Шити для міста

11 серпня 2020
Share this...
Facebook
Twitter

Після того, як навесні 2014 року їхній рідний Донецьк окупували російські терористичні угруповання, родина Власових пробувала жити у різних містах України і зрештою оселилася у вже звільненому на той час Сєвєродонецьку. На новому місці Олеся Власова з нуля розпочала власну справу. Сьогодні її родина шиє торби, ковдри та інші вироби зі старих речей, забезпечує місто захисними масками та ініціює переробку сміття.

Доню, тобі потрібна допомога? (Дівчина сидить за швейною машинкою, прострочуючи квадратний клаптик джинсової тканини). Щоразу, коли машинка мовчить, мені здається, що тобі потрібна допомога.

Обрізки тканини м’яко падають на підлогу. Швейна машинка монотонно застрочує шов за швом. Клаптики поступово складаються у візерунок.

Олеся

Олеся Власова народилася і більшу частину життя прожила в Донецьку. Майже 10 років працювала офіціанткою у місцевому ресторані, паралельно здобуваючи освіту викладачки англійської мови. Її доньки Вероніка та Маргарита вчилися в школі та захоплювалися рукоділлям.

З початком бойових дій на Сході України родина Власових виїхала з рідного Донецька і якийсь час мешкала у Херсоні, Миколаєві, Білгороді-Дністровському, а згодом — в Одесі, де Олеся працювала кравчинею на фабриці з пошиття жіночих курток. Невдовзі родина оселилася у Сєвєродонецьку. Спершу, як це завжди буває при переїзді, звикали до свого нового дому:

— Ми жили в Донецьку все життя. Ми звикли до того, що багато транспорту, багатолюдні черги, багато супермаркетів, якісь розваги. Тут ми стикнулися з тим, що небагато розваг, маленьке місто. Спочатку було якось тіснувато нам, але ми тут як вдома себе стали почувати. Я не знаю чому. Мені тут подобається і в мене тут все виходить. І я дивлюся — у моїх дітей тут теж все виходить і їм тут подобається. Тому — саме це місто.

Поки Олеся, не випускаючи з рук шиття, розповідає, до неї підбігає маленький чорно-білий песик.

— Це талісман наш. Ми її в Миколаєві купили. До Горлівки я їздила забирати документи з універу, то вона зі мною їздила. Потім у Херсоні з нами жила. З Херсона вже сюди приїхала. Казала: «Куди ви мене привезли? Тут дуже холодно». Тремтіла завжди.

У Сєвєродонецьку Олеся спершу зайнялася репетиторством. Проте зрозумівши, що ця діяльність не приносить їй ані грошей, ані задоволення, вирішила повернутися до того, що справді подобається, — до шиття.

Жінка вирішила спробувати шити вироби на продаж, для чого потрібна була фінансова підтримка. У той час Вероніка та Маргарита саме відвідували психолога у благодійній організації «СОС Дитячі містечка. Україна», що діє на Сході України з 2012 року. У рамках програм організації батьки внутрішньо переміщених осіб мали змогу пройти тренінги з профорієнтації та влаштуватися на роботу або ж вчитися бізнесу на базі громадської організації «Альянс», яка згодом оголосила про можливість подаватися на бізнесовий грант. Олеся вирішила спробувати, подала заявку і виграла. На кошти з гранту вона придбала швейну машинку та оверлок, на яких відшила перші вироби — флісові піжами-кігурумі (піжами у вигляді тварин або вигаданих персонажів, що покривають усе тіло. — ред.).

Олеся зізнається, що починати власну справу з нуля було непросто і донька Вероніка дуже підтримувала її:

— Коли я тільки починала, я теж нервувала, ще не було якихось навичок. Вона мене підтримала, допомагала. Я дуже необізнана в соціальних мережах, вона допомогла мені там зареєструватися, допомагала шити, кроїти, була моєю моделлю.

Оверлок
Різновид швейної машини, що обметує зрізи тканини.

Нове життя старих речей

Переробка вживаних речей у сучасному світі — виправдана необхідність, оскільки планета вже сьогодні не може впоратися із об’ємами сміття, яке виробляє людство. Станом на 2019 рік в Україні лише декілька відсотків відходів йде на переробку або утилізацію, а все інше (близько 94 %) накопичується на сміттєзвалищах. Що робити за таких обставин? У контексті свідомого споживання є правило 3R: Reduce, Reuse, Recycle, тобто зменшувати споживання, використовувати повторно та переробляти відходи. Щоб генерувати менше сміття, люди можуть більше уваги приділяти ремонту і подовженню життя вже наявних речей.

Сьогодні в Україні діє низка організацій та проєктів з повторного використання речей. Україна без сміття — громадська організація, що існує з 2015 року та збирає речі не лише для переборки і спалювання, а й для повторного використання. У Львові, наприклад, спільнота «Емаус-Оселя» з 2013 року збирає по місту непотрібні речі домашнього вжитку, які потім сортують, за необхідності ремонтують і продають у благодійних крамницях або віддають тим, хто їх потребує. Також в Україні працюють мережі магазинів вживаних речей, або секонд-хендів, де покупці можуть продовжити термін життя не зношеного взуття або одягу.

Головна перевага вторинного споживання — це економія ресурсів. Ба більше, повторне використання речей значно покращує стан навколишнього середовища, зменшуючи викиди СО2 та інших виробничих відходів у повітря.

Практика вторинного використання речей в Україні та світі не є чимось новим. Апсайклінг дедалі частіше стає концептом дизайнерських колекцій. 2020 року італійський бренд одягу та аксесуарів Diesel створив першу апсайклінг-колекцію з лінійки Diesel Upcycling For, де представлений одяг, відшитий з моделей минулих колекцій. Київські бренди M0D44 та Klaptyk Fashion також представили колекції з вторсировини.

Апсайклінг
Апсайклінг (англ. upcycling) — виготовлення нових речей зі старих чи з перероблених матеріалів.

Вероніка

Вероніка Власова закінчує школу, а у вільний від навчання час створює речі зі старого одягу. Ще у дитинстві вона захоплювалась рукоділлям і пробувала в’язати іграшки. Думає над тим, аби в майбутньому стати дизайнеркою одягу. Дівчиною керує прагнення улюбленою справою вплинути на екологічну ситуацію і зменшити обсяги сміття:

— Мене мотивує питання забруднення планети. Я бачу великі сміттєзвалища за містом, і це дуже сумно.

Так Вероніку зацікавила тема вторинного використання текстилю, що був у вжитку. Раніше вони з мамою вже практикували апсайклінг — шили капці зі старих речей. Кажуть, що тоді навіть не замислювалися над тим, що втілюють в життя екопроєкт.

2019 року Вероніка разом із сестрою Маргаритою та подругами подали заявку на програму «Upshift Україна» та отримали грант від ЮНІСЕФ та Уряду Японії на створення майстерні з пошиття речей за принципом вторинного використання.

Олеся, вже маючи досвід написання грантової заявки, допомагала дівчатам порадами:

— Якщо ви хочете отримати якийсь грант, спочатку все потрібно досконало прописати. Крок за кроком: як це буде працювати, як ти це бачиш, якого кольору воно буде, як буде проходити твій день, з чого він буде починатися, як буде виглядати твоє робоче місце, хто буде твоїми клієнтами.

Share this...
Facebook
Twitter
Share this...
Facebook
Twitter

Вероніка згадує, що спершу далеко не всі однолітки вірили в успіх проєкту. Попри відмовляння, дівчина вирішила спробувати, адже навіть у разі невдачі це буде цінний досвід:

— Нам казали: «Що ви робите? Звідки ви знаєте, як воно буде? Це ж гроші, і їх потрібно віддавати! Нічого просто так не буває! Не треба цього робити! Ви ризикуєте!» Всі так казали. Але ми вірили, що все можливо.

Врешті команда Вероніки Власової увійшла до п’ятірки фіналістів серед 60 команд-претендентів та отримала 60 000 грн. на реалізацію своєї ідеї.

Так виник клуб «Друге життя речей», де троє дівчат шиють речі зі старої одежі, зібраної через оголошення в інтернеті. Спочатку команда відшивала екосумки для міського громадського майданчика «ХочуБуду»:

— Ми їх (сумки. — ред.) відшили й віддали. Коли я починала, у мене не були ще такі навички шиття, як зараз, і це було просто дуже важко. Я сиділа ночами, думала, як це зробити і як це зробити швидко.

Олеся ж так описує перші кроки доньки в новому проєкті:

— Зараз вона сидить за машинкою і в неї так усе добре виходить. Спочатку ж вона боялася доторкнутися ножицями до тканини, казала: «Мамо, це ж тканина!»

У 2020 році молодь Сєвєродонецька за ініціативою студента екологічного факультету Олега Вішталюка створила проєкт «Екобіотоп». Усього над ним працює 20 людей, розповідає Вероніка:

— У нас є чотири сектори: організатори, сектор сортування сміття, майстер-класів та озеленення. Я займаюся сектором сортування сміття. Ми плануємо встановити у місті контейнери для макулатури та пластику.

Одна з цілей проєкту — навчити молодь Сєвєродонецька сортувати сміття. Учасники ініціативи збирають макулатуру і здають її на переробку, а виручені кошти йдуть на прибирання міста. Олеся Власова розповідає, що її родина також сповідує екологічні принципи у побуті:

— Намагаємось зменшити використання пластику в повсякденному житті, ходимо до магазину з торбинками, дуже рідко купуємо пакети. Також я привчаю використовувати речі так, щоби це було свідомо. Якщо якась річ уже не підходить, або не приносить радості, то її можна віддати. У нас є магазини комісійні, куди такі речі можна здавати, або ж віддавати людям, які цього потребують.

Шити маски для міста

З початком карантину в Україні, у березні 2020 року, Вероніка та Олеся почали шити захисні маски зі спанбонду — екологічного матеріалу, який захищає від вологи, пропускаючи при цьому повітря, і досить швидко розкладається.

Спочатку Власови продавали маски на ринку разом із іншими своїми виробами, а коли ринки закрилися — через Інтернет. Серед замовників були й великі організації, зокрема супермаркети або благодійні фонди, що брали партії по 200–300 одиниць:

— Ми вважали, що не зможемо пошити так багато масок, як нам замовляють. Але потім зрозуміли, що немає нічого неможливого. Ми пошили понад п’ять тисяч масок, і це для нас доволі велике число було б, якби нам сказали це спочатку. Але зараз ми розуміємо, що це не так уже й важко, якщо вміти це робити й робити це з натхненням.

Коли маски почали закуповувати волонтери для військових на лінії розмежування, Вероніка та Олеся вирішили роздавати їх безкоштовно і серед цивільного населення:

— Я розмістила оголошення, пересилала його у маленькі села, де люди з дітьми, літні люди, які не мають змоги себе забезпечити. Ми висилали маски безкоштовно людям, які цього потребували. Невеликими партіями, по 10–20 масок.

Олеся згадує, як Вероніка днями і ночами сиділа за машинкою, відшиваючи маски. І хоча деякі ініціативи цієї родини ще на початковому етапі, перші зміни у Сєвєродонецьку вже помітні:

— В нашому місті практично всі люди ходять в масках, які пошили ми. Таким чином наш проєкт вплинув на місто.

Окрім волонтерської діяльності, родина хоче відновити роботу майстерні з пошиття речей. Дівчата планують виграти ще один грант на закупівлю техніки та вдосконалювати свій клуб, який для Вероніки сьогодні — поштовх до розвитку:

— Для мене це спосіб розвиватися, заводити нові знайомства. Це хобі, яке мене надихнуло, навчило шити, майструвати, планувати й багато іншого.

Олеся підтримує доньку і вірить у те, що її проєкт і надалі змінюватиме місто на краще:

— Коли в очах горить вогонь і якщо це робиться від щирого серця — воно не може не вплинути. Ця щирість, вона доходить до самого серця. Саме щирість, бажання зробити добро. Воно обов’язково вплине.

Родина Власових називає Україну своєю домівкою, місцем можливостей і розвитку. Навіть звикнувши до Сєвєродонецька, вони сумують за рідним Донецьком:

— Ми дуже любимо своє місто Донецьк. Ми хотіли би туди повернутися. Але ми не можемо. Тому ми залишаємося в Україні і дуже віримо, що Донецьк повернеться під контроль нашої влади.

Після 2014 року і досвіду переїздів різними регіонами сім’я має багато позитивних прикладів взаємодії з місцевими мешканцями:

— Коли ми виїхали з Донецька, у нас не було взагалі нічого. З початку війни уряд взагалі ще не допомагав ніяк, люди справлялися, як могли. Ми побували в багатьох містах, багато бачили, спілкувалися з людьми. І нам дуже допомагали саме українці. Нас безкоштовно возили з міста в місто, допомагали грошима, їжею. Вони дуже чудові і саме вони роблять нашу країну такою, як вона є.

Над матерiалом працювали

Автор проєкту:

Богдан Логвиненко

Авторка тексту:

Марія Крикуненко

Редакторка:

Євгенія Сапожникова

Коректорка:

Ольга Щербак

Продюсерка:

Карина Пілюгіна

Наталка Панченко

Асистентка продюсера:

Наталія Вишинська

Юлія Безпечна

Анастасія Бондаренко

Вікторія Кравчук

Лідія Буляк

Фотограф:

Павло Пашко

Сергій Татарко

Оператор:

Павло Пашко

Назар Салабан

Режисерка монтажу:

Юлія Рублевська

Режисер:

Микола Носок

Звукорежисер:

Павло Пашко

Сценаристка:

Карина Пілюгіна

Тамара Люльчак

Більд-редакторка:

Катя Акварельна

Транскрибатор:

Роман Ажнюк

Інтерв’юерка:

Дарина Шегда

Слідкуй за експедицією