Жити‌ ‌в‌ ‌Сєверодонецьку‌

Промислове минуле Сєверодонецька легко простежити з його першої назви. Засноване у 1934 році неподалік міста Лисичанська як селище міського типу, до 1950 року воно називалося Лисхімстрой. Згодом тут розвинулась власна інфраструктура, почали з’являтися нові підприємства і множитися житлові райони. У січні 1950 року Лисхімстрой отримав статус міста і свою сучасну назву — Сєверодонецьк. Після звільнення міста від російських терористичних угруповань, під контролем яких воно перебувало з травня 2014 року, Сєверодонецьк став обласним центром.

Сьогодні, попри близькість до зони бойових дій (тут і досі чути постріли та вибухи), місто активне, у ньому розвивається українська культура та ініціативи. Місцевий театр готує нові вистави, у мистецькій галереї проходять виставки робіт українських художників і фотографів, працює український розмовний клуб та ще ряд ініціатив.

Олександр Моісеєнко. Металева скульптура

Майстер техно-арту та волонтер Олександр Моісеєнко народився і виріс у Сєверодонецьку. Навчався на інженера-механіка. В роду по материній лінії протягом майже 400 років усі чоловіки були механіками, тож він вирішив продовжити родинну справу. Він робить металеві скульптури для міста і на волонтерських засадах допомагає українським військовим ремонтувати бойову техніку.

— Залізо — у мене в крові. Це мої подихи, мої думки, мрії, мої витвори. Мені було не достатньо просто ремонтувати якісь залізні вироби, мені спало на думку зробити щось таке, що викликало би у людей емоції, думки.

Олександр вже зробив для міста понад 30 скульптур. У кожної — своя історія. До прикладу, майстер рік збирав деталі, аби зробити парову машину у стилі стімпанк (steampunk — напрям наукової фантастики. — ред.). На саму ж роботу пішов місяць. Каже, вийшло настільки натуралістично, що перехожі вірять у те, що машина справжня і час від часу просять покататися.

Навколо ініціативи Олександра Моісеєнка вже сформувалася ціла спільнота. Місцеві активісти допомагають виготовляти й фарбувати скульптури, прибирають біля них й слідкують, щоб вандали їх не псували. Митець вважає, що чим більше мешканці Сєверодонецька працюватимуть над покращенням міського простору, тим більше людей зовні долучатимуться до цих процесів.

— Я народився, виріс в цьому місті, навчався тут і дуже хочу зробити його справді українським. Є така «теорія розбитих вікон». Я ж роблю навпаки. Я шукаю людей, які опікуються своїм двором, сквером, підтримують там порядок. У таких місцях я встановлюю свої роботи. Це як острівки позитиву в місті, які потроху розростаються: хтось клумбу зробив, хтось іще щось.

Майстер допомагає українським бійцям на передовій з самого початку бойових дій на Сході: у його невеличкій майстерні в гаражі вже відремонтували сотні гармат, танків, кулеметів, буржуйок та військових автомобілів. Чоловік розповідає, що у місті є й інші майстри, які також активно допомагають українській армії.

— Гупає іноді. Гупає, і тому я не можу опускати руки. Не можу, тому що кожен день і вдень і вночі можуть подзвонити: «Сашко, треба!» І ми робимо. Робимо, тому що, як то кажуть, все буде Україна.

У співпраці з військовими народилась ідея створення АТО-арту — композиції, яка зображує війну такою, якою її побачив Олександр. Скульптури виконані з уламків снарядів, гільз й іншого військового залізяччя.

— Сьогодні, завтра, через двадцять та, мабуть, і через сто років будуть бачити це і думати про нас. Як ми намагалися захистити, намагалися все ж нашу неньку, нашу Україну, не кинути. Я хочу, щоб мої нащадки мали можливість сказати: «Я українець».

Олександр планує зробити для Сєверодонецька ще бодай кілька десятків металевих скульптур:

— Мені випала дуже гарна нагода в своєму місті зробити музей (скульптур) просто неба. Містяни хочуть допомагати. І це надихає творити, це надихає лазити, таскати, нести ось це.

Так з’явився альбом «Магія сєверодончан», у якому зібрані фото металевих скульптур, які виготовили завдяки допомозі містян.

— Я наодинці не зміг би зробити стільки. Не зміг би. Є люди, є громадяни — патріоти свого міста, своєї країни. І це надихає творити, надихає все ж боротись за це місто, за цих людей, за дітей, за їхнє майбутнє.

Борис Романов. Екслібрис

Борис Романов — художник, графік, майстер екслібриса (книжковий знак, що засвідчує власника книги. — ред.). Його роботи знають не лише у Сєверодонецьку, а й в усьому світі.

Борис родом із Дружківки. У 1972 році після завершення навчання у Харківському художньо-промисловому інституті (тепер — Академія дизайну і мистецтв) йому запропонували посаду художника-дизайнера на хімічному комбінаті «Азот» із перспективою отримати власне житло у Сєверодонецьку.

— Чому мені подобається екслібрис? В такому маленькому сюжеті можна розповісти дуже багато. Тут має бути якась родзиночка, щось має бути закладене, щоб людина мала можливість щось своє побачити.

Борис Романов створив понад 400 книжкових знаків. Раніше часто брав участь у міжнародних виставках і конкурсах, його роботи є у Міжнародному центрі екслібриса у Бельгії, а також у приватних колекціях у Китаї, США, та країнах Європи.

Одним із основоположників українського екслібриса є художник Андрій В’юник. Україна з 1994 року має членство у Міжнародній асоціації товариств екслібрисистів (FISAE), що існує з 1966 року.

Майстер розповідає, що екслібрис — це передусім елітарне мистецтво, тому частіше книжкові знаки виготовляють до якоїсь знакової події, хоча іноді бувають й індивідуальні замовлення.

— Екслібрис в перекладі з латини означає «з книг». А виник він відтоді, як з’явилась перша книжка. А книжка була дуже цінна, бо вона була рукописна, і щоб її не вкрали, то ставили такий штамп, що, мовляв, книжка належить мені. І оце звідти і почався екслібрис.

Особливе місце серед екслібрисів Бориса Романова посідають знаки, присвячені Тарасові Шевченку. Ці книжкові знаки зберігаються зокрема і у Національному музеї Т. Г. Шевченка, Національному музеї літератури України і Музеї книги і друкарства у Києві.

— Роблю тому, що мені це подобається, мені це хочеться робити. Традиційно, починаючи з 1986 року, я роблю до дня народження Тараса Шевченка книжковий знак. І дарую його комусь.

Окрім екслібрисів, Борис також малює аквареллю і виготовляє листівки. Говорить, що у кожній листівці, як і у книжковому знаці, має бути певна родзинка, щось втаємничене, відоме лише автору. Тоді листівка буде цікава людям, бо вони шукатимуть відповідь на питання, яке закодував у ній автор.

— Акварель — це відпочинок. Це для душі, для споглядання, а вже екслібрис — більше для розуму.

Натхнення для своїх творів Борис знаходить у близькості до природи. Вважає, що людина може знайти красу усюди, де вона перебуває, і вже з цієї краси брати ідеї, переживання і творити. Серед його улюблених місць — річка Сіверський Донець і Чисте озеро у Сєверодонецьку.

— Це моя земля, моя держава, мої батьки звідси (з України. — ред.) Цим все сказано. Де я народився — там маю бути.

Через так і неоголошену війну Сєверодонецьк фактично став центром Луганської області, що позитивно відбилось на розвитку культури. Сюди переїхали обласна філармонія і драматичний театр, почали приїжджати туристи.

— В плані культури — да, приїздять до нас багато, стали їздити з Києва. Треба було, аби і до 2014 року більше щоб приїздили з Києва, зі Львова, а то до нас якось звідти ніхто не їздив. Їздили з Пітера, з Москви. На жаль.

Роботи Бориса Романова експонуються і у Сєверодонецькій галереї мистецтв. Раніше ця галерея вміщалася в одній маленькій кімнатці житлового будинку і називалась «Виставкова зала народної творчості». Близько десяти років тому галерея отримала свою сучасну назву і просторе приміщення на три зали. Зараз тут представлені живопис, графіка та вироби декоративно-ужиткового мистецтва понад 200 майстрів з різних куточків України. Тут, зокрема, є роботи слобожанських художників: з Луганська, Донецька, Лисичанська, Рубіжного.

З початком війни, у 2014 році, галерею тимчасово закрили. І тоді на її захист стали місцеві художники, розповідає директорка галереї Наталя Іванова:

— 2014 рік кардинально змінив все не лише на Донбасі, але й по всій країні. Але мені дуже приємно і я вдячна нашим митцям, що тоді, коли розпочалися всі події в нас тут, лише один художник забрав одну картину з галереї. Галерею було зачинено, але всі роботи, як бійці, залишилися тут.

Мар’яна Вольська. Розмовний клуб

Галичанку Мар’яну Вольську в Сєверодонецьку знають як засновницю Україномовного розмовного клубу. 2018 року дівчина переїхала зі Львова до міста хіміків. Згадує, що тоді їй насамперед був цікавий український Схід, де раніше ніколи не бувала.

— Це був надзвичайно крутий досвід, бо все ж таки я ніколи не комунікувала з людьми зі Сходу. Мені завжди було цікаво дізнатися, які тут люди, чи схожі вони на мене.

Також це була можливість відкрити для себе місто таким, яким його бачать місцеві.

— Я дуже довго думала, як воно буде. І коли вже приїхала сюди, я просто все відпустила: відпустила всі очікування, якісь налаштування особисті, як я маю діяти в тих чи інших ситуаціях абощо. Я налаштувала себе на те, що просто треба сприймати все як є, і, можливо, це теж гарний досвід — вивчити себе.

Так склалось, що приїхала вивчати себе, а натомість взялася навчати інших і вирішила відкрити клуб, де би кожен охочий міг вільно спілкуватися українською та покращувати свої знання.

— Ця ідея була спонтанною, але дуже змотивувала до неї одна зустріч. Я зустріла тут знайомих, і вони мене запитали одну річ: «Ти не будеш переходити на російську?» Я сказала: «Ні, не буду!» Я зрозуміла, що багато людей якось цікаво ставляться до української, і це питання стало моїм number one, скажімо так. Я почала досліджувати, як реагують люди на українську, що вони про неї думають і чому це питання взагалі прозвучало. І виявилось, що люди, які в селах говорять українською, приїжджають в місто, заходять в магазин і говорять російською.

Познайомившись із місцевими активістами, Мар’яна запитала, чому вони не спілкуються українською, адже вони так багато роблять для того, щоб Сєверодонецьк залишався українським.

— Мені сказали на це: «Ти знаєш, ну, після подій, які стались, ми намагались, але тут таке середовище, в якому, якщо ти починаєш говорити українською, то всі будуть сприймати тебе як чужака». Тобто не будуть з тобою до кінця відвертими абощо.

З ідеєю створити розмовний клуб Мар’яна звернулась до громадської організації «Восток-SOS», що надає гуманітарну, юридичну та соціальну допомогу постраждалим у ході конфлікту на Сході України. Це була перша організація, з працівниками якої дівчина познайомилась у Сєверодонецьку.

— Я запропонувала їм: «А що, якщо ви спробуєте україномовний клуб створити? У вас є англомовний, давайте україномовний!» На що мені сказали: «Якщо ти хочеш — займайся цим!» І все. Я почала цим займатися.

Мар’яна хотіла, аби місцеві не боялися говорити українською у повсякденному житті, навіть якщо їхня мова не бездоганна. Засновниця клубу згадує, що на перше заняття прийшло дуже багато людей. Вони вважали, що україномовний клуб буде схожим на класичні мовні курси іноземних мов, які вони звикли відвідувати. Проте, коли декотрі з учасників побачили, що тут ніхто не вчитиме їх граматиці і пунктуації, натомість тут є місце для вільної дискусії на теми культури, історії, політики тощо — вони полишили клуб. Залишились ті, хто був готовий до діалогу.

— В мене було велике бажання зробити україномовний клуб за такими напрямами, як релігієзнавство, культурологія й політологія. Через те, що це такі базові стовпи будь-якої особистості. Коли ти хоча б трішечки знаєш про культуру, політику і релігію — ти можеш сформувати свій світ або проаналізувати його і зрозуміти світ інших людей. Тому це був наш такий початок, який, по суті, дав нам непоганий результат. Тепер ми на заняттях можемо заговорити на будь-які теми.

Станіслав Ткаченко, один із учасників клубу, згадує, що коли вперше дізнався про клуб — не повірив. Як не повірив і у те, що Сєверодонецьк так легко прийме українську мову, а сам клуб зможе існувати довго і постійно збирати людей.

— Мені подобається переклад слів, це мені зайшло. Також сподобалось відтворення традицій української культури, ті ж Андріївські вечорниці, День Шевченка — це добре. Це добре, коли я пізнаю свою культуру, хоч і дуже пізно. Мені вже 30 років, а я ще тільки-тільки дізнаюсь якісь тонкощі української культури, яких я, на жаль, не знав.

Ще один з учасників клубу згадує про свою мотивацію приєднатися до спільноти:

— Я прийшов на саме перше заняття, дізнався з соцмереж. Мені не вистачало спілкування українською мовою. Моя вимова була дуже така різка, скажімо так. Коли я починав розмовляти українською мовою, то всі казали: «Ой, краще не розмовляй, дуже важко сприймати». А тут я вже попередив людей, кажу: «Я уже прийшов, то будете трохи тут терпіти мене». Теми занять були різні: історія, культура, обговорення різних свят наших, українських, звичаїв. Потім ми стали відзначати ці свята в клубі. Це була дуже неймовірна атмосфера, багато дуже-дуже приємних емоцій, завдяки яким я і зараз ходжу в цей клуб. Мене оточують люди, які готові змінюватись, готові обговорювати ситуацію, яка складається в нашій країні. Ця атмосфера мене дуже притягує.

За рік існування клубу сформувалась група з 15 учасників, які постійно відвідують заняття і активно розвивають клуб. До прикладу, активісти домовились із Луганським обласним академічним українським музично-драматичним театром, який переїхав до Сєверодонецька у грудні 2014 року, про проведення на його території пікніків. Так учасники клубу почали відвідувати театральні вистави, а не лише спілкуватись українською на різноманітні теми. І у березні цього року учасники клубу вже представили перфоманс «Думи», сценарій до якого написали самі.

Мар’яна потроху змінює Сєверодонецьк, але і місто змінило її. Розповідає, що саме тут вона змогла знайти себе і свою справу. Дівчина ніколи не думала, що духовно й ментально близькі їй люди можуть жити не лише у рідному Львові.

— Розвиток цього міста — в людях. Я все ж таки вірю, що люди — це генеративна сила, проактивні учасники спільноти, які постійно шукають відповіді на якісь запитання. Коли ти шукаєш відповідь — ти змінюєш людей навколо себе. Якщо громада будь-якого міста, будь-якого регіону буде активною — вона автоматично змінюватиме регіон. Своїми думками, потребами, діями.

— Україна — це всі ми. У всіх нас є бажання, щоб все було ідеально завтра. Та дуже хочеться, щоб ми думали, що ми можемо зробити для того, щоби було ідеально завтра.