Share this...
Facebook
Twitter

У селі Лиман на Слобожанщині століттями співають довгих, протяжних пісень. Їх співали чумаки, їдучи повз село за сіллю; співали місцеві рибалки, їдучи продавати карасів до Харкова. Їх же співали й місцеві бабусі, які з дитинства чули ці пісні від своїх матерів. Завдяки карасям село вижило в роки Голодомору. Завдяки пісням — зберегло давні традиції регіону. Сьогодні пісні Лиману співає фольклорний ансамбль, у складі якого — кілька поколінь місцевих мешканців.

«З діда-прадіда лиманці, любим пісню, любим танці. Ми веселого роду: нема пшона — товчем воду». На Слобожанщині немає моря, але є свій Лиман. Це невелике село за 50 кілометрів від Харкова. Тут із покоління в покоління передають технологію плетіння віників із проса, варять «голий» борщ на рибній юшці, бережуть традиційні свята, розказують легенди і співають пісень. З піснями повсякчас їздили продавати рибу до Харкова Муравським шляхом, а чумаки їздили по сіль. Під час довгих мандрів і складалися пісні, тому вони такі довгі, протяжні. Пісень у Лимані багато, вони досі супроводжують місцевих жителів: за роботою, на свята, будь-де. «Люди живуть і складають пісні про жизнь», — кажуть бабусі у селі.

Для себе селяни співали завжди. А 1989 року в Лимані сформувався фольклорний ансамбль «Калинонька», завдяки якому про село дізналися в Україні й за кордоном. Місцеві бабусі гуртом їздили на гастролі, брали участь у конкурсах, поширювали українську культуру. З роками склад ансамблю змінився, але нове покоління тримає планку своїх попередниць. Учасниці «Калиноньки» не лише співають разом, а й дружать, родичаються між собою, працюють поряд на городах, плетуть віники і розповідають бувальщини з життя села. І їхні долі теж складаються у велике і красиве багатоголосся.

Галина. Плести віники

Перші записи про Лиман датовані ще XVII століттям. Колись це було сотенне містечко, частина Ізюмської оборонної лінії проти турецько-татарських нападів. Раніше життя в Лимані вирувало, тричі на рік тут проходили великі ярмарки, розповідає завідувачка місцевої бібліотеки Галина Чумаченко.

— На Покрову була найбільша ярмарка: люди ночували хто де і просилися ночувати до людей, бо привозили і худобу, і зерно. Колись це було містечко. А там колодязь був, одні кільця залишились. Він звався Клачків, за прізвищем сім’ї Клачки, що жила неподалік. На весь Лиман тоді була найсмачніша вода.

Більшу частину життя Галина пропрацювала в сфері культури: спочатку в Будинку культури, а потім вже в бібліотеці. Жінка щойно закінчила сіяти просо. Вона робить це завжди вручну. Каже, що у Лимані зараз мало хто вирощує просо, тільки старожили. Серед місцевих побутує легенда, що просо потрапило сюди зі Сходу: ніби-то під час турецької війни якийсь лиманець приніс у кишені кілька зернин, посадив їх і дивився, що з того виросте. Рослина прижилася.

Просо виростає високим, до трьох метрів. Його зерном годують худобу, а зі снопів роблять віники. Лиманська традиція в’язання віників зародилася давним-давно і продовжує жити сьогодні. За словами Галини Чумаченко, в’язання віника — ювелірна робота. Рослини виростають різної висоти, тому треба вміти припасувати їх одне до одного.

— От оце куценьке ложать всередину, гарно прикривають. Зав’язався пучечок. Тоді в’яжеться три пучки докучі. Потім отут, де три докучі, обов’язково вирізається зсередини. І тоді дальше формується ручка. За кожним разом вирізають певну кількість просинок, шоб ручка дальше гарно викладалася і була зручна для руки, щоб нею можна було мести і рука потім не боліла.

Для в’язання віників є спеціальний станок, схожий на вішак. Раніше віники скріплювали рокитою, тобто лозою, а зараз — мотузочками. Маленькі віники тут називають одьожниками: — ними зручно чистити одяг та салон автомобіля. Віники середнього розміру — для прибирання квартир, а великі — для двору.

У Лимані є свої прикмети, пов’язані з віниками. Якщо прийшов небажаний гість, можна поставити віник біля хвіртки, щоб, виходячи з двору, гість усе погане забрав із собою. Раніше віники мали ще одне практичне застосування: якщо господарів немає у хаті (а замки раніше не чіпляли) — ставили віник на дверях так, щоб ніхто не зайшов.

— Он, бачите? Отут росло просо колись, оце корінці з нього залишилися. Земелька гарно оброблена до цього ще була, і сіялося у пухку землю, так шо культура проса буде рости гарно. І будемо ми з віниками.

Родина Галини Чумаченко в’яже віники вже кілька поколінь. Сама вона з дитинства знала, як із ним поводитися, що і як робити, як допомогти батькам. Родина в Галини була співоча: дідусь, дядьки, мама, тітки — усі співали. У батька тенор був гарний. Сестра і брат теж співали.

— З дитинства батько мене навчив співати, ще до школи. Сім’я рано просиналася, а ранок в нас починався з пісень. Сестра моя казала: «Ти позабувала багато пісень. А ти помниш, як оту з батьком співала?»

Людмила. Варити голий борщ

Лиман відомий своєю традиційною стравою — голим борщем. «Голий» він тому, що вариться майже без нічого: туди не додають ні капусти, ні буряка.

— Це ж моя любима, любима їда.

Так каже Людмила Баланюк, місцева майстриня оберегів. Вона вимовляє слово «голий» з трохи м’яким «л», так, що виходить майже «голій». Людмила ділиться своїм рецептом борщу:

— Голий борщ — це родилося у нас. Ловили велику рибу. І от в таку пору, коли вже є помідори, варять голий борщ. На шматки рубали голову — як навар була. Жабра прибиралися, щоб не було гіркоти. Багато цибулі, моркви, томату. Варять недовго, але довго настоюють у холодному місці, щоб був свій специфічний вкус. Це приємно їсти. Смакують у нас усі.

Колись голий борщ і капустняк були головними стравами на весіллях. Без них і свято не свято. Ще на стіл обов’язково ставили картоплю. Варили кисіль. І завжди було багато різноманітних страв із риби.

Лиман — рибальське село. У тяжкі часи лиманці виживали саме завдяки рибі: торгуючи нею або вживаючи в їжу. У кожного в кінці городу був причал із човном, і кожний випливав на озеро і ставив ятері (пастки для риби у вигляді натягнутої на циліндричний каркас сітки. — ред.). Хто зловив щось — міг продати, обміняти чи з’їсти. Про це теж розповідає Людмила:

— У нас щіталося, шо села не так коснувся голодомор, потому шо була риба, варили юшку, а потом на тій юшці якось виживали. Тут риби стільки було, шо не могли ніяк забрати. Тут кругом озера. Моя мама все время на Харків возила рибу. Дід ловив — і вивозили на Занки (залізнична станція неподалік. — ред.).

У Харкові голод був не так відчутний, тому саме туди найбільше ходили, щоб добути якусь їжу. І пізніше, вже на пам’яті сучасних жителів, у повоєнні роки, оцей торговий шлях з Лиману до Харкова мав величезне значення.

Рибу на продаж ловили ще вночі чоловіки. А жінки носили її до Харкова, тож виходили ще при зірках. Рибу в кошиках обкладали кропивою, щоб товар не зіпсувався дорогою. Старалися ходити групами, не поодинці.

— Ну, всякоє буває: і сорка, і морка, і тяжко було жити. Пісня усім помагає: сміх — це здоров’я, а плач — це горе. Це тяжко. А як поїхали — розвіялись. Пісню ж заспівали, все. І любові… Щоб співали і веселилися, і щоб ото не дралися. Як кажуть, уважайте друг друга, помагайте друг другу.

Любов. Зберігати купальські обряди

Любов Кравченко має лиманське коріння по маминій лінії. Народилась і виросла в Харкові, але приїхала до села і почала працювати тут учителькою. Згадує, як вони з мамою часто приїжджали до Лимана влітку і завжди потрапляли на святкування Івана Купала. Це було свято для всіх: у селі було більше десяти вигонів (ділянок для випасання худоби. — ред.) і на кожному відзначали по-своєму. Традиційно центром святкування була вишенька — молоде деревце, обов’язково з уже червоними ягодами, яке зрізали десь і вкопували на вигоні. Кругом деревця стояли наїдки, люди їли-пили і розважалися: водили хороводи, грали в ігри.

— Я з дитинства пам’ятаю, шо оце ми Купала справляли тут, коло нашої річечки. Співали, віночки плели. Це ж так красіво було! Цвіточки чіпляли на цю вишеньку. Це скрізь було, розумієте?

Вишенька стояла до ранку, а вранці її і віночки пускали в річку.

— І з вершин ми кидали оце: зі стрічками, усім. Якщо віночок утопиться — це значить, шо буде невдача. Якшо кудись попливе — то дивимся, в яку сторону попливе — значить, там твоя доля.

Купальський обряд у Лимані іноді називають Маринонькою. Точно невідомо, що відпочатку мали на увазі під цією назвою. Одні кажуть, що Маринонька — це, власне, дерево. Інші — що це дівчина, ритуальна лялька, яку виготовляли і прикрашали на свято. Згодом їй придумали пару, стали робити ляльку-хлопця, якого назвали Іваном. Їх садили під деревце і водили навколо хороводи.

— «І кругом Марино́ньки ходили діво́ньки». Ця пісня — всеукраїнська. А у нас в Лимані співали саме «Шеремета». Що таке ця пісня? Що воно означає? Як летів шеремет та й упав в очерет. Наші бабусі зберегли оцю пісню нам.

Як летів шеремет, та й упав в очерет,
Скрізь вода та лелія, а на морі хвиля била,
На долині роса впала, на вулиці челядь грала.
Ой Купала, вигріло сонечко на Йвана.

Share this...
Facebook
Twitter
Share this...
Facebook
Twitter
Share this...
Facebook
Twitter

Любов із теплотою і захватом згадує святкування. Розказує, як гарно було, коли всі вбирались у святковий одяг, дівчата розпускали коси, одягали вінки. Завдяки цим традиціям Любов потрапила до фольклористів і пов’язала з ними своє життя.

— Але ж святкують свято Купала. Хоча церква проти цього виступала: казали, що це язичницькі ігрища і це треба заборонити. Але не вийшло заборонити. Не вийшло! Розумієте, це дуже народне свято. І доленосне для дівчат. Коли я фольклором почала займатися і вивчати це, то ми ходили до бабусІв, старожилів розпитували. І в разних селах розповідали, як вони виходили, молоді дівчата, як хотілося все. День, така спека, сорочки конопляні теплі, то ми їх, каже, скидали. По лісі голяком бігали. Творили там, шо хотіли, десь поряд із водою запалювали вогнища і стрибали. Цей вогонь очищав від гріхів. Люди не уявляли, що це щось гріховне.

Зараз Любов Кравченко організовує свято Івана Купала для дітей. На природі неподалік від села діти шукають записки, що мають привести їх до квітки папороті. Але квітка — шоколадна, і не одна, а ціла коробка. Іноді прокладали маршрут лісом, і діти мали самі там бігати, а вчителі тим часом переодягалися в Чортів чи Водяних, щоб налякати учасників.

Любов розповідає дітям, як сама була малою, як тоді в це грали. Намагається залучати їх до традицій хоча б у адаптованій формі. І радіє, коли потім діти в школі показують фотографії на телефоні: похвалитися, які вони вінки собі наплели, які були гарні там.

— Поки ми ще живі, оце старше покоління, поки ми оце розказуєм нашим внукам, ця традиція ніколи не вмре. Вони радіють, вони тягнуться до цього.

Ольга. Створити ансамбль

Ольга Корнієнко живе в Лимані вже 33 роки. Після навчання у Харківському училищі культури її направили сюди працювати художньою керівницею. У дитинстві Ольга часто чула, як співають бабусі при Будинках культури. Їхній репертуар складався здебільшого з радянських або авторських пісень, бо традиційні співати не прийнято було. Тому і діти вчили і співали радянське. Пізніше у неї в житті був колектив при оптико-механічному заводі, потім — училище.

— Я коли в Лиман приїхала — полюбила українську старовинну пісню. Дуже жаль, що діти наші трошки відходять від традицій. Уходять корінні бабусі, які знали ці пісні й співали багатоголоссям. Вони казали: «Та легко ти співаєш» — це високий голос, «А нада це важко» — це низький голос. Бабусі не знали, шо це було багатоголосся. Просто їм дано отак. Такий музичний слух в бабусь був. Вони теж не навчались, музичної освіти не мали. Але вони так чуствовали себе, друг друга, шо голоса зливалися.

Share this...
Facebook
Twitter
Share this...
Facebook
Twitter
Share this...
Facebook
Twitter

Ольга пригадує, як вона вперше почула бабусь, які збиралися у домівці покійної Марії Христоси і там співали. Іноді збиралися на вигонах, на обрядах, таких, як Купала, узимку ходили по селу щедрували. Ольга потроху вчила їхні пісні, а згодом організувала ансамбль «Калинонька».

— Перейняла я цей колектив, і ми почали ходить туди до бабусь, вчить пісні. І перша пісня, яку я вивчила з ними, — це ж була «Лебедику», яку я сама співала з бабусями.

Ой горе жити, ой лебедику, самому,
Ой чи поросте, ой біле пір’я по йому?
Ой то не пір’я, ой то дівочая краса,
Ой чого в дівки, ой призаплакані глаза?

А коли приходив час виступати — бабусі все кидали і їхали з ними. Із піснею «Лебедику» ансамбль перший раз поїхав на Сорочинський ярмарок і посів там перше місце.

Учасниці ансамблю між собою віддавна дружать і родичаються. Спочатку вони співали на свята. А потім почали збиратися у визначені дні і вчити пісні.

— Ми одну пісню, «Сіре вутя», вчили два роки. Оці всі колінця, оце все поки почуєш. Може, з музичною освітою воно і легше. А ми два роки вчили. Щас трошке легше, коли в нас став Ісаак Ісаакович (акордеоніст при колективі. — ред.), нам уже чуть-чуть стало швидше вчити ці пісні.

Крім репетицій, Ольга часто допомагає бабусям збирати й чистити просо для віників. Бабусі вчили на полі затягувати пісні.

— Знаєте, як ото кажеться: «Той, хто співає — тричі молиться». А як жити? От прийдеш додому — одні проблеми-проблеми-проблеми. От прийдеш на репетицію, поспіваєш — і так гарно робиться. Та ще й для здоров’я гарно. З піснею легше прожити. Так шо співать — це треба.

Раїса. Танцювати в українському

Одна з найстарших учасниць ансамблю — 84-річна Раїса Скрипка. Вона завжди мандрувала з «Калинонькою» і досі вболіває за колектив.

— В нас і корови були, і свині були, і кози були, все. А ми їздили виступати, ми туди поїдем — хоч розвіємося, а тепер і загадали.

Бабусі з колективом їздили багато. Одного разу були в Києві три дні: покликали бабусь на телебачення.

— Ми ж в українському (строї. — ред.): настояще було, полотняне, з скриньок прапрапрабабів витягали. Тепер не таке. За нами весь Київ ходив.

Раїса згадує першу поїздку з ансамблем в Сорочинці. Пішли вони по ярмарку, сонечко заходить. Якісь молоді дівчата позвали на дискотеку, а бабця відповідає: «Ану давайте, пішли туди».

— Я дивлюся: полуголі всі танцюють, діскотека. А я в українському строї між ними. А вони: «Баба танцює, баба танцює». А там за приз танцювали. Кажуть: «Баба приз заробила». Шампанське мені дають. Тільки я обернулася, а тут чоловік і жінка: «Бабушки, заспівайте українську пісню. Я вже 20 год її не чула».

Бабці не вчили пісень спеціально, а наслухались від своїх матерів. Так само дивилися на те, як танцювали, і в них учились. Колись казали: «Як неділя — оце шия (вулиця. — ред.), отам пісні співають».

— Та с детства у калюжах бовтаємося, частушки співаємо. Десь почули — і вже співаємо. Штук сто частушок знали. А щас все вилітіло з голови, нема. Воно забувається же всьо. Самій не віриться, що я забуваю. Ще от є «Ой за гори кам’яної». Це про мою жизнь. Старинна-старинна пісня, то прапрадіди наші співали. Но вона мені запомнилась.

Ой за гори кам’яниє голуби злітали.
Не узнала розкошоньки — вже літа минають.
Я й не з’їла, я й не спила, гарно не сходила.
Тільки тоді розкіш мала, як я шкуру била.
Запрягайте, хлопці, коні, коні воронії
Та й догонем літа мої молодії.
Ой догнали літа мої на каменні мості.
Ой верніться, літа мої, хоч на час у гості.
Не вернемось, не вернемось, не знаєм, до кого,
Було б тоді шанувати, як здоров’я свого.

Любов. Шукати пісні

— Подобаються мої рози, подобаються мої квіти. Щоправда, не всі розцвіли. От людини, яка садила їх, вже немає, а рози є.

Любов Тищенко була найменша в сім’ї, мала ще двох сестер і брата. Вона народилася і виросла в Лимані, у хаті, що є її ровесницею. Потім жила у Криму, але зрештою повернулася додому. Каже, що її мама дуже хотіла, щоб Люба саме тут жила, на цьому подвір’ї.

Батьки Люби багато співали пісень, вона їх запам’ятовувала. З дитинства росла в такій співочій атмосфері. Потім, вже в шкільні роки, ходила шукати пісні у бабусь, зокрема в баби Раї. Слухала пісні, яких ті від своїх бабусь навчились, а ті — від своїх, і отак ці пісні між поколіннями передавались і складалися. Тому, коли через прикру випадковість Любов не змогла вступити на акторську спеціальність, вона пішла в культосвітнє училище, а потім — в інститут культури.

— І в інституті співали — кругом, де б я не була. Я назад вернулась додому, а тут жеж ця «Калинонька», і пішли на бабушкі, а бабушкі років моїх батьків, і от я почала згадувати ці пісні.

Завжди співали, каже Люба: водиш пасти корову — і співаєш, полеш на городі — і співаєш, їдеш на велосипеді — співаєш, так воно й було все. З піснею постійно. І настрій підіймається, стає весело й гарно від цього. Кожну пісню любили і в кожну вкладали мораль. Любов розмірковує, у чому особливість місцевих пісень:

— Мелодія ж з цими загогулінами всякими — то ж, як кажуть, їхали чумаки по сіль, а дорога довга, і вони медлєнно їдуть. Такі й пісні в них були чумацькі: протяжні, довгі — і от тоді життя було більш, може, тужніше.

Любов каже, що пісні їй найбільше подобаються тим, що можуть вражати до глибини душі. Вона співає і в ансамблі, і зі школярами, і своїй дворічній онучці. І навчати когось, передавати ці пісні їй подобається «аж до писку».

— З самого початку знала, собі казала: я щаслива, я завжди щаслива. А як жить нещасливо? Це утром встанеш, виходиш в двір — а там цвіти. Як гляну на них — сонце світить. А шо ж ше треба, шо ж ше треба? Ти проснувся — і ти щасливий.

Над матерiалом працювали

Автор проєкту:

Богдан Логвиненко

Проєктна менеджерка:

Анастасія Жохова

Авторка,

Сценаристка:

Діана Горбань

Шеф-редакторка:

Євгенія Сапожникова

Редакторка:

Анастасія Гулько

Коректорка:

Ольга Щербак

Продюсерка:

Наталка Панченко

Асистентка продюсера:

Лідія Буляк

Юлія Безпечна

Анастасія Бондаренко

Наталія Вишинська

Вікторія Кравчук

Фотограф:

Михайло Чубун

Оператор:

Павло Пашко

Юрій Паливода

Режисерка монтажу:

Марія Теребус

Режисер:

Микола Носок

Сценаристка:

Карина Пілюгіна

Більд-редакторка:

Катя Акварельна

Транскрибатор:

Тарас Березюк

Транскрибаторка:

Ярослава Нікітюк

Єлизавета Шоломова

Аліна Куфедчук

Марія Холошнюк

Аміна Лікар

Ольга Шеленко

Інтерв’юер:

Олексій Оліяр

Контент-менеджерка:

Катерина Юзефик

Слідкуй за експедицією