериканського композитора Роберта Натаніеля Детта (1882–1943).

Під час концерту хору в Гемптонському університеті (в той час — заклад лише для темношкірих студентів), Олександр Кошиць, захоплений талантом Натаніеля Детта, розцілував його на сцені. Це було шоком для присутніх — «білий поцілував чорного!» (принизливе звертання до афроамериканців. — ред.). Американські менеджери, які супроводжували хор у турне, зробили українському диригентові зауваження. Та він його проігнорував: «Радію за зроблене, — писав у щоденнику, — і коли прийдеться, то ще раз зроблю!». Для українських посланців, які так тяжко виборювали свободу своєму народові, було неприпустимим зверхнє ставлення до інших націй, тим більше — пригноблених.

Усе це вражало американських критиків, які писали: «Український хор демонструє справжній дух американської свободи». Хоча насправді це була демонстрація духу української свободи й незламності. Адже, крім боротьби за свою культурну окремішність і налагодження культурного діалогу зі світом, хористи й надалі вболівали за незалежність України, надсилаючи зі своїх американських концертів гроші на українську армію особисто Симону Петлюрі. Той готував повстання на окупованих українських землях і звітував співакам за кожен долар.

«Я спинився на тому, аби з [по]жертв Капели організувати повторні курси для старшин Генерального Штабу», — писав він у лютому 1923 року в листі до диригента Олександра Кошиця про отримані 160 доларів. А ще — вітав капелян із «п’ятирічницею української державності» й запевняв: «Ми тут в “Старому” Світі стежимо за Вашими виступами, радіємо Славі Вашій і шлемо свої найкращі чуття і благословенство».

Слава за океаном і «руская зіма» вдома

Упродовж 1923–1924 років український хор виступив у 115 містах 36 штатів США, а ще — у Бразилії, Канаді, Мексиці, Аргентині, Уругваї та на Кубі. Хористи дісталися навіть острівної держави Тринідад і Тобаго. Всюди здобували славу й визнання для української культури. Хітом концертів залишався «Щедрик», як і випробуванням для місцевих перекладачів. У Буенос-Айресі пісню називають «Щелриком», у Сан-Паулу — «Стехедриком».

На українських концертах побували президенти й міністри, відомі композитори й диригенти. В заокеанській пресі з’явилося понад 2000 відгуків про українську культуру, а кількість симпатиків української музики зростала в геометричній прогресії. Лиш на одному з виступів у Мехіко-сіті зібралось сорок тисяч слухачів.

Як і в Європі, ластівка Леонтовича продовжувала транслювати закордонним слухачам не тільки українське мистецтво, а й ідею незалежної України. «Співай же, полонена Україно! Співай щебетушко! — писав після прем’єри «Щедрика» в Ріо-де-Жанейро бразильський академік Енріке Коелью Нетто. — Прийде і до тебе весна, якої ти так чекаєш!».

Але чекати власної весни українцям доведеться ще довго. Бо в Україні — «руская зіма». Протистояти їй наодинці, без жодної підтримки світу, українцям не під силу. У травні 1924 року свою роботу в Угорщині припиняє остання українська дипломатична місія, тоді ж завершує свої гастролі музична УНР.

Ще через два роки, 25 травня 1926 року, на одній із вулиць Парижа сімома пострілами в груди вбивають «залюбленого в мистецтво головнокомандувача» Симона Петлюру. На понад пів століття Україна опиняється під владою Кремля. На волі залишається лиш «Щедрик».

«Щедрик» на Бродвеї

Із другої половини 1920-х років відома українська пісня починає власне життя — тепер уже в Америці. Хоча й тут доводилося відбиватися від спроб росіян її привласнити. Адже все, що імперія не знищила, вона намагається привласнити.

Так, 1925 року вже популярну в США пісню включив у свій репертуар Російський хор у Нью-Йорку (англ. Russian Art Choir). У його виконанні «Щедрик» залунав на Бродвеї в мюзиклі «Пісня полум’я» (англ. The song of the Flame). Серед творців проєкту — відомий американський композитор Джордж Гершвін. В основу сюжету мюзиклу лягла історія революції в Росії 1917 року. Проте для замальовок російських реалій чомусь обрали український фольклор — відомі пісні: «Гречаники», «Їхав козак за Дунай» і… «Щедрика». Їх співали українською, але титрували як російські.

У 1926 році на підтримку дистрибуції мюзиклу на платівках рекордингової компанії Columbia було записано найкращі його пісні, серед них — і «Щедрик». На лейблі запису було зазначено, що це різдвяна колядка, а за походженням — «російська народна пісня». Про композитора Миколу Леонтовича не було і згадки.

У 1930 році на основі цього мюзиклу було навіть знято однойменний фільм, номінований на премію «Оскар» за найкращий звук. І хоча відео фільму втрачено, збереглася його аудіодоріжка. «Щедрик» звучить і там.

Нарешті в 1933 році з’являється перша англомовна версія української щедрівки. Однак це не Carol of the Bells, а пісня «Блакитні пташки» (англ. The Bluebirds), написана Максом Кроном (1901–1970) — американським диригентом і композитором, на той час директором консерваторії в Індіанаполісі. Він першим у США зробив адаптований переклад «Щедрика» англійською мовою. Там теж йшлося про пташок, що несуть радість навесні:

Однак було одне «але»: американський диригент вказав у партитурі пісні, що оригінальна мова твору — російська. На це, оскільки пісню стали брати до репертуару американські хори, одразу відреагувала українська громада в США. «Щедрик не є перекладом з російської, а походить від прадавньої української колядки, — йшлося у зверненні української газети «Свобода». — До того ж, дивно називати Миколу Леонтовича росіянином, адже все своє життя він прожив в Україні. А 1921 року був убитий російським чекістом».

Поява Carol of the Bells

І ось у 1936 році нарешті з’являється Carol of the Bells — саме та англомовна версія «Щедрика», яку співає нині на Різдво весь світ.

Автор англомовного тексту до української пісні — американський диригент українського походження Пітер Вільговський (1902–1978). Як він пояснював пізніше, пісню Миколи Леонтовича почув у виконанні саме українського хору (можливо, в записі на платівці). Тоді ж попросив у співаків ноти, бо вирішив виконати «Щедрика» разом зі своїм шкільним хором у популярній тогочасній передачі на американському радіо NBC «Година музики з Волтером Дамрошем».

«Оскільки молодь не співала б українською, — писав пізніше Вільговський у листі до українського музикознавця Романа Савицького, — мені довелося написати англійський текст. Я прибрав українські слова про “щедрика” (хатню пташку) і замість цього зосередився на веселому передзвоні дзвоників, який мені почувся в музиці». Отак українська ластівка перетворилася на американські дзвоники, а «Щедрик» — на Carol of the Bells.

Після радіопрем’єри, згадував Пітер Вільговський, учителі музики з різних куточків США завалили його проханнями надіслати ноти. Тож у листопаді 1936 року він опублікував «Щедрика» в нью-йоркському музичному видавництві Carl Fischer, назвавши пісню Carol of the Bells. У партитурі пісні зазначалося: українська колядка (Різдвяна); музика — М. Леонтович; слова й аранжування — П. Вільговський. Однак аранжування Вільговського полягало лише в додаванні до партитури «Щедрика» партії фортепіано, що, як вказувалося в нотах пісні, було передбачено «лише для репетицій». Утім і ця музична партія походила з мелодії Леонтовича.

Відтоді, згадував Пітер Вільговський, Carol of the Bells стає бестселлером. «Мій мотив не був комерційним, — зауважував він. — Я лиш хотів показати гарну музику». І це йому вдалося.

Після 1936 року пісня отримує нове дихання і вчергове здобуває світову популярність. Її виконують найвідоміші хори Америки й усього світу, з’являються оркестрові версії пісні, рок-виконання, джазові стандарти, електро, техно, диско, метал — сьогодні це тисячі найрізноманітніших аранжувань. Серед відомих виконавців — Мормонський хор скинії, гурти «Пентатонікс», «Піано Ґайс», нью-йоркський філармонійний оркестр під керівництвом Леонарда Бернстайна, американський гітарист Ел ді Меола, іспанський оперний тенор Пласідо Домінго та багато, багато інших.

Мелодія Миколи Леонтовича підкорила й американський кінематограф. Починаючи з 1930-х років і дотепер пісня звучить у понад ста американських фільмах і телешоу. Серед найвідоміших — «Сам удома», «Маппет-шоу», «Південний парк» і багато інших.

Окрім того — це хіт рекламної індустрії. Принаймні від 1973 року найвідоміші американські та світові бренди використовують мелодію Миколи Леонтовича у своїх рекламних кампаніях. Серед них Coca-Cola, Burger King, IKEA, Amazon, Walmart, Victoria’s Secret, Honda, Audi, Toyota, Audi та багато інших.

Однак, якщо в 1920-х роках «Щедрик» здобув світову популярність саме як українська пісня, то з перетворенням його на Carol of the Bells твір перестають асоціювати з Україною. Хоча Пітер Вільговський згадав у нотах, що це українська колядка, для світу пісня стала американською. А в професійних музичних колах її нерідко продовжували вважати «російською народною піснею». Адже фактично все, що походило з СССР, для західної людини було російським. Так, популярний американський хор під керівництвом диригента Роберта Шоу в своїй різдвяній колекції грамзаписів (Christmas Hymns and Carols, 1946) подав прикметну анотацію до Carol of the Bells: «Типова російська народна колядка авторства Леонтовича — композитора, про котрого ми не змогли знайти жодної інформації». І це не дивно. Про автора найпопулярнішого різдвяного хіта Америки не тільки за океаном, а й на його батьківщині важко було щось дізнатись.

Америці — Carol of the Bells, Україні — терор

Ще 1928 року російська окупаційна влада в Україні ліквідувала створений на дев’ятий день по смерті композитора «Комітет пам’яті Миколи Леонтовича» за проведення ним «української націоналістичної лінії». Тоді ж ім’я митця оголосили «неактуальним для совєтської доби». «Зайвими» та «шкідливими» виявилися невдовзі ще майже 200 тисяч українців. Саме стільки українських діячів заарештували або розстріляли під час Великого терору Сталіна в 1937–1938 роках — терору, що почався рівно через рік після нью-йоркської прем’єри Carol of the Bells.

Поки американські хори вивчали ноти української колядки, Москва вчергове зачищала Україну від «шовіністів». Лише за тиждень (із 28 жовтня по 4 листопада 1937 року) в лісовому урочищі Сандармох на півночі Росії було розстріляно майже дві сотні представників української інтелігенції. Серед них — відомий театральний режисер Лесь Курбас, поет-неокласик Микола Зеров, колишній прем’єр-міністр УНР Володимир Чехівський, літературознавець і міністр культури Антін Крушельницький із дітьми й багато, багато інших. Тоді ж убили і Петра Стеценка — єдиного співака хору УНР, котрий наважився повернутися на окуповану батьківщину — 1937 року його закатували в одній із в’язниць Херсона за українське хорове минуле.

Що вже казати про більшовицький терор 1920-х років, Голодомор 1932–1933 років, повоєнні репресії і депортації 1940-х років. Лише зі смертю Сталіна та «хрущовською відлигою» 1960-х років в Україні трохи «потепліло». Тоді ж уперше в радянській енциклопедії згадали ім’я Олександра Кошиця, хоча й наголосили: диригент у своїх виступах «припускався націоналістичних тверджень». Втім, справжня культурна весна прийшла в Україну лише на початку 1990-х, коли додому повернувся «Щедрик», щоправда, вже англомовним.

1990-го року на екрани світових кінотеатрів вийшла різдвяна комедія «Сам удома». Побачили її й українці. Багато з них лише тоді вперше почули пісню Миколи Леонтовича. А все тому, що 1921 року Росія вкрала в України не тільки незалежність, а й культуру.

«Потрапивши під п’яту Кремля, Україна навіть не довідалася про свою світову культурну перемогу», — заявив у 1962 році в ефірі «Радіо свобода» про тріумф української пісні український літературознавець і упорядник антології «Розстріляне Відродження» Юрій Лавріненко.

Нарешті, в серпні 1991 року Україна відновила державну незалежність, а з нею — і доступ до архівів УНР. Серед заборонених раніше до перегляду справ були матеріали хору Олександра Кошиця: численні відгуки світової преси, афіші, листування та фотографії. Усе це співаки збирали під час своїх гастролей і надсилали уряду УНР.

Саме на основі цих матеріалів і вдалося відтворити досі невідому історію однієї з найпопулярніших у світі українських пісень. Хоча промовистим було і свідчення диригента Олександра Кошиця, котрий писав у спогадах про світові гастролі свого хору: «”Щедрик” був коронною точкою нашого репертуару у всіх краях упродовж 5,5 років».

100 років «Щедрику»: нова війна за незалежність України

Нині пісня Миколи Леонтовича продовжує жити й надихати. Щороку на Різдво з’являються нові аранжування Carol of the Bells. Хоча досі у світі є багато виконавців, які нічого не знають про українського композитора, а тим більше про УНР. Історію цієї доби української державності навряд чи можна знайти в закордонних підручниках світової історії. Але у світі добре знають про сьогоднішню боротьбу України за незалежність, адже Росія досі не змирилася з нашим існуванням.