Ще на початку 2000-х у промисловому Кривому Розі громадських просторів, де можна було б навчатися лідерським якостям і творчості, не було. На собі це відчули брати Роман і Юлій Морозови. Тоді вони були студентами, які саме шукали себе та мріяли зробити рідне місто кращим. Тому разом із сестрою Олесею і ще кількома друзями без великих стартових капіталів, але завдяки потужній праці, впертості та везінню поступово перетворили закинутий дитячий садочок на культурно-громадський центр «ШELTER+», де тепер є студія звукозапису та репетиційна база, спортзал, кілька альтернативних навчальних клубів, театральних студій та багато іншого.
Шансів змінити Кривий Ріг на більш комфортне та безпечне місто для життя у хлопців було чимало. Але всі прогресивні ідеї, які брати помічали десь-інде, їм завжди хотілося привезти додому:
— Почали кудись їздити і бачити те, як усе має бути. А у нас місто на 700 тисяч населення (сьогодні чисельність населення зменшилася та сягає приблизно 630 тис. — ред.) і жодної точки для живої музики, окрім Палацу молоді й студентів, куди Кіркоров приїжджав колись. Але це наше місто, яке ми любимо. З цього, мабуть, все і почалося.
Брати поставили перед собою виклик: побачити, як змінюється Кривий Ріг. Від інфраструктури, відносин між його мешканцями до простих усмішок на вулиці:
— Кривий Ріг — це на сьогодні місто можливостей. Це не пафос там і не «завлікаловка» для когось. Ну, тут реально настільки багато потенціалу і так мало ще всього зроблено, от. Ми це розуміємо і чим більше чогось робимо, тим більше нових можливостей відкривається якихось.
Та спочатку у Морозових не було ані достатньо грошей, ані необхідної впевненості у собі. Але було чітке розуміння, що Кривий Ріг і його мешканці заслуговують на краще. Вони рішуче розпочали пошук кількох кімнат, де можна було б організувати такий необхідний культурно-громадський простір, а знайшли цілий дитячий садок, що після завершення бебі-буму вже понад сім років стояв порожнім.
Для купівлі цього приміщення потрібно було 20 тисяч доларів. Таких грошей у хлопців, зрозуміло, не було. Та вони, ледь назбиравши третину суми, зобов’язалися виплатити її упродовж трьох місяців. І тут почали траплятися справжні дива.
Морозови зустріли канадійців і розповіли їм свою історію, а ті переповіли її іншим.Так знайшлися меценати, чиї батьки багато років тому перебралися за океан з України, які захотіли допомогти ініціативі з далекої Батьківщини. Цікаво, що зі своїми доброчинцями засновники «ШELTER+» познайомилися лише два роки по тому.
Приходьте і творіть
Придбавши приміщення, брати відчули справжню ейфорію. Їх навіть не налякало те, що на вулиці зима, а в деяких кімнатах немає опалення. Морозови відкрили двері для всіх спраглих до творчості та саморозвитку, бо вірили, що їх багато:
— Ми просто сказали: «Ми відкриті з понеділка по суботу: із 15:00 до 20:00. Приходьте і творіть». У нас відразу було реально багато всяких напрямків: хореографія, графіті, візаж, малювання, аеробіка, рукоділля, брейкданс, інтелектуальні ігри «Що? Де? Коли?»… І направду набігло багато людей, одночасно тут могло бути понад 100. Але творити з них справді хотіло відсотків 10. Потім та стихійна тусовка частково трансформувалася у значно більш професійні курси і напрямки. Але ось ту неформальність ми досі намагаємося залишати і бути максимально відкритими в першу чергу для тих людей, які власне хочуть розвиватися самі і щось творити. Коли ти робиш щось щиро, без подвійного дна і скелетів у шафі, то люди, незалежно, чи це просто місцеві пацики, чи якісь неформали, поважатимуть це.
Можливість бути гнучкими і не втрачати фокус справді рятувала та допомагала не розчаруватися в ті часи, коли після одного лише прохання заповнити анкети половина людей виходили з центру й не поверталися. Але так чи інакше брати рухалися і відштовхувалися від реальних потреб:
— У нас на певному етапі з’явився професійний комп’ютерний клас. І тоді це був прорив, тому що у багатьох ще комп’ютерів вдома не було. У нас є пару історій успіху, коли людина вперше побачила тут комп’ютер зблизька, а сьогодні стала одним із топових дизайнерів України. Але на певному етапі ми зрозуміли, що цей комп’ютерний клас нам взагалі вже не потрібен. І ми його закрили, а комп’ютери роздали. Я навіть не уявляю, що така ситуація можлива у структурі, яка кимось фондується чи є комунальною організацією.
слайдшоу
Те, що їм доведеться цілковито самостійно опікуватися неприбутковим фондом та центром «ШELTER+», які Морозови заснували майже одночасно, брати зрозуміли доволі швидко. Адже їм не вдалося заручитися ані підтримкою адміністрації міста, ані самих мешканців.
У 2000-х у Кривому Розі навіть саме слово «волонтер» звучало вкрай рідко. Тому братів захоплювали розповіді про те, що кілька вулиць мешканців і влада округу у Канаді об’єдналися і збудували сучасний спорткомплекс. А пропозиції прилетіти зі Штатів в Україну, щоби безкоштовно провести табір для дітей, щиро дивували. Саме засновники «ШELTER+» почали пояснювати мешканцям Кривого Рогу, що вони є волонтерами, навіть якщо і гадки про це не мають, а просто безкорисно допомагають якійсь ініціативі. За кілька років Морозови таки зібрали своїх людей і почали ділитися досвідом з іншими містами.
Усі рідні, але не всі — родичі
«ШELTER+» розпочався з ініціативи однієї сім’ї, але Морозови не люблять цим хизуватися. Іноземці завжди реагують на сімейні історії з позитивом, чого не скажеш про українців. У нашій країні до цього радше негативне ставлення. Та й за весь час через центр пройшли сотні людей, які доклалися до його розвитку. Тому, за словами Романа, вони не хочуть применшувати ваги жодного з них:
— Є люди, не наші родичі, які вклали сюди так само багато зусиль, ідей і свого часу. Тому це нечесно по відношенню до тих людей, якщо ми скажемо, що «ШELTER+» — це проект братів Морозових чи родини Морозових.
Попри багато переваг, вести справи із близькими родичами інколи буває складно. Особливо, коли починаються питання серйозної матеріальної відповідальності, прийняття певних складних рішень:
— І коли ти розумієш, шо ну це моя мама, яка багато всього допомагає для того щоб «ШELTER+» існував і функціонував, як до мами мені до неї потрібно реальну повагу проявляти, але я розумію, що в цьому проекті потрібно жорстко й конкретно сказати, що окей, нє, тут інакше неможливо.
Два гранти, написані від руки
Зараз брати знають усі підводні камені, що стосуються економічного, ідейного та навіть кадрового аспектів існування неприбуткової організації. Але вчилися вони цілком на власному досвіді, багато спілкувалися з різними людьми. Міжнародне партнерство почалося ще з тієї першої зустрічі з канадцями. Потім команда, не уявляючи, що це таке, виграла два гранти, які писали фактично від руки. Важливу роль відіграли і світоглядні погляди:
— Деякі речі народжувалися інтуїтивно. Є ще одна причина, про яку я не дуже люблю говорити, бо одразу виникне багато стереотипів. Але не сказати буде нечесно. Про це написано ще в Біблії і це називається християнським світоглядом. Треба бути з іншими таким, як із собою. І ці прості цінності дозволяють народжувати і творити.
Задавати правильні тренди
Важко одразу перерахувати, скільки всього відбувається у «ШELTER+» за місяць. Лише за годину тут можна відвідати заняття з теорії футболу, урок арт-терапії, зустріч дискусійного клубу або спокійно собі посидіти у кафе. Тут навіть є всі умови, аби поселити на кілька днів гостей з інших міст чи країн.
Але найбільше, за словами Романа, вони тішаться двома проектами, які задають тренд інклюзії в усьому місті:
— Місто зазвичай тотально непристосоване для людей з обмеженими можливостями і більшість роботи, яку роблять для них, зводиться приблизно до наступного: на День інваліда звезти усіх в Будинок культури і показати концерт.
Натомість інклюзивні проекти у «ШELTER+» — це спроба активно і безпосередньо долучити людей з особливими потребами до створення чогось цілком реального і потрібного. «Дружба без обмежень» — проект, у межах якого формуються команди із людей з інвалідністю і без, і вони весело проводять звичне дозвілля: їздять на пікніки, ходять у кіно чи боулінг і таке інше.
«Краще разом» — це мистецький проект, у якому люди із синдромом Дауна, аутизмом, вадами зору та слуху чи на візках разом із людьми без інвалідності творять мистецькі танцювально-театральні продукти для справжньої сцени:
— І цим ми не просто допомагаємо конкретним людям, це реально міняє світогляд, парадигму мислення, систему поглядів на життя і зачіпає купу людей.
Робити те, що в тобі закладено
За понад десять років роботи над таким багатогалузевим проектом було чимало моментів, які могли зупинити братів. Але цього не сталося. У тому, що вони роблять, без сумніву продовжують відчувати великий зміст:
— Є внутрішнє бажання, можливості, ресурси, які в моєму світогляді закладені Творцем. І ось те, що є всередині, має якимось чином реалізуватися. Звісно я можу піти десь на завод чи просто бути вчителем в школі і, скорше за все, в мене більш-менш непогано вийде, але я не буду сам собою. Ну і, звісно, просто купу-купу всього потрібно робити. Це банальні речі, вони в Україні за останні років п’ять мільйон разів були сказані, але ми чітко усвідомлюємо, що ніхто, крім нас, цього не зробить. Ось.
Будувати спільноту
«ШELTER+» існує та активно працює вже понад 15 років. А це такий етап, коли його засновники вже можуть зізнатися, чим пишаються. Юлій найбільшим здобутком вважає людей, яких об’єднав, навчив, спровокував чи підштовхнув їхній центр:
— Ми не геніальні, нічого такого феєрично не придумали. Але нам трошечки краще, ніж більшості інших, вдається поєднувати людей. Ми побачили на Заході, що через десятки років люди продовжують жертвувати гроші на свій виш, приїжджають туди з відкритими лекціями, стають засновниками стипендій тощо. У нас в Україні цього й близько немає. Ми почали потихеньку цю частину інституціалізовувати. А другий аспект, який мені зараз дуже подобається, нам нарешті вдалося в Кривому Розі втягувати в активну громадську діяльність, як би це казьонно не звучало, людей із бізнесу. А це дуже крутий тренд, який, я вірю, врятує Україну.
Роман натомість найбільше тішиться тому, що, попри всі негаразди та труднощі, вони залишилися вірними собі:
— А я пишаюся тим, що ми не здалися, не закрилися, не скурвилися, не продалися. Тобто ми дуже гнучкі, ми дуже багато змінили світоглядних парадигм якихось, але ключові речі залишилися незмінні.
