У селах Полісся сьогодні збереглася традиція автентичного поліського співу. Старі Коні, Комори, Сваловичі,Чорниж. У цих та деяких інших поліських селах ще пам’ятають старі пісні, які тут раніше знали та вміли співати всі. Вчилися співати дуже легко й природно. Як дихати. Тепер, коли кількість сільських мешканців тут часом не перевищує 30 осіб і всі вони — літні люди, спів просто на вулиці чути дедалі рідше. Попри все, є серед місцевих ще ті, хто пам’ятає, зберігає, співає і, навіть, навчає співу.
Полісся — регіон, вкритий лісами і болотами. Через відносну ізольованість протягом багатьох століть поліщуки мало взаємодіяли з мешканцями інших регіонів країни. Вони не мали потреби виїжджати за межі найближчих сіл, а чужинці заходили сюди рідко.
Традиційна музика, тобто музика, яку грають і співають у селах, протягом дуже тривалого часу лишалася майже незмінною і неквапливо розвивалася за своїми принципами. Радянський період і урбанізація, яку він приніс, сильно вплинули на повсякденне життя селян. Молоді люди їхали вчитися, а то й зовсім переїжджали в міста, а заразом, навідуючись, або повертаючись із роботи чи навчання, привозили з собою до сіл міську моду, зокрема й на пісні, і таким чином змінювали (і найчастіше — спрощували) автентичні пісенні традиції, які формувалися у селах століттями. Проте, на Поліссі за радянський час не було побудовано великої кількості фабрик чи заводів, інфраструктура була розвинена порівняно слабко, люди мало подорожували, і міські тенденції та устрій життя протягом дуже тривалого часу не досягали поліських сіл.
Міська мода, зокрема й на музику, повільніше проникала у віддалені, заховані серед лісів села, тому поліщукам вдалося протягом значного часу зберігати свої пісні в архаїчному, первозданному вигляді.
Поліська музика — дика і ні на що не схожа. Тут збереглися не лише пісні, унікальні за змістом — на Поліссі ще досі можна знайти співачок, що володіють складними старовинними техніками співу, з великою кількістю оздоб і специфічних переключень голосу, що вирізняють поліські пісні серед усіх інших.
Тут співають переважно на два чи три голоси: основний, бас, і «вивід» — високий голос, який, як і всюди по Україні, співає завжди лише одна людина. Поліські виводи — пронизливі та високі. Коли чуєш поліський спів вперше — кров холоне в жилах. Пронизливі звуки наче розрізають повітря, вони гострі, і ніби створені для того, щоби пробитися через ліси й болота до вух іншої людини.
Старі Коні. Доминіка
Доминіка Чекун, або баба Даня, як звуть її знайомі, — одна з найвідоміших українських автентичних співачок. Вона виступала в різних містах України та СРСР, її спів записаний на чотирьох дисках, пісні у її виконанні включені до аудіоколекції ЮНЕСКО, де зібрана світова спадщина традиційної музики. Безліч разів вона виступала на фестивалях в Україні та за кордоном, давала майстер-класи зі співу.
Хата баби Дані пофарбована у темно-червоний і блакитний. Ці кольори, а ще жовтий і фіолетовий — улюблені кольори поліщуків. На стіні — білою олійною фарбою намальовані два лебеді — типовий сюжет для народних картин, якими люди в селах часто прикрашають ворота чи будинки; у сінях — стара скриня із пишним квітковим малюнком, що вже потьмянів від часу, а на скрині — домашній хліб «із чорнушкою» який Доминіка Чекун все життя принципово пече сама.
Ще років 70 тому спів був базовим вмінням майже кожної людини. Наприклад, на весіллях співали не лише «співачки» — співали всі незаміжні дівчата з родини, бо без їхньої участі обряд би не міг відбутися. Але, звісно, були й виняткові співаки та співачки, яких особливо часто запрошували на весілля.
Спів і музика були найулюбленішим способом проводити час разом під час святкувань. Співати вчилися так просто і мимохідь, як вчилися говорити, готувати їсти, чи доглядати худобу.
Своєї першої пісні Доминіка Чекун навчилася в 6 років. Тоді ще, всередині ХХ століття, кожен етап весілля в селах супроводжували співом спеціальних обрядових пісень. Весілля тривало три дні:
— Баба моя ішла на весілля. Помню і зара: весілля на три столи отак було. Ми на печі сидимо, а тиї діти грають, а я слухаю, як співають, як люди співають. А от уже коли слід до хати йти, вийшла жінка, вона мого чоловіка тьотка рідна. Вона вийшла і заспівала пісню. Ну, я ж мала така була, і більше я ніде її не чула, а на весіллі от почула її, ту пісню. Вона, та пісня, мені так понаравилась, що я прийшла до хати, і я її співаю-співаю, сама собі співаю, і я навчилася ту пісню співати. Чула потом, вона ще десь її співала, бо вона вельми по весіллях ходила — така співачка була, звали її на весілля, то вона співала. А я навчилась, да вже й своїх онуків навчила співати.
Доминіка розповідає, як дівчинкою шукала нагоди нишком повчитися у гарних співаків. У Старих Конях був чоловік, що мав дуже гарний голос. Доминіка намагалася так підгадати, щоби пасти корови разом з ним, і наслухалася того, як він співає — тільки так, щоби він не здогадався. А як виросла — вже її постійно кликали співати:
— Як пожену корови пасти, то багато пісень співаю. Пасу корови сама ж, то як молода була, то співаю! То приїдуть голова наший і парторг: «Даня, знаєш шо, ми співати хочемо». Тоже ж співаки вони були такиї. І прийдуть: «А ти ж день співала, ми почули твій голос. То давай будем ввечері співати!». Така жизнь була.
І такі зустрічі були дуже частими:
— Нас було 9 доярок. То так у вечері подоїм корови, ідем з доїння і співаєм. І вже люди ждуть: ну, зараз будуть іти доярки, співати. Співали кажен вечір.
На Поліссі ще досі пам’ятають пісні, які не поширені в інших регіонах. Це так звані «кустові» пісні, які співають під час обряду водіння куста. Цей обряд проводили на Трійцю — молоду дівчину вбирали у зілля так, щоби її неможливо було впізнати і, водячи по селу, заходили у кожен двір, співаючи пісень.
В інших частинах Полісся були свої унікальні — «русальні» пісні. Деякі місцеві літні люди й досі вірять, що потопельники та ті, хто помер у троїцький тиждень, незалежно від статі, стають русалками — молодими дівчатами із розпущеним волоссям, у довгому білому одязі. Щороку ці люди приходять у село «провідують» своїх родичів, а наприкінці русального тижня їх випроводжають зі спеціальними піснями і обрядами за село, до кладовища. Збереглися й інші обрядові а отже, — й архаїчні пісні — весільні, веснянки, купальські, «літні» жнивні і борові пісні, колядки. Їх співали майже винятково жінки: дівчатка — веснянки, юначки і молодиці — весільні, купальські, кустові і русальні.
Пісні літнього циклу співали переважно заміжні жінки. Мелодії обрядових пісень прості, але кожна вправна співачка щедро прикрашає їх імпровізаційними оздобами-мелізмами, від чого пісня звучить багатше і кучерявіше. На старовинні обрядові пісні все складніше натрапити в селах, де не знайшлося активних і талановитих людей, які знали б і співали так багато, як, наприклад, у Старих Конях.
— Літні, вони скорбні пісні, завжди так «літо» співають, бо то жизнь. В нас такий мотив. А в іншому селі, мабуть, і не так. А ми знаєм, шо ето «літна» пісня, а то — веснянка. У нас так. Але на Поліссі не всі так співають. От Комори й недалеко, а трошки не так, як ми. Ми по-інакшому, вони по-інакшому співають. У каждому селі інший напєв.
Баба Даня згадує, що «літні» пісні співали голосно, на весь голос — навіть тоді, коли робили фізично виснажливу працю. Наприклад, жали жито. Потрібно було співати так, щоби всі той спів почули.
Зараз колишнє село Старі Коні вже належить до райцентру Зарічне. Але Доминіці Чекун, як і раніше, важливо, щоби люди знали, з якого села вона родом:
— У 78-му році стали їздити ми по селах, по районах. То ми, як їздили вже співати, то наший голова — то зараз наше село не зовуть Стари Кони, а тепер воно зветься Зарічне — каже: «Не пишите, що з Зарічного. Старі Коні ето жонки співають. І всьо». Щоби знали, що то в Старих Конях співають. А що Зарічне… В Зарічному так не співають!
Раніше баба Даня співала разом із сестрами й подругами:
— Коли дев’ять жінок їдем співати, коли п’ять. Повмирали вже всі, дві зосталось жінки, а я — третя.
Хата баби Дані за сільськими мірками не така вже й мала — чотири кімнати і кухонька, переобладнана із майстерні, де колись працював чоловік баби Дані — він був столяром:
— Хлопці були, а от він мені саме лучше в душу вліз. Ну мені самий лучший, геть за всіх. Так от, понравився ж так. І добрий хазяїн був. Хазяйнували.
Доволі часто сільські співачки розповідають, що чоловіки їх ревнували, не пускали виступати на концертах. Бабі Дані пощастило більше, тому в молодості ледь не щотижня доводилося виступати — чи в селі, чи в райцентрі, а час від часу запрошували в інші міста України та найближчих радянських республік.
— Він як молодим був, то так не співав, а коло мене навчився. Любив, як я співала, і прийде: «Давай, Даня, ввечері поспіваєм». Я першим голосом, він — другим. І він мені ніколи не докоряв, мовляв, що ти співати їдеш. Мені чоботи почистить: «Скоріш собирайся, скоріш вже!».
Бо була й інша така родина: «Нєт, поїду!» — «Нєт, не поїдеш!» — «Голову одрубаю, як поїдеш!». Є такі мужчини. Як ми зайшли до однеї жінки, а чоловік сидить, а ми: «Зося, ходи з нами, да поїдеш, да будеш співати». Вона тоже співала. А він: «Шо поїдеш, то в хату не прийдеш». Такі були. А на мене ніколи не казав: «Не поїдеш», чи там… Нє, я такого не знаю.
Зараз, за словами баби Дані, молодші жінки в Старих Конях вже не співають і не знають старовинних пісень. Хіба на свята іноді сходяться в гості сестри чи сусіди. Набагато більше інтересу проявляють дослідники та учні з інших міст.
В теплу пору року гості в баби Дані бувають часто, іноді затримуються на тиждень і навіть довше. З України, Польщі, Німеччини, США приїжджають у Старі Коні повчитися традиційного співу — хтось лише раз, щоби зробити записи, а дехто регулярно їздить протягом багатьох років:
— Ну, от співаю, да почують же ж люди. Хто хоче навчитися, то ж научиться. Ту пісню полюбить, ту пісню полюбить. З Києва саме більше їдуть. Були з Канади дві дівчинки. Були жінка з чоловіком з Америки. А позапрошлий рік було п’ятеро чоловік: двоє з Києва і троє з Америки приїжджали.
Яґна Кніттель, польська режисерка, дослідниця і співачка, приїздить до баби Дані від 2000 року, відколи дізналася про неї від Ірини Клименко, етномузикологині з Києва, що першою з науковців записала гурт Старих Коней. Вперше почувши поліський спів у виконанні київського гурту «Древо», Яґна була настільки захопилася цією традицією, що зажадала вчитися традиційного співу в природній спосіб, безпосередньо від сільських співачок — тому й вирушила в етнографічну експедицію українським Поліссям:
— Коли я вперше приїхала у Старі Коні, Сварицевичі, та інші Поліські села — була зачарована — не лише піснями, а передусім людьми. Літніми людьми — бо саме їх шукала. Любила спостерігати за ними — як різнокольорово вбираються, як розмовляють, як доглядають свої городи. Я відчуваю, що спілкуючись із ними, доторкаюся до чогось важливого, чогось справжнього і, що найважливіше — давнього. Чогось, що триває століттями.
Гурт «Древо»
Це перший в Україні гурт професійних музикантів під керівництвом Євгена Єфремова, що почав співати традиційну музику без жодних обробок. Його створили на початку 80-х років молоді музиканти, з кола Київської консерваторії.
Знайомство із Доминікою Чекун стало неочікуваним відкриттям для польської дослідниці:
— Я зустрічала багато автентичних співачок — і в Польщі, і на Поліссі, але зазвичай чую в їх співі лише сліди давньої краси. Із Доминікою Чекун все інакше. Її спів насправді чудовий. Не зважаючи на вік, вона має сильний голос, але передусім — надзвичайну музичну чутливість — вона на сто відсотків видатна співачка. Вона прекрасно розуміє місцевий стиль, знає, що таке якісний спів, і знає собі ціну. Вона ніколи не копіює якийсь усталений зразок, її спів — це завжди творення. Тому її можна слухати безкінечно. Відтоді, як мені було 18 років, слухаю її із однаковим захватом і не можу наслухатися. Я вчуся в неї співу, але водночас прекрасно розумію, що це недосяжна висота. Треба народитися Доминікою, щоби співати так, як вона.
Здебільшого у селах зараз найлегше знайти пісні й романси, які стали популярними на початку ХХ століття. Музика в селах, як і все, що створюють селяни — практична і функціональна. Пісні і танцювальні мелодії виникали з потреби — розважитися, провести час у компанії, супроводити обряд тощо. Відходив старовинний патріархальний устрій, змінювався побут — почали зникати давні обряди, а разом з ними і пісні. Наприклад, так ставалося зі старовинними жнивними, боровими піснями, веснянками. Після приходу Радянського Союзу, із забороною релігійних практик, почали зникати колядки і псальми.
Замість «колишніх» приходили нові пісні з міст. Їх крутили по радіо, їх вчили у сільських клубах місцеві хори та дитячі колективи. Ці пісні часто жвавіші та легші за мелодією і технікою співу, тому швидко набували популярності, витісняючи «колишні» місцеві пісні. Але не в Старих Конях:
— У нас поліські всі, у нас заграничних ніде немає. Приїжджала прошлий рік, — осінню була — з Германії дівчина. Нашого язика не понімає, абсолютно нічого не понімає. Її київський привіз мужчина. Я вже співала. То вона каже, так понравилось! Вона бає по-англійськи до його, а він вже перекладає. «Так понравилось оте співання поліське, що я ще приїду сюда. От побачите, що я приїду ще сюда».
Комори. Микола і Тетяна
У сусідніх Коморах такі самі дерев’яні, пофарбовані олійною фарбою в блакитне, будиночки. В одній з таких хат живе літнє подружжя — Микола і Тетяна Васькевичі. Тетяна — усміхнена активна жінка, колишня завідувачка сільського клубу. Розповідає про те, як молодою співала у сільському хорі:
— Був у нас хор «Ланка». То співали. Вже й забула коли. Треба подивитися, там у мене позаписуване все є. А так що ж ти, всі старії, 80-й рік. Ледь ходять.
Зараз у Коморах 38 мешканців. Подруги Тетяни мають проблеми зі здоров’ям і не збираються разом поспівати:
— Одна та — душа компанії, як ми звали — умерла. А ті нездужають ходити. Да й нема вже кому.
Але так було не завжди — колись сільський хор часто виступав — і в Сваловичах, і їздив із гастролями Україною. Після виступів часом заїздили гуляти до лісу — сучасною мовою кажучи, на пікнік.
— У Коморах такі співучиї вони всі із роду-віку. Вийду на улицю — як ще була дитиною — то село шумить! Було ж людей багато, і кажні дівки, кажна купа, виспівують. Або як танци одкриють на вулиці самі собі. Де ж научились танцовати? На улиці, під язик, ніхто ж нам не грав.
Микола пригадує, як раніше молоді люди збиралися розважитися і поспівати:
— Було колективів, може, 10 чи 12 — дівчат всяких возрастей. З дєтства собиралися. Все село шумить: тиї там, тиї там.
Подружжя згадує, що у післявоєнний час збиралися співати й танцювати часом просто в хатах, бо клубу як такого в селі тоді ще не було:
— Тоді хату наймали на музику, танци робили. Молодьож. Заплатять дядьку за хату, і ніч музика грає, танцюють і всьо. Пока не було клуба, у кого які хати були, то наймали. У нас у хаті часто були.
слайдшоу
Тетяна дістає грамоти, газетні вирізки, фотографії із виступів хору:
— Хоч подивлюся, почитаю. Се розложуся, чуй, — да попоплачу, бо пройшло. Все вже ж пройшло, і не вернеться літами, мирами. Оце подивлюся, да поплачу, да згорну все.
Сваловичі. Катерина
У Сваловичах немає клубу чи магазину, а вантажівка привозить хліб лише раз на тиждень. Тут живе Катерина Труш — сама у хаті, бо чоловік давно помер, а діти роз’їхалися:
— Мучусь, що чоловік умер. 50 років було як умер, а я вже 20 чи до 30 год як сама. Діти поїхали: син і дві дочки.
Катерина згадує як колись у селі люди проводили вільний час. І зараз, буває, збираються ще:
— Боже, як співали тут хороше. Вкраїнські пісні. Співають і тепер. Ми отам з однею жінкою як зійдем, то і тепер співаємо.
Згадує пісні — переважно пізні романси радянських часів. Деякі пісні російською мовою, адаптовані, втім, під звучання місцевого діалекту:
— Тут пройдеш Сваловичі — ніхто так не заспіває! До мене направляють, бо тут не заспіває ніхто так колишні-колишні такиї пісні.
На питання про те, скільки таких пісень вона знає, Катерина відповідає «до холєри знаю!» — і сміється.
Чорниж. Чоловічий співочий гурт
Чоловіки ніколи не співають обрядових пісень (за винятком колядок) — адже ці найбільш старовинні пісні, що супроводжують ритуали — привілей жінок. Водночас, в давніші часи в багатьох регіонах України розвинулася традиція чоловічого співу. У козацьких походах; на війнах; у чумацьких подорожах до Криму по сіль; в часи без інтернету, телебачення і радіо, коли подорожі в іншу частину країни вимірювалися не годинами, а тижнями і місяцями, у чоловіків була улюблена і перевірена розвага — пісні.
Як і в решті ліричних пісень, у чоловічих бувало два-три голоси: середина, вивід (підголосок) і бас, мелодії і технічні прийоми співу різнилися залежно від регіону походження співаків.
Ці пісні розповідали про суворі реалії життя сільських чоловіків — втрата друзів у бою, смерть далеко від дому. Та співали чоловіки й в’їдливо-жартівливі, і про любов — все як у житті.
Тяжка фізична праця, війни, нерозвинена медицина і схильність ігнорувати проблеми зі здоров’ям стали причиною того, що чоловіків, які за нагоди зустрітися співали ці старовинні пісні чоловічими гуртами, ставало менше, і з часом в деяких селах «чоловічі» пісні починали співати жінки.
Проте у поліському селі Чорниж місцеві чоловіки іноді ще збираються провести час у компанії із піснею — як і багато років тому. Вони — бондарі, власноруч роблять дерев’яні бочки.
Дослідниця Ірина Клименко розповідає, як із колегою Олексієм Нагорнюком вони вперше натрапили на цих співаків:
— Ми їх знайшли восени 2016 року. Ця місцевість перехідна до Волині, але все-таки це ще Полісся. Ми спиталися про співачок у голови сільради сусіднього села, він каже: «Ви знаєте, в нашому селі баби не співають. Ну але ви поїдьте у сусіднє, тут недалеко – і спитайте там такого Бальоша». Ну приїхали ми в село, мусили ще походити пару годин – Бальош (Сергій Кальков) то там, то там – по цілому селу години дві ми кружляли – нема його, десь у справах.
Тим часом у хаті сусідки Бальоша зібралась на розголос про пісні, компанія молодих жінок:
— Там стан традиції такий, що якщо молодше вісімдесяти – спеціалісту нема про що розмовляти, кіч один. Почали вони розводити оце псальмово-кічове занудство. І тут посередині пісні – клац у сінях – відкриваються двері, і заходить Бальош. По-перше, він виглядає не так, як усі сільські люди. По-друге – вдягнений не так, як сільські люди. Зазвичай у мужичків картуз якийсь, «нос картошкой», характерні поліські широкі лиця, а це – чоловік з інтелігентною зовнішністю, красивою сивиною, у шапці, що нагадує військову – відкриває двері, і так, примружившись – «а що це тут таке?» – бо йому ж передали сусіди, що його шукали по всьому селі. Він, не перериваючи пісню, зайшов, всівся на дивані, і громогласно, енергійно вступив в пісню. І коли він заспівав – я зрозуміла, що ми не даром мотались за ним по селі.
Виявилося, що у цьому Маневицько-Ківерцівському кутку (між Стиром і Стоходом) традиція чоловічого співу завмерла не так давно, як в інших місцевостях. І ще є люди, які співають. У них, правда, пісні пізнішого стилю, але все ж це українська традиція, це не кітч.
Тимофію важко «тягнути» — співати високий голос — здоров’я вже не те, і літа. Але все ж у співі головне — це можливість бути разом із іншими, переживати цей спільний досвід єднання через музику. Чоловіки й досі час від часу збираються, особливо влітку, коли попорають господарство. Як і решта сільських співаків, вони вчилися співати в дитинстві. Спів був тією розвагою, яка завжди з тобою — чи ти гуляєш десь, чи цілий день пасеш корови — вчилися мимохідь від старших і одне від одного. Раніше вони співали у сільському хорі.
— Бачите, тоді таке було: район зобов’язав голів колгоспу. Отчьотний концерт. Отчитувались. То не тільки з нашого села, а всі села там.
Тимофій додає:
— Яку пісню казали, таку ми й мусили співати.
Сільські хори
Популярний вид «художньої самодіяльності» в УРСР, здебільшого співали хорові обробки традиційних пісень і ідеологічно забарвлені пісні про радянську владу.
Останні 26 років співають по неділях у церкві.
Чоловіки співають і давніші ліричні пісні, і пізніші повстанські — адже на цих територіях активно діяла УПА, — і романси, які стали популярні на початку ХХ століття. Свої пісні вони називають «природними», кажуть, що таких не знайдеш у жодних книжках, ці пісні співали їхні батьки.
Часом молодші люди теж навчаються співати традиційні пісні, але техніка співу програє тій старовинній, і літні сільські співаки це помічають:
— В першу чергу, вони не пасли коров — не училися. Школа не учить такого.
Як ми знімали
Про те, як ми їхали Поліссям і в яких умовах знімали; як вперше із лендриком покаталися на поліському паромі; як у Коморах переплутали хату, а також про те, що село Зарічне славиться не лише місцевою вузькоколійкою дивіться у новому відеоблозі.
