Народжене ЧАЕС. Як живе місто Славутич

10 серпня 2021
Share this...
Facebook
Twitter

Славутич був створений унаслідок Чорнобильської аварії, але сьогодні його мешканці хочуть вийти за рамки образу атомного міста й розвивати свій культурний і туристичний потенціал. Слоган «Славутич — місто нових ідей» підкреслює прагнення містян до розвитку, а статус малої культурної столиці 2021 року та грант, отриманий від Українського культурного фонду, допомагає втілювати заходи міжнародного рівня. Як директорка Агентства регіонального розвитку і засновниця місцевої школи гідів Арина Старовойтова, так і колишній працівник ЧАЕС Олександр Купний ніколи не жили в Прип’яті. Нині, втілюючи власні ініціативи, вони долучаються до розвитку й популяризації свого міста.

Славутич — наймолодше місто Сіверщини та й України загалом. У 1986 році його почали будувати для евакуйованих мешканців Прип’яті після аварії на Чорнобильській атомній електростанції (далі — ЧАЕС). Вибух, що стався 26 квітня цього року та зруйнував четвертий енергоблок, залишається найбільшою атомною катастрофою в історії людства.

У перші дні після вибуху радіація поширювалася на майже 200 тисяч км². Найвищий її рівень був у радіусі 30 км навколо АЕС — цю територію пізніше назвуть зоною відчуження, забороненою для вільного доступу. Вибух спровокував викиди радіоактивних речовин, які значно погіршили здоров’я і стали причиною променевої хвороби в ліквідаторів і населення міста Прип’ять, де і розташована ЧАЕС. Працівники станції та їхні родини були змушені назавжди покинути свої домівки, а тому виникла нагальна потреба забезпечити житлом велику кількість людей.

Після атомної катастрофи Прип’ять стала містом-привидом. Покинуті будинки, зруйновані дитячі майданчики та школи — це сьогоднішні реалії міста. Жителі Прип’яті, як і навколишніх містечок і сіл зони відчуження, роз’їхалися по всій Україні.

Дехто з місцевих жителів усе ж повертався у Чорнобильську зону після аварії. Туга за власними домівками була сильнішою за страх перед радіацією чи правоохоронцями. Проте самоселів у зоні відчуження небагато — до 130 людей. Попри відсутність великої кількості жителів, 30-кілометрову зону важко назвати тихим місцем. Зараз Прип’ять — це одне з найвідвідуваніших туристичних місць в Україні. Тут регулярно проводять екскурсії і для українців, і для іноземців. Потенційно ця територія може стати музеєм просто неба міжнародного рівня, якщо правильно розвивати цей напрям.

Немало туристів їде і в місто Славутич, чия історія теж пов’язана з ЧАЕС, але яке водночас є самобутнім і живим.

Від атомграда до малої культурної столиці

2 жовтня 1986 року директивні органи тодішнього Радянського Союзу вирішили збудувати нове місто для працівників Чорнобильської АЕС та їхніх сімей. А вже за місяць почали його планувати серед густих лісів Сіверщини за 73 км від новозбудованого «Укриття» (ізоляційна споруда над четвертим реактором ЧАЕС). Таким чином Прип’ять і Славутич розташовані порівняно недалеко одне від одного майже на північному кордоні України, а дорога між ними великою мірою пролягає через Білорусь і її Поліський радіаційно-екологічний заповідник. За годину можна доїхати зі Славутича до Чернігова.

Будівництво Славутича, названого як давньослов’янське найменування Дніпра, йшло прискореними темпами. Робітники мали лише два місяці на проєктування цілого міста та ще понад рік на його будівництво. За короткі терміни — з 1986 до 1988 року — у місті було розбудовано тринадцять кварталів, і вже у 1988 році колишні мешканці Прип’яті почали заселятися в нові квартири.

Квартали в місті названі на честь міст колишніх радянських республік, що будували Славутич. Жителька міста та директорка Агентства регіонального розвитку м.Славутича, яка часто проводить також екскурсії містом, Арина Старовойтова розповідає:

— Я завжди, коли починаю екскурсію, запитую: куди ви хочете — на схід чи на захід? Це країни Закавказзя (Єреванський, Бакинський, Тбіліський квартали). Далі в нас є Московський, Ленінградський (нині Невський. — ред.), Бєлгородський квартали. Ще є країни Балтії: це Вільнюський, Ризький і Талліннський. А найбільш потужна забудова — це Київський квартал. Україна найбільше постаралася і зробила найбільший внесок.

Share this...
Facebook
Twitter
Share this...
Facebook
Twitter
Share this...
Facebook
Twitter

Будинки в кожному з кварталів вирізняються унікальним плануванням. Зовні вони також передають усю специфіку країни, будівельники якої над ними працювали.

— Усередині Єреванського кварталу ми можемо відчути всю гостинність тутешніх мешканців. У дворі стоять два мангали, де часто влаштовують барбекю. Причому на святкування збираються не лише мешканці цього кварталу, а й з інших приходять. А самі будинки розбудовані по колу. Це дає змогу людям більше спілкуватися, знайомитися між собою.

Місцеві жителі називають Славутич екомістом: тут багато зелених насаджень, які зберегли під час будівництва (хоча легше було вирубати весь ліс і будувати на рівній місцевості), немає громадського транспорту, велодоріжки по всьому місту, багато спорткомплексів. Містяни багато ходять пішки, а також користуються електричкою і таксі. Більшість скульптурних композицій у місті (наприклад, «Мрія» з двома юнаками або «Сім’я») — оголені, що, на думку Арини, символізує єднання людини з природою. Ще два «природні» символи міста — скульптура «Козулі» у центральному парку й мурал «Лис Семен», що зображає зіркового лиса з Прип’яті.

Славутич планували як місто на 70 тисяч мешканців, проте після закінчення першої черги будівництва заселилося не більше 35 тисяч. Будівництво другої черги, яка була передбачена за генпланом, так і не розпочали, оскільки в ній не було потреби.

Здебільшого мешканцями нового міста ставали люди, пов’язані з атомною енергетикою:

— У першу чергу це були ліквідатори. І це були люди, які за своїм особистим покликом приїхали брати участь у ліквідації наслідків аварії. Тобто вони складали більшу частину населення, а також переселенці з Прип’яті. І на даний час це велика спільнота в місті. Колишні прип’ятчани усі знають одне одного.

З роками населення зменшувалось, і сьогодні в місті за офіційною статистикою живе 25 тисяч людей, а фактично ще менше — близько 20 тисяч. За словами Арини, відтік населення відбувався поступово — за три хвилі.

Перший раз — у 2000 році, коли зупинили вироблення електроенергії на Чорнобильській електростанції. І хоча саме підприємство продовжило працювати, значна частина людей змушена була покинути місто в пошуках іншої роботи. Друга хвиля відбулася у 2005 році, коли припинили діяти податкові пільги для бізнесу, які місто мало завдяки статусу спеціальної економічної зони. Інвестори припиняли діяльність у місті через високі податки та маленькі прибутки — це призупинило створення нових робочих місць і спричинило закриття наявних. І третє суттєве зменшення населення відбулося після завершення будівництва нової захисної оболонки над четвертим енергоблоком у 2016 році. Знову інвестори пішли — люди залишилися без роботи й було важко знайти альтернативні вакансії.

Нині декілька тисяч містян мають роботу, пов’язану із ЧАЕС. Решта людей обслуговують інфраструктуру міста (освітню, культурну тощо) або залучені до місцевого виробництва.

З 2014 до 2018 року в Славутичі проводили міжнародний фестиваль кіно та урбаністики «86», який став унікальною платформою документального кіно та мистецьких резиденцій, творчих експериментів. Крім того, фестиваль дав можливість гостям познайомитися з унікальним міським середовищем та зародив (підтвердженні розрахунками) ідеї про розвиток у місті креативних індустрій.

На початку 2021 року Маріуполь став культурною столицею, а Славутич отримав звання малої культурної столиці України у межах програми Українського культурного фонду та Міністерства культури. Цей статус дає можливість громаді реалізувати річну програму культурно-мистецьких проєктів. Так, 2021 року Славутич організовує артрезиденцію семантичного сюрреалізму для митців, фестиваль для архітекторів «SESAM Poliklinika», фестиваль для майбутніх медійників «Золота осінь Славутича» та фестиваль для людей поважного віку GOLDenFest.

— Ми вирішили фокусуватися на створенні нішевих подій, бо туризм подій може стати однією з точок росту Славутича. Це працюватиме за умови впровадження системних рішень, як відкриття Туристично-інформаційного центру, який з 2021 року вже працює і пропонує регіональні маршрути Славутич-Чернігів, Славутич-Любеч, Славутич-ЧАЕС, екотур садибами регіону.

Школа гідів. Арина

Арина Старовойтова живе в Славутичі з дитинства. Її батько працював хіміком на підприємствах тоді ще Радянського Союзу, потім йому запропонували роботу на ЧАЕС. Спочатку чоловік працював вахтовим методом: два тижні жив у Прип’яті, а на два повертався до родини у Свердловськ (нинішній Єкатеринбург у Росії). Потім дали квартиру в Славутичі, і чоловік перевіз родину в Україну.

— Я питала батьків якось, чому вони вирішили переїхати у зовсім невідоме місто. А батько казав, що хотіли бути ближче до Європи. Тим паче квартиру давали безоплатно. Навіть можна було обирати між дво- і трикімнатною.

Арина працює директоркою комунального підприємства «Агентства регіонального розвитку» та є головою правління громадської організації «ДоброСусіди» — спільноти місцевих активістів. Вона обожнює своє місто та знає історію майже кожного його куточка й кварталу. Жінка говорить, що Славутич — це «місто у лісі й ліс у місті». І хоча воно ще дуже молоде, проте сповнене історій, подій і місць, які зачаровують не лише мешканців, а й туристів.

Славутич має особливу атмосферу завдяки своєму плануванню й архітектурі, а також упізнавані місцеві пам’ятки. Символом міста є монументальна мармурова композиція «Білий Ангел». Вхідну групу одного з будинків Бакинського кварталу прикрашає декоративне панно «Азербайджан», вкрите зелено-блакитною глазур’ю. Обов’язкова зупинка для туристів — краєзнавчий музей Славутича й ЧАЕС, що має унікальні експонати.

Щоб розвивати туризм у Славутичі, Арина Старовойтова вирішила створити школу гідів «Visit Slavutych» у 2019 році. Ідея проєкту виникла завдяки фестивалю «86», на який з’їжджалися люди з різних міст і країн. Фестиваль і подібні масштабні події — це нагода для славутчан розказати про своє місто, зацікавити ним відвідувачів.

— Моя особиста мета, щоб кожен, хто приїжджає до Славутича або дізнається про наше місто, хотів до нього повертатися, щоб люди хотіли тут жити. Наше завдання — закохати туристів у це місто. Воно насправді фантастичне — музей просто неба.

Share this...
Facebook
Twitter
Share this...
Facebook
Twitter

У школі гідів немає особливих вимог до охочих навчитися проводити цікаві екскурсії Славутичем. Серед тих, хто відвідував заняття, були й підлітки від 14 років, і дорослі. Хтось регулярно бере участь у всіх подіях школи гідів, хтось за можливості відвідує певні лекції чи екскурсії. Під час карантину частина учнів приєднувалася до зустрічей через Zoom-конференції.

— У нас є випускники, які через особисті обставини не відвідували всі наші зустрічі протягом трьох місяців, коли відбувалося навчання. Але вони проводили цікаві екскурсії, знаходили свої авторські елементи й отримували наш сертифікат.

Під час навчання учасники відвідують екскурсії професійних гідів у Славутичі та Чернігові, а також запрошують до школи цікавих мешканців міста, щоби з перших уст дізнатися неочевидні факти про свою малу батьківщину.

Арина говорить, що найголовніше для учнів школи — скласти іспит, тобто провести авторську екскурсію Славутичем. Як правило, учасники проводять екскурсії одне для одного, комбінуючи цікаві факти про місто з особистими інтересами. Наприклад, одна з учениць, Уляна, цікавиться спортом і може провести спортивну екскурсію по місту.

— Екскурсовод — це в першу чергу артист і психолог, так? Не всі люди можуть одразу розслабитися і відчути себе в ролі екскурсовода як публічної людини. І ми тренувалися, тобто в нас була можливість під час пробної екскурсії зупинити колегу і зауважити щось чи дати пораду.

Школа гідів поки не є офіційним місцем навчання, тому сертифікати, які отримують учасники, мають символічний характер. Але Арина плекає надію, що їм вдасться розширити школу, залучати більше професійних екскурсоводів до навчання та виховувати фахових гідів.

Арина вважає, що майбутніх гідів мотивує любов до свого міста й бажання більше дізнатися про нього вже для того, щоб добре розповісти про Славутич рідним і друзям, які приїздять у гості. А ще набуті навички можуть стати поштовхом для власної справи:

— Так історично склалося, що це монопрофільне місто, атомоград, і тут більшість людей працювало у бюджетній сфері. Звісно, зростає відсоток підприємців у місті. І ми прагнемо, щоб все-таки бюджет міста наповнювався коштом підприємницьких ініціатив, бізнесу. Я вірю в те, туризм, в тому числі завдяки нішевим подіям Малої культурної столиці, які вже стартували, сприятиме мікробізнесу.

18 серпня 2021 року в місті відбудеться концертна програма за участі місцевих гуртів та симфонічного оркестру «Філармонія» з Чергінова. А 22-23 серпня на закритті міжнародної конференції SESAM Poliklinika 2021 виступатимуть Арсен Мірзоян та Latexfauna, тож організатори чекають гостей з усіх регіонів України.

Кава зі смаком Чорнобиля. Олександр

Олександр Купний приїхав працювати на третій енергоблок ЧАЕС дозиметристом у травні 1988 року, а вже за місяць отримав квартиру в Славутичі. До кінця 1988 року в будинок Олександра заселилося лише п’ять чи шість родин. Помешкання в новобудовах ще тільки починали роздавати, тому чоловік мав із чого вибирати.

— Я отримав шикарну квартиру на дві кімнати — 72 квадрати. Зараз таким метражем нікого напевно не здивуєш, а в Радянському Союзі це була просто фантастика. Ще й паркетна підлога. Справжній дерев’яний паркет!

Олександр порівнює Славутич з Енергодаром, що за 120 км від Запоріжжя. Там чоловік прожив два роки, власне, звідти й переїхав у Славутич. Заснування міста Енергодар пов’язане з будівництвом Запорізької ДРЕС у 1970 році. Вже за десять років, у 1981, почалося будівництво Запорізької атомної електростанції. Сьогодні вона є найбільшою АЕС у Європі. Та якщо Енергодар на той час був суто промисловим містом з одноманітною забудовою, то Славутич одразу привабив Олександра своїм архітектурним розмаїттям.

— Енергодар — це суцільні однакові багатоповерхівки. Центральну вулицю там називали «аеродинамічна труба». Усі ці будинки по десять-п’ятнадцять під’їздів — голови навіть не піднімеш. Приїхав сюди — й одна лише думка: «Вау»!

Олександр працював на Чорнобильській АЕС протягом 21 року. Він фотографував наслідки вибуху в об’єкті «Укриття» у Центральному залі четвертого енергоблоку. З 2009 року чоловік пішов на пенсію, але продовжив займатися фотографією.

Славутич став для Олександра не лише новим місцем життя, а й натхненням для нових захоплень. Декілька років тому чоловік дав інтерв’ю одному блогеру. Це стало поштовхом для початку власної блогерської кар’єри.

— Після цієї розмови я подумав собі: «А чого я не можу стати блогером?». У квартирі я вже встиг до того часу облаштувати студію — купив світло, чорний і білий фони. Трохи займався ж фотографією, тому й подумав, що й з блогом впораюсь.

До роботи приєдналась і нинішня дружина Олександра — Анна, яка допомагає чоловікові фотографувати та знімати для його YouTube-каналу.

— Спочатку я все розповідав сам, а потім подумав, що краще запрошувати героїв. Але не тих, про кого всі знають. Хто ходить з ефіру в ефір, і всі в них беруть інтерв’ю. А тих ліквідаторів, які не так сильно відомі загалу. Тим паче у Славутичі багато таких героїв.

Не всі герої спочатку погоджуються зніматись і говорити щось на камеру. Але проходить певний час після пропозиції — і Олександр знову зустрічається з майбутнім героєм, ненав’язливо пропонує поговорити про аварію на ЧАЕС під філіжанку запашної кави. Звідси й назва каналу — «Кава зі смаком Чорнобиля».

Усім своїм гостям чоловік готує каву в турці — це такий собі ритуал: поки кава готується, чоловік розпочинає розмову з гостем, разом вони згадують життєві історії.

Відеоблог Олександра — не лише про ліквідаторів аварії на Чорнобильській атомній електростанції. На каналі є бесіди зі свідками катастрофи та сталкерами (люди, які самостійно відвідують зону відчуження. — ред.), а також походи в шахту реактора, «Укриття» та інші цікаві й рідкісні матеріали, пов’язані з ЧАЕС.

— (Я веду блог) не з метою освіти, чи щоб донести якусь істину. У спогадах істини немає, спогади у всіх різні. Про одні й ті ж події у кожного свої спогади і своя правда. Тому мені просто це стало цікаво, і людям, як то кажуть, зайшло. І я почав робити це для себе, бо ніколи не робив нічого, що мені було б нудно і нецікаво.

Часом чоловік записує власні, як він каже, байки, які дуже припали до душі аудиторії. Людям цікаво, адже Олександр мав досвід роботи на трьох атомних станціях з різними установками. До того ж Олександр пройшов усі стадії будівництва ядерного енергоблока: від монтажу до виведення з експлуатації та ліквідації наслідків атомної катастрофи, як у випадку з ЧАЕС.

Перше інтерв’ю чоловік записав із власним батьком, який 50 років пропрацював у атомній сфері, має цілий багаж знань та історій, якими охоче поділився в розмовах із сином.

Загалом Олександр не любить називати свої розмови з героями інтерв’ю. Він вважає себе вільним журналістом, який ні на кого не працює. Чоловік не веде лік своїм відео, лиш говорить, що їх на каналі вже близько 150. Його приваблюють розмови з людьми про події, до яких він сам був дотичним наприкінці 80-х років і які мали величезний вплив на подальшу історію не однієї держави.

У Славутичі Олександр Купний живе понад 30 років. Чоловік припускає, що на старості купить хатину десь у Закарпатті й переїде туди разом із дружиною. А Славутич завжди буде вагомою частиною його життя. Олександр впевнений: попри те, що зараз місцева молодь надає перевагу великим містам, тут є всі перспективи для фрилансерів і молодих сімей:

— Воно (місто) насправді зручне. Тут тихо, чисто, оренда житла дешева. Інтернет, який просто літатиме. Для дітей тут теж все доступно, просто, близько. Місто із молодого потихеньку переходить у зрілий вік.

за підтримки

Матеріал реалізовано за підтримки Малої культурної столиці України 2021 – міста Славутича та Українського культурного фонду. Позиція УКФ може не збігатися з думкою автора.

Над матерiалом працювали

Автор проєкту:

Богдан Логвиненко

Проєктна менеджерка:

Анастасія Жохова

Авторка:

Анастасія Шкалєва

Шеф-редакторка:

Наталія Понеділок

Редакторка:

Катерина Легка

Коректорка:

Марія Горбач

Продюсерка,

Інтерв’юерка:

Карина Пілюгіна

Асистент продюсера:

Максим Ситніков

Асистентка продюсера:

Наталія Вишинська

Юлія Безпечна

Вікторія Кравчук

Діана Горбань

Фотограф:

Роман Матков

Юрій Стефаняк

Оператор:

Кирило Гончар

Павло Пашко

Операторка:

Саша Нікітіна

Режисер,

Режисер монтажу:

Микола Носок

Сценарист:

Микола Безкровний

Більд-редакторка:

Катя Акварельна

Транскрибатор:

Тарас Березюк

Транскрибаторка:

Анастасія Волинська

Діана Стукан

Софія Сергійчук

Юлія Купріянчик

Анна Ємельянова

Аліна Кондратенко

Марія Петренко

Контент-менеджерка:

Катерина Юзефик

Ukrainer підтримують

Стати партнером

Слідкуй за експедицією