Словаки України. Хто вони?

У суботу ввечері Сторожниця відпочиває. Лише де-не-де на вуличках лунають вигуки сусідських дітей. У старій частині села стоїть римо-католицький храм. Тут готуються до недільної служби.

Словаки заселили цю землю ще на початку XIX століття на запрошення ужгородського префекта. Але тоді вони приїхали в село Йовра (слов. Jowra), що було колись сторожовим пунктом при ужгородському замку. Згодом поруч того села утворилося нове поселення Дерма, а вже 1894 року Йовра й Дерма об’єдналися в один населений пункт. За радянських часів його перейменували на Сторожницю.

Костел Різдва Пресвятої Діви Марії в Сторожниці — один із небагатьох костелів на Закарпатті, у якому досі правлять словацькою мовою. Подібні є також у селах Гута і Тур’я Ремета.

Місцева мешканка Дарина Габор згадує, що у дитинстві околиці храму були для неї, як Будинок культури для сторожницьких дітей сьогодні:

— Тут пройшло моє дитинство. Молодь збиралася мого віку і старші, багато хто тут познайомилися, а тоді поженилися, повиходили заміж.

Сорок років (1949–1989 рр.) служб у костелі не було. Радянська влада відібрала в села храм і використовувала його як склад для збереження продовольчих товарів. Дідусь Дарини Габор Іван Зизич боровся за відновлення цього особливого для словацької спільноти місця. Він писав листи до влади та просив дозволу на реставрацію занедбаного приміщення, згадує Дарина:

— Дідусь першим зі священниками це всьо запускав, а потім молодь долучалася. Моя мама (Мирослава), Мілан Товт, шо працює на телебаченні, його сестра й друзі, така компанія була з 10–20 чоловік. Вони ходили, молилися тут на камінні, коли не було нічого. Просто каміння було.

Спільними зусиллями та завдяки зібраним із сусідніх словацьких сіл коштам римо-католицький храм у Сторожниці відкрився прихожанам у переддень Різдва 1989 року. Дарина добре запам’ятала історію про фігури Марії та Йосипа, які її дідусь привіз з-за кордону на відкриття храму:

— Є там фігурка Діви Марії і Святого Йосипа. Їх не можна було завозити, тут церква ж була заборонена. Він мені каже: «Ми ці фігурки ззаді поклали, накрили простинню та пограничник думав, шо це трупи».

Після служби всі зазвичай йшли додому на обід. Після — дідусь, що жив раніше неподалік костелу, виносив на подвір’я орган:

— Грав, співав на цілу вулицю. Усі бабусі, знайомі його віку виходили на лавочки: «Янош, но грай уже!». І замовляли собі пісні під воротами. «Ану тоту мені заграй, ану тоту заграй».

Хист до музики перейшов Івановій доньці і онучці: обидві грали на органі під час служб у храмі.

Крім родинних ритуалів, закарпатські словаки дотримуються народних звичаїв та відзначають традиційні словацькі свята.

Різдво святкують 25 грудня, а за чотири тижні до того, щонеділі запалюють свічку на адвентному вінку. Після різдвяних свят починаються «фашінгові плеші» (fašiangový ples) — спільна з угорцями традиція. Це період великих гулянь перед Великим постом. Всі танцюють, співають, печуть фанки — традиційні солодкі булочки.

У Сторожниці теж влаштовують такі святкування. До місцевого Будинку культури запрошують односельців, телебачення, представників консульства та словацького товариства:

— Така є словацька традиція: у кінці цього балу ховають контрабас. Це така, ну, смішинка, але традиційно виходить чоловік перебраний на священника, за ним труну несуть, у труні — контрабас великий, бабушки йдуть плачуть усі в чорному. Тобто фактично ти ховаєш музику на 40 днів Великого посту.

У Великодній понеділок словаки мають забаву, що називається «шібачка» (šibačka): хлопці легенько б’ють дівчат корбачем — прутиком зі стрічками. Раніше вірили, що це додає дівчатам вроди та здоров’я. Травень вважається в словаків місяцем любові та початком весільного сезону:

— Першого числа (травня) хлопець дівчині, яка йому подобається, яку він хоче сватати, ставить вночі вирубок берези, украшений. Це і венгри, і словаки ставлять.

У Сторожниці вже не так багато сімей дотримуються цієї традиції. «Може я десять хат бачила, у яких ще стоїть це», — згадує Дарина. Проте в центрі села кожного року на початку травня ставлять високий стовбур, прикрашений стрічками.

Naša Fajta

Якщо запитати сторожницьких словаків, як вони потрапили на Закарпаття, вони відповідатимуть як Мирослава Огразанська:

— Ми тут родились — у Сторожниці. Так і опинились.

Мирослава з дитинства дуже любила танцювати. Так сталося, що після університету вона відклала танці, аж поки знайома запропонувала жінці роботу в Будинку культури в Сторожниці. Спочатку Мирослава безкоштовно вела гурток танців із дітьми, а згодом стала художньою керівницею аматорського танцювального ансамблю «Наша Файта»:

— Потім воно якось пішло. Діти так полюбили танцювати, почали ходити, вчитися і вискочили до такого рівня, що я сама чесно не очікувала.

Уже 14 років поспіль хореографічний колектив бере участь у різноманітних фестивалях і пропагує словацькі народні танці не лише серед дітей, а й серед дорослих, як каже донька Мирослави, а тепер ще й менеджерка «Нашої Файти», Дарина Габор:

— Робота на городі закінчилась, поля закінчились, батьки приходять за дітьми, й там: «ми б може тоже почали танцювати». І почали танцювати парами: чоловік із жінкою, мама з татом.

За однією парою батьків прийшла інша, і так утворилася ретрогрупа, як її називають самі члени колективу «Наша Файта». Дарина теж у ній раніше танцювала, але зараз займається більше фестивалями, грантами та костюмами для виступів.

Перші роки «Наша файта» виступала без назви й не мала чіткого стилю. Коли ансамбль визначився, що танцюватиме народні словацькі танці, Дарина почала вивчати особливості національних костюмів та розробляти дизайн вбрань:

— Міністерство культури Словаччини разом з Університетом Коменського в Братиславі роблять літній табір для хореографів. Я туди поїхала і відтоді зацікавилася словацьким народним танцем.

Щороку під час такого табору Дарина поглиблює свої знання й додому приїжджає зі свіжими ідеями нових костюмів. За її словами, в Словаччині не прийнято мати однакові національні костюми навіть у межах одного регіону:

— В кожному словацькому селі національний костюм — це костюм, у якому колись ходили щодня. Не було такого, щоби було дві одинакові юбки або два одинакових лайбика (жилетка. — ред.). Все було в одному стилі, але кожна мала свій колір. Село біля села, а костюм зовсім не співпадає.

Словацькому національному костюму притаманна яскрава жилетка та багатошарова спідниця з фартушком для дівчат і завужені штани для хлопців. Залежно від регіону, одяг прикрашають вишивкою, шнурочками або мереживом. Чоловіки носять капелюхи з пір’ям, а дівчата вплітають стрічки у волосся або накривають голову хусткою. Для словацького жіночого образу характерним є широка стрічка-намисто на шию:

— Навіть коли приходять прості глядачі на фестиваль, усі хто підтримує свою культуру, кожна має вдома намисто, усі йдуть із цим намистом.

Діти й батьки завжди долучаються до пошиття костюмів. Хтось бісером вишиває, хтось пришиває шнурочки по малюнку, який придумує Дарина. Особливо багато роботи припадає на час перед сезоном фестивалів:

— Ми знали в клубі до чотирьох, до п’ятої ранку сидіти. Десять-двадцять чоловік, скільки треба було, поки не дошили партію костюмів — нікуди не їдемо.

«Наша Файта» стала для дітей більше ніж гурток, а Будинок культури — більше ніж місце для репетицій. Вони часто приходять сюди, щоби просто поспілкуватися, провести разом час або допомогти з підготовкою до чергового концерту.

Хореографічний ансамбль виконує не лише культурну роль, а й соціальну. У Сторожниці не всі можуть дозволити собі їздити в Ужгород відвідувати гуртки. Це вимагає часу та грошей. Та Мирослава й Дарина турбуються про те, аби діти побачили світ за межами Сторожниці. Навіть перша поїздка до Чопа була для них пізнавальною:

— Ми їхали перший раз на виїзний концерт, не в селі, не в Ужгороді, а десь дальше. Були такі діти, які побачили потяг, і: «Ого, потяг!». Це дитині десять років. А я кажу: «Ви що потяга ніколи не бачили?». Ну тут живуть біля Ужгорода, скільки тут, два кілометри. Каже: «Нє, ми за дев’ять років ще навіть зі Сторожниці не виїздили».

Три роки тому до колективу приєднався Іван Пастеляк — відомий хореограф на Закарпатті та голова осередку хореографів у Закарпатській області. Завдяки йому колектив вийшов на новий рівень і поїхав на фестивалі до Словаччини, Чехії, Угорщини та Румунії. «Наша файта» побувала й на іншому континенті. Колектив двічі брав участь у великому міжнародному фестивалі в Нігерії, де представляв словацьку культуру.

Щоб ансамбль міг їздити за кордон, Дарина створила громадську організацію та навчилася писати гранти. З поїздками до Словаччини діти отримали змогу краще вивчати словацьку культуру та мову, яку так невпинно намагаються зберегти Дарина та Мирослава в Сторожниці. У «Нашій Файті» танцюють і словаки, й українці. Мирослава раніше розмовляла або словацькою, або російською. Та останнім часом, вона й сама дивується, у колективі проводить репетиції українською, а вдома переключається на словацьку. Дарина ж каже, що словацька мова тут, у Сторожниці, не схожа на традиційну:

— Це не літературна словацька мова, а вот як є закарпатський діалект, так само словаки мають східний діалект тут. Колись Сторожниця називалася Йовра й за то й називається йовранська мова.

Словаки Закарпаття

Закарпатські словаки — це не ті, хто переїхав зі Словаччини в Україну, а ті, з якими сталася Україна. А до того Австро-Угорщина, Чехословаччина та УРСР. Перші з них — ліптаки — приїхали на заробітки в селище Великий Березний наприкінці XVIII століття. Їхня назва походить від назви села Ліптовська Теплічка, звідки вони родом. У 1700-х роках Австро-Угорщина розбудовувалась, зокрема будували залізничний шлях, що проходив через Великий Березний, тому там пропонували багато робочих місць.

З утворенням Першої Чехословацької Республіки 1918 року друга хвиля словаків поселилася в тодішній Підкарпатській Русі. Сучасні словаки Закарпаття з особливо щемко розповідають про ті часи, бо тоді їхня культура розвивалася, а міста й села переживали економічний ріст.

Тоді Європа тільки почала оговтуватись від наслідків Першої світової війни. Великі імперії потерпали крах, а підпорядковані їм землі затамували подих в очікуванні нових правителів.

Так, в 1918 році на уламках Австро-Угорської імперії утворилася Перша Чехословацька Республіка, яка займала території сучасних Чехії, Словаччини та українського Закарпаття. На той час Чехословаччина була однією з найрозвиненіших демократичних країн, а її президента — Томаша Масарика — вважали мудрим правителем.

За його правління розпочалася перебудова міст та селищ, будівництво залізничних шляхів. В Ужгороді з’явився аеропорт, запрацювала водопровідна система й теплоелектростанція. Унаслідок аграрної реформи десятки тисяч гектарів поміщицьких земель розподілили між сільськими родинами.

Демократичність Чехословаччини насамперед визначала її національна політика. Офіційними мовами були чеська і словацька, проте національні спільноти мали простір для розвитку своєї культури та мови. Наприклад, у Підкарпатській Русі (сучасному Закарпатті) у цей період діяли 724 школи, серед яких 540 були українськими, 130 — угорськими, 32 — чеськими, кілька румунських та німецьких і одна єврейська. Це був значний крок уперед у культурно-освітній сфері колишніх австро-угорських земель.

Через двадцять років землі Підкарпатської Русі перейшли до Угорщини, і словаки з чехами почали масово виїздити звідти. Після Другої світової війни на Закарпатті запанувала радянська влада. СРСР домовився з Чехословаччиною, що словаки та чехи можуть повернутися на батьківщину, щоби назавжди закрити питання національних спільнот. Так і сталося. Про словаків забули, хоча багато хто нікуди не поїхав, а залишився вдома, на Закарпатті.

Чотири влади, чотири паспорти

Родина художника Міхаела Пейтера — одна з багатьох словацьких сімей, яка не покидаючи домівку встигла пожити в кількох державах за якихось 150 років:

— Мої батьки й діди пережили чотири влади, чотири паспорти в них, але жили на одному місці. Ну питається: австро-венгерський паспорт, чехословацький паспорт, совєтський паспорт і український паспорт.

Міхаел Пейтер часто їздить європейськими країнами на бієнале та міжнародні пленери, відвідав Кубу, Мексику, Аргентину, рік жив у Німеччині. Зараз він мешкає недалеко від українсько-словацького кордону й не думає покидати Україну, навіть попри те, що держава не завжди підтримувала його:

— Маючи статус «закордонного словака», я міг би жити зараз в Євросоюзі до п’яти років і ніде не відмічатися. Ну але так, як у нас в Україні — ніде добре не є. І тут така земля омолена, що заходу іще далеко.

Міхаел малює багато природи і по-особливому відчуває колір, і до кожного він підходить, як до окремого витвору мистецтва:

— Найлегше, коли тюбики «Леонардо» по 30 євро видавив і малюєш. Але нє! Мені десять кольорів треба змішати й найти тот, який повинен бути.

У дитинстві, коли ще ходити не вмів, уже малював вугликом гори на стінах. А як прийшов час обирати, де навчатись, він поїхав до моря. Вищу освіту здобув в Одесі на художньо-графічному факультеті при педагогічному університеті. Після навчання Міхаел поїхав стажуватися до Мюнхена:

— Я за рік там пізнався із людьми, котрі представляють нашу (українську) діаспору: це відомі вчені, художники, архітектори.

Художник також бере активну участь у конгресах національних словацьких спільнот світу, представники яких щорічно збираються в Братиславі. Та потім, через кілька днів, Міхаел повертається до улюбленого міста в Україні — Ужгорода. Особливо він любить його архітектуру, яку по собі залишила Чехословаччина. Аж примружує очі від задоволення, коли говорить про це:

— Усі заводи, усі влакові станиці (слов. залізничні станції. — ред.), вокзали. Оце все вони розбудували. Усі набережні. Тут вони каждий будиночок обсосолювали, подавали настільки в оригіналі.

Матіца Словенска

З приходом радянської влади словацьку мову на Закарпатті можна було почути лише в окремих домівках та костелах. Тоді церкви були під забороною, але Габріелла Бровді, завідувачка редакції програм словацькою мовою «UA: Закарпаття», згадує, як її спільнота протистояла системі:

— Хоч священників тоді й кидали в тюрми, їх було дуже мало, але люди збиралися самі на служби Божі і правили службу без священника. Такі служби називалися «сухі служби». «Сухі» тому, що без священника, без причастя.

Словацька культура на Закарпатті потребувала порятунку. Йосип Гайніш, словак за походженням, відчув на собі чехословацьку демократію та радянський тоталітарний режим, тому хотів створити товариство, яке б оберігало спільноту, незалежно від політики держави. У 1992 році він заснував Ужгородську культурно-освітню організацію «Матіца Словенска» (словац. — матір словаків), яка відродила словацьку традицію та об’єднала її прибічників. За останнім переписом населення, що відбувся у 2001 році, у Закарпатській області проживає 5600 словаків. Словацькі громадські організації дають інші цифри — 17 тисяч осіб. Габріелла вважає, що причина такої різниці криється в радянському минулому:

— Те, що так мало словаків є за останнім переписом населення, це результат того, що під час Радянського Союзу питання існування словацької спільноти в Україні було закрите. Після того як у сорок пʼятому році радянський уряд дав можливість словакам, які тут проживали на Закарпатті — виїхати в Словаччину. Хто виїхав, хто встиг, хто хотів — виїхав, а хто не виїхав, то словаком уже не був.

Габріелла виросла у Виноградові серед угорської спільноти, бо мама була угоркою. Батько — словак із села Середнього. Між різноманітними діалектами та мовами, які її оточували з дитинства, вона обрала словацьку мову:

— Напевно це словацьке зернятко проросло досить сильно в мені.

Габріелла мріяла говорити літературною словацькою мовою, що було майже неможливо в тих умовах. Словацької школи на Закарпатті не було, а самі закарпатські словаки розмовляють радше словацьким діалектом із домішками закарпатського. Тож вона слухала словацьке радіо, дивилася словацьке телебачення, окремо вивчала мову на курсах і таки здійснила свою мрію.

Сьогодні словацька молодь, і зокрема донька Габріелли Емілія, може не турбуватися про освіту. «Матіца Словенска» починала свою діяльність із розвитку освіти й організовувала факультативні заняття з вивчення словацької мови в регіоні. У 2010 році після довготривалих реконструкцій будівлі та нелегких міжурядових перемовин в Ужгороді з’явилася перша та єдина школа з поглибленим вивченням словацької мови. Це була велика подія для всієї словацької спільноти Закарпаття.

— Коли вона (школа) відкривалася, моя доця була в другому класі. Вона сказала: «У мене буде школа як замок у Гаррі Поттера!»

У цьому замку помістилася не лише школа, а й офіс «Матіци Словенскої». Тому час від часу школярам випадає нагода познайомитися зі словацьким сучасним мистецтвом або фольклором на виставках, що товариство проводить у сусідніх аудиторіях. Ще в початкових класах діти вчать базову словацьку та українську мови. До школи запрошують викладачів зі Словаччини, які до того проходять конкурс. У деяких класах запускають пілотний проєкт — мультилінгвальне навчання, де діти вивчатимуть різні предмети українською та словацькою мовами.

Словацька редакція

Наступне, про що потурбувався Йосип Гайніш з однодумцями, було медіа. У 1996 році в Закарпатській державній телерадіокомпанії запрацювала словацька редакція. Засновник «Матіци Словенскої» був першим головним редактором. Згодом до нього приєдналася Габріелла Бровді, яка тоді лише закінчила школу. Сьогодні вона допомагає Йосипу в роботі «Матіци Словенскої» й очолює словацьку редакцію Закарпатської філії Суспільної телерадіокомпанії України. Продюсер Закарпатської філії Євген Тичина запевняє, що медіа намагається задовольнити потреби багатонаціонального регіону:

— Ми зараз активно співпрацюємо із шістьма спільнотами: угорці, румуни, словаки, німці, русини й роми.

Невеличка словацька редакція складається з п’ятьох людей: ведучої, редактора, монтажера, перекладача та кореспондента. Часто команді доводиться опановувати нові навички, щоби не відставати від нових технологій та заповнювати всі ролі, яких потребує традиційна редакція. Мілан Товт, біолог за фахом, прийшов у 1999 році до редакції як редактор радіопрограми, але потім навчився монтажу та відеозйомці й передавав знання своїй команді:

— Десь в 2004-му ми перейшли на монтаж на компʼютері. Тоді перший компʼютер нам зі Словаччини послали, це було таке шось, ми зрозуміли, що тепер можемо самі монтувати. Вчитися треба було, всьо по-новому, але потрошки-потрошки людина ся навчить.

Словацька редакція розповідає про життя, традиції, події та членів словацької спільноти на Закарпатті. Габріелла зауважує, що до нещодавньої реформи регіонального мовлення на Суспільному редакція охоплювала більше коло тем:

— Працювали з усіма темами від міжурядових подій до, скажімо так, побутових речей.

Наприкінці 2019 року Суспільний мовник представив свою Концепцію регіонального мовлення на подальші два роки. Вона передбачає інший підхід до виробництва та організації програм. Наприклад, замість окремих ранкових шоу в кожному регіоні Суспільне запровадило єдину ранкову програму з регіональними включеннями.

Разом із тим, за словами Євгена Тичини, була сформована окрема команда, яка відповідає за забезпечення та вдосконалення медіаконтенту для національних спільнот в Україні:

— Ми активно зараз співпрацюємо з Координаційним Центром (мовлення) національних меншин, який утворений у Києві на базі центральної дирекції ПАТ «НСТУ», який так само пропонує власні проєкти до реалізації. Ми до цього долучаємся — от зараз будемо знімати декілька історій про різні національні спільноти.

Щотижня на телеканалі «UA: ЗАКАРПАТТЯ» виходить програма «Slovenské pohľady» («Словацькі погляди»), яка у зв’язку зі змінами регіонального мовлення тепер більше фокусується на особистих історіях учасників словацької спільноти. Подієвими сюжетами тепер займається команда новин. Також словацька редакція випускає дві радіопрограми на радіо «Тиса FM».

Словацька редакція — єдине словацькомовне джерело інформації для і про закарпатських словаків. Вони й самі не проти розказати про своє життя. Так, одного разу Емілія Бровді разом з однокласницями ініціювала випуск сюжету про відомий смаколик, який на Закарпатті готують і словаки, і угорці і німці, — фанки (пончики):

— Ми під час зимових канікул подумали: а може ми зробимо колаборацію зі словацькою редакцією. І вмовили бабусю подруги, щоб вона нас навчила готувати фанки. Ми разом знімали, і вийшов у нас такий дуже класний сюжет тому. Та бабуся живе в Сторожниці. Вона співала в словацькому народному гурті, ще коли була в такому віці як ми зараз. Нам розказувала про традиції, які зберегла вона і зберігала її бабуся, як воно все було до того. І це був такий дуже наповнений душею сюжет, бо ми тоді не тільки спекли фанки, а й говорили за чаєм і співали.

Невеличка словацька спільнота на Закарпатті міцно тримається за своє коріння. Співіснуючи з українцям, угорцями та іншими національностями регіону, словакам вдається зберегти самобутність. Тому в Ужгороді з’явилася словацька школа, у виставкових залах можна побачити картини словацьких митців Закарпаття, а на вулицях Сторожниці почути йовранську мову.