Що таке Голодомор?

8 жовтня 2020
Share this...
Facebook
Twitter

Цією публікацією ми починаємо цикл пояснювальних матеріалів на тему Голодомору. Насамперед спробуємо розібратися у тому, що таке Голодомор, що передувало геноциду українців та одному з наймасштабніших злочинів проти людяності у світовій історії. А також пояснимо: як досі дані, що стосуються Голодомору, приховуються та хто у цьому є зацікавленою стороною.

У 1921 році Американська адміністрація допомоги (АРА) домовлялася із Радянським Союзом про умови майбутньої діяльності на території держави. На той час радянський дипломат, а згодом — нарком закордонних справ, Максим Литвинов у відповідь представникові американської сторони сказав: «Їжа — це зброя». 1932-1933-й роки на території нинішньої України показали, наскільки потужного удару така зброя може завдати, якщо потрапить до рук тоталітарного диктату. Тоді через свідому політику радянської влади загинули мільйони людей. Голодомор визнали геноцидом 17 держав. Сьогодні його називають одним із найбільших злочинів проти людства.

Стародавнє село, колишнє сотенне містечко Вороньків Бориспільського р-ну на Київщині. «Молода» з дружками та світилками у весільному національному вбранні 1920-х років. Національний центр народної культури «Музей Івана Гончара».

– Класичний приклад радянського геноциду, його найдовший і найширший експеримент русифікації, а саме – винищення української нації.

Так назвав Голодомор у своїй статті Рафаль Лемкін, польський юрист єврейського походження, який ввів у світовий контекст поняття геноциду. Голодомор – власна назва геноциду українців. Це форма масового навмисного вбивства українців у 1932-1933 роках. Це вдалося здійснити через непомірно високі плани державних хлібозаготівель та примусове вилучення у людей землі, майна та їжі, внаслідок якого загинули мільйони українців. У такий спосіб Сталін хотів приборкати українців, які масово чинило спротив колективізації та повставали проти радянського режиму.

Рафаль Лемкін
Автор терміну геноцид і людина, завдяки якій нині існує нормативна база для визнання злочину геноцидом. Найперше йдеться про Конвенцію ООН про запобігання злочину геноциду та покарання за нього. Генеральна Асамблея ООН прийняла її 9 грудня 1948 року. Саме цей документ вперше у світовій історії визначив геноцид як будь-які дії, здійснювані з наміром повністю або частково знищити національну, етнічну, расову чи релігійну групу як таку.

Впродовж тривалого часу радянський злочин зі знищення мільйонів людей і руйнування їх національної та колективної свідомості залишався маловідомим навіть там, де події трапилися. Тотальна цензура, фальсифікація у статистичних документах, залякування та страх розправи перетворили живі людські голоси на мовчазні тіні. Ставши перед вибором — загинути самим та поставити під загрозу свою родину або мовчати — свідки тих подій здебільшого обирали тишу. Їхня здатність вижити на межі фізичних та емоційних можливостей і дати життя новим поколінням не могли підтвердити жодні документи. Їхнім архівом стала людська пам’ять.

Сьогодні, через майже століття після Голодомору, всі ці голоси нарешті мають можливість бути почутими. А нові покоління — віднайти правду та прийняти ті уроки, які вартували життя мільйонів людей.

До Голодомору

У 1918 році закінчилась Перша світова війна. Українські національно-визвольні змагання завершились окупацією України більшовиками. 30 грудня 1922 року постала держава, яка через військові вторгнення та революцію об‘єднала близько сотні народів і культур — Союз Радянських Соціалістичних Республік.

— Масове вбивство народів і націй, яке характеризувало просування Радянського Союзу в Європу, не є новою ознакою його політики експансії. Не є воно і нововведенням, вигаданим просто для того, щоб створити однорідність із відмінностей поляків, угорців, балтійців, румунів, які тепер залишаються на окраїнах радянської імперії. Натомість це була довгострокова характеристика навіть внутрішньої політики Кремля, для якої теперішні можновладці мали достатній прецедент у діях царської Росії. Це справді необхідний крок у процесі «з’єднання», що, як гаряче сподіваються радянські вожді, створить «радянську людину», «радянську націю». Щоб осягнути ту ціль, ту об’єднану націю, кремлівські вожді радо знищать нації і культури, які здавна населяли Східну Європу. — Рафаль Лемкін.

Лідер новоутвореної радянської держави — Володимир Ленін — хоч і тримав у руках знамена і говорив про силу ідеї, дуже добре розумів, що армія у повоєнному безладі потребує хліба. В уявленні Леніна Україна з її чорноземами і розвиненою системою господарства стала ресурсом, що мусив нагодувати імперію. Тому разом із чудесами ілюзорного комунізму у 1920-х тут починається постійна нестача їжі та продовольства. У той час, як світ потроху відбудовував розбиті міста, УСРР як частина СРСР стала заручницею завідома провального плану із побудови світової імперії.

У 1921-1923 роках на території України військовий безлад, нестача працездатного населення, посуха і водночас неадекватна радянська політика із хлібозаготівель призвели до голоду. Із півдня України, який найбільше постраждав від посухи, тоннами вивозили зерно на продаж та у російське Поволжя, яке також страждало від голоду. При цьому УСРР, яка була у статусі імперської колонії, не отримувала ні грошей, ні продовольства.

Кілька мільйонів померлих від голоду у 1921-1923 роках не могли стати на заваді радянській владі продовжувати економічні експерименти на шляху до великого комунізму. Втім, навіть збочені амбіції комуністичної влади не скасовували правил гри: населенню потрібен був хліб, державі — армія і система. Тому у 1921-му запроваджується нова економічна політика. НЕП змінив продрозверстку «воєнного комунізму» на продподаток. Продрозверстка зводилася до відбирання зерна за твердими цінами у тій кількості, яку визначала держава. Натомість продподаток передбачав передачу 20% результатів селянської праці державі. У перспективі ця частка мала зменшитись до 10%, причому у грошовому еквіваленті.

Такий хід радянської влади справді спрацював: державі вдалося стабілізуватися після Першої світової війни. Збідніле населення, яке жило у постійних чергах, нестачі якісних продуктів і промислових товарів, все ж продовжувало працювати на благо системи. Проте поруч зі зубожінням в новоствореній імперії продовжувало зростати невдоволення.

Селяни здають зерно державі в с. Іллінці Вінницької округи. 1929 р. – ЦДКФФА України імені Г. С. Пшеничного.

Share this...
Facebook
Twitter

Колективне здавання зерна споживчими товариствами у Немирів Вінницької округи. 1929 р. – ЦДКФФА України імені Г. С. Пшеничного.

Share this...
Facebook
Twitter

Здача хліба державі селянами Баришівського р-ну Київської округи. Баришівський р-н., 1930 р. – ЦДКФФА України імені Г. С. Пшеничного.

Share this...
Facebook
Twitter

Голодомор

З 1929 року почалася насильницька примусова колективізація. У квітні 1930-го було прийнято закон про хлібозаготівлі, який передбачав передачу на благо держави від чверті до третини усього зібраного зерна. У світі у цей само час суттєво впали ціни на зерно через Велику Депресію. А це означало, що СРСР потрібно було суттєво збільшити обсяги продажів, щоб зберегти притік коштів у власний бюджет на світовій арені. І при цьому зберегти образ успішної і цілеспрямованої нової держави, яка поблажливо дивиться на гниючий капіталістичний світ у передчутті світової революції. Для підтримки іміджу СРСР потрібні були фінанси, а для фінансів — збільшені обсяги хлібозаготівель. Із населення стягували дедалі більші обсяги продовольства, не пропонуючи натомість нічого. Тому на початку 1930-х відбулося понад чотири тисячі виступів селян проти такої державної ініціативи. Звичайний селянин добре розумів: якщо він сам своєю тяжкою працею здатен прогодувати свою родину, а держава на це неспроможна, він не хоче такої держави. В його уявленні просто так віддати своє господарство і продукти своєї роботи у колгоспи державі — це вияв божевілля.

Більшість українців проживали у сільській місцевості. Питання хлібозаготівель в УСРР і на Кубані із суто економічного набуло чіткого національного спрямування. Йшлося про те, щоб зламати приватновласницькі установки не просто селянина, а українського селянина, знищити будь-яку його національну ідентичність. Саме тому вже на початку заходи радянської влади дуже різнилися для УСРР і решти Союзу.

Після перших хвиль примусової, насильницької колективізації селяни масово кидали колгоспи: забирали інвентар, худобу, зерно. Територією України поширювалися місцеві виступи та саботажі.

Про масштаб повстанського руху в Україні дізнаємося із спецзведень ДПУ:

«1. Наявність широко розгалуженого польсько-петлюрівського повстанського підпілля, яке охоплювало за неповними даними 67 районів України. Засміченість колгоспів, радгоспів, МТС, МТМ петлюрівськими, куркульськими, білогвардійськими та антирадянськими елементами, які провадили активну розкладницьку роботу в колгоспах, розкладали, розбазарювали та умисно знищували хліб, тяглову силу, худобу. Активність націонал-шовіністичної частини української інтелігенції, яка в низці випадків ідеологічно та організаційно оформляла й очолювала виявлені контрреволюційні повстанські організації. […] 4. Розкладаюча робота зрадників з партійним квитком, не лише саботуючих і здійснюючих підривну роботу зі зриву хлібозаготівель, але й, як встановлено по багатьом виявленим повстанським справам, вони є організаторами та керівниками контрреволюційних груп. За 20 днів грудня арештовано 12 178 осіб» — записка В. Балицького, призначеного 25 листопада 1932 р. повноважним представником ОДПУ СРСР в УСРР, Й. Сталіну від 28 грудня 1932 р.

Мітинг біля зсипного пункту після здавання хліба. с. Улі Харківська обл., 1932 р. – ЦДКФФА України імені Г. С. Пшеничного.

7 серпня 1932 року з’явилася постанова: «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперації та зміцнення суспільної (соціалістичної) власності». Цей документ більш відомий як «Закон про п’ять колосків». За розкрадання колгоспного майна загрожував розстріл, за «пом’якшуючих обставин» можна було відбутися позбавленням волі на строк не менше 10 років. За «Законом про п’ять колосків» людям фактично було заборонено підбирати залишки врожаю з полів. У цей час селами від хати до хати ходили загони, які відбирали у мешканців усе зерно.

Уже в 1932 році для України було встановлено нереальний до виконання план хлібозаготівель у 356 мільйонів пудів хліба. Для затвердження плану заготівель до Харкова прибули найближчі соратники Сталіна — Каганович і Молотов. Обидва, на відміну від значної частини навіть радянської партійної системи, чітко усвідомлювали намір Сталіна зламати опір будь-якою ціною, особливо — в Україні. 6 липня 1932 року на конференції КП(б)У разом з Молотовим Каганович звинуватив керівників КП(б)У у провалі колективізації і виступив проти пропозиції українських комуністів зменшити норми хлібозаготівель в Україні. Така заява, по суті, перекреслювала усі намагання голів колгоспів та райвиконкомів наголосити на тому, що план виконати просто фізично неможливо. Відповідь Кагановича була безкомпромісною та чіткою: система не зупиниться. Вона має намір відібрати усе.

Пуд
Один складає трохи більше, ніж 16-ть кілограмів.

22 жовтня 1932 Політбюро ЦК ВКП(б) з ініціативи Сталіна прийняло рішення про створення в Україні та на Північному Кавказі надзвичайних комісій для збільшення хлібозаготівель. Йшлося про формування та координування діяльності тих самих загонів, які робили подвірні обшуки у і забирали навіть готову їжу зі столів. Комісію в Україні очолив Молотов. Каганович взявся за Північний Кавказ. На цей момент він був завідувачем відділу сільського господарства при ЦК ВКП (б). Тобто, саме він відповідав за сільськогосподарську політику в СРСР. І саме він став одним з тих, з чиєї подачі загинули мільйони.

Документи та постанови радянської влади, які крок за кроком відбирали у села усе, з’являлися мало не щодня. Кожен новий підпис відбирав дедалі більше у колись багатих та впевнених у собі приватних власників. Кожна нова літера у постанові наближала їх до стану безмовних рабів системи.

Постанова політбюро ЦК КП(б)У «Про заходи щодо посилення хлібозаготівель» від 18 листопада 1932 року передбачала виконання плану хлібозаготівель до 1 січня 1933 року. Повністю скасовувалася видача натуральних авансів у всіх колгоспах, вимагалося повернення усього зерна, виданого колгоспам на громадське харчування колгоспників. Господарства, які не виконували плани хлібозаготівель, карали натуральними штрафами. Постанова запроваджувала натуральні штрафи у вигляді додаткового здавання 1,5-річного розміру плану м’ясозаготівлі та картоплезаготівлі. Дозволялося повторно накладати штрафи. Насправді ж — конфісковували усе їстівне, що знаходили. Водночас спеціальні загони продовжували політику «полювання на відьом» і послідовно знищували будь-які, навіть лише потенційні, джерела незгоди. Йшлося про арешти та заслання у віддалені регіони СРСР. Таким чином, практично по всій Україні каральні органи конфісковували все продовольство.

1 грудня 1932 року Раднарком УСРР заборонив торгувати картоплею у районах, які не виконували зобов’язань із контрактації та перевірки наявних фондів картоплі у колгоспах. До цього переліку потрапили 12 районів Чернігівської, 4 — Київської і 4 — Харківської областей. 3 грудня у певних районах заборонили торгувати м’ясом і тваринами. Із 6 грудня ці райони, а також окремі села почали заносити на «чорні дошки». Села, які потрапляли на такі дошки, фактично були приречені на смерть. Сюди забороняли постачати продовольство, а виїзд з них також було заборонено. Села оточували військами, так що втекти із них було неможливо. Людей просто замикали у власних домівках і спостерігали за загибеллю цілих родин.

Фото: Олег Переверзев

— Голодомор був цивілізаційним винищенням українців. У Йосипа Сталіна була ціль: знищити українців як цивілізаційне явище, щоб більше ніколи український народ не мав можливості претендувати на свою самостійну роль в історії. — Віталій Портніков.

16 січня 1933 року Політбюро ЦК ВКП(б) затвердило остаточний план хлібозаготівель для України — 260 мільйонів пудів. План підлягав «беззаперечному і повному виконанню будь-якою ціною». По суті, радянське керівництво нормативно підтвердило: воно готове спостерігати повільну та болісну смерть і моральний злам мільйонів людей заради «світлого комуністичного майбутнього» для сірих безіменних мас.

22 січня 1933 року вийшла Директива ЦК ВКП(б) і РНК СРСР «Про попередження масових виїздів голодуючих селян за продуктами»: було заборонено виїжджати за межі території Радянської України та Кубані. Період із січня по липень 1933 став найтяжчим за кількістю жертв із піком у червні 1933 року. Сукупно за період Голодомору загинули мільйони українців.

Селяни с. Іллінці Вінницького округу на зсипному пункті під час здачі хліба державі. с. Іллінці, 1929 р. - ЦДКФФА України ім. Г. С. Пшеничного.

Ігри у статистику

«Жити стало краще, жити стало веселіше», — заявив товариш Сталін на І З’їзді стахановців у грудні 1935-го. Жити й справді стало «веселіше». У 1934 році НКВС перебрав на себе контроль над відділами РАЦСів. Забагато помирає, замало народжується, а звинувачують радянську владу, та ще й постійно бунтують — виправдання цьому швидко вигадали і озвучили в одній із постанов РНК СРСР і ЦК ВКП(б):

«Органи обліку часто використовувалися класовими ворогами (попи, куркулі, колишні білі), які пробирались в ці організації і проводили там контрреволюційну, шкідницьку роботу: реєстрація по кілька разів смерті одних і тих само осіб, недооблік народжень тощо».

Таке рішення мало серед своїх причин ще одну. У тому ж 1934-му Сталін наголошував: кількість населення в СРСР постійно зростає. Статистичні дані після останнього перепису 1926-го мали б показувати красиву картину: зростання імперії та добробут і бажання її населення народжувати нових товаришів та товаришок. Натомість реальна статистика показувала дірки у вигляді мільйонних втрат 1932-1933 років.

До перепису населення у 1937-му готувалися особливо урочисто. Товариш Сталін навіть власноруч відредагував опитувальник, прибравши з нього запитання про місце народження та переїзди. 1 січня 1937 року ЦК ВКП(б) та Раднарком звернувся до народу з проханням серйозно поставитись до перепису, який «мовою цифр мав засвідчити перемогу соціалізму». Оскільки місія стояла не проста — десь відшукати до десятка мільйонів людей, які померли через геноцид і не осоромити товариша Сталіна — перед тим навіть зробили обхід населення.

Але все «чомусь» відбулося не так, як планувалося. 6 січня 1937 року перепис замість запланованого відбувся за 1 день. Уже 10 січня один з керівників перепису отримав записку: «Результати перепису по УРСР, судячи з попередніх даних, роблять цей матеріал абсолютно секретним». І справді: товариш Сталін не міг визнати провалу свята квітучості радянської держави і нестачі кількох мільйонів людей. А якщо свято не відбувається, когось слід було за це покарання. Так і сталося: головними порушниками сталінських «веселощів» визнали самих організаторів перепису, яких негайно репресували. А уже 1939 року запланували новий перепис, який став справжньою бутафорією для приховування правди.

Факт того, що статистику смертності свідомо фальсифікувала радянська влада, навряд чи когось шокує. Система, яка змусила мільйони замовкнути, не могла б допустити навіть думки про те, що світ колись дізнається про кістки під дорогами пролетарської революції.

Саме через такі «ігри та веселощі» у випадку із Голодомором різні науковці та дослідницькі установи, вивчаючи різноманітні джерела і архівні документи, називають власні варіанти кількості жертв. До того ж: відсутність чи невіднайденість офіційних підрахунків створюють простір для маніпуляцій. Деяким історикам це дозволяє не визнавати факт Голодомору-геноциду. А, наприклад, Росія як «правонаступниця СРСР» спрямовує зусилля на те, щоб просунути применшені числа померлих і взагалі поставити під сумнів Голодомор як спрямовану політику радянської влади.

Статистика завжди має два боки. З одного боку, вона часто перетворює людські драми у похибку на папері. З іншого — дає можливість відслідковувати тенденції і глибше розуміти явища, «від’їхати» у фокусі і побачити їх повністю. А також — уникати політичних маніпуляцій та здогадок через брак прямих доказів. Історії очевидців разом із архівними документами, які не вдалося знищити, стали базою на основі якої Голодомор визнали геноцидом. Підкріпили її документи із розсекречених архівів СБУ, які тепер доступні для всіх. Саме вони довели: радянська влада свідомо знищувала українську націю. Кожне свідчення — драма виживання людей та цілих сіл, їх відродження та продовження у нових поколіннях і починаннях.

Проте історія геноциду української нації має ще багато прогалин. Одна із найбільших — можливість не просто почути про злочини радянської влади, а й чітко окреслити їх масштаб на основі статистики. Зокрема, через усі ті документи, які були вивезені з України і сьогодні зберігаються в архівах Кремля. Точна правдива кількість загиблих — той самий відсторонений погляд, якого часто бракує для цілісного усвідомлення і артикуляції історичної травми такого масштабу.

за підтримки

Матеріал реалізовано в рамках проєкту «Голодомор: мозаїка історії» разом з Національним музеєм Голодомору-геноциду за підтримки Українського культурного фонду

Над матерiалом працювали

Авторка тексту:

Ярослава Бухта

Валерія Діденко

Редактор:

Богдан Логвиненко

Коректорка:

Олена Логвиненко

Редакторка:

Євгенія Сапожникова

Експертка:

Юлія Коцур

Лариса Артеменко

Експерт:

Михайло Костів

Оператор:

Павло Пашко

Олег Сологуб

Продюсерка:

Карина Пілюгіна

Режисер:

Микола Носок

Режисерка монтажу:

Юлія Рублевська

Графічний дизайнер:

Сергій Родіонов

Графічна дизайнерка:

Людмила Кучер

Сценаристка:

Ярослава Бухта

Леся Вакулюк

Диктор:

Вадим Леус

Більд-редакторка:

Катя Акварельна

Ukrainer підтримують

Стати партнером

Слідкуй за експедицією